Визнання держав і урядів

Поява нового суб'єкта права є важливим явищем для будь-якої правової системи. Тим більше якщо таким суб'єктом виступає держава. Існуючі держави й інші суб'єкти міжнародного права не можуть ігнорувати міжнародну правосуб'єктність новоутвореної держави, але з політичних міркувань вони іноді утримуються від встановлення двосторонніх правовідносин або обумовлюють їх можливість визнанням певних вимог1. Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що нова держава отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав та виступить повноправним учасником міжнародних правовідносин. Таким чином, міжнародно-правове визнання держави — це односторонній правовий акт суб'єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим суб'єктом міжнародного права у міжнародні правовідносини. Норми інституту міжнародно-правового визнання носять в основному звичаєвий характер, а спроби його кодифікації поки що не мали успіху. Саме визнання може бути чітко визначеним або носити мовчазний характер.

У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав — декларативна та конститутивна. Згідно з декларативною теорією держава визнається суб'єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалежно від визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права. Ця теорія знайшла своє відображення у згаданій Міжамериканській конвенції про права та обов'язки держав від 26 грудня 1933 p., де встановлено, що «існування держави не залежить від її визнання іншими державами» (ст. 3). Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб'єктом міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового суб'єкта міжнародного права. Ця теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгресу 1815 р. У сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді. З одного боку, нова суверенна держава, безумовно, має міжнародні права й обов'язки з моменту свого утворення. Але, з іншого боку, міжнародна правосуб'єктність держави так і залишиться юридичною фікцією, якщо жоден з існуючих суб'єктів міжнародного права не виявить бажання підтримувати з нею міжнародні правовідносини.

Міжнародно-правова практика напрацювала три різновиди визнання: de jure, de facto та ad hoc. Визнання de jure означає повне й остаточне офіційне визнання нової держави в якості суб'єкта міжнародного права. При цьому встановлення міжнародних відносин відбувається на найвищому дипломатичному рівні. Визнання de facto має місце при сумнівах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюються міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній, культурній, екологічній та інших), а саме визнання може бути відкликане. Визнання ad hoc означає офіційний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано терористами на територію невизнаної держави).

Від визнання держави як суб'єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втручання у внутрішні справи інших держав. Другий підхід, відомий як «доктрина Тобара» (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учасниці брали на себе обов'язок не визнавати уряди, які прийшли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів.

5. Делімітація та демаркація як способи встановлення державного кордону

Державні кордони

Територія однієї держави відокремлюється від території іншої держави за допомогою державних кордонів.

У міжнародній доктрині є різні визначення державних кордонів. Одні автори визначають державні кордони як лінію, що встановлює межі сухопутної або водної території держави, інші — як юридично обґрунтовану умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але також і надр і повітряного простору, а треті — як фактичні або уявлювані лінії на сухопутному, водному і повітряному просторах і надрах, що визначають межі дії державного суверенітету. Проте в цих підходах, що характеризуються поліоб'єктністю складу, можна знайти точки дотику: під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі державної території, але і межі дії державної влади.

Є також і нормативні визначення державних кордонів, що містяться в національному законодавстві держав. Так, Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року визначає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, котрі визначають межі території України, — суші, вод, надр, повітряного простору.

Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розмежовують території суміжних суверенних держав, і адміністративно-територіальні або адміністративні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежування окремих частин однієї держави: адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів федерації і т.п.

Головне завдання державних кордонів полягає у визначенні просторових меж територіального верховенства держави й в обмеженні приналежної їй території, котра складає матеріальну основу життєдіяльності народу і самої держави. Належним чином закріплені і визнані, державні кордони підтверджують право держави (титул) на дану територію. В основі існування сучасних кордонів держав-членів світового співтовариства лежать принципи непорушності і недоторканності державних кордонів, недоторканності та цілісності державної території, особлива стабільність договорів про кордони.

Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії пов'язані зі зміною кордонів. Проте воно не виключає можливості мирної зміни кордонів за домовленістю між суміжними державами, тобто шляхом укладання міжнародних угод, і відповідно до принципів міжнародного права. Водночас вони можуть бути встановлені в результаті видання внутрішньодержавного акту. Так, стаття 2 Закону України «Про державний кордон України», що регулює порядок визначення державного кордону, встановлює, що «державний кордон України визначається рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними договорами України».

Міжнародному праву відомий феномен невизначе-них кордонів, кордонів de facto, що виникають через відсутність демаркації. Такі кордони мають місце в Африці, на Азіатському континенті (наприклад, у даний час відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афганістаном), а також у випадку наявності неурегульованого прикордонного спору.

Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються в залежності від місця проходження.

За способами встановлення розрізняють кордони:

а) астрономічні — вони проводяться по меридіанах і паралелях (наприклад, такий кордон проходить по 38 паралелі між КНДР і Південною Кореєю);

б) орографічні - що проходять по місцевості з рахунком її рельєфу (такі кодони є між переважною більшістю суміжних держав);

в) геометричні — вони прокладаються шляхом нанесення прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та ін.; вони проходять також між Аляскою (США) і Канадою та ін.).

Сухопутні кордони встановлюються на основі Договорів між суміжними державами і, відповідно до цих договорів, позначаються на місцевості. Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або по тальвегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних – по середині головного рукава ріки. На озерах і інших во-

доймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державного кордону. Висотні межі державного кордону обмежуються 110-115 км.

У відповідності зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється:

1) на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;

2) на морі — по зовнішній межі територіального моря України;

3) на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або тальвегу ріки; на несудноплавних ріках (ручаях) — по їхній середині або по середині головного рукава ріки; на озерах і інших водоймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншого водоймища. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру або іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їхніх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла ріки (ру-чая) у той або інший бік;

4) на водоймищах гідровузлів, та інших штучних водоймах — відповідно до лінії державного кордону України, що проходила на місцевості до їхнього заповнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях і інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струмків), — по середині цих споруд або по їхній технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України по воді.

У процесі встановлення кордону звичайно розрізняють два послідовних етапи:

— делімітація — це визначення в договірному порядку загального напрямку проходження лінії державного кордону з позначенням її на картах, схемах і планах. При делімітації складається докладний опис проходження лінії кордону, що виключє двояке тлумачення, із нанесенням її на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узгодженими природними або штучними точками або орієнтирами (ріками, ручаями, гірськими вершинами, хребтами і т.д.). Делі-мітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. У України проведена делімітація державних кордонів із усіма суміжними державами (у 1997 році підписаний договір про делімітацію кордонів із Білорусією, у 1999 році — із Молдавією), за винятком Російської Федерації. Переговори про це між двома державами знаходяться в початковій стадії; демаркація — це проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створними знаками, маяками і т.п.). Роботи з демаркації знаходяться під контролем представників суміжних держав і здійснюються прикордонними військами. Відповідно до статті 4 Закону України від 4 листопада 1991 року «державний кордон України на місцевості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок установлення яких визначаються законодавством України і міжнародними договорами України». При демаркації складається протокол — докладний опис проходження лінії кордону на місцевості зі схемами, фотографіями й описом кожного прикордонного знака та його відмітних характеристик (розміри, колір, характеристики вогнів і т.д.). Повітряні і підземні кордони не позначаються. В даний час йде процес демаркації українсько-білоруського й українсько-молдавського кордону.

При позначенні лінії кордону на місцевості можливі невеличкі відхилення від делімітаційного опису (особливо поблизу населених пунктів), виникаючі розбіжності вирішуються змішаними комісіями, а в особливих випадках — на дипломатичних переговорах.

Слід мати на увазі, що всі документи з делімітації і демаркації є складовими частинами договорів про територіальне розмежування, поступку, обмін, продаж територій і підлягають затвердженню вищими органами державної влади суміжних держав, що домовляються.

У разі виникнення необхідності уточнення територіальних кордонів суміжних держав проводиться редемаркація. Редемаркація здійснюється шляхом перевірки раніше демаркованого кордону з відновленням, ремонтом (заміною) раніше виставлених прикордонних знаків. Така редемаркація була здійснена, наприклад, у районі ріки Араке на радянсько-турецькому кордоні в 1967-1972 роках.

Особливої актуальності проблематика державного кордону набула в зв'язку з розпадом Союзу РСР і утворенням на його території ряду незалежних держав. Потрібно насамперед звернути увагу на достатньо умовний характер кордонів між колишніми союзними республіками CPdP — нині незалежними державами. Вони були визначені по адміністративних кордонах між союзними республіками, при цьому не була проведена ні їхня делімітація, ні демаркація. З урахуванням цих обставин 26 травня 1995 року держави-члени СНД підписали Договір про співробітництво й охорону кордонів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Основним положенням, що міститься в цьому договорі, було рішення іменувати кордонами лише ті, що є ділянками державних кордонів учасників Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Такими державними кордонами України є лише кордони з Румунією, Польщею, Угорщиною і Словаччиною. Для досягнення цілей договору сторони прийняли на себе взаємну відповідальність за забезпечення охорони своєї ділянки кордону з врахуванням інтересів безпеки сторін (стаття 3). Одночасно з договором було узгоджене Положення про Раду командуючих прикордонними військами (воно не було підписано Україною, Молдавією й Азербайджаном), у функції якого входить узгодження зусиль з реалізації рішень Ради глав держав СНД, що стосуються прикордонних питань. У 1995 році Радою глав держав СНД була прийнята Концепція охорони зовнішніх кордонів, що закріпила розподіл кордонів на внутрішні і зовнішні. Відповідно до неї на внутрішніх кордонах держав СНД діє режим прозорості кордонів. При їхньому перетинанні громадянами таких держав не потрібно пред'явлення яких-небудь спеціальних документів, за винятком посвідчення особи. Слід зазначити, що .подібний розподіл кордонів на внутрішні (прозорі) і зовнішні встановлено Договором про Європейський Союз, укладеним у 1992 році в Маастрихті. В даний час деякі з держав СНД, зокрема Російська Федерація, готуються до введення зміни порядку перетинання державного кордону для громадян СНД, — таке перетинання буде дозволено тільки при наявності іноземного паспорта. Якщо такі тенденції будуть набирати силу, то незабаром внутрішні кордони між державами СНД перетворяться в кордони зовнішні.

Для забезпечення недоторканності державних кордонів і, відповідно, своєї території держава на кордоні увстановлює певний режим, що звичайно називається режимом державного кордону. Відповідно до розділу II Закону України «Про державний кордон України» режим державного кордону України розуміється як порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України, заходу іноземних невоєнних суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України. Крім цього Закону, режим, державного кордону визначається іншими актами законодавства України і міжнародних договорів України.

У відповідності зі статтею 22 Закону України від 4 листопада 1991 року, з метою встановлення на державному кордоні належного порядку Кабінетом Міністрів України визначається прикордонна смуга, що встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України, на його сухопутних ділянках або уздовж берегів прикордонних рік, озер та інших водоймищ з урахуванням особливостей місцевості й умов. У прикордонну смугу не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Відповідно до нової редакції Закону України «Про державний кордон України» від 18 червня 1996 року в межах території району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, як правило, встановлюються контрольовані прикордонні райони. У контрольований прикордонний район включаються також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних рік, озер та інших водоймищ України і розташовані в цих водах острови.

У прикордонній смузі і контрольованому прикордонному районі в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, що включає правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України й інших осіб, провадження робіт, обліку та утримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних і несамохідних суден, їхнього плавання і пересування у внутрішніх водах України. Прикордонний режим також поширюється і на територію району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, де прикордонна смуга і контрольований прикордонний район не встановлені.

Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, здійснення робіт і пропуск в прикордонну смугу дають і здійснюють Прикордонні війська України разом з органами внутрішніх справ. У необхідних випадках Прикордонні війська України можуть уводити додаткові тимчасові режимні обмеження на в'їзд і провадження робіт у прикордонній смузі (стаття 24 Закону).

Стаття 21 Закону України від 4 листопада 1991 року встановлює, що для вирішення питань, пов'язаних із підтримкою режиму державного кордону України, а також для врегулювання прикордонних інцидентів на визначеній ділянці державного кордону України з числа офіцерів прикордонних військ України призначаються прикордонні представники України (у деяких країнах вони іменуються прикордонними комісарами). Прикордонні представники України у своїй діяльності керуються законодавством України і міжнародними договорами України. Не врегульовані ними питання вирішуються в дипломатичному порядку.

Залізничне, автомобільне, морське, річкове, паромне, повітряне й інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, установлюваних Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України — це спеціально виділена територія на залізничних і автомобільних станціях, у морських і річкових портах, аеропортах (аеродромах) із комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна (стаття 9 Закону).

Особи, транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перетинають державний кордон України, підлягають прикордонному і митному контролю, у відповідних випадках здійснюється також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивозом із території України культурних цінностей та інший контроль. Пропуск осіб, що перетинають державний кордон України, здійснюється прикордонними військами України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відповідно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлений спрощений порядок пропуску осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України.

Виліт українських та іноземних повітряних суден із території України, а також їхня посадка після зльоту на територію України провадяться в аеропортах (на аеродромах), відкритих для міжнародних польотів, де є контрольно-пропускні пункти Прикордонних військ України та митні установи. Для морських (річкових) суден державний кордон відкривається і закривається в останньому порту відплиття або прибуття.

У відповідності зі статтею 20 Закону України «Про державний кордон України» порушниками державного кордону України є:

1) особи, які перетнули або намагаються перетнути державний кордон України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але з порушенням правил його перетинання;

2) особи, які проникли або намагаються проникнути на українські або іноземні транспортні засоби закордонного проходження з метою незаконного виїзду з території України;

3) іноземні невійськові судна і військові кораблі, що зайшли в територіальне море або внутрішні води України з порушенням встановлених правил заходу в ці води. Іноземні підводні човни й інші підводні транспортні засоби є порушниками державного кордону України й у тих випадках, коли вони перетинають державний кордон України в підводному положенні або знаходяться в цьому положенні під час плавання і перебування у водах України;

4) повітряні судна й інші літальні апарати, що

перетнули державний кордон України без відповідного дозволу компетентних органів України або вчинили інші порушення правил перельоту через державний кордон України. Порушенням державного кордону України є також перетинання його будь-якими іншими технічними або іншими засобами без відповідного на це дозволу або з порушенням встановленого порядку.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Суб'єкти міжнародного права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.