• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Принципи і функції управління та їх врахування в роботі заступника командира підрозділу з виховної роботи

Принципи управління — це керівні правила, основні положення і норми поведінки керівників, правила реалізації закономірностей управління, якими керуються управлінці в практичній діяльності, основні вимоги до органів управління і методів реалізації функцій управління. Принцип — це те, що керівник використовує як основу для своїх дій. «Я роблю так із принципу, а не за примусом. Ці принципи зобов'язують мене діяти так, щоб бути успішним керівником» — так повинно будуватися використання принципів. Отже, вони повинні випливати з багатої практики управління, зобов'язуючи керівника бути Керівником.

Аналіз наявних точок зору на формулювання й класифікацію принципів управління, дозволяє виділити характерні в сучасних умовах принципи цієї діяльності.

До першої групи принципів технології управлінської діяльності військового керівника належать:

- принципи цілеспрямованості (розподіл відповідальності або колективної відповідальності, заохочення за результат досягнення мети, чіткість цілей і завдань);

- принципи узгодження діяльності (раціональні дисциплінарні вимоги; єдиноначальність і колегіальність; системність і плановість; узгодження інтересів або пріоритет певних інтересів, напр., інтересів споживача; ієрархія влади й відповідальності; дотримання кодексів поведінки; раціональні комунікації);

- принципи забезпечення ефективності діяльності (умілий розподіл праці й спеціалізація, економічність, оптимальне сполучення централізації й децентралізації, професіоналізм і його постійне підвищення).

До другої групи принципів впливу на поведінку співробітників і особового складу належать:

- принципи активізації діяльності (змагальність, мотивація, створення сприятливої атмосфери);

- принципи забезпечення задоволеності діяльністю (справедливість, лояльність, чесне ставлення й довіра до людей).

До третьої групи загально управлінських принципів належать: соціальна спрямованість управління, постійне його вдосконалення (управлінське новаторство), науковість, своєчасне реагування на зміну зовнішнього середовища (ситуаційність).

Ця система принципів не може вважатися завершеною, навпаки, вона залишається відкритою для доповнень, змін, заснованих на новому досвіді, його аналізі, осмисленні й узагальненні.

Функція управління — це напрямок або вид управлінської діяльності, що характеризується відокремленим комплексом завдань і здійснюється спеціальними прийомами і способами.

Об'єктами управління можуть виступати ресурси, процеси й результати.

Функції управління ресурсами. Організації в процесі своєї діяльності використовують матеріальні, трудові, фінансові, інформаційні, технологічні й інші ресурси. Відповідно виділяють конкретні функції:

- управління запасами;

- управління фінансами;

- управління персоналом і т.д.

Функції управління процесами. У будь-якій організації відбувається безліч процесів, починаючи від загального процесу управління, і до більш конкретних: процеси реалізації загальних функцій управління, процесів комунікацій, прийняття й виконання рішень. Відповідно до цього виділяють конкретні функції управління:

- управління підготовкою фахівців (сил для даної діяльності);

- управління матеріально-технічним забезпеченням;

- управління основним виробництвом;

- управління допоміжним виробництвом;

- управління обслуговуючим виробництвом;

- удосконалення управління;

- управління реалізацією ухвалених рішень;

- управління вивченням стану, потреб і запитів об'єкту управління та ін.

Функції управління результатами. До результатів (виходів системи) відносять: ефективність діяльності, обсяги виробництва і реалізації, витрати, якість товарів, послуг, інформації тощо. Відповідно виділяють конкретні функції:

управління якістю;

управління продуктивністю;

управління витратами тощо.

Процес управління складається з чотирьох взаємопов'язаних функцій: планування, організації, мотивації і контролю.

Планування — це процес розробки плану, що визначає те, чого потрібно досягти і якими засобами, у відповідності з часом і простором.

Завдання планування:

1) забезпечення цілеспрямованого розвитку організації (напрямку діяльності) у цілому та всіх її структурних підрозділів;

2) перспективна орієнтація й раннє розпізнавання проблем розвитку. План окреслює бажане в майбутньому стані об'єкту і передбачає конкретні заходи, що спрямовані на підтримку сприятливих тенденцій або стримування негативних;

3) координація діяльності структурних підрозділів і співробітників (особового складу) організації. Координація здійснюється як попереднє узгодження дій при підготовці планів і як погоджена реакція на перешкоди й проблеми, що виникають при виконанні планів;

4) створення об'єктивної бази для ефективного контролю;

5) стимулювання активності виконавців. Успішне виконання планових завдань — об'єкт особливого стимулювання, що створює діючі мотиви для продуктивної і скоординованої діяльності всіх учасників;

6) інформаційне забезпечення. Плани містять важливу для кожного учасника інформацію про мету, прогнози, альтернативи, строки, ресурсні й адміністративні умови їхнього виконання.

Кожний вид планування відрізняється складом розв'язуваних завдань, використовуваною інформацією, планованими параметрами і ступенем їхньої деталізації, методами виконання планових розрахунків.

Тематичне планування полягає у формуванні плану розвитку складових планування, що визначають заходи щодо підвищення ефективності, удосконалення технології, організації та виконання.

Ресурсне планування включає розрахунки інтелектуальних, інформаційних, матеріально-технічних, трудових і фінансових ресурсів, які необхідні для виконання тематичних завдань, а також оцінку їх результативності й ефективності.

Календарне планування полягає у плануванні обсягів робіт, використання сил і засобів, виконавців, побудові календарних графіків проведення робіт, заходів щодо окремих виконавців, підрозділів, проектів і всій сукупності спланованої діяльності, розподілу робіт за окремими календарними періодами.

Стратегічне планування полягає у визначенні перспективних завдань діяльності організації, формуванні системи цілей і стратегій діяльності. Стратегічне планування, як правило, орієнтовано на період п'ять і більше років.

Тактичне планування полягає в пошуку й узгодженні найбільш ефективних шляхів і засобів реалізації прийнятої стратегії розвитку організації, напрямку діяльності.

Процес планування незалежно від його виду включає три етапи:

- постановку завдання планування;

- розробку плану;

- реалізацію планового рішення.

Етап постановки завдання планування включає формування мети й аналіз проблеми планування. Конкретне вираження цілей планування залежить від виду планів, що розроблюються. Аналіз проблеми полягає у вивченні й порівнянні фактично досягнутого або очікуваного на момент розробки плану стану об'єкта планування з необхідними цільовими значеннями параметрів.

Етап розробки плану передбачає формування можливих варіантів вирішення проблеми планування, прогнозування можливих наслідків її реалізації, оцінку варіантів і ухвалення планового рішення.

Етап реалізації планового рішення полягає у доведенні планового рішення до виконавців у вигляді планових завдань, нормативів, показників.

Принципи здійснення функції планування:

Принцип єдності. Оскільки організація, об'єкт діяльності — це цілісна система, то всі її складові частини повинні розвиватися в єдиному напрямку. Тому планова діяльність будь-якої ланки пов'язана із плановою діяльністю всієї системи. Всі плани — не просто набір документів, а їхня взаємозалежна система.

Принцип участі. Означає, що процес планування повинен залучати всіх тих, кого він безпосередньо зачіпає. Учасники планової діяльності здобувають більш глибокі пізнання різних боків діяльності; у них з'являються нові мотиви, плани стають їхніми особистими завданнями.

Принцип безперервності. Він означає, що процес планування повинен здійснюватися систематично. Це продиктовано такими об'єктивними обставинами, як невизначеність і мінливість зовнішнього й внутрішнього середовища.

Принцип гнучкості. Він тісно пов'язаний з принципом безперервності й полягає у забезпеченні можливості змінювати спрямованість планів у зв'язку з виникненням непередбачених обставин. Плани повинні складатися так, щоб можна було вносити уточнення у зв'язку з умовами діяльності, що змінюються.

Принцип точності. Будь-який план повинен бути складений з найбільшим ступенем точності.

Стратегічне планування — це набір дій і рішень, розпочатих керівником (суб'єктом управління) для розробки специфічних стратегій, які ведуть до визначених цілей.

На першому етапі стратегічного планування необхідно сформулювати свою місію. Місія визначає статус, декларує принципи функціонування, заяви, дійсні наміри суб'єктів управління. Вона визначає, на що будуть спрямовуватися зусилля і які цінності будуть пріоритетними.

Зміст місії може включати наступні елементи:

- опис запропонованих продуктів (цінностей, послуг);

- визначення основних споживачів, користувачів, об'єктів;

- мету діяльності — підвищення ефективності, стабілізація, зростання тощо;

- технологію: операційно-методичні основи діяльності, інновації в галузі технології;

- філософію: виражаються базові погляди й цінності діяльності;

- внутрішню концепцію, в рамках якої описується власна думка про систему діяльності;

- зовнішній образ, імідж, що підкреслює правову й соціальну відповідальність перед об'єктом управління, державою, суспільством у цілому.

На другому етапі стратегічного планування необхідно визначити цілі організації, функціонування системи. Вони встановлюються в межах перспективних завдань, виражають окремі конкретні напрямки діяльності організації, системи; лежать в основі прийняття будь-якого рішення; слугують керівництвом для формування конкретних планів.

До цілей висуваються такі вимоги: конкретність і доцільність; орієнтація в часі; досяжність: цілі повинні бути реалістичними; сумісність цілей організації в цілому й цілей її підрозділів.

Основне завдання при стратегічному плануванні — адаптація до умов зовнішнього й внутрішнього середовища. Необхідною умовою успішних дій щодо адаптації є чітке знання ситуації, її можливостей і небезпек, які в ній містяться.

Варіанти стратегії в принципі можна обмежити чотирма альтернативними стратегічними категоріями, кожна з яких має два варіанти. Зосередження уваги на цих категоріях багато в чому спрощує процес розробки стратегії будь-якою організацією.

Організація. Організувати – означає створити якусь структуру. Існує багато елементів, які необхідно структурувати, щоб організація могла виконувати свої плани і тим самим досягти своєї мети. Організація роботи завжди була в центрі уваги руху за наукове управління.

Оскільки в організації роботу виконують люди, іншими важливим аспектом функції організації є визначення, хто саме повинен виконати кожне конкретне завдання з великої кількості завдань, що існують в рамках організації, включаючи і роботу з управління. Керівник підбирає людей для конкретної роботи, делегуючи окремим людям завдання і повноваження або права використовувати ресурси організації. А суб'єкти делегування приймають на себе відповідальність за успішне виконання своїх обов'язків. Поступаючи таким чином, вони погоджуються вважати себе підлеглими відносно керівника. Делегування – це засіб, за допомогою якого керівництво здійснює виконання роботи іншими особами.

Принципи здійснення функції організації, якими варто керуватися в процесі виконання функції організації:

1) нерозривний зв'язок із цілями й завданнями, що визначені в ході планування;

2) доручення різних завдань виконавцям, об'єднання їх у керовані робочі групи або підрозділи;

3) координація різних видів діяльності, що доручені кожній групі, за допомогою встановлення робочих взаємин, включаючи чітке визначення того, хто здійснює керівництво, та термінів виконання робіт;

4) єдність мети — кожний підрозділ і конкретна людина повинні працювати на загальну мету;

5) використання ефективних норм керованості.

Мотивація.Керівник завжди повинен розуміти, що навіть чудово складені плани і найдосконаліша структура організації не матимуть ніякого сенсу, якщо хтось не виконає фактичну роботу організації. Отже, завдання функції мотивації полягає в тому, щоб члени організації виконали роботу відповідно до делегованих їм обов'язків.

Часто мотивацію ототожнюють із стимулюванням. Ці поняття дуже близькі за змістом, але не варто їх ототожнювати. Стимули використовуються людьми давно. У давньому Римі «стимулами» називали кийки, що використовувалися візниками для управління кіньми, запряженими в колісниці. В наш час поняття «стимул» має кілька значень.

Стимулювання припускає зовнішній (моральний, фізичний, матеріальний) вплив на людей з метою безпосереднього впливу на результати праці, активізацію діяльності працівників.

Мотивація — більш широке поняття, яке можна розглядати у двох аспектах:

1) як психологічний процес, що починається з фізіологічних або психологічних запитів, потреб, активізує діяльність або створює спонукання, спрямоване на досягнення певної мети або винагороди;

2) як визначення й створення умов, причин, що спонукають до ефективної діяльності з урахуванням потреб, психології, поведінки окремих людей та груп.

Принципи мотивації в процесі управління:

1. Встановлення чітких цілей і завдань. Першою умовою ефективної мотивації є знання об'єктом, виконавцем його цілей і загальних цілей діяльності. Якими б ефективними не були форми мотивації, вони не принесуть очікуваних плодів, якщо людина не знає, яких результатів вона повинна досягти і які завдання виконати. Бажано, щоб підлеглі самі брали участь у постановці цілей і завдань, тоді вони краще будуть розуміти необхідність і доцільність виконуваної роботи.

2. Ув'язування цілей і заохочень, визначення критеріїв оцінки. Працівники повинні знати, яке заохочення вони отримають при певних результатах роботи.

3. Гласність. Наявність зворотного зв'язку. Оголошення результатів роботи саме по собі є мотивуючим чинником. Повідомлення про результати роботи кожного співробітника може стимулювати діяльність, створювати настрій змагальності.

4. Створення сприятливих умов для ефективної роботи.

5. Необхідно намагатися створити здоровий клімат у колективі, умови привабливості служби, праці, їхньої естетичності.

6. Єдність моральних і матеріальних методів стимулювання. У наш час велика увага приділяється матеріальному стимулюванню, і це не випадково, адже гроші й матеріальні блага забезпечують існування людей. Однак не варто недооцінювати роль морального стимулювання. Часто визнання заслуг працівника, довіра відповідального завдання або навіть проста похвала можуть принести більші результати, ніж премії. Тому важливо сполучати моральне й матеріальне стимулювання, доповнювати одне іншим.

7. Врахування особистих якостей працівників. Характер сприйняття, здібності, система цінностей та інші характеристики конкретної людини визначають фактори найбільш ефективної мотивації.

8. Використання переважно позитивних стимулів. Перевага дорікань, стягнень з боку начальства й інші стимули негативного впливу можуть призвести до напруженої обстановки в колективі, з остраху брати на себе відповідальність за будь-які рішення або дії, до приховання інформації, а іноді й втрати цінних фахівців.

Контроль— це постійний процес, що забезпечує досягнення цілей організації (виду діяльності) шляхом своєчасного виявлення проблем і змін у зовнішньому і внутрішньому середовищі, що виникають у ході діяльності об'єктів управління.

Контроль сприяє зміцненню дисципліни й дотриманню законності. Завдяки йому забезпечується єдність рішень та їхнє виконання, досягнення поставлених завдань, а також попереджаються помилки й недоробки.

Головний зміст контролю полягає в створенні гарантій виконання планів, підвищенні ефективності управлінського процесу. Об'єктами контролю виступають підприємства, організації. Предметами контролю є процеси, що відбуваються в організації. Суб'єктами контролю можуть виступати керівний склад, вищі органи управління, державні органи.

Головні інструменти виконання функції контролю — спостереження, перевірка усіх сторін діяльності, облік та аналіз.

Контроль — це критично важлива функція управління, тому що тільки вона забезпечує зворотний зв'язоку системі управління. Інші функції (планування, організація, мотивація) є прямим зв'язком з об'єктом управління. Контроль можна вважати елементом зворотного зв'язку, тому що за його даними здійснюється корегування раніше ухвалених рішень, планів і навіть норм та нормативів.

У процесі контролю можна одержати відповіді на наступні питання:

- чому ми навчилися?

- що наступного разу варто робити інакше?

- у чому причина відхилень від наміченого?

- який вплив мав контроль на прийняття і виконання рішень?

- чи був вплив контролю позитивним або негативним?

- які висновки варто зробити для визначення нових цілей?

Система контролю характеризується певною цілеспрямованістю. Ця властивість системи проявляється в тому, що всі елементи й ланки контролю слугують загальній меті — забезпеченню ефективного управління.

Контроль можна класифікувати за наступними ознаками.

- за стадією розрізняють: вхідний, операційний контроль, контроль виконання, контроль ефективності;

- залежно від суб'єкта контролю виділяють: самоконтроль; контроль, виконуваний посадовою особою; інспекційний контроль; державний; міжнародний контроль;

- за ступнем охоплення об'єкта контролем: суцільний і вибірковий контроль;

- за режимом контролю: посилений і нормальний контроль;

- за ступенем механізації: ручний, механізований, автоматизований, автоматичний контроль;

- за способом отримання й обробки інформації: реєстраційний, статистичний, розрахунково-аналітичний;

- за періодичністю виконання контрольних операцій: безперервний і періодичний;

- за часом контролю: попередній, поточний, заключний контроль.

У процедурі контролю виділяють такі етапи:

Перший етап. Визначення стандартів — конкретних цілей, ступінь досягнення яких піддається виміру. Вони повинні мати часові рамки, у які виконується завдання, конкретний критерій, за яким оцінюється робота.

Другий етап процесу контролю заключається у співставленні реально досягнутих результатів із встановленими стандартами. На цьому етапі потрібно:

- визначити масштаб припустимих відхилень;

- виміряти результати;

- оцінити отриману інформацію про досягнуті результати;

- порівняти результати роботи із встановленими стандартами.

На третьому етапі керівник визначає, які дії варто вжити. Такими діями можуть бути:

- невтручання в роботу;

- усунення відхилень;

- зміна стандартів.

Організація ефективного контролю

Щоб контроль був ефективним, тобто забезпечував досягнення цілей діяльності, він повинен мати такі властивості:

- стратегічну спрямованість, тобто відображати загальні пріоритети й підтримувати їх;

- бути орієнтованим на результати, тобто допомагати досягати поставлених цілей і сформулювати нові перспективи;

- бути своєчасним, для цього необхідно: по-перше, визначити найбільш відповідний часовий інтервал контролю, що враховує часові рамки основного плану, швидкість змін; по-друге, забезпечити можливість усунення відхилень перш, ніж вони набудуть значних рівнів;

- бути гнучким, тобто повинен пристосовуватися до змін, що відбуваються.

Вимоги до професійної компетенції фахівця управління:

1. Розуміння природи управлінської праці й процесів управління.

2. Знання посадових і функціональних обов'язків, способів досягнення цілей і підвищення ефективності роботи організації, видів і напрямків діяльності.

3. Уміння використовувати сучасну інформаційну технологію й засоби комунікації, необхідні в управлінському процесі.

4. Володіння мистецтвом управління людськими ресурсами.

5. Володіння мистецтвом налагодження внутрішніх і зовнішніх зв'язків.

Всю сукупність вимог до компетенції керівників умовно можна поділити на дві групи.

Першу групу складають знання й уміння (мистецтво) виконувати професійну роботу в такій спеціальній області як управління. Вони включають:

- уміння обґрунтовувати й приймати рішення в ситуаціях, для яких характерні висока динамічність і невизначеність;

- інформованість (інформація — це знання) з питань розвитку певного виду, напрямку діяльності, у якій працює фахівець управління: стан досліджень, теоретична, нормативно-правова база, технології, динаміка потреб і т.д.;

- знайомство з досвідом управління в інших організаціях і галузях;

- здатність управляти ресурсами, планувати й прогнозувати результат, володіти способами підвищення ефективності управління;

- уміння використовувати сучасну інформаційну технологію, засоби комунікації й зв'язку.

Друга група вимог у професійній компетенції менеджерів пов'язана з їхньою здатністю працювати з людьми й управляти самими собою. Це насамперед:

- високе почуття відповідальності й відданість справі;

- чесність у стосунках з людьми й довіра до партнерів, товаришів по роботі, особового складу;

- уміння чітко висловлювати свої думки й переконувати;

- поважне й турботливе ставлення до людей незалежно від їхнього статусу в організаційній ієрархії;

- здатність швидко відновлювати свої фізичні й моральні сили і критично оцінювати власну діяльність.

1.2. Специфіка управлінської діяльності у війсь­кових умовах. Процес прийняття управлінського рішення.

У сучасному військовому середовищі в загальному плані поняття управління будь-яким видом діяльності застосовується широко. Враховуючи пріоритети гуманітарного і соціального розвитку у Збройних Силах України, тенденції їх євроатлантичної інтеграції та на підставі теоретико-методологічної тотожності понять “менеджмент” і “управління” в органах управління Збройних Сил України застосовується поняття управління як діяльність командирів, штабів, інших органів управління щодо підтримання у постійній бойовій готовності військ (сил), підготовки й проведення операцій (бойових дій) і керівництва військами (силами) при виконанні отриманих завдань.

Для покращення процесу управління створюється система управління. Вона містить: збір, обробку, вивчення, аналіз, оцінку даних обстановки; прийняття рішення; постановку завдань військам (силам); планування; організацію і підтримання взаємодії та всіх видів забезпечення; організацію контролю і здійснення допомоги підлеглим; безпосереднє керівництво діями особового складу при виконанні навчально-бойових задач.

Командувачі, командири (начальники) усіх рівнів несуть відповідальність за формування та підтримку в особового складу необхідних морально-психологічних якостей. Штаби усіх рівнів організують залучення сил і засобів родів військ та спеціальних військ з питань виховної роботи та морально-психологічного забезпечення. Офіцери органів виховної роботи є безпосередніми організаторами виховної роботи у військах.

З погляду сьогодення основними функціями управління виховною роботою є: планування (проектування), організація, мотивація і контроль.

Планування (проектування) системи виховної роботи

Планування – це перша функція управління, попереднє цілеспрямоване творче визначення і конструювання діяльності суб'єктів виховної роботи у їх взаємодії та програма її подальшої реалізації, яка спрямована на забезпечення досягнення визначеного результату при найменших витратах. Воно містить комплекс робіт щодо аналізу ситуації та факторів обстановки, що склалася на певний час у військовій частині, прогнозування, оптимізації й оцінки альтернативних варіантів досягнення мети виховної роботи, вибір найкращого варіанту плану.

Метою планування виховної роботи є створення системи параметрів стану об'єкта, на який спрямований управлінський вплив, даних у динаміці з урахуванням факторів, що регулюють та визначають цей стан, а також засобів регулювання.

Планування є етапом, який передує безпосередній організації виховної роботи, спрямовує її на реалізацію цілей і завдань. Воно виступає саме тим засобом, за допомогою якого стає можливим усвідомлене визначення основних орієнтирів виховної роботи та морально-психологічного забезпечення життєдіяльності особового складу, яке організується за певних умов та на деякий період, дає змогу систематизувати введення адекватних ситуацій управлінських впливів та визначити своєчасність їх корекції.

Планування передбачає виконання заступником командира з виховної роботи таких дій: діагностична постановка завдань виховної роботи; прогнозування його результатів; моделювання та науково-теоретичне обґрунтування взаємовідносин суб’єктів виховної роботи; структурування змісту складових виховної роботи; конструювання форм і методів виховної роботи (безпосередньо планування); визначення способів контролю й оцінки ефективності виховного впливу.

Зміст планування полягає у визначенні сукупності засобів, що дозволяють розв'язати наявні завдання та проблеми у справі організації виховної роботи, досягти поставлених цілей.

Ці засоби фіксуються у двох формах:

1) як система параметрів проектованого об'єкта (наприклад, його морально-психологічного стану) та їх кількісних показників;

2) як сукупність конкретних дій (алгоритмів), що забезпечують реалізацію запроектованих показників та якісних характеристик.

Плануванню підлягає:

- система виховної роботи;

- технологія діяльності суб`єкта виховної роботи;

- траєкторія формування необхідного рівня морально-психологічного стану особового складу.

Повинна бути передбачена послідовність діяльності суб’єктів виховної роботи в їх взаємодії, визначено зміст кожного його компонента з урахуванням директивних вказівок щодо організації виховної роботи, специфіки поставлених навчально-бойових та бойових завдань, індивідуальних особливостей особового складу різних категорій, особливостей середовища.

Плани виховної роботи, гуманітарного і соціального забезпечення особового складу підрозділів у повсякденній життєдіяльності та плани морально-психологічного забезпечення при застосуванні військ – є робочою програмою виховної роботи, своєрідною технологічною карткою процесу цієї діяльності.

Читайте також:

1. ERP і управління можливостями бізнесу
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. II. Вимоги безпеки перед початком роботи
4. II. Вимоги безпеки праці перед початком роботи
5. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
6. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
7. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
8. Internet. - це мережа з комутацією пакетів, і її можна порівняти з організацією роботи звичайної пошти.
9. IV. Вимоги безпеки під час роботи на навчально-дослідній ділянці
10. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
11. Oracle Управління преміальними
12. S Визначення оптимального темпу роботи з урахуванням динаміки наростання втоми.

Переглядів: 851