• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ГЛПВП 2 6 сторінка

Особливості приватизації земель водного фонду.Зем­лі водного фонду, як і землі лісового фонду, у переважній біль­шості випадків приватизації не підлягають. Дана заборона не поширюється на приватизацію невеликих замкнених, тобто відокремлених від інших водних об'єктів, природних водойм загальною площею до 3 га. Громадянин або юридич­на особа, на наданій у користування земельній ділянці яких знаходиться природна водойма площею до 3-х га, мають пра­во приватизувати цю водойму. Орган влади, який прийняв рішення про виділення заяви (клопотання) про приватиза­цію водойми, також приймає рішення про відокремлення во­дойми в окрему земельну ділянку, площа якої разом з водой­мою не повинна перевищувати 3 га, та змінити її цільове призначення на «землі водного фонду». Приватизація земель під природними водоймами здійснюється безоплатно.

Особливості приватизації земель історико-культурно-го призначення.Земельний кодекс України (ст. 54) допускає можливість перебування земель історико-культурного приз­начення у приватній власності. Особливості правового режи­му таких земель містяться у Законі України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р.¹. Згідно з цим За­коном всі пам'ятки, тобто об'єкти культурної спадщини наці­онального або місцевого значення, занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, крім пам'яток археоло­гії, можуть перебувати не тільки у державній чи комуналь­ній, а й у приватній власності. Що стосується пам'яток архе­ології, у тому числі тих, що перебувають під водою, то вони є державною власністю і приватизації не підлягають. Перелік

Офіційний вісник України. — 2000. — № 27. — Ст. 1112.

пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватиза­ції, встановлює Верховна Рада України.

Громадяни та юридичні особи, яким належать на праві власності об'єкти культурної спадщини і які додержуються встановлених законодавством вимог щодо використання зе­мель історико-культурного призначення, мають право на приватизацію земельних ділянок, на яких розташовані такі об'єкти. Чинне законодавство не передбачає безоплатної приватизації зазначених земель, тому їх приватизація може здійснюватися за плату, тобто шляхом викупу громадянином чи юридичною особою, якій належить об'єкт культурної спадщини, відповідної земельної ділянки на підставі догово­ру купівлі-продажу землі.

§ 4. Юридичні гарантії здійснення приватизації земель

Приватизація землі є важливим політичним і соціально-е­кономічним чинником формування в Україні ефективної системи суспільного виробництва, притаманної ринковій економіці. У зв'язку з цим законодавством України встанов­лено ряд її юридичних гарантій. їх можна поділити на полі-тико-правові, земельно-правові та інші юридичні гаран­тії приватизації землі.До політико-правових гарантій при­ватизації землі слід віднести положення ст. 15 Конституції України, яка проголошує, що суспільне життя в Україні грун­тується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Економічна багатоманітність суспільного життя передбачає закріплення множинності форм власності на землю, а отже і приватизацію землі. Крім того, важлива політико-правова гарантія приватизації землі міститься у ст. 42 Конституції, яка закріплює право на підприємницьку ді­яльність. Надання громадянам України права на здійснення підприємницької діяльності потребує і приватизації відповід­них земель. Нарешті політико-правова гарантія приватиза­ції землі полягає також у проголошенні у ст. 41 Конституції принципу непорушності права приватної власності, у тому числі й на землю.

Земельно-правові гарантії приватизації землі полягають у врегулюванні нормами цієї галузі права порядку передачі зе-

мельних ділянок із державної і комунальної власності у при­ватну власність, встановленні норм безоплатної приватиза­ції земельних ділянок громадянами України, а також у на­данні громадянам та юридичним особам права звернення до суду з позовами до органів влади, які відмовляють їм у реалі­зації права на приватизацію земельних ділянок.

Значні правові гарантії приватизації землі встановлені нормами інших галузей права України. Так, наприклад, нор­мами цивільного процесуального права врегульовано поря­док розгляду судами спорів, пов'язаних з приватизацією зем­лі. Кримінальне право України передбачає заходи кримі­нальної відповідальності за порушення конституційних прав громадян та юридичних осіб на землю, у тому числі й на її приватизацію.

ГЛПВП6

ПРАВО ПОСТІЙНОГО

.користування землею

§ 1. Загальна характеристико права землекористування

Перехід до ринкових умов господарювання на землі в про­цесі здійснення сучасної земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування постійного землекористування.

Використання земель здійснюється як власниками зе­мельних ділянок, так і землекористувачами. У першому ви­падку правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому — право зем­лекористування.

Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут право землекорис­тування являє собою сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виник­нення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Право землекористу­вання як суб'єктивне право становить забезпечену і га­рантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні власти­вості землі. Сутність права землекористування як право­відносин, які виникають у процесі використання земель­них ресурсів, полягає в тому, що вони включають су­купність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

Право землекористування як правовий інститут в оновле­ному вигляді закріплено чинним Земельним кодексом. Цей інститут є похідним від інституту права власності на землю.

Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю.

Як відомо, власник земельної ділянки має право визна­чати її юридичну долю чи організувати її використання згідно з цільовим призначенням та отримувати доходи. З урахуванням принципу обов'язкового використання всіх земельних ділянок, крім тих, що перебувають, нап­риклад, у стані рекультивації чи консервації, власник сам безпосередньо використовує земельну ділянку або передає її у користування (у тому числі і на умовах оренди) іншій особі — землекористувачеві. В останньому випадку до зем­лекористувача переходять дві правомочності власника зе­мельної ділянки — право володіння та право користуван­ня цією ділянкою.

З точки зору строків традиційно розрізнялося постійне та тимчасове землекористування. Чинне земельне законодавс­тво не передбачає строкового тобто тимчасового викорис­тання землі. Разом з тим, відповідно до Перехідних положень ЗК України суб'єкти, які одержали земельні ділянки у тимча­сове користування до введення в дію Земельного кодексу, тимчасово зберігають право на ці ділянки.

Поряд з постійним землекористуванням, законодавство регламентує використання землі на умовах оренди — строко­ве платне володіння і користування землею на підставі дого­вору. Постійним вважається землекористування без заздале­гідь установленого строку. Окремі категорії постійних земле­користувачів можуть здійснювати не тільки постійне, а вод­ночас і орендне землевикористання. Така можливість перед­бачена ст. 24 Земельного кодексу, зокрема, для державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, які можуть орендувати земельні ділянки, що пе­ребувають у власності громадян та юридичних осіб. Особли­вість постійного користування зазначених суб'єктів землями сільськогосподарського призначення полягає в тому, що во­ни можуть бути приватизовані у порядку, встановленому ст. 25 ЗК України.

Згідно з чинним Земельним кодексом України сфера по­ширення постійного землекористування істотно обмежена. Воно може здійснюватися лише на землях, що належать до державної або комунальної власності, і стосується лише пев­ної категорії суб'єктів.

§ 2. Суб'єкти і об'єкти права землекористування

Суб'єктами права постійного землекористування є юри­дичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'яз­ку з цим певні земельні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користу­вання земельною ділянкою можуть здійснювати лише підпри­ємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати права постійного користування земель­ною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб, які належать до юридичних осіб публічного права.

Юридичною особою новий Цивільний кодекс України (ст. 80) вважає організацію, створенуі зареєстровану у встанов­леному законом порядку. Серед юридичних осіб залежно від по­рядку їх створення закон розрізняє юридичних осіб приватно­го права та юридичних осіб публічного права. Останні можуть набувати статусу постійних землекористувачів. Вони створю­ються розпорядчими актами Президента України, органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені розпорядчим спо­собом юридичні особи, як постійні землекористувачі, функціо­нують для здійснення завдань публічного характеру.

Порядок створення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюють Конституція України та за­кон. Серед їх організаційно-правових форм самостійне місце посідають установи та підприємства¹.

¹ Установою вважається організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (ст. 83 ЦК).

' Відповідно до Закону України «Про підприємства» (ст. 1) підприєм­ство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має пра­во юридичної особи 1 здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Самостій­ними видами підприємств залежно від форм власності виступають, зок­рема, комунальне підприємство, основане на власності відповідної тери­торіальної громади, і державне підприємство, основане на державній власності, у тому числі казенне підприємство.

Держава та територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні зак­лади, заклади охорони здоров'я). При цьому держава, ство­рюючи конкретну юридичну особу (державне підприємство), закріплює за нею майно на праві повного господарського ві­дання, а за державною установою (організацією) — на праві оперативного управління.

Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб'єкт постійного землекористування являє собою їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені в статутних доку­ментах. Деякі юридичні особи, зокрема державні і комуналь­ні сільськогосподарські підприємства, установи та організа­ції, обов'язково виступають носіями прав та обов'язків щодо постійного використання землі. Можливе функціонування й інших державних чи комунальних юридичних осіб, діяль­ність яких не пов'язана з використанням земель, тобто вони не наділяються земельною правоздатністю.

Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб'єктів, які здійснюють землекористування. Правомочності різних державних органів та органів місцевого самоврядуван­ня щодо розпорядження, управління землею, регулювання земельних відносин випливають з компетенції цих органів, якою вони наділені державою. Разом з тим, не виключається ситуація, коли в одній особі уособлюються і органи, які здій­снюють управління землею, і постійні землекористувачі.

Юридичні особи, які володіють земельною правоздатністю, завжди дієздатні, тобто вони здатні своїми діями набувати і здій­снювати права та обов'язки у галузі землекористування. Земель­на праводієздатність може бути притаманна лише самостійно оформленим як єдине ціле юридичним особам, а не їх структур­ним підрозділам. Юридичні особи, що володіють земельною пра-водієздатністю, набувають статусу суб'єктів постійного землеко­ристування з моменту надання їм земельної ділянки.

Серед суб'єктів постійного землекористування розрізня­ють сільськогосподарські та несільськогосподарські держав­ні і комунальні підприємства, установи та організації. Пер­шим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей, та ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК), дру-

г

тим — для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст. 65 ЗК).

Набуття права постійного користування земельною ді­лянкою лише підприємствами, установами та організаціями, що належать до державної або комунальної власності, фак­тично означає, що іноземні юридичні особи не можуть висту­пати постійними землекористувачами. Вони мають право використовувати відповідні земельні ділянки на умовах оренди або на титулі приватної власності.

Об'єктом права постійного землекористування є певна ін­дивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ді­лянка (або її частина), яка перебуває у державній або кому­нальній власності, що закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням. Саме з приводу цієї ділянки виникають і здійснюються відповідні зе­мельні правовідносини як форма реалізації суб'єктивного пра­ва, а також відповідні повноваження постійного землекорис­тувача: право володіння та право користування земельною ді­лянкою, а іноді й внутрішньогосподарського управління нею. Отже, таким об'єктом є земельна ділянка із земель державної або колективної власності, місцерозташування і межі якої виз­начаються на місцевості з урахуванням її розміру.

Закон не виключає можливості використання однією юридичною особою кількох земельних ділянок різного цільо­вого призначення. У деяких випадках право постійного ко­ристування певними земельними ділянками може бути пов'язане з необхідністю надання одній юридичній особі двох або більше різних природних об'єктів. Наприклад, для розробки родовищ корисних копалин гірничодобувним під­приємствам надаються у користування не тільки ділянки надр у межах гірничих відводів, а й відповідні земельні ділян­ки, необхідні для експлуатації надр.

Об'єкти права постійного землекористування класифіку­ють з урахуванням, наприклад, того, за рахунок яких земель вони надані (державної чи комунальної власності). Класифі­кація цих об'єктів можлива і за іншими ознаками. Так, якщо підставою класифікації вважати основне цільове призна­чення земельних ділянок, то можна розрізняти об'єкти сіль­ськогосподарського та несільськогосподарського призна­чення тощо.

§ 3. Виникнення права землекористування

Право постійного землекористування юридичних осіб ви­никає в результаті дій, які являють собою акт розпорядження землею. У зв'язку з цим земельні ділянки надаються на під­ставі рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористу­вання може виникнути також при переході права власності на будівлю або споруду до юридичних осіб, які не можуть ма­ти у власності земельні ділянки (ч. 5 ст. 120 ЗК).

Надання у постійне користування земельної ділянки, що вже перебуває у користуванні, провадиться лише після вилучення її упорядку, передбаченому статтями 149і 151 ЗК України.

Надання земельних ділянок юридичним особам здійсню­ється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ді­лянок. Повноваження органів місцевого самоврядування у зазначеній сфері чітко визначає ст. 122 ЗК України. Даною нормою, зокрема, встановлено, що надання земельних діля­нок цим суб'єктам для всіх потреб здійснюють сільські, се­лищні та міські ради із земель комунальної власності відпо­відних територіальних громад, а районні та обласні ради — з відповідних земель спільної власності територіальних гро­мад. Повноваження органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок із земель державної власності розмежова­ні з урахуванням рівня цих органів та місця розташування і цільового призначення земельних ділянок.

Порядок надання у постійне користування земельних діля­нок юридичним особам встановлює ст. 123 ЗК України. З ана­лізу змісту цієї норми випливає, що підставою виникнення да­ного права землекористування є сукупність юридичних фак­тів (клопотання про відведення земельної ділянки, рішення про надання земельної ділянки, визначення її меж на місце­вості (в натурі), одержання документа, що посвідчує право пос­тійного землекористування та його державна реєстрація)¹.

Земельне законодавство забороняє приступати до вико­ристання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.

¹ Докладніше про це див. у главі 10.

І

■

;

Відведена юридичній особі земельна ділянка закріплю­ється у натурі межовими знаками встановленого зразка.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня форм державного акта на право власності на земельну ді­лянку і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.¹ затверджено нову форму державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а також встановлено, що раніше вида­ні державні акти на право постійного користування землею, залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровіль­ного звернення землекористувачів.

Державний акт, одержаний постійним землекористува­чем, повинен реєструватися в установленому порядку. Така реєстрація надає документу легітимності. Відповідно до Ука­зу Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомо­го майна та прав на них у складі державного земельного ка­дастру» від 17 лютого 2003 р.² реєстрацію здійснює Держав­ний комітет України по земельних ресурсах.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки або залишен­ня клопотання без розгляду може бути оскаржено у судовому порядку. Це одна з гарантій прав суб'єктів, яка має конститу­ційну основу (статті 55 і 124 Конституції).

§4. Права та обов'язки землекористувачів

Здійснення суб'єктивного права постійного землекорис­тування, яке виникло у встановленому порядку, допускає ре­алізацію належних конкретному землекористувачеві його зе­мельних прав і додержання ним покладених на нього обов'яз­ків згідно з правовими приписами і правилами.

' Комплекс прав та обов'язків постійних землекористувачів до­сить широкий і різноманітний. Але кожному з них належить право володіння і право користування, а іноді і право внутріш­ньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою.

¹ Офіційний вісник України. — 2002. — № 14. — Ст. 753.

² Там само. — 2003. — № 8. — Ст. 301.

Право володіння земельною ділянкою землекористува­чем — це юридично забезпечена можливість утримувати її як свою власну (наприклад, забороняти доступ на земельну ділянку інших осіб).

Право користування земельною ділянкою — це юридично забезпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з ме­тою отримання доходів та інших благ матеріального та нема­теріального характеру від корисних властивостей землі.

Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він пови­нен забезпечувати використання землі за цільовим призна­ченням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.

Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у постійного землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав. Перелік останніх зумовлений цільовим призначенням земельної ділянки. Згідно зі ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено за­коном або договором, мають право: самостійно господарюва­ти на землі; власності на посіви і насадження сільськогоспо­дарських та інших культур, на вироблену сільськогосподар­ську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопо-ширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. В одних випадках зазначені права зумовлені основною метою земле­користування, в інших — сприяють тією чи іншою мірою П досягненню. Крім того, слід мати на увазі, що по-перше, не кожному землекористувачеві належать всі без винятку пра­ва; по-друге, право на використання, наприклад, торфу, лісо­вих угідь, водних об'єктів та ін., які розташовані у межах зе­мельної ділянки, не входить до змісту власне права землеко­ристування, оскільки воно існує щодо інших об'єктів приро­ди, а не землі.

Наведений перелік прав землекористувачів не є вичер­пним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обмеження приписами спеціальних законів, які регла­ментують діяльність цих суб'єктів.

ПО

Ш

^т

ш^^^^^^*^

Усю сукупність закріплених законом прав землекористува­чів з урахуванням їх змісту можна поділити на дві групи — права у сфері ефективного використання земельних ділянок і права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.

До першої групи прав належать: самостійне господарю­вання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоши-рених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єк­тів, а також інших корисних властивостей землі. Другу групу прав постійних землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продук­цію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених за­коном; на спорудження жилих будинків, виробничих та ін­ших будівель і споруд.

Сутність права самостійного господарювання на землі по­лягає в тому, що конкретний землекористувач за своїм воле­виявленням, самостійно визначає напрями своєї виробничої та іншої діяльності, спосіб використання земельної ділянки в межах її цільового призначення та умов надання земельної ділянки. Планування та реалізацію такої діяльності землеко­ристувачі здійснюють самостійно.

Право землекористувача використовувати у встановлено­му порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі полягає в тому, що відповідно до Кодексу України про надра (ст. 23) він у межах наданої йому земельної ділянки має право без отри­мання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб ко­рисні копалини місцевого значення і торф. За умови розмі­щення на земельних ділянках постійних землекористувачів лісових угідь та водних об'єктів вони мають право користува­тися земельними ділянками лісового та водного фондів згід­но з лісовим та водним законодавством.

Право землекористувачів на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, означає, що перелік та­ких випадків має бути визначений тільки законом. За ст. 156 ЗК України землекористувачі мають таке право, зокрема при вилученні сільськогосподарських угідь, лісо­вих земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сіль-

ськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасовому зайнятті сільськогосподарських угідь, лісо­вих земель та чагарників для інших видів використання; неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки та ін.

Відповідно до цільового призначення та з урахуванням умов надання земельної ділянки землекористувач має пра­во споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Спорудження будівель та споруд землекористувач має здійснювати у встановленому порядку, зокрема за на­явності дозволу органів архітектури та ін. Слід зазначити, що земельний закон фактично виходить із презумпції на­лежності постійному землекористувачеві будівель і споруд, зведених ним на земельній ділянці, отриманій у постійне користування, та посівів і насаджень сільськогосподар­ських та інших культур, а також виробленої сільськогоспо­дарської продукції.

Землекористувач може вимагати усунення будь-яких по­рушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділян­кою, і відшкодування завданих збитків (ст. 152 ЗК). Усі права землекористувачів здійснюються ними тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав закріплені ст. 152 ЗК України.

Здійснення прав землекористувачем передбачає дотри­мання ним певних обов'язків, пов'язаних з використанням конкретних земельних ділянок. Обов'язки землекористува­чів передбачені Земельним кодексом та нормами інших зако­нів. Зокрема, перелік, закріплений ст. 96 ЗК України, вклю­чає обов'язки: а) забезпечувати використання землі за цільо­вим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підви­щувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам ви­конавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням зе-

І

5— 4-123

мельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушу­вальних систем.

Наведений перелік не є вичерпним. Закон може встанов­лювати й інші обов'язки землекористувачів.

За змістом усі обов'язки постійних землекористувачів можна поділити на три групи: у сфері ефективного викорис­тання земельних ділянок (наприклад, забезпечувати вико­ристання землі за цільовим призначенням); у сфері відтво­рення і комплексної охорони земель (наприклад, додержува­тися вимог законодавства про охорону довкілля); у сфері реа­лізації інших майнових та немайнових обов'язків (наприк­лад, не порушувати прав власників суміжних земельних ді­лянок та землекористувачів).

Можлива класифікація обов'язків землекористувачів і за іншими підставами. Так, можна виділити групу обов'язків, об'єктом яких є надана в користування земельна ділянка (за­безпечувати використання землі за цільовим призначенням; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно сплачувати земельний податок; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і вико­ристання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; зберігати геодезичні знаки, проти­ерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних сис­тем. Самостійну групу обов'язків землекористувача станов­лять його обов'язки перед власниками та користувачами су­сідніх земельних ділянок (додержуватися правил добросу-сідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон). До третьої групи обов'язків зем­лекористувачів належать обов'язки щодо додержання вимог законодавства про охорону довкілля.

Серед обов'язків землекористувачів особливо акцентуєть­ся увага на забезпеченні використання землі за цільовим призначенням та додержання вимог законодавства про охо­рону довкілля. Нецільова експлуатація землі заборонена і тягне за собою для землекористувача негативні наслідки. Так, відповідно до ст. 141 ЗК України використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є однією з підстав при­пинення права користування цією ділянкою. Особи, винні у невиконанні вимог щодо використання земель за цільовим

призначенням, притягуються до адміністративної відпові­дальності.

Своєчасна сплата земельного податку постійними земле­користувачами — це їх самостійний обов'язок, оскільки згід­но ст. 206 ЗК України використання землі в Україні є плат­ним. Своєчасність сплати земельного податку означає, що він має бути сплачений у строки, визначені Законом України «Про плату за землю».

Обов'язок землекористувачів додержуватися правил доб-росусідства випливає з вимог, закріплених статтями 103— 109 ЗК України.

Обов'язок підвищувати родючість грунтів та зберігати ін­ші корисні властивості землі стосується перш за все землеко­ристувачів, які використовують землі сільськогосподарсько­го призначення.

Обов'язок землекористувачів своєчасно надавати від­повідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів пов'язаний з тим, що згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру (п. 17) від 12 січня 1993 р.¹, вони щорічно у вста­новлені строки повинні подавати уповноваженим орга­нам звіти про зміни, що відбулися у складі земель, які пе­ребувають у користуванні. Особи, винні у перекрученні даних про стан земель, розміри та кількість земельних ді­лянок, відповідно до ст. 211 ЗК України притягуються до відповідальності.

Читайте також:

1. Всі люди є рівними перед Богом. 1 сторінка
2. Всі люди є рівними перед Богом. 2 сторінка
3. Всі люди є рівними перед Богом. 3 сторінка
4. Всі люди є рівними перед Богом. 4 сторінка
5. Всі люди є рівними перед Богом. 5 сторінка
6. Всі люди є рівними перед Богом. 6 сторінка
7. Всі люди є рівними перед Богом. 7 сторінка
8. Всі люди є рівними перед Богом. 8 сторінка
9. Всі люди є рівними перед Богом. 9 сторінка
10. Вступ................................................................................................................ 7 1 сторінка
11. Вступ................................................................................................................ 7 10 сторінка
12. Вступ................................................................................................................ 7 11 сторінка

Переглядів: 552