• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

СФЕРИ ЗАСТОСУВАННЯ ПОКАЗНИКІВ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ 4 сторінка

§ 5. Цивільний кодекс України

в системі сімейного законодавства

Питання співвідношення цивільного і сімейного права вже давно входить до кола дискусійних проблем¹. При цьому слід по­годитися з тим, що ця проблема ніколи не була і не може бути тільки теоретичною, бо від визнання або невизнання існування сімейного права як окремої галузі права залежить питання про можливість або неможливість застосування до сімейних відносин цивільно-правових норм². Наявність кодифікованого законодав­ства, в даному випадку — СК, не знімає цього питання, бо є ок­ремі підгалузі цивільного права, норми яких зібрані в кодекси, виходячи з міркувань законодавчої техніки³, зокрема Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торгового мореплавства тощо.

Стаття 8 СК закріпила правило, відповідно до якого майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами, не врегульовані цим Кодексом, регулюються відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Частина 1 ст. 9 ЦК теж містить норму, відповідно до якої положення його застосовуються і до врегулювання сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодав­ства. Стаття 20 СК встановлює загальне правило, відповідно до якого до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138, ч. З ст. 139. Причому в цих випадках позов­на давність застосовується судом відповідно до ЦК, якщо інше не передбачено СК. Таким чином створюється можливість для суб-

¹ Див., наприклад, Мейер Д. И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По
исправленному и дополненному 8-му изд., 1902. Изд. 2-е, испр. — М.: Ста­
тут, 2000. — С. 40—41; Агарков М. М. Предмет и система советского граждан-
ского права. Избранньїе трудн по гражданскому праву. В 2 т. — М.: АО «Центр
ЮрИнфоР», 2002. — Т. 2. — С. 297 тощо. Прибічниками самостійності цієї
галузі права свого часу виступали такі відомі правники, як /. Г. Оршанеькш,
О. Боровіковський, А. І. Загоровський, П. Стучка.Д. М. Генкін, С. М. Братусь,
А. І. Пергамент, Є. М. Ворожейкін, В. О. Рясенцев. З сучасних правників цю
позицію обстоюють О. М. Нечаєва, В. С. Гопанчук. Протилежної точи зору
дотримувалися Г. Ф. Шершеневич, О. С. Іоффе, а за сучасних умов — М. В. Анто -
польська.

² Антокольская М. В. Семейное право. — М.: Юристь, 2002. — С. 42.

³ Там само. — С. 45.

сидіарного застосування цивільного законодавства до сімейних відносин. Це новий підхід¹, бо відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦК УРСР сімейні відносини регулювалися лише сімейним законодавством, а це означало, що цивільне законодавство могло застосовуватися до сімейних відносин лише у випадках, прямо передбачених у за­коні. Підхід, запропонований у новому СК, знімає це питання, і щодо таких сімейно-майнових інститутів, як право спільної су­місної власності подружжя, права батьків та дітей на майно тощо, а вони є змішаними інститутами², можуть застосовуватися нор­ми цивільного права. Між тим, таке застосування можливе лише до майнових відносин членів сім'ї та родичів. Що ж стосується особистих немайнових відносин членів сім'ї, то застосовувати до їх врегулювання норми ЦК неможливо.

До речі, новий СК містить спеціальну ст. 10 «Застосування аналогії закону та аналогії права», яка встановлює: якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або домовлені­стю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Ко­дексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). Таким чином, прогалина в законі може бути заповнена у конкретних правовідносинах договірним регулюванням, а якщо учасники сімейних правовідносин цього не зроблять, то буде застосована відповідна норма СК до регулювання інших подібних відносин. Якщо ж до регулювання сімейних відносин неможливо застосу­вати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права), тобто тих засад, які сформульовані в ст. 7 СК.

§ 6. Договір як джерело сімейно-правових норм

Результатом сучасної реформи сімейного законодавства Ук­раїни є збільшення диспозитивних норм, які надають можливість учасникам сімейних відносин самостійно визначати зміст своїх

¹ До речі, вперше подібний підхід було застосовано в Основах цивільно­
го законодавства 1991 р., у п. З ст. 1 яких вказувалося, що до сімейних право­
відносин цивільне законодавство застосовується у випадках, коли ці відно­
сини не регулюються сімейним законодавством.

² Агарков М. М. Предмет и система советского гражданского права. Из-
бранньїе трудьі по гражданскому праву. В 2 т. — М.: А О «Центр ЮрИнфоР»,
2002. -1.2.- С. 298.

правовідносин за допомогою шлюбних, аліментних або інших угод. Визнається, що імперативно-дозвільний метод регулюван­ня сімейних відносин поступився диспозитивному регулюванню, а це зайвий раз підкреслило, за словами М. В. Антокольської, збли­ження сімейного і цивільного права¹. Вважаємо, що з цим пого­дитися можна тільки частково: дійсно спостерігається збільшен­ня диспозитивних норм у сучасному сімейному праві, але це не ознака процесу зближення сімейного і цивільного права, а озна­ка, яка характерна для галузей приватного права: цивільне право має свій інструмент диспозитивного методу регулювання — ци­вільно-правовий договір, сімейне право — сімейний договір² (деякі з правників називають його подружнім договором³), трудове пра­во — трудовий договір.

Можливість регулювання сімейних відносин за допомогою договору передбачалася ще в КЗпШС, коли ст. 27^і (відповідне до­повнення з'явилося в Кодексі у 1992 р.) закріпила право подруж­жя укладати між собою шлюбні договори. Але чи можна вважати, що така згода — цивільно-правовий договір? Вважаємо більш ви­важеною позицію Ю. С. Червоного, який виходить з того, що згода між чоловіком і жінкою спрямована на створення сім'ї, а не на ви­никнення, зміну або припинення цивільних правовідносин⁴, а це означає, що домовленість про вступ до шлюбу не може розгляда­тися як цивільно-правовий договір.

§ 7. Звичаї як джерело сімейно-правових норм

Юридичний (правовий) звичай — це правова норма, яка вста­новилася без втручання публічної влади внаслідок тривалого і регулярного застосування одних і тих самих правил до однорідних випадків життя⁵. Звичаєве право, яке складалося зі звичаїв, було історично першою, найтісніше пов'язаною з життям формою по-

¹ Антокольская М. В. Семейное право. — М.: Юристь, 2002. — С. 28.

² Таку точку зору поділяє С. Фурса. Див.: Шлюбний контракт в нотарі­альному процесі // Право України. — 2002. — № 5. — С. 55.

³ Жилинкова И. В. Правовой режим имущества членов семьи. — Харьков: Ксилон, 2000.-С. 221.

⁴ Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украйни. — С. 24.

⁵ Белов В. А. Гражданское право: Общая и особенная части. — М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2003. - С. 49-50.

зитивного права. Між тим, найбільш розвиненими формами все ж вважається право суддів і право законодавця, на базі яких скла­лися дві типові системи права: прецедентна система (у вигляді загального права — соттоп 1а\у — Велика Британія, США) і за­конодавча в своїй основі система країн континентальної Європи (у вигляді романо-германського права - права Франції, Німеч­чини тощо)¹. Звичай, як правило, за сучасних умов не вважається джерелом права. Але в сучасному сімейному праві, як і в цивіль­ному, певний звичай розглядається як джерело права. Відповід­но до ст. 11 СК при вирішенні сімейного спору суд, за заявою за­інтересованої сторони, може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

До речі, Такий звичай, як заручини, в СК набув правового зна­чення (ст. 31). Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Подання її не створює обов'язку взяти шлюб. Це зобов'язує лише до відшкодування збитків, завданих відмовою від шлюбу. Той, хто відмовився від нього, зобов'язаний компенсувати другій стороні витрати, пов'язані з приготуванням до весілля, а також повернути подарунки, які вона отримала, хоча існують і певні винятки з цього правила.

§ 8. Міжнародні договори України в системі сімейного законодавства

Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України (далі — ВРУ), є частиною національного законодавства України (ст. 9). Це повністю відповідає положенню ч. 1 ст. 17 Закону від 22 груд­ня 1993 р. «Про міжнародні договори України». На необхідність урахування міжнародних договорів, які не суперечать Конституції, вказує і Пленум Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який

¹ АлексеевА. А. Право: азбука—теория—философия: Опьгг комплексного исследования. - М.: Статут, 1999. - С. 35-36. Докладніше про системи пра­ва див. розділ VI даного підручника.

регулює відносини, що розглядаються, інакше, ніж міжнародний договір.

Частиною національного сімейного законодавства України визнаються багатосторонні міжнародні договори — Конвенції та двосторонні угоди про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладаються Україною з іншими держава­ми за наявності на це згоди ВРУ¹.

Серед конвенцій, які на сьогодні ратифіковані ВРУ і мають значення для регулювання сімейних відносин, слід вказати на Конвенцію про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка була підписана Україною 21 лютого 1990 р., ратифікована ВРУ 27 лю­того 1991 р. і набула чинності для України 27 вересня 1991 р.; Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифікована ВРУ 17.07.97 р.; Кон­венцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах держав—членів СНД, ратифі­ковану ВРУ 10 листопада 1994 р. Положення вказаних конвенцій знаходять своє втілення в законодавстві України. Так, ст. 12 Кон­венції про захист прав людини та основних свобод «Право на шлюб», відповідно до якої чоловіки та жінки, які досягли шлюб­ного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї згідно з націо­нальними законами, що регулюють здійснення цього права, знай­шла своє закріплення у ч. 1 ст. 23 СК «Право на шлюб». Стаття 1 Конвенції про права дитини, відповідно до якої дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, знайшла своє за­кріплення в ст. 6 СК, згідно з якою правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Між тим, більшість конвенцій так і не ратифіковані ВРУ. До них слід віднести такі, як Європейська конвенція про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.), Конвенція про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення (документ Ради Європи, прийнятий сесією Гаазької конференції з міжнародного приватного права 29 травня 1993 р.), Конвенція

¹ Декларації, на відміну від конвенцій, пактів не стають частиною націо­нального законодавства, оскільки не містять норм, обов'язкових до застосу­вання, а визначають лише напрями розвитку держав-учасниць, хоча, безу­мовно, впливають на розвиток національного законодавства останніх. Див., наприклад, Загальну Декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Декларацію прав дитини, прийняту Ге­неральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 р., тощо.

про стягнення за кордоном аліментів (документ Організації Об'єд­наних Націй від 20 червня 1956 р.) та деякі інші.

Між тим, кількість двосторонніх угод про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах, які укладає Україна з іншими державами, постійно зростає. На 1 січня 2003 р. було ук­ладено 12 таких угод¹.

§ 9. Норми сімейного права іноземних держав у системі сімейного законодавства України

Сімейне законодавство іноземних держав може застосовува­тися в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регу­лювання сімейних відносин, що встановлені в ст. 7 СК. Тобто сімейне законодавство іноземних держав регулює сімейні відно­сини на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства, з урахуванням рівних прав і обов'язків жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї, з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя, з забезпеченням можли­вості здійснення прав дитини тощо. Це законодавство не повин­но містити привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань.

Вважається, що ст. 291 СК допускає застосування іноземного сімейного законодавства при укладенні договорів, які стосують­ся сімейних відносин, а також при вирішенні судом сімейних спорів².

Глава З

Сімейні правовідносини

§ 1. Поняття та види сімейних правовідносин

Норми сімейного права регулюють різні види сімейних відно­син, унаслідок чого останні набувають якостей правовідносин, тобто відносин, які врегульовані нормами сімейного права. В сі­мейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння по­няття «сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідноси­ни між членами сім'ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) пра­вовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім'ї (зовнішні сімейні правовідносини).

Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім'ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім'єю, пов'язані спільним побутом та взаємними правами та обов'язка­ми. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім'ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім'ї, однак пов'язані такими правами та обов'язками, які за своєю сут­тю є сімейними. Це аліментні правовідносини колишнього по­дружжя, правовідносини між дитиною та одним із батьків, з яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між онуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин — правовідносини членів сім'ї. Відносини, які виникають за межами сім'ї, можна вважати сімейними пев­ною мірою умовно.

Така класифікація сімейних правовідносин викликає не­обхідність визначення поняття «сім'я». Треба одразу сказати, що це питання належить до числа вкрай дискусійних. Слово «сім'я» походить від слова «сьемь», що означає «робітник, слуга, домочадец». Таким чином, у первісному розумінні сім'я, це коло осіб, які визначаються як робітники, слуги та домочадці¹, тобто особи, пов'язані певними економічними зв'язками. Сучасне розуміння поняття сім'ї є більш складним і неоднозначним. Це пояснюється тим, що сім'я як соціальне явище має різноманітні прояви свого існування. У зв'язку з цим категорія сім'ї використовується різни­ми науками — соціологією, демографією, психологією тощо. У праві існують свої підходи щодо розуміння сім'ї та сімейних відно­син. Це пояснюється тим, що сімейні відносини потребують пев­ного правового опосередкування, відповідної юридичної «оболон­ки». Саме в цьому сенсі категорія «сім'я» набуває юридичного значення і використовується в праві. В літературі існують різні позиції як щодо самого визначення сім'ї, так і стосовно питання про необхідність його законодавчого закріплення. Одні фахівці висловлюються за легальне визначення сім'ї¹, інші вважають за потрібне лише наукове тлумачення цього поняття².

Відомо, що сімейне законодавство ніколи не містило поняття сім'ї. Ця обставина не була випадковою і не означала прогалини в законодавстві. В літературі правильно зазначається, що «законо­давець не тільки не прагне до того, щоб розкрити поняття сім'ї, але і свідомо намагається відійти від надмірної формалізації цьо­го поняття. Його наповнення конкретним змістом залежить від багатьох факторів, які настільки індивідуальні, що кожен фор­мальний підхід до сім'ї неминуче вступив би у протиріччя з ре­альними життєвими ситуаціями»³.У зв'язку зконкретними пи­таннями, які поставали в практиці, Конституційний Суд України 3.06.1999 р. прийняв рішення про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї». В ньому, зокрема, було сказано, що стосовно понят­тя «член сім'ї» Конституційний Суд України виходить з об'єктив­ної відмінності його змісту залежно від галузі законодавства (п. 6). Таким чином, на думку Конституційного Суду, визначити єдине поняття «член сім'ї», яке б мало застосовуватися в праві, не-

¹ Ромовська 3. Сімейне право — перспективи розвитку // Основні напрям­
ки реформи цивільного права в Україні // 36. статей та матеріалів. — К.,
1997. — С. 122; Матвеев Г. К. Советское семейное право: Учебник. — М.,
1985. — С. 48; Ворожейкин Е. М. Правовне основи брака и семьи. — М., 1969. —
С. 16.

² Советское семейное право / Под ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина. —
К., 1982. — С. 47; Жилинкова И. В. Правовой режим имущества членов семьи. —
Харьков, 2000. - С. 11.

³ Гражданское право: Ч. З / Под. ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. —
М., 1998. - С. 222.

можливо, бо кожна галузь права тлумачить це поняття по-своє­му, підкреслюючи ті чи інші ознаки сім'ї, які набувають певного значення для тих чи інших відносин. Зрозуміло, що різне тлума­чення поняття «член сім'ї» не дає підстав для розробки єдиного поняття сім'ї в праві.

Разом із тим, у новому СК вперше зроблена спроба дати ле­гальне визначення сім'ї (ст. З СК). На жаль, її важко визнати вда­лою. Можна погодитися з висловленою в літературі думкою, що насправді в СК визначається не поняття сім'ї, а коло осіб, які до неї входять, — членів сім'ї. Що ж до визначення сім'ї, то в законі лише сказано, що сім'я є первинним та основним осередком сус­пільства (ч. 1 ст. З СК). Законодавець уникає основного визна­чення сім'ї, і це не випадково. В літературі це питання хоча і дуже широко обговорювалося, так і не знайшло свого остаточного вис­новку. Для визначення сім'ї в науковій літературі застосовували­ся різні терміни — «союз», «об'єднання», «спільність», «мала соці­альна група» тощо. Новий СК визначає сім'ю як первинний та основний осередок суспільства (ч. 1 ст. З СК). Таке визначення не є правовим, воно вирішує лише питання щодо місця та значен­ня сім'ї в суспільстві. Тому в науковому плані, з урахуванням ст. З СК, можна вважати, що сім'я — це об'єднання осіб, пов'язаних між собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами і обов'язками.

Щодо такої ознаки сім'ї, як спільне проживання осіб, які її складають, закон містить деякі винятки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, ро­ботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина нале­жить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не прожи­ває. Втім, спільне проживання членів сім'ї є найбільш типовою та наочною ознакою сімейної спільноти. Спільний побут членів сім'ї має різноманітні види свого прояву — спільне ведення господар­ства, відпочинок, спілкування тощо. Членів сім'ї пов'язують та­кож взаємні права та обов'язки. Ця ознака є найбільш вагомою для юридичного визначення сім'ї. Члени сім'ї мають комплекс взаємних особистих та майнових прав та обов'язків. Так, батьки зобов'язані виховувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами. Крім того, вони зобов'язані утри­мувати дітей та забезпечувати матеріальні умови їх життя. Комплекс взаємних прав та обов'язків пов'язує також подружжя, усиновлювачів та усиновителів, інших членів сім'ї.

Підставами виникнення сім'ї є шлюб, кровне споріднення осіб, усиновлення, а також інші підстави, які не заборонені законом, і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 4 ст. З СК). На відміну від Кодексу про шлюб та сім'ю України новий СК не містить вичерпного переліку підстав виникнення сім'ї. Тому сім'ю складають не тільки особи, які, наприклад, зареєстрували шлюб, а й ті, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу (фактичне подружжя). Таким чином, до членів сім'ї в першу чер­гу належать подружжя, батьки і діти, які за загальним правилом складають ядро сімейного союзу. Подальше коло членів сім'ї може варіюватися залежно від конкретних обставин, починаючи від найближчих кровних родичів (висхідних, низхідних і бічних ліній спорідненості) і закінчуючи особами, які спільно проживають в одному будинку («під одним дахом») як члени сім'ї.

Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні саме для сімейних пра­вовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманні усім цивільним правовідносинам. Ознака­ми, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні озна­ки) є: спеціальний суб'єктний склад (суб'єктами сімейних право­відносин можуть бути тільки фізичні особи); своєрідність юри­дичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо); тривалість існу­вання (сімейні відносини, як правило, є тривалими за часом); інди­відуалізація учасників і неможливість передачі прав та обов'язків іншим особам; особисто-довірчий характер відносин.

До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивіль­ним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова са­мостійність.

Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні право­відносини, виникають між особами, які є рівнимиміж собою. Вони не є відносинами влади і підкори, які притаманні, наприклад, пра­вовідносинам адміністративним. Навіть коли йдеться про відно­сини між батьками та дітьми, то вертикаль стосунків не виникає. Батьки не мають владних повноважень стосовно дитини. В своє­му ставленні до дитини вони зобов'язані виходити з того, що перед ними особа, яка має свої власні права та інтереси. Більше того, дитина має право на підвищений захист своїх прав навіть і проти своїх батьків, коли ті виконують свої батьківські обов'язки не­належним чином. В юридичному сенсі правовідносини батьків і дітей - правовідносини горизонтальні, відносини рівних сторін.

У цивілістиці поставало питання: рівність сторін є ознакою відносин, що регулюються, чи вона є ознакою методу правового регулювання, тобто засобу, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини? З цього приводу висловлюються різні дум­ки. Наприклад, М. Д. Єгоров вважає, що рівноправність це озна­ка методу правового регулювання. Він, зокрема, зазначає: «Якщо визнати, що сторона суспільних відносин, які входять до предме­ту цивільного права, знаходиться в рівному становищі і без пра­вового регулювання, то стає безглуздим саме правове регулюван­ня вказаних відносин методом рівноправ'я...»¹. Таке пояснення не виглядає переконливим. Рівність сторін — це, в першу чергу, при­родна риса самих відносин, які регулюються. Якщо певні відно­сини за своєю природою є відносинами рівних осіб, то право може лише закріпити таке становище, перевести його на мову юридич­них термінів, створити відповідні механізми юридичного захисту і не більше. Зміст законодавчих норм визначається сутністю відно­син, які регулюються, а не навпаки. Якщо норми закону моделю­ються без урахування природи відносин, які регулюються, то їх ефективність буде невеликою. Тому рівність сторін, у першу чер­гу, може розглядатися як ознака саме відносин, що регулюються сімейним правом. Знаходячи свій відбиток у правових нормах, рівність сторін набуває юридичного закріплення і визначає сутність правового регулювання сімейних відносин, тих юридич­них засобів, які залучаються до їх регулювання.

Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обов'язки має особа щодо інших осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою

¹ Гражданское право. 4.1 / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сергеева. — М., 1996. — С. 11.

інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність.

Ще однією ознакою сімейних правовідносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як ок­ремий суб'єкт права незалежно від свого віку та здатності здійсню­вати свої права власними діями. Саме тому відповідно до ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини, яка була прийнята ООН 20.11.1989 р., дитина реєструється відразу після народження і з цього моменту набуває своїх прав. Інша справа, яким чином визначається воля дитини. Зрозуміло, що вольові якості людини формуються не з моменту народження і потребують певного часу. З урахуванням цього природного факту, в праві існує чимало спеціальних ме­ханізмів, які дають змогу, з одного боку, розглядати дитину як окрему вольову «одиницю», а з іншого — передати право форму­лювати та визначати цю волю іншим особам, які за своїми при­родними якостями здатні це робити — батькам, усиновлювачам, опікунам, піклувальникам тощо. Ці особи завжди мають діяти так, як би діяла сама особа, здійснюючи свою власну вольову поведін­ку у власних інтересах.

За своєю природою відносини, що складають предмет сімей­ного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Відомо, що такий поділ є традиційним для цивільного права в ціло­му і є основною класифікацією цивільно-правових відносин. Не є винятком і сімейні правовідносини. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх пи­тань життя сім'ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Май­нові правовідносини виникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім'ї та інших родичів тощо.

У сімейній літературі радянського періоду протягом деся­тиріч жваво обговорювалося питання щодо співвідношення осо­бистих та майнових правовідносин у сім'ї. Причому, це питан­ня не було з числа абстрактних. Визначення місця особистих та майнових правовідносин у своєрідній ієрархії сімейних відно­син було чи не найважливішим аргументом у спорі щодо само­стійності або несамостійності сімейного права. Протягом три­валого часу в сімейно-правовій науці вважалося, що домінуюче положення в сім'ї займають особисто-правові зв'язки. Майновим відносинам відводилася другорядна роль, їх зворотний вплив на стан особистих внутрішньо-сімейних стосунків прак­тично ігнорувався. Д. М. Генкін, наприклад, зазначав, що осо­бисті взаємовідносини членів сім'ї є основними, у зв'язку з цим майнові відносини у сім'ї в більшості випадків регулюються пра­вом інакше, ніж майнові відносини цивільного права. Тому, якщо за буржуазними системами сімейне право є частиною цивільно­го права, то в СРСР воно становило окрему галузь права¹. Прав­да, існувала й інша точка зору, згідно з якою недооцінка значен­ня майнових відносин у сім'ї є невиправданою, бо проблеми сімейного права не можуть бути вирішені у разі відриву особис­тих та майнових сімейних відносин².

Останнім часом майнові відносини в сім'ї дістали значного розвитку. Цьому сприяє відміна багатьох заборон щодо кола об'єктів права приватної власності, розширення договірної ініціа­тиви учасників сімейних відносин. Разом із тим, це не може роз­глядатися як зміна самої сутності сім'ї, зменшення значення емо­ційних та особистих зв'язків її членів. Інша справа, що більшість особистих сімейних відносин (на відміну від майнових) не є пред­метом права. Тому розширення правового регулювання майно­вих відносин у сім'ї не означає автоматичного звуження кола осо­бистих відносин та зменшення їх значення в сімейному житті. Сьогодні, як і раніше, ці відносини просто знаходяться за межами правового впливу. Можна зазначити, що новий СК містить цілу низку статей, які закріплюють особисті немайнові права учасників сімейних відносин — право подружжя на повагу до своєї індиві­дуальності, право на фізичний та духовний розвиток, право на розподіл обов'язків у сім'ї тощо. Ці правила не є правовими, вони мають характер моральних, а не юридичних норм. У СК вони знай­шли своє закріплення скоріш як певні ціннісні орієнтири.

З точки зору визначеності у правовідношенні зобов'язаної осо­би сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовідносини, у яких фігура зобо­в'язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають права

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
5. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
6. V. Виконання вправ на застосування узагальнювальних правил.
7. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
8. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
9. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
10. Автомати для комбінованої торгівлі
11. Автомобільні ваги із застосуванням цифрових датчиків
12. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання

Переглядів: 331