ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 22 сторінка

Соціально-політичні передумови абсолютизму в Європі. Перші кроки його становлення.Наприкінці XV – на початку XVI ст. У Захід-ній Європі починається перехід від станово-представницьких монархій до абсолютних. Подібно до того, як феодальна роздробленість є головною соціально-політичною ознакою IХ-XIII ст., а станові монархії – XIV-XV ст., абсолютизм становить визначальну рису політичного устрою XVI-XVIII ст. Звичайно, утвердження абсолютних монархій на європейському просторі відбувалося поступово і в різних формах, проте абсолютизм як соціально-політичне явище наклав свій відбиток на все суспільне життя епохи, її економічний і культурний розвиток.

Західноєвропейський абсолютизм постав на грунті відродження римської державної ідеї, яка ставила монарха понад закон і робила його джерелом самих законів. Ця політична концепція утвердилася насамперед на півночі Італії, де міста дуже рано звільнилися від феодальної опіки сеньйорів і стали фактично незалежними. Вперше у середньовічному західноєвропейському світі верховна влада базувалася не на феодальному землеволодінні, а на виборних принципах, волі усього населення. У XIV-XV ст. італійські міські республіки одна за одною перетворюються на монархії – в результаті захоплення верховної влади заповзятливими представниками місцевих впливових фамілій. Це було своєрідним повторенням історії давньогрецьких тираній, що поставали з республіканського ладу. В італійському принципаті середньовічний світ мав справу з абсолютним государем, влада якого була неподільною і необмеженою. Італійський ргіnсіре (князь) XIV-XV ст. – це не феодальний сеньйор і государ-поміщик, а носій необмеженої державної влади, що належала раніше «населенню міста», а відтепер перейшла до нього. Князь стає мініатюрним прототипом абсолютних монархів XVI-XVIII ст.

Римські державно-правові ідеї поширились і поза межами Італії. Як приклад можна навести спроби імператорів Гогенштауфенів перетворити фікцію «Священної Римської імперії германської нації» на реальну дійсність. Вони вважали себе справжніми спадкоємцями римських імператорів, знаходячи теоретичне обгрунтування у вченні протегованих ними юристів з болонської школи («легістів»). Проте імператорський абсолютизм Гогенштауфенів не мав під собою міцного політичного грунту. Щоправда, Фрідріхові II (1212 – 1250) вдалося здійснити на якийсь час заповітну мрію династії в межах Сицилійського королівства. У виданій ним конституції (1231) зроблено спробу утвердити державу – своєрідний прототип абсолютних монархій нового часу: з чиновною бюрократією і адміністративною централізацією, системою постійних податків, ревною урядовою опікою над народним господарством, початками митної системи, розкошами і марнотратством двору, з фінансовими труднощами і їх неминучим наслідком – фіскальністю. Проте конституція Фрідріха не пережила свого творця і дуже швидко безслідно зникла у надзвичайно кривавих і тривалих для Сицилійського королівства катаклізмах.

Отже, жива практика абсолютизму починає свій поступ з Італії, яка була найбільшим вогнищем культурних впливів для всієї Західної Європи. Ці впливи не обмежувалися лише сферою науки, літератури та мистецтва; вони охоплювали також право і політику.

Значною подією у політичному житті всієї Європи стала поява книги Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527) «Государ», де узагальнено сучасну авторові політичну дійсність та діяльність одного з найбільш безсоромних політиків епохи Відродження – Чезаре Борджіа. Філософія Макіавеллі просякнута ідеєю абсолютизації держави і державної влади. Державний інтерес для нього є найвищим критерієм у політиці. Те, що є злочином з точки зору приватних стосунків, в очах держави може перетворитися на доброчинність. Твір Макіавеллі став керівництвом політичного деспотизму у найбільш різкій його формі: ототожненні державного інтересу з інтересом государя, а самої держави – з особою государя (проте у деяких інших творах Макіавеллі не приховував своїх симпатій до республіканських свобод).

Саме ці принципи утвердилися в італійських деспотіях XIV-XVI ст. Новоявлені володарі захоплювали верховну владу якщо не збройним переворотом, то шляхом її поступової узурпації із збереженням колишніх республіканських інститутів. Засновниками «княжих» династій стають або голови найбільш впливових фамілій з місцевих громадян, або проводирі найманих дружин – кондотьєри, або папські «племінники» («непоти»), тобто протеговані папами найближчі родичі і, насамперед, їхні незаконні діти. Найбільш відомими представниками тиранів першого типу є міланські Вісконті (XIV ст.) і флорентійські Медічі (XV ст.), другого – міланські Сфорца, і, нарешті, яскравим представником третього типу у Папській області є Чезаре Борджіа, якому і була присвячена сьома глава згаданого політичного трактату Макіавеллі.

Чимало представників цих фамілій є чудовою ілюстрацією до процесу «пробудження особистості», що розпочався нової дoби. Особистість починає скидати з себе пута феодальних кайданів і корпоративних привілеїв, релігійного гноблення, усталених традицій та забобонів. Вона своїми власними зусиллями торує собі дорогу крізь хащі зведених середньовіччям перепон, долаючи всі умовності усталеного ним співжиття. Однією з таких особистостей – був Франческо Сфорца – син заможного селянина з Романьї, що перетворився на необмеженого володаря одного з найбільш значних князівств Італії; він започаткував нову недовготривалу династію.

Поява на політичній арені «нових людей» провіщує стрімкий злет ролі особистості в історичному бутті європейських держав. Абсолютизм, безперечно, придушував особистість, але часто й висував її на противагу правовим традиціям і феодальним привілеям аристократії. Центральній владі доводилося шукати собі опертя серед «нових людей», людей «без роду – без племені», не зв’язаних привілеями. Ось чому, починаючи з Рішельє, французька корона систематично оточує себе представниками третього стану або збіднілого дворянства. З тих самих причин Генріх VIII англійський часто наближував до себе представників неаристократичних верств. Серед них варто згадати Томаса Кромвеля – сина трактирника, італійця за духом, вихованого на ідеях макіавелізму. Король зробив його графом Есексом, міністром, генеральним вікарієм усіх церковних справ і з його допомогою провів церковну реформу, що мала результатом утворення англіканської церкви.

Якщо Сфорца прийшов до політичної влади як кондотьєр, то Козімо Медічі (1429–1464) досяг того ж силою грошового капіталу. Завдяки розгалуженому по всій Європі банку Медічі Флоренція отримала надзвичайну вагу у міжнародній політиці. Перед її правителями схиляли голову численні представники європейської феодальної аристократії. Контактів з нею шукали французькі монархи і, зокрема, Людовик XI, який в листах до Козімо Медічі називав його «своїм дорогим і великим другом». Принципат Медічі уживався з республіканським фасадом і досяг свого найбільшого розквіту за Лоренцо Пишного (1469–1494). Добі правління цього володаря був властивий небачений досі розмах меценатства, що стало неодмінним атрибутом абсолютної монархії. Недаремно Флоренція вважалася колискою Відродження, містом-державою, де наука, поезія та мистецтво набрали ваги державної справи.

Яскравим проявом «непотизму» було правління Чезаре Борджіа – третього з численних незаконних дітей папи Олександра VI (1492–1503). Він хотів створити нову державу з дрібних князівств Північної і Середньої Італії, що мала б стати володінням фамілії Борджіа. Для досягнення цієї мети Чезаре вдавався до усіх засобів – аж до індивідуальних і колективних убивств, підступних нападів тощо. І хоча «склеїти Італію в один кусень» йому не вдалося, Чезаре Борджіа – «великий тиран Відродження» – став, за словами Макіавеллі, «прикладом і зразком для усякого, хто досяг верховної влади з допомогою чужої крові».

Становище італійського князя, не зв’язаного жодними феодальними тенетами або обмеженнями станового представництва, набуває значення живого ідеалу, до якого прагнуть наблизитись усі європейські монархи і особливо ті, які силою тих чи інших причин близько стикалися з представниками італійського абсолютизму. Абсолютистські наміри Людовика XI значною мірою пояснюються італійськими впливами, пов’язаними з його дружиною – італійкою. Французький монарх добре затямив італійське прислів’я – «хто не вміє прикидатися – не вміє царювати» і слідував йому на практиці. Не даремно Франциск I, якого називали «першим абсолютним монархом у Франції», був рішучим прихильником усього італійського – починаючи від абсолютизму італійських князів, пишноти їхніх дворів і завершуючи італійським мистецтвом (протегував Леонардо да Вінчі) та італійськими модами. В багатьох європейських країнах у XVI ст. і пізніше чимало італійців або вихованих в італійському дусі людей обіймали впливові державні посади, намагаючись втілювати в життя абсолютистські принципи. Гранвелла за Карла V, Річчіо за Марії Стюарт, Альбероні за Філіпа V, Мазаріні в період малолітства Людовіка XIV – усі вони були італійцями, ревними поборниками посилення влади своїх монархів.

Спробу прищепити смак до абсолютної влади польським монархам зробила Бона Сфорца – дружина Сигізмунда I Старого, представниця знаменитого роду міланських тиранів. Її великий посаг давав змогу викуповувати у магнатів заставлені їм раніше королівщини (державні землі), які вони вже звикли вважати своєю повною власністю. Енергійна італійка відігравала велику роль у колонізації подарованих їй чоловіком величезних обширів на Україні. Їй належали Кобринь, Пінськ, Туров, Мозир, Самбор, Кременець і Бар. Сигізмунд I надавав виключного політичного значення зміцненню своїх монарших позицій у Великому князівстві Литовському з огляду на опозиційні настрої польської магнатерії і шляхти, що вбачали в політиці короля порушення своїх станових прав. Антикоролівські настрої та бунти шляхти у війську, зібраному для походу в Молдавію (1537), зміцнили Сигізмунда I у намірах підтримувати політичний суверенітет і міць Литовського князівства, де позиції монарха були сильнішими і де було більше реальних можливостей для утвердження абсолютистських тенденцій.

Абсолютистська держава на зразок італійських монархій-тираній почала формуватись насамперед у Франції. Вже у XIII ст. тут починається діяльність національних «легістів», що виявили себе не лише як професори університетських кафедр, але й як найближчі дорадники і помічники королів в адміністративних і судових органах центру та областей. Вони були носіями нових ідей і сприяли введенню нових порядків у королівське управління, перебудовуючи крок за кроком всю державну систему.

З вигнанням англійців із Франції по закінченні Столітньої війни (1453), з розподілом ефемерної бургундської держави Карла Сміливого (1477) і, нарешті, з приєднанням до корони останніх великих феодальних «ф’єфів» за Людовика XI (1461–1483) територіальне і національне об’єднання Франції завершується. Усі частини «французької нації» об’єднуються у володіннях сеньйора-короля, вся Франція стає ніби його доменом. І територіальне об’єднання, і згуртування національне сприяли зміцненню королівської влади. Водночас прискорювався процес дефеодалізації влади і утвердження її на державно-правових засадах. Над феодальним верховенством – сюзеренітетом – постає верховенство державне – суверенітет. На початку XVI ст. Франциск I (1515–1547) стає монархом, влада якого грунтується не на землеволодінні, не на вірності васалів і не на обранні, зрештою. Він є королем Божою милістю, який керує державою через своїх чиновників; він очолює збройні сили королівства, тримає у своїх руках верховний суд і законодавчу владу, не знаючи більше жодних правових обмежень своєї влади. В державі більше не існує влади, яка могла б скласти конкуренцію короні, король стає абсолютним монархом. Подібні процеси відбувалися і в інших європейських країнах.

Зародження абсолютної монархії в Іспанії збігається в часі з її територіальним об’єднанням наприкінці XV ст. За Фердінанда та Ізабели утворилися центральні органи королівської влади. Досі король був оточений радою, де головна роль належала феодальній знаті, що обіймала усі найвищі посади у врядуванні та війську. Ці посади передавалися з роду в рід як фамільне надбання. Такі радники не були потрібними королівській владі, яка претендувала на абсолютизм. Не наважуючись надто різко повернути справу, іспанські монархи залишили за грандами їхні гучні титули і сановні посади королівських радників, коннетаблів та адміралів, залишилася і сама королівська рада, проте функції реального керівництва державними справами були передані малопомітним чиновникам, що призначалися королем. Це були «нові люди» – неродовиті летради на зразок французьких легістів, виховані на римському праві, віддані королівському абсолютизму і в теорії, і на практиці. Ці «скромні люди» являли собою справжню армію молодого королівського абсолютизму, перед якою з часом капітулювали усі традиційні феодальні станові «права і вольності».

Не останню роль в історії іспанського абсолютизму відіграла інквізиція, створена на вимогу домініканців для боротьби з «іудаїстськими єресями». Проте дуже швидко коло діяльності інквізиційних трибуналів істотно розширилось, охопивши також «єресь мусульманську». Згодом ця похмура інституція стає засобом придушення будь-якої опозиції королівській владі. Корона була особливо зацікавлена у діяльності інквізиції, оскільки все конфісковане майно засуджених надходило до королівської казни.

Абсолютна монархія остаточно утвердилася в Іспанії за Карла I (1516–1556), більше відомого в європейській історії як германський імператор Карл V. За його правління іспанський абсолютизм зазіхає на світову гегемонію, а також намагається перебрати на себе роль єдиного носія католицької правовірності. Правління Карла розпочалося відвертим зіткненням між короною і кортесами; згодом цей конфлікт переріс у справжнє повстання кастильських міст. Проте Карлові вдалося залучити на свій бік кастильське дворянство і розгромити комунерів у кровопролитній битві при Вільяларі (1521). Ця перемога Карла означала остаточне торжество абсолютизму над рештками станово-представницьких установ Іспанії. Хоча кортеси не були знищені, вони позбулися функцій загально-станового представництва і перетворилися на одностанову депутацію міст.

Слід зауважити, що абсолютизм Карла V набув космополітичного і до певної міри світового характеру. Ще до обрання імператором його володіння складалися з численних великих територій, роз’єднаних географічно, чужих одна одній етнічно і навіть політично; єдиним сполучником дляних була особа монарха. Майже весь Піренейський півострів (за виключенням Португалії), південна половина Апеннінського з островами Сицилією і Сардинією, Нідерланди і величезні нововідкриті землі за океаном – все це входило до складу гігантського державного організму, в якому «ніколи не заходило сонце». Космополітичний характер монархії Карла V знайшов своє ідеологічне і частково правове підкріплення, коли до нього перейшла корона Священної Римської імперії германської нації – держави з претензіями на світове панування. Звідси – політика мегаломанії, що мала своїм безпосереднім наслідком нескінченні і спустошливі війни (здебільшого з Францією). Ці війни поряд з боротьбою проти Реформації в Германії і Нідерландах поглинали всю увагу і час Карла V, а також усі його величезні матеріальні ресурси. Звідси одна надзвичайно важлива риса іспансько-габсбурзького абсолютизму – його фіскальність. Війна була справжньою безоднею, де безслідно зникали усі гроші, що ледве встигали потрапляти до імператорської казни. До цього слід додати непомірні витрати на утримання королівського двору, які сягали близько 220 тис. дукатів щорічно. Тягар фіскальності лягав переважно на Кастилію, оскільки станово-представницькі інститути втратили тут можливість протистояти королівській сваволі, що прикривалася «державним інтересом». Для Карла V державні інтереси збігалися з інтересами його світової політики, якій безжалісно приносились у жертву добробут Іспанії, Нідерландів та інших складових габсбурзької монархії.

Єдиною країною Західної Європи, що зберегла всестанове представництво у формі парламенту, була Англія. Відсутність різкого станового антагонізму дала змогу зробити парламент загальнонаціональним представництвом, де стани діяли солідарно кожного разу, коли їм доводилося відстоювати права парламенту від абсолютистських зазіхань королівської влади. Втім, і Англію не обминули абсолютистські тенденції суспільно-політичного розвитку. Вони знайшли свій вияв як у теоретичних міркуваннях багатьох мислителів (Фільмер, Гоббс), так і в деспотичних устремліннях Тюдорів і Стюартів. Проте Тюдори не демонструють бажання покінчити з парламентом, або хоча б скоротити парламентські повноваження. Парламент і корона у XVI ст. не вороги, а союзники. Генріхові VIII вдалося здійснити грандіозний церковний переворот і подати його як виконання накреслених парламентом побажань. І Марія, і Єлизавета Тюдор не мали незаперечних прав на престол. Для впевненого почування на троні їм був потрібен авторитет парламенту. Однак і король був потрібний парламенту.

У XVI ст. найбільш впливовою суспільною верствою стають сільські джентльмени – землевласники середньої руки, з-поміж яких виходили члени парламенту, мирові судді, шерифи, командири народної міліції. Вони відтісняють стару знать – велику аристократію, але ще не в силі повести відверту боротьбу з короною. Покору абсолютистській політиці Тюдорів вони ще вважають надійним шляхом до власного піднесення. Купці й промисловці не менше за сквайрів потребують сильного уряду, який міг би забезпечити міцний внутрішній мир, піднесення продуктивних сил, підтримку і захист у конкурентній боротьбі на зовнішніх ринках, перетворення Англії на могутню державу. Проте абсолютизм в Англії не зміг створити для себе досить міцних державно-правових підвалин. Тюдори лише на деякий час принизили роль парламенту до рівня покірного знаряддя королівського свавілля; згодом він став повнокровною суспільною інституцією, яка зуміла остаточно подолати абсолютистський натиск здійснюваний Стюартами.

Спроби зміцнення великокняжої влади у Великому князівстві Литовському.Утворення національних держав у Західній Європі супроводжувалось утвердженням абсолютистських тенденцій. Разом з тим, у багатьох європейських країнах залишилися станово-представницькі інститути, які суперничали з королівською владою. Це суперництво в деяких з них привело до утворення обмежених монархій. Такими були, зокрема, Польське королівство і Велике князівство Литовське. На початку XVI ст. під владу династії Ягелонів потрапляють величезні простори Східної і Центральної Європи – Польща, Литва, Пруссія, Україна, Білорусія та деякі інші землі. Різні за рівнем соціально-політичного та економічного розвитку, ці країни здебільшого зберігали свій традиційний внутрішній устрій і навіть державну незалежність, об’єднуючись лише спільним династом. Багатьма аспектами розвитку монархія Ягелонів нагадувала монархію Карла V, який у більшості своїх численних володінь був лише номінальним сюзереном, а не фактичним правителем. Великі князі литовські, залишаючись спадковими володарями на своїй батьківщині, були водночас виборними королями польськими, до того ж істотно обмеженими у своїх прерогативах загальношляхетським сеймом. Заздрісне поглядаючи на зміцнення «королівського маєстату» у багатьох країнах Європи, Ягелони прагнули до посилення своєї влади у Литві. Союзників у цій справі великі князі литовські (зокрема, Вітовт та Сигізмунд Кейстутович), як і західноєвропейські монархи, шукали між середніми та дрібними феодалами. Проте їхнім спробам та спробам їхніх наступників довести централізацію держави до завершення і відтіснити на другий план велику феодальну аристократію не судилося здійснитися. Велике князівство Литовське залишилося державним утворенням з близьким до федеративного устроєм; у багатьох землях, в тому числі українських, збереглися форми автономії або місцевого самоврядування, хоча це самоврядування не було всестановим і стосувалося передусім шляхти і магнатерії. Намагання Ягелонів зміцнити свою владу обернулося для них – так само, як і для Габсбургів – необхідністю маневрувати між національно-державними інтересами різних народів, що входили до складу імперії. На початку XVI ст. Польща продовжувала наполягати на втіленні в життя проголошеного Кревською унією завдання цілковитої інтеграції Литви у єдиний польський державний організм. У 1501 р. після смерті короля Яна Ольбрахта на польський престол було обрано його брата – великого князя литовського Олександра Казимировича. Одночасно було проголошено черговий акт злуки Литви і Польщі в «одно неподільне й одностайне тіло, один народ, одну націю». Литовська правляча верхівка бажала, однак, не злиття, а тісного політичного та воєнного союзу обох держав зі збереженням повної самостійності литовського державного організму. Нарешті, своя позиція була й в української магнатерії, що на той час виступала речником українських національно-державних інтересів. Після невдалих збройних спроб відновити українську державність (змови князів наприкінці XV ст., повстання Глинських) українська знать намагається зберегти свій політичний та культурний вплив, підтримуючи ідею цілісності й незалежності Великого князівства Литовського.

Війна з Москвою на початку XVI ст. показала, що Литві годі чекати реальної мілітарної допомоги від Польщі. Більш того, поляки не лише не допомогли литовцям, а й навіть здійснили на них тиск, будь-що спонукаючи їх до миру. В результаті перемир’я, укладеного за посередництвом Польщі, Литва була змушена поступитися Москві цілою низкою українських і білоруських міст і волостей. Тому, коли король Олександр на вимогу польських можновладців почав добиватися від своїх литовських підданих «реверсалів» на укладену у 1501 р. унію, литовська пани-рада відмовилась її підтвердити. Унія не була відновлена і після смерті Олександра у 1506 р. На противагу польським домаганням 20 жовтня 1506 р. з’їзд литовських та українсько-білоруських магнатів і шляхти поспішно обрав великим князем литовським молодшого брата Олександра Сигізмунда I Старого (1506–1548), намагаючись тим продемонструвати незалежність Великого князівства Литовського. Польській знаті не залишалося нічого іншого, як обрати 6 грудня 1506 р. Сигізмунда королем Польщі. Таким чином було відновлено персональну унію Литви і Польщі за фактичної незалежності обох держав.

В умовах персональної унії, що була поширеним соціально-політичним інститутом у низці європейських країн, національно-станові представництва ревно стежили за збереженням своїх прерогатив у складних взаємовідносинах з монархами. Хоча литовський великокняжий престол був спадковим у роді Ягелонів, литовсько-руські феодали вважали своїм особливим обов’язком заздалегідь давати обіцянку правлячому династові обирати наступником на престолі його законного спадкоємця. Така обіцянка була дана литовським шляхетсько-магнатським електоратом Казимирові Ягайловичу стосовно його сина Олександра. Наступником останнього був обраний його брат Сигізмунд I. Також за згодою сейму Сигізмунд II Август був обраний на велике литовське княжіння ще за життя свого батька.

Пани-ради, а згодом і сейми Великого князівства Литовського постійно нагадували великим князям про необхідність їхньої присутності у державі, мотивуючи це як воєнною необхідністю, так і потребами особистої участі у вирішенні державних питань. Незважаючи на досить часту відсутність великого князя —здебільшого через часті воєнні акції Польщі – усі сеймові справи вирішувались за його активної участі – поданням на розгляд ним тих чи інших питань, інструкцій панам-раді, затвердження постанов сейму тощо.

Аналогічну поведінку представницьких установ спостерігаємо і в іспанських володіннях Габсбургів. Так, кастильська корона, що дісталася Карлу V у спадок від Іоани Безумної (дочки королеви Ізабелли), була віддавна спадковою. Проте кортеси Кастилії надзвичайно дорожили своїм традиційним правом «визнання» усякого нового монарха. Це надавало їм нагоду кожного разу висловити від імені станів різні скарги й побажання і заручитись урочистим підтвердженням своїх споконвічних «прав і вольностей». В Кастилії були незадоволені обранням Карла V германським імператором й постійно вимагали від нього, щоб він не залишав країни, щоб поклав край вивезенню золота за кордон і, нарешті, щоб іноземці були позбавлені права обіймати урядові посади. Ці вимоги кастильського, а також арагонського і каталонського станових представництв дуже нагадують застереження литовсько-руського панства щодо обіймання державних посад у Литовській державі поляками, вимоги частішого перебування у Литві великого князя литовського, застосування українсько-білоруської мови як державної тощо. Схожими умовами були обставлені вибори Карла германським імператором, які відбулися 1519 р. Укладена 3 липня «виборча капітуляція» вміщувала низку застережень, спрямованих на забезпечення національних німецьких інтересів. Імператор не мав права під час імперських війн приводити в Німеччину іноземні війська без згоди держави і збирати імперський сейм поза Німеччиною; на державні і придворні посади він був зобов’язаний призначати лише природних німців, а в імперських справах вживати лише німецьку або латинську мови. Нарешті, він мав затвердити коронні права князів і відновити імперське правління, охороняти привілеї, не відчужувати державного майна тощо. Зміст цієї хартії свідчить, що, як і Литовське велике князівство, німецька держава прагнула зберегти свою самобутність від ймовірного втручання іноземців і встановити імперське правління курфюрстів, яке керує країною замість імператора або в моменти приIйняття найважливіших рішень. Власне таку ж роль мали відігравати пани-ради, що стежили за збереженням національних інституцій в Литовській державі.

Вимоги національних, станових та представницьких установ створюють певний типологічний ряд для багатьох країн Європи. Стани, як правило, віддавали перевагу національним государям і національним політичним структурам, а не ефемерним об’єднанням на зразок космополітичної імперії Карла V, складові якої не мали реальних перспектив для тривалого співжиття. Ці обставини зумовили негативне ставлення як литовсько-української знаті, так і Ягелонів до інкорпорації Литви у державне тіло Польщі. Подібно до Габсбургів, що намагались утвердити свою імператорську могутність спираючись на спадкові німецько-австрійські, іспанські, нідерландські та інші володіння, Ягелони спиралися на свою литовську спадщину для зміцнення позицій королівської влади в Польщі.

Ставши великим князем литовським і королем польським, Сигізмунд I майже відверто виявляв свою неприхильність до унії. Політична незалежність Великого князівства Литовського як спадкового володіння гарантувала його нащадкам польську корону, оскільки польські можновладці не допустили б обрання короля з іншої династії – це призвело б до остаточного розриву Литви з Польщею. Тому Сигізмунд I намагався зміцнити свою владу в Литві і забезпечити своєму синові Сигізмунду-Августу II литовський престол і польську корону. У 1522 р. на Віленському сеймі пани-рада, княжата, шляхта і все поспільство склали присягу великому князеві Сигізмунду I, що оберуть на престол його сина, який щойно народився. Ініціатором цієї акції і взагалі усього курсу на зміцнення особистої влади Сигізмунда Старого була його дружина Бона Сфорца – представниця відомого роду італійських деспотів. Саме вона, виходячи з фамільних традицій всевладної у Мілані династії Сфорца, намагалася прищепити своєму чоловікові абсолютистське розуміння основних засад королівської влади. В цій ситуації династичні плани Бони і Сигізмунда I Старого якийсь час збігалися з інтересами литовсько-української знаті, що намагалася забезпечити політичну самостійність Литовської держави. У 1526 р. литовсько-українські магнати таємно звернулися до Сигізмунда I з пропозицією перетворити Велике князівство Литовське на королівство і коронувати Сигізмунда-Августа литовською короною з тим, щоб запобігти польським планам інкорпорації («бо коруна въ коруну втhлена быти не може»). Вони просили короля, щоб він наказав польським сенаторам повернути корону Вітовта, перехоплену свого часу поляками, аби коронувати нею Сигізмунда-Августа ще за життя батька. У разі відмови вони просили звернутися у цій справі до папи та імператора і запевняли, що не пошкодують видатків на нову корону для королевича. Водночас вживалися заходи у втіленні в життя проекту Бони щодо перетворення Мазовії на спадкове володіння Ягелонів на зразок Литви. Однак ці задуми викликали рішучий опір як магнатерії, так і шляхти.

Сигізмунд не наважився здійснити старе бажання литовських автономістів наперекір польським можновладцям. Проте під впливом Бони погодився ще за свого життя посадити на великокняжий престол свого малолітнього сина. 18 жовтня 1529 р. на Віленському сеймі відбувся урочистий акт проголошення Сигізмунда-Августа великим князем литовським, а Сигізмунд Старий, згідно з традиціями європейських станових монархів, підтвердив усі права і привілеї обивателів князівства. Польській стороні не залишалося нічого іншого, як визнати Сигізмунда-Августа королем польським (1530).

Ставлення Бони до проблем, пов’язаних з Литвою, а також Пруссією і Мазовією, було зумовлене династичними інтересами. Саме тому вона у двадцятих і тридцятих роках сприяє прибічникам литовської незалежності. Сильна незалежна Литва була потрібна Боні як підгрунтя королівського авторитету у Польщі. Ось чому вона форсувала вибори малолітнього Сигізмунда-Августа великим князем литовським. Це розривало персональні зв’язки, що в особі Сигізмунда Старого поєднували обидві країни.

Українська магнатерія і шляхта.Планам Бони зміцнити королівсько-великокняжу владу протидіє магнатерія. Тенденції до зміцнення влади монарха, що намітились за часів князювання Вітовта і Сигізмунда Кейстутовича, не знайшли продовження внаслідок сильного опору феодальної аристократії. Більш того, у 1492 р. їй вдалося вирвати в Олександра Казимировича «Віленський привілей», що мало наслідком піднесення політичної ролі земельної аристократії та обмеження прерогатив великокняжої влади.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 21 сторінка	\|	ПРОГРАМА СПРИЯННЯ ПАРЛАМЕНТОВІ УКРАЇНИ 23 сторінка

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.052 сек.