Проблеми соціально-економічного реформування української економіки в перші роки незалежності

24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила Акт незалежності України. Цей день відкрив нову еру в історії нашої держави. Одним із найважливіших завдань, що постали перед першим всенародно обраним Президентом України Л. Кравчуком, Верховною Радою та урядом: забезпечити українському народові нормальні умови життя, підняти рівень його добробуту. Для цього необхідно було здійснити перехід від командної до ринкової економіки, що дало б змогу вивільнити творчу енергію народу та якісніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила "Основи національної економічної політики". У документі передбачалася структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалося конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося переорієнтувати машинобудування на задоволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Було заявлено про вихід з рубльової зони.

Важливу роль у становленні ринкової економіки України відіграв закон "Про приватизацію майна державних підприємств". Почалося створення малих та спільних підприємств, товариств різного рівня відповідальності, кооперативів тощо. Розпочалися деякі зрушення в аграрному секторі. Зокрема, створювалися фермерські господарства, чому сприяв Закон "Про селянське (фермерське) господарство". У січні 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про форми власності на землю", яким проголошувалася рівноправність усіх форм власності на землю. Приймалися інші закони і постанови. У Міжнародний валютний фонд було представлено розширену програму ринкових перетворень, яка була ним схвалена. Україна стала членом МВФ.

Разом з тим економічні перетворення йшли надзвичайно повільно. Український народ, тривалий час перебуваючи в колоніальному становищі, втратив колишні демократичні інститути і традиції самоврядування, а тому змушений в процесі державотворення спиратися на реалії, успадковані від імперсько-тоталітарних структур, як в політиці, так і в економіці. Ознаками останніх були: тотальне одержавлення економіки; панування монополізму, командних форм і методів управління; екстенсивний шлях розвитку господарства; структурна та територіальна диспропорційність республіканської економіки, її побудова на принципі незавершеності; значна мілітаризація економіки; катастрофічна екологічна ситуація; психологічний клімат колективної пасивності та ін., що суттєво послабило стартові можливості України на шляху самостійного розвитку. До того ж держапарат, чиновництво України значною мірою стали уособленням консервативної сили, яка готова швидше повернутися в минуле, ніж рухати реформи вперед.

Значною перешкодою на шляху переходу від тоталітаризму до демократії була відсутність цілісної концепції суспільної трансформації, а тому багато прийнятих в Україні законів виявилися відірваними від життя і належним чином не спрацювали. У пострадянському просторі, за словами С. Кульчицького, створилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не підходив весь нагромаджений людством досвід реформ. Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках чітко проявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була кращою, ніж в Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної верхівки переважали настрої на користь якомога повільнішого просування в реформах.

Небезпека такого підходу виявилася вже у січні 1992 р., коли Росія розпочала лібералізацію цін, внаслідок якої вартість газу в Україні за 1992 р. зросла в 100 разів, а нафти – в 300 разів. Величезна залежність української економіки від російських енергоносіїв призвела до різкого зростання собівартості продукції, падіння виробництва, розкручування маховика інфляції. Кризу в промисловому виробництві поглибив розрив економічних зв'язків із колишніми союзними республіками. Адже промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основна частина її товарної продукції являла собою напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Але ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. На відміну від російських лідерів, українські не виявляли бажання проводити радикальну економічну реформу. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, вони зберігали, попередню вертикальну систему управління господарством, систему держзамовлення, централізований розподіл найважливіших ресурсів. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор.

Після вимушеного, вслід за Росією, відпуску цін в січні 1992 р. в Україні проводилась відверто про-інфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Уряд практично не робив спроб удатися до жорсткої грошово-кредитної політики. В результаті восени 1992 р., під кінець перебування В. Фокіна на посаді прем'єр-міністра, місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією. Порівняно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. становив 85%, промислова продукція – 91%, продукція сільського господарства – 89%. Найбільший спад відбувся в транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості. Особливо вибухового характеру набуло зростання цін на товари широкого вжитку, які в 1992 р. піднялися більше як в 30 разів.

Із жовтня 1992 р. Верховна Рада України затвердила нового прем'єр-міністра Л. Кучму, колишнього директора найбільшого воєнного заводу "Південмаш". У листопаді новий уряд прийняв принципове рішення про вихід з рубльової зони. В країні була введена власна національна валюта – карбованець, що давало можливість оздоровити фінансову систему і на основі її стабілізації зупинити падіння виробництва. Однак у своїй політиці Л. Кучма акцентував увагу на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою, а не на впровадженні ринкових елементів. На початку 1993 р. прем'єр одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану економічних реформ. Проте до якихось позитивних змін в економіці це так і не привело. В перші місяці намітилось деяке сповільнення спаду виробництва, однак воно було досягнуте дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, безперестанною роботою друкарського верстата. Інфляція до осені досягла рівня 70% в місяць. Намагання уряду Кучми стабілізувати становище шляхом відновлення командно-адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів лише віддалило Україну від цивілізованої економіки. 21 вересня 1993 р. Верховна Рада вдовольнила прохання Кучми, який так і не зумів знайти спільну мову з Президентом Кравчуком, і звільнила його від обов'язків прем'єр-міністра. Уряд очолив сам Президент, а обов'язки прем'єр-міністра виконував Ю.Звягільський.

Політика нового Кабінету Міністрів полягала у посиленні регуляції податків. Вона, за словами історика Я. Грицака, зробила майже неможливою нормальну економічну активність – українські громадяни, які, заробляли місячний еквівалент до 100 американських доларів, повинні були віддавати державі у вигляді податку 90% цієї суми. Така ситуація вела або до гіпертрофованого зростання "тіньової економіки", або подальшого обмеження виробничої та комерційної діяльності. Зосередивши у своїх руках велику владу, Л.Кравчук виявив мало політичної волі для реформування країни. Його нерішучість у впровадженні змін пояснювалася небажанням зачіпати інтереси старої номенклатури, яка прихильно поставилася до української незалежності. Щоправда, така позиція, як правило, пояснювалась не якимись високопатріотичними мотивами, а прагматичним розрахунком: позбавившись московської опіки, вони стали господарями ситуації в Україні. Зокрема зберігаючи за собою керівні пости, ця так звана "еліта" могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів (у 1993 р. рівень інфляції в Україні становив 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі).

У 1994 р. економіка країни виявилася на межі краху. ВВП порівняно з попереднім роком впав на 23%, виробництво промислової продукції – на 27,8%, сільськогосподарської – на 16,5%. Капітальні вкладення за 1992-1994 рр. знизились на 57%. Фінансова система держави виявилася практично зруйнованою. У жовтні дефіцит бюджету досяг 18,5 % ВВП. Ціни порівняно з 1991 р. зросли в 102 рази.

Подібна політика викликала значне невдоволення серед українського населення, яке нерідко ототожнювало погіршення свого матеріального становища із набуттям Україною державної самостійності. Передусім це відчувалося на зрусифікованих Сході, Півдні та в Криму, де почали проявлятися регіоналістські і сепаратистські тенденції, підтримувані Москвою.

Загострилося протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, яке на фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження. Консервативна політика дискредитувала в очах збіднілого народу ідею української державності і ринкової економіки. Намагання здійснити радикальні політичні й економічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур, проти яких ця реформа спрямована, були приречені на невдачу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Реформи у 1965-80 роках в промисловості, сільському господарстві, їх результативність	\|	Економічне становище української держави в другій половині 90-х років

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.