Сучасний монетаризм

На етапі інформаційно-технологічної революції індустріальні країни світу зробили значний стрибок у своєму розвитку. На цьому етапі формуються нові погляди відносно ефективного росту і з’являються нові економічні школи. З початку 80-х років у розвинених капіталістичних країнах панує неоконсерватизм, який охоплює три основні напрями нової неокласики:

1) монетаризм, пов'язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Лише послідовна політика забезпечення господарства грошима, на думку монетаристів, може створити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки та сприяти рівномірному інвестуванню з мінімальним ризиком;

2) економічну теорію пропозиції, згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить, таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

3) теорію раціональних очікувань, згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур, тому що заздалегідь ураховують наміри влади й нейтралізують своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін) політику уряду. Найрішучіше проти Дж. М. Кейнса і кейнсіанців ви ступив Мілтон Фрідмен, представник чиказької школи. В економічній літературі цей виступ дістав назву неокласичної (монетаристської) контрреволюції (на противагу кейнсіанській революції). У широкому розумінні монетаризм — це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані з розробкою грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошотп маси в обігу. Саме такі концепції реалізуються сьогодні в різних фор мах у господарській політиці США та інших розвинених країн. Про те "монетаристське відродження" не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х років чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісні теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст. та згідно з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більше грошей у обігу. Монетаризм значно розширив можливості неокласичної теорії, додавши до неї емпіричні дослідження на основі економіко-статистичних моделей.

Висновок про вирішальний вплив грошових факторів на загальноекономічні процеси був обґрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у праці "Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960" і сформульований так:

• зміна кількості грошового запасу тісно пов'язана зі змінами економічної активності, грошового доходу й цін;

• зв'язок між грошовими та економічними зрушеннями був (в означені роки) стабільним;

• грошові зміни часто мали незалежне походження, а не були відображенням змін економічної активності.

Нові монетаристські підходи зводяться до таких основних положень:

1) критики втручання держави в економіку (ідеться не про принципове заперечення державного втручання, а про неприйняття конкретної економічної політики, яка базується на кейнсіанських методах державного регулювання);

2) ставки на політику регулювання грошової маси як основний інструмент управління економікою;

3) проголошення приватного підприємництва єдиною рушійною силою економічного розвитку;

4) реабілітації закону Сея, у результаті чого кейнсіанська концепція управління попитом повинна поступитися місцем теорії, що орієнтується на пропозицію.

У сфері практичної реалізації монетаристських концепцій також можна виокремити кілька елементів, а саме: перебудову бюджетного механізму, відмову від бюджетного впливу на виробництво, зменшення бюджетних витрат, дерегулювання певних сфер господарства, послаблення юридичної регламентації господарської діяльності, приватизацію окремих секторів економіки, скорочення соціальної інфраструктури та соціальних програм.

Економічна теорія пропозиції вивчає вплив бюджетно-податкових важелів на підприємницьку активність й ефективність господарської діяльності. Основні положення концепції економіки пропозиції:

- орієнтованість економіки на виробництво та пропозицію;

- зниження податків з виробників з метою вивільнення частини прибутків для інвестування;

- зниження податків з фізичних осіб для стимулювання заощаджень населення;

- приватизація;

- скорочення державних витрат у соціальній сфері;

- регулювання пропозиції грошової маси;

- невтручання держави в економіку.

Рівень виробництва, згідно з неокласичною теорією, залежить від пропозиції праці та капіталу.

Пропозиція праці визначається вибором індивідів між працею і дозвіллям. Відомо, що зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Система державних соціальних допомог, зокрема у зв'язку з безробіттям, також знижує привабливість праці скорочуючи кількість бажаючих працювати. Тому зменшення граничного оподаткування трудових доходів сприяє розширенню пропозиції робочої сили вже працюючих та стимулює залучення додаткових працівників, для яких гранична корисність одержуваної заробітної плати буде перевищувати граничну корисністьдозвілля. Таким чином, приріст трудових ресурсів буде забезпечувати подальший процес нагромадження капіталу, а у підсумку — підвищення норми нагромадження і прискорення економічного зростання в цілому по економіці.

Пропозиція капіталу (обсяг інвестицій), згідно з неокласичними уявленнями, є функцією заощаджень, рішення про які залежать від вибору індивіду між споживанням сьогодні або у майбутньому. Стимулювати прийняття рішення про заощадження можуть такі заохочувальні заходи економічної політики як: зниження податків на прибуток корпорацій та запровадження щодо них податкових і амортизаційних пільг. При цьому чітко окреслюються два шляхи прискорення інвестиційного процесу:

1) формування додаткових джерел внутрішніх ресурсів нагромадження через збільшення амортизаційних відрахувань;

2) залучення зовнішніх інвестиційних ресурсів шляхом збільшення ринкової вартості активів корпорацій — зростання рівня виплачуваних дивідентів і привабливості корпоративних цінних паперів.

Одним з варіантів нової неокласики є теорія раціональних очікувань, яка повністю ігнорувала державне втручання. Американські економісти Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес стверджують, що економічний індивід не тільки пасивно адаптується до попереднього досвіду, а й активно використовує великий обсяг поточної інформації для точнішого передбачення тенденцій господарського розвитку. Будь-які спроби вплинути на процес відтворення за допомогою систематичної державної макроекономічної політики ідеологи раціональних очікувань оцінюють як безплідні не тільки в довгостроковому, а й у короткостроковому аспекті. Головна ставка робиться на відродження віри в можливість раціональної поведінки економічних агентів в умовах, коли держава відіграє роль тільки джерела інформації.

Ця теорія вивчає передусім інфляційні очікування й тому певною мірою спирається на теорію адаптивних очікувань, згідно з якою очікування майбутньої інфляції формується на основі попередніх і поточних рівнів інфляції та є відносно постійним. Проте теорія раціональних очікувань має суттєву відмінність: індивіди, що діють раціонально, не тільки аналізують "учора" й "сьогодні", а й можуть передбачити та «прогнозувати "завтра", використовуючи всю доступну інформацію.

Теорія раціональних очікувань добре аргументована в теоретичному плані та підкріплена серйозною математичною базою, але практичної цінності не набрала.

Таким чином, економічні теорії, що розвивалися наприкінці ХХ та початку ХХІ століття, опікувалися проблемами невизначеності ринкового середовища, очікувань та неповноти інформації. Їх метою є створення адекватних та ефективних методів державного регулювання.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічний розвиток Японії	\|	Неоконсерватизм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.