МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Тема 2. Конституційне законодавство України (продовження).Конституційно-правова норма — це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права, і забезпечується всіма засобами впливу, що передбачені чинним законодавством. Маючи загальні ознаки норм права, норми конституційного права характеризуються низкою особливостей. 1. Особливості структури. В юридичній літературі прийнято вважати, що правові норми включають три елементи: гіпотезу (визначеним умов, за яких правова норма підлягає застосуванню), диспозицію (власне правило поведінки) та санкцію (вказівка на наслідки, які настають у разі невиконання або неналежного виконання приписів, що містяться у правовій нормі). Аналіз конституційно-правових норм дає можливість стверджувати, що більшість із них не містить гіпотезу (наприклад, у ст. 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава). Для більшості конституційно-правових норм характерна наявність диспозиції. Одпак значна їх кількість не містить чітких вказівок на права та обов'язки учасників правовідносин, тобто в них відсутня диспозиція в тому сенсі, в якому її зазвичай розуміють (наприклад, відповідно до ч. 1 г г, 148 Конституції України Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України). Елементи норм конституційного права України важко виокремити и конкретній нормі права. Як правило, конституційно-правова норма не містить санкції. Така специфіка конституційно-правових норм зумовлена предметом конституційного права, однак це не впливає на правовий характер цих норм. 2. Особливості змісту полягають у тому, що не всі норми конституційного права встановлюють конкретні права та обов'язки учасників суспільних відносин. Багато норм конституційного права є нормами-принципами, дефініціями тощо (наприклад, ч. 2 ст. 2 Конституції України встановлює, що Україна є унітарною державою), але це жодною мірою не впливає на ступінь їх обов'язковості для виконання. Різноманітність конституційно-правових норм зумовлює необхідність їх класифікації. В основу такої класифікації покладаються ті сфери суспільних відносин, що регулюються конституційно-правовими нормами, а також підстави, які б найбільше відображали суттєві власті шості конституційно-правових норм. Конституційно-правові норми класифікуються за кількома ознаками: І. За об'єктом правового регулювання: 1) норми, що визначають основи конституційного ладу; 2) норми, пов'язані з приналежністю до держави, що регулюють відносини з приводу громадянства; 3) норми, що визначають загальні принципи статусу особи; 4) норми, що визначають форму державного правління та територіальний устрій держави; 5) норми, що визначають основні принципи системи органів державної влади; 6) норми, що визначають основні засади, принципи організації місцевого самоврядування, гарантії та форми здійснення місцевого самоврядування, його місце в системі народовладдя; II. За роллю в механізмі правового регулювання: 1) норми загального змісту — такі, що встановлюють вихідні засади правового регулювання або принципи чи структуру органів держави (установчі, відправні норми), та ті норми, що містять легальні визначення тих або інших правових понять (дефінітивні норми). Норми загального змісту визначають правові принципи, поняття або категорії, що мають юридичне значення. Тому вони підлягають обов'язковому врахуванню при застосуванні будь-яких відповідних їм конкретних норм права в цілому або його окремих інститутів; 2) конкретні (регулятивні) норми, що безпосередньо встановлюють права та обов'язки, умови їх реалізації тощо; III. За характером обов'язковості приписів, що в них містяться: 1) імперативні норми, які характерні для тих норм конституційного права, де сторони відносин перебувають у нерівному становищі; 2) диспозитивні норми, тобто ті, що допускають регулювання відносин за згодою сторін і встановлюють правило лише на випадок відсутності домовленості між ними. Так, відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Ця норма є диспозитивною і падає парламенту України право обрати той або інший строк набрання чинності законом; 3) альтернативні норми допускають різні варіанти поведінки учасників відносин залежно від конкретних умов; IV. За характером основного призначення приписів, що в них містяться: 1) уповноважуючі норми, які визначають права суб'єктів суспільних відносин діяти в той чи інший спосіб; 2) зобов'язувальні норми, які покладають на суб'єктів обов'язки вчиняти певні дії, передбачені цими нормами, обирати той варіант поведінки, що відповідає їх вимогам; 3) забороняючі норми, які містять заборони па вчинення передбачених у них дій; V. За територією дії: 1) загальнодержавні норми, що діють на території всієї держави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права; 2) місцеві (або локальні) норми, які мають імперативну силу на території певного регіону. Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування). Особливим різновидом місцевих норм є ті, що видані суб'єктами правотворчості Автономної Республіки Крим; VI. За дією в часі: 1) норми конституційного права, що діють протягом невизначеного часу, — це більшість норм конституційного права; 2) норми з обмеженим строком дії — це норми, дія яких обмежується певними хронологічними межами або нехронологічними умовами; VII. За сферою застосування: 1) загальні норми, тобто ті, дія яких поширюється на всі відносини, що регулюються конституційним правом (це норми-принципи); 2) спеціальні норми, що регулюють обмежене коло суспільних відносин, пов'язаних з певною сферою суспільного життя або певним органом, тощо; 3) виняткові норми конституційного права, що видаються як доповнення до загальних або спеціальних норм і встановлюють різноманітні винятки з правил, що містяться в них (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 70 Конституції України право голосу на виборах і референдумах миніть громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Частина 2 цієї ж статті встановлює, що не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Ця норма є такою, що містить виняток щодо першої норми); VIII. За призначенням у механізмі правового регулювання: 1) матеріальні норми, які вказують на те, що потрібно робити для їх здійснення; 2) процесуальні норми визначають як, яким чином, в якому порядку їх потрібно реалізовувати. Існує пропозиція за наведеним критерієм виділяти також методичні норми, що визначають правила застосування матеріальних та процесуальних норм, і техніко-юридичні, що відображають опис документів і а параметрів деяких дій, які мають конституційно-правове значення. На нашу думку, і методичні, і техніко-юридичні норми за своїм призначенням у механізмі правового регулювання є різновидом процесуальних норм, тому їх виокремлення не є виправданим. Слід наголосити на відмінності між матеріальними та процесуальним п нормами конституційного права та зазначеними нормами інших галузей права (наприклад, кримінального та кримінально-процесуального, цивільного та цивільно-процесуального тощо). Так, конституцій-правові процесуальні норми обслуговують не конституційно-правові матеріальні норми взагалі, а конкретні матеріальні норми. Наприклад, процесуальні норми, що визначають порядок набуття громадянства України, неможливо застосувати до виборчого процесу. Призначенням конституційно-процесуальних норм є встановлення процедури реалізації визначених нормами конституційного права повноважень або, відповідно, конституційних прав та обов'язків, а також процедури притягнення до конституційно-правової відповідальності належних суб'єктів. У фаховій літературі вживаються терміни «процесуальні» та «процедурні» конституційно-правові норми. Стосовно співвідношення цих понять існують два погляди: 1) вони ототожнюються, оскільки будь-яка юридична процедура є юридичним процесом (цієї думки дотримується більшість вчених); 2) конституційно-правовими процесуальними є лише ті норми, які регулюють провадження в конституційних або інших прирівняних до них судах; провадження в інших державних органах регулюється процедурними нормами. Науковці пропонують також розрізняти терміни «конституційні процесуальні норми» та «конституційно-процесуальні норми» («норми конституційного процесуального права»). Під першим терміном слід розуміти процесуальні норми, що містяться у тексті Конституції України, а під другим — усі ті, що належать до галузі конституційного процесуального права, незважаючи па те, де вони наявні — у конституції, в законі чи підзаконному акті. Зауважимо, що таке розмежування зазначених термінів не має практичної необхідності, оскільки через подібність назв може виникнути плутанина. На наше переконання, для характеристики особливого призначення процесуальних норм у масиві норм конституційного прана достатньо виокремлювати конституційно-процесуальні норми (або норми конституційного процесуального права), що визначають порядок реалізації матеріальних конституційно-правових норм, які містяться у джерелах конституційного права України. 3. Джерела конституційного права. У конституційному праві джерело права — це нормативний акт, в якому містяться конституційно-правові норми. Іноді це поняття називають формою права, але термін «джерело права» більш зручний для використання і традиційний для світової юриспруденції, тоді як поняття "форма права» менш вдале, оскільки має багато значень. Джерела конституційного права України характеризуються загальними ( тобто притаманними для джерел інших галузей права) та спеціальними юридичними ознаками. До загальних ознак джерел конституційного права України можна віднести такі: 1) ці джерела виникають у межах повноважень відповідних суб'єкті н правотворчості; 2) вони мають відповідати нормативним положенням актів, що видимі суб'єктами правотворчості вищого рівня; 3) нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, як правило, за умови його оприлюднення або через іншу форму доведення до відома виконавців. До спеціальних ознак джерел конституційного права України належать ті, за якими джерела цієї галузі права відмежовуються від джерел інших галузей права: 1) за своєю сутністю джерела конституційного права об'єктивно відображають волю Українського народу (як на загальнодержавному, так і па локальному рівнях) та політику держави і безпосередньо виражають зміст владних відносин у суспільстві та державі; 2) за змістом джерела конституційного права мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відноги н і є основою для формування інших галузевих джерел права; 3) за формою об'єктивації джерела конституційного права є зовнішньою формою вираження об'єктивно існуючих конституційно-правових норм; 4) за суб'єктами правотворчості конституційно-правові норми можуть бути встановлені чи санкціоновані виключно суб'єктами конституційної правотворчості: Українським народом, державою чи суб'єктами місцевого самоврядування. Множинність джерел конституційного права передбачає необхідність їх класифікації, що здійснюється за певними критеріями. І. За сутністю: 1) джерела, що є безпосереднім волевиявленням усього Українського народу, — акти всеукраїнського референдуму (первинні); 2) ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади (похідні); 3) волевиявлення територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.
II. За змістом (за юридичною силою): 1) конституційні акти (Конституція України, акти Всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до Конституції України, закони про внесення змін до Конституції України); 2) законодавчі акти. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 р. № 12-рп/98 терміном «законодавство» охоплюються: закони України; чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; укази Президента України; декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції та законів України. Однак у запропонованій класифікації під терміном «законодавчі акти» ми розуміємо закони. Перелік питань, що визначаються та встановлюються виключно законами України, передбачений ст. 92 Конституції України. Щодо чинних міжнародних договорів України, то згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, згідно з яким, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору; 3) підзаконні акти (постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, нормативні укази Президента України, нормативні постанови Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, рішення Центральної виборчої комісії та територіальних виборчих комісій, нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР тощо); 4) локальні акти (нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим та суб'єктів місцевого самоврядування). Норми, що містяться в актах місцевого самоврядування, є загальнообов'язковими та гарантованими з боку держави, тобто мають властивості правових норм. Джерела конституційного права за змістом (юридичною силою) являють певну ієрархію, нижні ланки якої не можуть суперечити верхнім. III. За формою вираження: закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України тощо. IV. За територією дії: 1) загальнодержавні акти, що діють на всій території України (закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України тощо); 2) локальні акти, що діють на певній частині території України (акти місцевих органів державної влади; акти Автономної Республіки Крим; акти суб'єктів місцевого самоврядування). V. За часом дії: 1) постійні акти, якими є більшість джерел конституційного права, вони приймають ся на невизначений термін; 2) тимчасові акти, що приймаються на певний період та діють за визначених умов, після чого їх чинність припиняється. VI. За чинністю: 1) чинні джерела (діючі); 2) нечинні (історичні) джерела — це джерела конституційного Ііраиа України, які свого часу були чинними, але в силу історичного розпитку конституційного права втратили свою чинність. Від цих джерел слід відрізняти нелегітимні акти, які не набули чинності з різних причин. VII. За національною належністю: 1) національні джерела, тобто джерела, прийняті на території Україні! відповідними суб'єктами конституційної правотворчості; 2) міжнародні джерела, тобто чинні міжнародні договори України у сфері конституційного права України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Так, наприклад, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. зі змінами суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав люди та основоположних свобод 1950 р. та практику Суду як джерело права. При цьому під практикою Суду розуміють практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Також конституційному праву відоме таке джерело, як декларації. Так, наприклад, 16.07.1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, 01.11.1991 р. — Декларацію прав національностей. У теорії конституційного права вважається, що декларації можуть бути документальним доповненням процесів створення нової держави, прийняття нової конституції, закріплення найважливіших елементів статусу особи. Разом із тим призначення декларацій полягає не лише в конституційно-правовому оформленні суспільних відносин, а й у важливому політичному звучанні цих документів. Саме слово «декларація» підкреслює програмний характер того, що проголошено. Декларації звернені не лише до статусу створеного чи проголошеного, а й до свідомості народу. Джерела конституційного права України у сукупності утворюють систему джерел конституційного права України. У науці про конституційне право висловлюється думка про те, що для точного визначення всіх елементів цієї системи доцільним є прийняття закону про нормативні правові акти України. Проблемним питанням джерел конституційного права України є судова нормотворчість. З юридичної точки зору Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції не мають права створювати нові конституційно-правові норми, але фактично вони це здійснюють. Головною причиною такого стану речей є відсутність нормативного регулювання відповідних відносин на рівні актів тих органів, до компетенції яких належить те або інше питання. У зв'язку із цим рішення Конституційного Суду у переважній більшості випадків розглядаються як джерела конституційного права, оскільки їм притаманні всі ознаки джерела права, зокрема, публічність, загальнообов'язковість, загальна дія у просторі, часі, за колом осіб. Дискусійним є питання про звичай як про джерело конституційного права. Особливістю звичаю є те, що правила, які становлять його зміст, не закріплюються рішенням суб'єктів правотворчості, а виникають у процесі суспільної практики та існують у вигляді соціальних норм, що не мають юридичного значення. Такі норми не можуть слугувати джерелами конституційного права. Коли ж звичай встановлюється або санкціонується суб'єктом правотворчості, він починає бути звичаєвою правовою нормою, яка стає джерелом права взагалі і конституційного зокрема. Але в цьому випадку така норма припиняє бути звичаєм і зобов'язана йому лише своїм походженням. Однак у разі, якщо застосування звичаю у конкретних правовідносинах санкціонується суб'єктом правотворчості, він стає правовим і є джерелом конституційного права. Наприклад, відповідно до ст. 132 Конституції України територіальний устрій України грунтується на засадах, що передбачають урахування цілої низки традицій. Носіями таких традицій і є звичаї.
Тема 2. Конституційне законодавство України (продовження). План лекції Читайте також:
|
||||||||
|