Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Зміст лекції.

1. Предмет і задачі курсу «Історія України».

Предметом курсу «Історія України» є вивчення складного і багатогранного процесу формування та розвитку українського народу на основних землях його поселення і поза їхніми межами від найдавніших часів аж до наших днів. Це історія території, земель, на якій здавна проживає український народ, історія публічної влади, чи інституцій, що правили цією територією. Стрижнем курсу буде вивчення історії України у її державницькому розумінні, тобто висвітлення процесів віри і функціонування національних державних установ, національна державницька думка та національно-визвольні змагання українців за відновлення своєї державності у період бездержавного існування України.

Оскільки у центрі уваги курсу перебуватимуть питання державності, то слід коротко зупинитись на суті держави. Держава – базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства, створений для налагодження життєдіяльності суспільства загалом і виконання політичної влади домінуючою частиною населення у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності й безпеки, задоволення загальносоціальних потреб. Про повноцінність існування держави свідчить наявність у неї найважливіших ознак (атрибутів): публічної влади, тобто органів політичного керівництва країною, права – системи встановлених державою загальнообов'язкових правил поведінки, території, фінансової системи, військових сил міжнародного визнання із зовнішньою політикою та торгівлею. Зовнішніми атрибутами суверенної держаки є її символіка – герб, гімн та прапор.

Держави розділяють за формами правління, найпоширенішими з яких є монархія, тобто, коли влада зосереджена в руках однієї людини – монарха, і республіка, при якій джерелом влади є народ. В історії української державності існували обидві форми держав, однак найбільшого поширення набула республіканська.

Особливістю історії України та її державності є те, що через певні причини український народ тривалий час перебував, хоча часто і не за власним бажанням, в рамках однієї держави зі своїми сусідами. Звідси робимо висновок, що історію України та її державності потрібно розглядати у тісному зв'язку з історією її найближчих сусідів, з такими слов'янськими народами, як поляки, росіяни, білоруси.

Отже, під час вивчення курсу «Історія України » ми намагатимемося зосередити увагу на вузлових проблемах історії української державності.

2. Найдавніші поселення на території України. Початки формування українського етносу та його державності.

Проблеми етногенезу (походження народів) та державотворення, за відсутності якісних, умотивованих джерел, як писемних, так і археологічних, є найбільш складними і суперечливими не тільки в українській історичній науці, а й у зарубіжній. Тому, особливого значення сьогодні набуває вирішення таких складних теоретичних питань, як походження українського етносу, визначення його місця в колі європейських народів, формування етнічної території, виникнення особливостей мови, етнопсихології, своєрідності культури і політичної організації.

Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого сягає в далекі часи, приблизно 3 мли років тому, коли з'явилася людина. Про життя первісних людей ми дізнаємося головно з археологічних розкопок. Найдавнішим періодом в історії людства була стародавня кам'яна доба – палеоліт, яка тривала від 3 млн до 11 тис. років тому. Археологи поділяють палеоліт на ранній і пізній. Під час раннього палеоліту у міжльодовиковий період природні умови були сприятливі для людини – субтропічний клімат давав змогу збирати різні рослини і полювати на різноманітних тварин. Люди навчилися виробляти і застосовувати примітивні знаряддя праці (ручні рубила, відщепи), а також спілкуватися між собою за допомогою звукової мови. Жили невеликими родовими колективами по кілька десятків кожний – первісними стадами, які у пошуках їжі переходили з місця на місце.

На сучасній території України стародавні люди з'явилися саме в епоху раннього палеоліту – близько 1 млн років тому. Археологи стверджують, що найдавніші людські поселення були розташовані на Дністрі, біля с. Лука-Врубловецька та у Донбасі поблизу с. Амвросіївка. Також біля с. Королеве Виноградівського району в Закарпатті археологи знайшли й дослідили велике поселення первісних людей.

Після початку чергового похолодання, близько 150 тис. років тому, величезні льодовики вкрили більшу частину Європи і досягли Півнвчного Прикарпаття, Середнього Подніпров'я і межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра І лісотундра, а на півдні – холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість порівняно невеликих тварин, що існували в умовах теплого клімату, з'явилися краще пристосовані до холоду мамонти, шерстисті носороги, північні олені, печерні ведмеді, песці та ін.

У зв'язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням кількості рослинної їжі, яку можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин, а відтак, виникає потреба формування більших груп людей. Удосконалюються і знаряддя праці, адже обставини вимагали їх урізноманітнити: гостроконечник використовувався як наконечник списа, а скребло слугувало для розбирання туш тварин, обробки шкур, деревини, кісток. Поява знарядь праці різних типів свідчила про виникнення природного розподілу праці.

Холод змусив також поселятися у природних печерах і одягатися у шкури тварин. Люди навчилися видобувати вогонь тертям. З часом люди стали менш залежними від природних умов, що дозволило їм розселитися на великих територіях.

Наприкінці льодовикової доби, у період пізнього палеоліту (35 – 11 тис. років тому), внаслідок підвищення продуктивності збиральництва і мисливства люди навчилися створювати певні запаси їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час Вони селилися переважно на берегах річок у землянках і напівземлянках, які будували вже власноруч. На зміну первісному людському стаду прийшла матріархальна родова община – основним осередком суспільства став рід – група кровних родичів, що походила від спільних жіночих предків по материнській лінії, оскільки при груповому шлюбі спорідненість інакше визначити було неможливо. Члени роду спільно володіли знаряддями виробництва, спільно здобували і споживали все необхідне для життя. Родові общини об'єднувалися у племена, з утворенням яких був сформований родоплемінний лад.

Приблизно 6 тис. років тому закінчився мезоліт – середня кам'яна доба, що тривала з XI тис. до н. е. Саме в цей час природні умови стали схожими до сучасних. Великі тварини або вимерли, або відійшли на північ. Для полювання на менших тварин і птахів люди почали застосовувати лук і стріли, їм вже не треба було гуртуватися у великі племена.

Під час нової кам'яної доби – неоліту, що тривала на території сучасної України від V до ІІІ тис. до н. е., особливо характерною рисою життя людей був перехід від присвоювальних до відтворювальних форм господарської діяльності. Виникло скотарство. Люди також навчилися нових технологій обробки – шліфування, свердління і розпилювання. Виникло і примітивне ткацтво та виготовлення ліпного глиняного посуду, щоправда без гончарного кола. Це підтверджують досліджені стоянки Молодове на Дністрі, Радомишльська на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Гінцівська на Полтавщині, Кодацька, Старосільська, Добраничівська і Кирилівська на Киівщині, Деркул на Донбасі та ін. Загалом археологами виявлено 500 поселень – стоянок людей кам'яного віку на сучасній території України де проживало тоді не більше ніж 20 тис. чоловік.

Перехідною епохою від кам'яної до залізної доби був енеоліт (IV – поч II тис. до н.е.). Серед племен, що населяли простори сучасної території України, найвищого рівня розвитку досягли трипільці. Таку назву отримали землеробські племена, які заселяли Київщину у період неоліту. У 90-х роках XIX ст. цю культуру біля с. Трипілля виявив український археолог В. Хвойко. Протягом ІV-ІІ тисячоліть до н. е. трипільці розселилися на великій території: в басейнах річок Пруту, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, а також на території Волині, Поділля, Північного Причорномор'я та інших місцевостях.

Археологи дослідили не менше двадцяти великих трипільських поселень: Трипільське, Червонохугірське, Бопіицьке на Київщині, Луко-Врубловецьке і Кадиївське на Хмельниччині, Олександрійське на Харківщині та інші – було знайдено немало важливих матеріальних пам'яток трипільської культури: житла, господарські будівлі, вогнища, культові місця, знаряддя праці тощо.

Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних горбах і на ранньому етапі складалися із 10-15, а в період розквіту трипільської культури – з кількох сотень глинобитних жител, які обігрівалися печами й мали круглі вікна. Деякі поселення мали оборонні рови і вали.

Головним заняттям трипільців було землеробство й скотарство, мисливство, рибальство і збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовували рала і мотики, а тягловою силою були воли. Вирощували ячмінь, пшениця, просо та інші культури. Рогові або дерев'яні серпи з крем'яними вставками слугували трипільцям для збирання врожаю. Зерно перемелювали ручними кам'яними зернотерками. Трипільці розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, приручали також диких коней. Знаряддя праці виготовляли з каменю і міді, кісток і рогів тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила, мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна використовували примітивні ткацькі верстати, що засвідчує початок ремісництва.

Посуд виліплювали з глини і випалювали в горнах: горщики, миски, чаші, глечики, амфори, великі макітри для зберігання води і зерна. Ці вироби прикрашали орнаментом або багатобарвним розписом. На посуді зображали птахів, тварин, дерева, зірки, Сонце, Місяць тощо. Загалом матеріальна культура трипільців була досить високою. Поряд з нею була розвинутою і духовна культура. Вона охоплювала різні землеробські культи – космогонічні уявлення, культ матері-землі, свійських тварин (здебільшого бика), вогню. Трипільці опанували різні форми мистецтва, зокрема, розпис мінеральними фарбами приміщень, глиняного посуду. На ранньому і середньому етапах був поширений лінійно-заглиблений орнамент, а на пізньому – шнуровий та заглиблений. Добре відома мікроскульптура трипільців; фігурки жінок, тварин, моделі жител.

Складними є питання походження та історичної долі трипільців. Майже всі дослідники вважають, що на формування трипільців мали вплив культура місцевого буго-дністровського неолітичного населення та частини балкано- дунайської людності, що контактували із землеробськими народностями Передньої Азії. Трипільські племена мали тісні зв'язки з населенням Центральної Європи.

Основною причиною занепаду трипільського етносу була загальна нерозвинутість матеріального виробництва, а також зовнішні деструктивні впливи, зокрема, посилення натиску степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров'ї.

Трипільська культура була вершиною розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі. Частина дослідників вважає, що традиції трипільскої культури у видозміненому вигляді існували і в наступні часи й збереглися у традиційній народній культурі українців (тип жител у степових районах, розпис будинків і глиняного посуду, візерунки вишивок, писанок тощо). Проте, етнічний зв'язок з трипільцями не простежується історично – ні за антропологічним типом, ні мовно трипільці не належали до індоєвропейців.

Проблема етнічних коренів українства досі ще не є вирішеною. Коли ми говоримо про нашу автохтонність, то маємо на увазі й те, що між нами і людністю періоду енеоліту перебуває не одна епоха. Відомий український дослідник В. Петров звертав увагу на ту обставину, що автохтонність на нашій землі не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь. Територією України пройшли різні народи, що залишили свій слід, який українство увібрало у себе.

Багато вчених вважають, що основою україногенезу, як і етногенезу деяких інших слов'янських народів, є теорія дунайської правітчизни слов'ян Нестора-літописця, автора "Повісті минулих літ" (початок XI ст.). Дунайсько-балканське вогнище цивілізації з давніх-давен підтримувало зв’язки з територією України: тут і там однакові злаки, худоба, метали, приручення коней, індоєвропейська лінійно-стрічкова кераміка й трипільська культура.

У період міді-бронзи (IV – початок І тис. до н. е.) відбувається диференціація індоєвропейських племен і виділення з них поодиноких народів і мовних груп. Спочатку індоєвропейці поділилися на дві групи: східну і західну.

Слов'яно-литовська група займала проміжне становище між арійською і германською, причому ближчою вона була до арійських племен. Це підтверджують лінгвістичні дослідження

На початку IV - III тис. до н. е. розпочинається конфлікт між племенами західної землеробської культури (трипільці) і східної скотарської, що належали до тієї ж індоєвропейської спільноти. Завоювавши чи здобувши територію поселень трипільських племен, кочівники не асимілювали їх, а навпаки, потрапили під їхній вплив і стали вести осілий спосіб життя, займатися землеробством і ремеслом. Про це свідчать досліджені археологами Кам'янецьке і Більське городища. Серед багатоманітності землеробсько-скотарських племен Східної і Середньої Європи в II тис. до н. е. виділяються племена культури шнурової кераміки (назва походить від глиняного посуду, прикрашеного орнаментом з відбитків шнура). Пам'ятки цієї культури знову ж пов'язують Україну з Передньою Азією.

У кінці епохи міді-бронзи райони північного Причорномор'я від Карпат до гирла Дунаю і Кубані опанували кіммерійці. їх відносять до пізнього етапу розвитку племен так званої зрубної культури (назва походить від укріплень із зрубів дерева), що займала величезні простори від Дністра до Уралу, від Карпат до Криму і Кавказу.

Кіммерійці – перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглася в писемних джерелах (Геродот). Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торгові контакти з Кавказом і Середземномор'ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя праці і зброю. Кіммерійці мали укріплені городища. Їх етнічна приналежність остаточно не з'ясована. Хоча деякі дослідники вважають, що їхня культура була продовженням трипільської, пристосована до умов табунного скотарства, оскільки перехід до нього спрямував нащадків трипільців на південь у степи Причорномор'я.

Звідси їх витіснили скіфи, починаючи із VIII ст. до н. е. Поступово вони – заселили степову зону між Доном і Дунаєм. Близько VI ст. до н. е. у скіфів сформувалася держава, яка була деспотичною монархією. Коли вторглися війська перського царя Дарія І у 513 р. до н. е. вони були розгромлені скіфами. Взагалі про скіфів збереглося багато відомостей завдяки їхнім контактам з греками. Річ у тім, що у VII - VI ст. до н. е. по всьому північному Причорномор'ї виникають грецькі колонії – своєрідні міста-держави: Ольвія, Тіра, Херсонес, Пантікапей, Фанагорія, Танаїс та ін. Єдиним державним об'єднанням грецьких міст було Боспорське царство, яке утворилося у V ст. до н. е. і займало Керченський і Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Це були типові рабовласницькі держави подібні до своєї метрополії. Вони багатіли на торгівлі рабами, хлібом, рибою, ремісничими виробами. Найважливіші особливості у житті грецьких колоній зумовлені присутністю племен, які проживали у степовій частині України. Вони формувалися під впливом взаємної торгівлі, різних культур та суспільних відносин.

Геродот поділяв скіфів на окремі групи: на лівому боці Дніпра жили скіфи-кочівники, по обох сторонах Дніпра – скіфи-хлібороби, в басейні середнього Бугу – скіфи-орачі, які називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, що це були слов'янські праукраїнські племена, які беруть свій початок від трипільців. Сама Скіфія охоплювала не лише скіфів, а всі народи, підвладні царським скіфам, осередком яких було гирло Дону. Геродот описує побут скіфів. За його словами вони жили зі своїх стад і кочували поставленими на вози житлами, не мали ані міст, ані фортець. За віруваннями скіфи були язичниками. Єдиною святинею для них був старий залізний меч – знак бога війни.

За етнічною приналежністю скіфи належали до індоєвропейської спільноти, а саме – іранської групи племен.

Скіфи-землероби – сколоти за своєю матеріальною культурою перебували у безпосередньому зв'язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні протослов'ян (протоукраїнців).

У II ст. до н. е. скіфів витісняють інші кочові племена – сармати. Вони, як і скіфи, належали до іранської групи племен і вирушили з південного узбережжя Каспійського моря внаслідок натиску інших племен з Передньої Азії. Рештки скіфської людності збереглися в Криму, частково були асимільовані сарматами. Сармати були кочовими племенами, лише невелика їх частина займалася хліборобством – біля Дунаю та Азовського моря. Вони не мали постійних місць проживання, а жили у повстяних будах, які перевозили на возах, кочуючи з місця на місце. Це був войовничий народ, який все життя проводив у війнах, але так і не створив єдиної політичної організації, як скіфи, а жив окремими племенами.

Таким чином, у протоісторичні часи на території України скіфи й згодом сармати чергувалися як панівна верства завойовників, але в етнічному й географічному аспекті (автохтонному) вони були чужим, найвпливовішим елементом, який не став провідним у процесі етногенези русько-української національної спільноти та перших починів її державної організації.

Протягом II ст. н. е. відбувався процес нівелювання культурних рис зубрицьких і пізньозарубинецьких пам'яток, що відображав посилення інтеграційних явищ між різними етнографічними групами давніх слов'ян, створення єдиної давньослов'янської спільності на території сучасної Правобережної України.

За цих умов на більшій частині України формується черняхівська культура – культура римських впливів. Її відкрив у 1899 р. В. Хвойко біля с. Черняхова (Київщина) як пам'ятку культури слов'янських племен, що жили не Подніпров'ї і Подністров'ї у II -VII ст.

У Подніпров'ї носіями черняхівських пам'яток стали південна частина пізньозарубннецьких слов'янських племен: скіфо-сарматське осіле населення У Подністров'ї – венеди – носії пам'яток зубрицької культури, у карпатському регіоні – дакійці. Тісні взаємини з розвинутішими суспільствами півдня Європи, античною цивілізацією справили величезний вплив на економічний, соціальний та культурний розвиток народів Вісло-Дніпров- ського межиріччя, насамперед слов'ян. За умов прогресуючого господарства, зокрема землеробства та ремесел, сприйняття культурних цінностей провінціально-римського світу, різкого розвитку соціальних відносин, характерного для черняхівської культури, відбувалося зближення різних етносів та їх інтеграція.

Цей позитивний процес був перерваний в останній чверті II ст. внаслідок вторгнення з Північно-Західної Європи германських племен, основу яких становили готи. Захопивши Волинь і Поділля, готи розірвали значною мірою єдиний у Вісло-Дніпровському межиріччі слов'янський масив і до середини III ст. заволоділи основною частиною слов'ян, скіфо-сарматами, дакійцями. Готи поклали край пануванню сарматів у Північному Причорномор'ї, знищивши їх головні поселенські райони та торговельні центри.

На думку дослідників, більшість слов'ян залишила не лише Волинь і Поділля (наприкінці II - у першій половині III ст.), але й Правобережжя (до кінця III ст.), зосередившись на околицях черняхівського ареалу і у Верхніх Подністров'ї і Подніпров'ї - Подесенні. Звідси частина їх мігрувала у більш віддалені південні і східні регіони. Наприклад, сліди венедів чітко зафіксовані у Буджацькому степу, а також у Середньому Поволжі. Незаселені пустуючі землі зайняли переважно германські племена.

У другій половині IV ст. на територію України зі сходу вторглися кочові племена гунів, які ліквідували політичне панування готів у Південно-Східній Європі, підпорядкувавши їх своєму впливові. Цим скористалися слов'яни, які зрештою, перемогли. Готи на початку V ст. залишили територію України.

Вважаємо, що у боротьбі з готами сформувалося перше протидержавне утворення слов'ян – союз племен на чолі з дулібами, який проіснував до середини І кінця VII ст. і був розгромлений, імовірно, кочівниками – аварами.

Раннє середньовіччя - період, коли слов'яни вголос заявили про себе в Європі, перемістившись з України в Подунав'я та Центральну Європу.

Відомо три різновиди археологічної культури слов'ян, які належали різним гілкам східного слов'янства: празько-корчацька, пеньківська та колочинська.

Щодо перших писемних згадок про слов'ян, то вони належать до І ст. н. е. У творах авторів І-ІІ ст. вони виступають під назвою венедів, зокрема Плінія, Тацита, Птолемея. Поділ слов'ян на західних, східних і південних розпочинається ще перед їхнім розселенням, а в часі процесу лише закріплюється..

Більш конкретні відомості про слов'ян подає готський історик Йордан. За його словами "венеди" походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами – "венедів, антів і словенів".

М. Грушевський наголошував, що порогом історії українського народу слід вважати IV ст. н. е. До цього часу племена, на основі яких сформувався Про існування державних союзів слов'янських племен на території України, зокрема, свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. об'єдналася в державний союз група слов'янських племен – антів.

Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI-VII ст. про антів – перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики (візантійський – Прокопій Кесарійський, готський – Йордан та ін.), анти становили частину слов'ян-венедів, що проживали між Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра. Перша згадка про них у писемних джерелах датована 375 р., остання – 602 р. н.е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Ардагастр, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як і поганська віра східних слов'ян.

Враховуючи ці засади, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти – прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський).

За твердженням М. Брайчевського, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди – сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто "крайніх", тих, що живуть "на краю", "окраїнних людей". Цілком можливо, що саме звідси, від цих "окраїнних людей" – антів і бере свій початок назва нашої держави "Україна" (назву вперше згадано в літописі у 1187 р.).

Як свідчать археологічні і писемні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством і хліборобством. Вони мали військові укріплення не у кожному селі, а спільні – для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, "вельможами". Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. Водночас у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Привертав до себе пильну увагу дослідників суспільний і політичний лад антів. Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання і всі справи вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя ("Кех"), авторитет якого визнавав увесь народ. Воєнна здобич, контрибуції сприяли накопиченню багатств антських вождів, що, своєю чергою, посилювало їх військову і політичну владу. А це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.

На думку вчених, у цей період виникає перехідний (між докласовою і класовою формаціями) етап управління суспільством, коли продовжували використовувати деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою демократією, на стадії якої перебували й анти.

У середині VI ст. на Антське царство насувається загроза. Із прикаспійських степів сюди вирушили кочові племена аварів. Вони стали спустошувати землі антів. Тому з другої половини VI ст. держава антів занепадає. Останню згадку про неї відносять до 602 р.

Під час війни аварів і Візантії, на боці Візантії виступили анти. Це говорить про те, що анти були підкорені аварами не остаточно, оскільки вступили в союзницькі зв'язки з Візантійською імперією. Можна припустити, що анти втратили частину своєї території – Північне Причорномор'я. Під тиском аварів вони могли відступити у Середнє Подніпров'я.

Тим часом в карпатській улоговині авари заснували свою державу – Аварський каганат. Вона проіснувала до другої чверті VII ст. і була розгромлена Франкською імперією.

Отож, стародавнє різноетнічне населення території нинішньої України пройшло у своєму розвитку всі основні формаційні етапи: кам'яний, мідно- кам'яний, бронзовий, ранній залізний віки, на яких створювались відповідні цим етапам типи суспільно-господарської організації життя: первісна палеолітична та родова общини, племінна структура, станово-класове суспільство. Важливим чинником у процесі формування протоукраїнців виступало Придніпров'я, пов'язане з цивілізацією Середземномор'я. Саме на цих землях в середині І тис. н. е. почалося формування державності майбутньої Київської Русі і головну роль у творенні її матеріальної культури відіграли предки українців.

3. Докиївський період в історії слов’ян. Утворення Київської Русі.

Із припиненням існування держави у антів зникає і їхня назва. Натомість у письмових джерелах вжито назву "слов'яни". Причому ця загальнослов'янська спільність поступово ділиться на три великі відгалуження – східну, західну та південну.

Давні автори зображують східних слов'ян високими, світловолосими, дужими людьми, що легко переносять холод, спеку і злигодні. Головними їхніми заняттями були землеробство, скотарство і бортництво. У землеробстві вони широко використовували дерев'яне рало із залізним наральником. Слов'яни були визнаними ремісниками, із збільшенням кількості виробів ремісництва вони використовували їх не лише для власного вжитку, а й на продаж.

Подальший розвиток слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етнополітичних утворень – союзів племен, перелік і розселення яких даний у славнозвісній "Повісті временних літ", одночасно з осмисленням фактів з історії слов'янства на тлі всесвітньої історії. Як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що "прийшли й сіли по Дніпру і назвались полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двиною і назвались дреговичами (від слова "дрегва" – болото), інші сіли по Двині й назвались полочанами за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу озера Ільмень назвалися власним ім'ям – словенами...". Поступово в оповіді літописця виступають й інші слов'янські племена: кривичі, радимичі, в'ятичі у басейні Оки, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби – жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої України – волиняни, бужани і хорвати.

В процесі подальшої консолідації у VIII-XI ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні "союзи союзів" та "надсоюзи". В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування цих дружинників узагалі, у тому числі й слов'янського походження. Назва "русь" поширюється насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. У літописах та інших джерелах Руссю називалась уся територія, яку посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом іменували й Давньоукраїнську державу з центром у Києві. Як вважають сучасні дослідники М. Брайчевський, Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила династія Києвичів (Кий, Дір, Аскольд).

У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, вчинив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомленням про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східнослов'янської держави – Київської Русі.

Київська Русь (умовна назва першої Давньоукраїнської держави з центром у Києві) в IX-XIII ст. об'єднувала фактично усіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Її територія простягалася з півночі на південь – від Балтики до Чорного моря, зі сходу на захід – від Волги до Карпат.

Землі Київської Русі були багаті на родючі грунти, в лісах водилося безліч звірини Це давало змогу слов'янам вести осілий спосіб життя. Територія держави охоплювала величезний простір. Хоча кількість людей, які тут проживали, залишалася невеликою. Головне завдання такої держави полягало насамперед у тому, щоб утримати і захистити величезні території, а не нападати і завойовувати інші землі. Звідси зрозуміло, що згадані природні і демографічні фактори не давали можливості правителям Київської Русі створити сильну, централізовану державу. Багаті природні ресурси й відносна слабкість державної влади, своєю чергою, приваблювали пожадливих сусідів, які постійно намагалися поживитися за рахунок земель східних слов'ян. Це фактично й зумовило подальшу трагічну історичну долю українського народу та його держави.

Специфічним було також і географічне положення українських земель. Вони межують з Європою і Азією, неслов'янським півднем і слов'янськими народами півночі. Тому Київська Русь як держава увібрала в себе досвід різних державних утворень: Візантії, Хозарського каганату, Сарматії та ін. Водночас українські землі були фактично щитом, який захищав Європу від диких кочових азійських орд. За цим "щитом" інші народи успішно будували свої власні держави, а українці, захищаючи їх від кочовиків, такої можливості тривалий час не мали.

Варто зазначити, що причини, хронологія, основні етапи й обставини утворення держави у східнослов'янському суспільстві досі залишаються маловивченими, хоча ця тема вже понад 200 років перебуває в центрі уваги вітчизняних істориків.

В історичних працях українських вчених, зокрема, не знайшли підтвердження відомі гіпотези про заснування Київської Русі варязькими князями (норманська теорія) або хозарськими та іншими тюркськими правителями (пантюркська теорія). Ці концепції мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох перших руських князів тощо), але ігнорують цілковито ту обставину, що державність – це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку. Її не можна привнести ззовні.

Іще в середині IX ст. на землях східнослов'янських племен з'являються войовничі варяги (нормани) зі Скандинавії, які намагаються підкорити собі ці племена. Звичайно, їхня експансія помітно вплинула на формування Київської Русі, однак не вона була вирішальною в утворенні давньоруської держави. Проте присутність варягів на Русі дала підстави німецьким вченим Байеру, Міллеру та Шльоцеру, які у XVIII ст. працювали в Росії у Петербурзькій академії наук, висунути концепцію, згідно з якою слово "Русь" – норманського походження, а давньоруська Київська держава утворена норманами. Вони намагалися довести неспроможність слов'ян створити власну державу. Це викликало гнівне обурення з боку славного російського вченого XVIII ст. М. Ломоносова, який на основі певних доказів довів вирішальну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Його твердження дістали назву анти- норманської концепції. Цих же поглядів дотримувалися двоє провідних українських учених – М. Костомаров та М. Грушевський. Цієї концепції нині дотримується переважна більшість українських дослідників, хоча ця проблема сьогодні остаточно не розв'язана і суперечки вчених тривають.

Подібною до попередньої серед вчених і хозарська теорія, яка грунтується на підставі деяких фактів. Справді, іще у VI-VII ст. у басейнах верхнього Дону та Волги утворилась держава Хозарський каганат. Хозари почали походи проти сіверян, в'ятичів, радимичів. Згодом вони підкорили і полян. Хозари наклали данину на рівнічні племена.

Згодом хозарська залежність була ліквідована. Деякі історичні джерела дають підстави вважати, що вже у період правління Аскольда і Діра (60-80 роки IX ст.) поляни були визволені з-під влади хозар. Північно-слов'янські землі були приєднані до Київської держави у 885-886 рр. князем Олегом, а остаточно з хозарською залежністю покінчив князь Святослав. Варто зазначити, що Хозарська держава відіграла певну роль у формуванні української державності. У VIII-IX ст. вона перебувала на високому економічному і культурному рівні. Підкоривши собі східнослов'янські племена, Хозарська держава втягувала їх у торговельні і культурні зв'язки зі Сходом. Однак найважливішим було те, що протягом кількох століть вона слугувала оборонним муром для України-Русі від наступу кочових орд Азії. Завдяки такому захисту східнослов'янські племена встигли організувати свою державність, виокремились як народ, витворили свій характер, культуру, мову.Не відкидаючи хозарського впливу на розвиток Київської Русі, зазначимо, що Русь розвивалася і міцніла не під патронатом Хозарії, а в постійній боротьбі з нею.

Важливими у цьому плані с арабські та візантійські джерела, які підтверджують, що князі Аскольд і Дір володіли сильною і багатою країною. Саме Аскольд вивів свою державу на міжнародну арену. Про це свідчили його військові походи на Константинополь, печенігів, волзьких болгар. За свідченням візантійського патріарха Фотія у 860 р. Аскольдова військова дружина на 200 човнах (6-8 тие. чол.) напала на Константинополь. Цей похід пов'язаний з дуже важливою подією – першим хрещенням Русі. Втім, поширення християнства у той час ще не мало масового характер. Населення Київської Русі у переважній більшості продовжувало дотримуватися язичницьких культів.

Таким чином, утворення Київської Русі - закономірне завершення тривалого процесу формування класового суспільства у Стародавній Русі, підготовлене всім ходом соціально-економічного розвитку східнослов’янських племінних союзів.

Питання для самоконтролю.

1. Доведіть або спростуйте твердження: «Трипільська культура належить праукраїнцям».

2. Дати характеристику Антського союзу племен як одного із східно-слов’янських державних утворень – своєрідної предтечі Київської Русі.

3. Назвати основні чинники, що сприяли утворенню держави у східних слов’ян.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історія стародавньої та середньовічної України.	\|	ЛІТЕРАТУРА.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.