• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Норми конституційного права: поняття, ознаки та види.

Конституційно-правова норма — це формально визначене, вста­новлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи су­б'єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права, і забез­печується всіма засобами впливу, що передбачені чинним законодав­ством.

Маючи загальні ознаки норм права, норми конституційного права характеризуються низкою особливостей.

1. Особливості структури. В юридичній літературі прийнято вва­жати, що правові норми включають три елементи: гіпотезу (визначен­им умов, за яких правова норма підлягає застосуванню), диспозицію (власне правило поведінки) та санкцію (вказівка на наслідки, які на­стають у разі невиконання або неналежного виконання приписів, що містяться у правовій нормі). Аналіз конституційно-правових норм дає можливість стверджувати, що більшість із них не містить гіпотезу (на­приклад, у ст. 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверен­на і незалежна, демократична, соціальна, правова держава). Для біль­шості конституційно-правових норм характерна наявність диспозиції. Одпак значна їх кількість не містить чітких вказівок на права та обо­в'язки учасників правовідносин, тобто в них відсутня диспозиція в то­му сенсі, в якому її зазвичай розуміють (наприклад, відповідно до ч. 1 г г, 148 Конституції України Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України).

Елементи норм конституційного права України важко виокреми­ти и конкретній нормі права. Як правило, конституційно-правова нор­ма не містить санкції. Така специфіка конституційно-правових норм зумовлена предметом конституційного права, однак це не впливає на правовий характер цих норм.

2. Особливості змісту полягають у тому, що не всі норми конститу­ційного права встановлюють конкретні права та обов'язки учасників суспільних відносин. Багато норм конституційного права є нормами-принципами, дефініціями тощо (наприклад, ч. 2 ст. 2 Конституції Украї­ни встановлює, що Україна є унітарною державою), але це жодною мі­рою не впливає на ступінь їх обов'язковості для виконання.

Різноманітність конституційно-правових норм зумовлює необхід­ність їх класифікації. В основу такої класифікації покладаються ті сфе­ри суспільних відносин, що регулюються конституційно-правовими нормами, а також підстави, які б найбільше відображали суттєві влас­ті шості конституційно-правових норм.

Конституційно-правові норми класифікуються за кількома озна­ками:

І. За об'єктом правового регулювання:

1) норми, що визначають основи конституційного ладу;

2) норми, пов'язані з приналежністю до держави, що регулюють відносини з приводу громадянства;

3) норми, що визначають загальні принципи статусу особи;

4) норми, що визначають форму державного правління та терито­ріальний устрій держави;

5) норми, що визначають основні принципи системи органів дер­жавної влади;

6) норми, що визначають основні засади, принципи організації міс­цевого самоврядування, гарантії та форми здійснення місцевого само­врядування, його місце в системі народовладдя;

II. За роллю в механізмі правового регулювання:

1) норми загального змісту — такі, що встановлюють вихідні засади правового регулювання або принципи чи структуру органів держави (установчі, відправні норми), та ті норми, що містять легальні визна­чення тих або інших правових понять (дефінітивні норми). Норми за­гального змісту визначають правові принципи, поняття або категорії, що мають юридичне значення. Тому вони підлягають обов'язковому врахуванню при застосуванні будь-яких відповідних їм конкретних норм права в цілому або його окремих інститутів;

2) конкретні (регулятивні) норми, що безпосередньо встановлю­ють права та обов'язки, умови їх реалізації тощо;

III. За характером обов'язковості приписів, що в них містяться:

1) імперативні норми, які характерні для тих норм конституційно­го права, де сторони відносин перебувають у нерівному становищі;

2) диспозитивні норми, тобто ті, що допускають регулювання від­носин за згодою сторін і встановлюють правило лише на випадок від­сутності домовленості між ними. Так, відповідно до ч. 5 ст. 94 Консти­туції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офі­ційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Ця норма є диспозитивною і падає парламенту України право обрати той або інший строк набрання чин­ності законом;

3) альтернативні норми допускають різні варіанти поведінки учас­ників відносин залежно від конкретних умов;

IV. За характером основного призначення приписів, що в них містяться:

1) уповноважуючі норми, які визначають права суб'єктів суспіль­них відносин діяти в той чи інший спосіб;

2) зобов'язувальні норми, які покладають на суб'єктів обов'язки вчиняти певні дії, передбачені цими нормами, обирати той варіант по­ведінки, що відповідає їх вимогам;

3) забороняючі норми, які містять заборони па вчинення передба­чених у них дій;

V. За територією дії:

1) загальнодержавні норми, що діють на території всієї держави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права;

2) місцеві (або локальні) норми, які мають імперативну силу на те­риторії певного регіону. Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування). Особливим різновидом місцевих норм є ті, що видані суб'єктами правотворчості Автономної Республіки Крим;

VI. За дією в часі:

1) норми конституційного права, що діють протягом невизначеного часу, — це більшість норм конституційного права;

2) норми з обмеженим строком дії — це норми, дія яких обмежується певними хронологічними межами або нехронологічними умовами;

VII. За сферою застосування:

1) загальні норми, тобто ті, дія яких поширюється на всі відносини, що регулюються конституційним правом (це норми-принципи);

2) спеціальні норми, що регулюють обмежене коло суспільних відносин, пов'язаних з певною сферою суспільного життя або певним ор­ганом, тощо;

3) виняткові норми конституційного права, що видаються як допов­нення до загальних або спеціальних норм і встановлюють різноманіт­ні винятки з правил, що містяться в них (наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 70 Конституції України право голосу на виборах і референдумах миніть громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнад­цяти років. Частина 2 цієї ж статті встановлює, що не мають права го­лосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Ця норма є такою, що містить виняток щодо першої норми);

VIII. За призначенням у механізмі правового регулювання:

1) матеріальні норми, які вказують на те, що потрібно робити для їх здійснення;

2) процесуальні норми визначають як, яким чином, в якому поряд­ку їх потрібно реалізовувати.

Існує пропозиція за наведеним критерієм виділяти також методич­ні норми, що визначають правила застосування матеріальних та проце­суальних норм, і техніко-юридичні, що відображають опис документів і а параметрів деяких дій, які мають конституційно-правове значення. На нашу думку, і методичні, і техніко-юридичні норми за своїм призна­ченням у механізмі правового регулювання є різновидом процесуаль­них норм, тому їх виокремлення не є виправданим.

Слід наголосити на відмінності між матеріальними та процесуаль­ним п нормами конституційного права та зазначеними нормами інших галузей права (наприклад, кримінального та кримінально-процесуального, цивільного та цивільно-процесуального тощо). Так, конституцій-правові процесуальні норми обслуговують не конституційно-правові матеріальні норми взагалі, а конкретні матеріальні норми. Наприклад, процесуальні норми, що визначають порядок набуття громадянства України, неможливо застосувати до виборчого процесу.

Призначенням конституційно-процесуальних норм є встановлен­ня процедури реалізації визначених нормами конституційного права повноважень або, відповідно, конституційних прав та обов'язків, а та­кож процедури притягнення до конституційно-правової відповідаль­ності належних суб'єктів.

У фаховій літературі вживаються терміни «процесуальні» та «про­цедурні» конституційно-правові норми. Стосовно співвідношення цих понять існують два погляди:

1) вони ототожнюються, оскільки будь-яка юридична процедура є юридичним процесом (цієї думки дотримується більшість вчених);

2) конституційно-правовими процесуальними є лише ті норми, які регулюють провадження в конституційних або інших прирівняних до них судах; провадження в інших державних органах регулюється про­цедурними нормами.

Науковці пропонують також розрізняти терміни «конституційні процесуальні норми» та «конституційно-процесуальні норми» («нор­ми конституційного процесуального права»). Під першим терміном слід розуміти процесуальні норми, що містяться у тексті Конституції України, а під другим — усі ті, що належать до галузі конституційного процесуального права, незважаючи па те, де вони наявні — у консти­туції, в законі чи підзаконному акті.

Зауважимо, що таке розмежування зазначених термінів не має практичної необхідності, оскільки через подібність назв може виникну­ти плутанина. На наше переконання, для характеристики особливого призначення процесуальних норм у масиві норм конституційного пра­на достатньо виокремлювати конституційно-процесуальні норми (або норми конституційного процесуального права), що визначають поря­док реалізації матеріальних конституційно-правових норм, які містять­ся у джерелах конституційного права України.

3. Джерела конституційного права.

У конституційному праві джерело права — це нормативний акт, в якому містяться конституційно-правові норми. Іноді це поняття нази­вають формою права, але термін «джерело права» більш зручний для використання і традиційний для світової юриспруденції, тоді як поняття "форма права» менш вдале, оскільки має багато значень.

Джерела конституційного права України характеризуються загальними ( тобто притаманними для джерел інших галузей права) та спеціальними юридичними ознаками.

До загальних ознак джерел конституційного права України можна віднести такі:

1) ці джерела виникають у межах повноважень відповідних суб'єк­ті н правотворчості;

2) вони мають відповідати нормативним положенням актів, що ви­димі суб'єктами правотворчості вищого рівня;

3) нормативний акт набуває загальнообов'язкової сили, як прави­ло, за умови його оприлюднення або через іншу форму доведення до відома виконавців.

До спеціальних ознак джерел конституційного права України на­лежать ті, за якими джерела цієї галузі права відмежовуються від дже­рел інших галузей права:

1) за своєю сутністю джерела конституційного права об'єктивно відображають волю Українського народу (як на загальнодержавному, так і па локальному рівнях) та політику держави і безпосередньо вира­жають зміст владних відносин у суспільстві та державі;

2) за змістом джерела конституційного права мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відно­ги н і є основою для формування інших галузевих джерел права;

3) за формою об'єктивації джерела конституційного права є зов­нішньою формою вираження об'єктивно існуючих конституційно-правових норм;

4) за суб'єктами правотворчості конституційно-правові норми мо­жуть бути встановлені чи санкціоновані виключно суб'єктами консти­туційної правотворчості: Українським народом, державою чи суб'єкта­ми місцевого самоврядування.

Множинність джерел конституційного права передбачає необхід­ність їх класифікації, що здійснюється за певними критеріями.

І. За сутністю:

1) джерела, що є безпосереднім волевиявленням усього Україн­ського народу, — акти всеукраїнського референдуму (первинні);

2) ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади (похідні);

3) волевиявлення територіальних громад та інших суб'єктів місце­вого самоврядування.

II. За змістом (за юридичною силою):

1) конституційні акти (Конституція України, акти Всеукраїнсько­го референдуму щодо внесення змін до Конституції України, закони про внесення змін до Конституції України);

2) законодавчі акти. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 р. № 12-рп/98 терміном «законодавство» охоп­люються: закони України; чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; укази Пре­зидента України; декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції та зако­нів України. Однак у запропонованій класифікації під терміном «зако­нодавчі акти» ми розуміємо закони.

Перелік питань, що визначаються та встановлюються виключно законами України, передбачений ст. 92 Конституції України.

Щодо чинних міжнародних договорів України, то згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язко­вість яких надана Верховною Радою України, є частиною національ­ного законодавства України. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону Украї­ни «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, згідно з яким, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установле­ному порядку, закріплено інші правила, ніж ті, що передбачені у відпо­відному акті законодавства України, то застосовуються правила між­народного договору;

3) підзаконні акти (постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, нормативні укази Президента України, нор­мативні постанови Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, рішення Центральної ви­борчої комісії та територіальних виборчих комісій, нормативно-право­ві акти колишніх СРСР та УРСР тощо);

4) локальні акти (нормативно-правові акти Автономної Республі­ки Крим та суб'єктів місцевого самоврядування). Норми, що містяться в актах місцевого самоврядування, є загальнообов'язковими та гаран­тованими з боку держави, тобто мають властивості правових норм.

Джерела конституційного права за змістом (юридичною силою) являють певну ієрархію, нижні ланки якої не можуть суперечити верхнім.

III. За формою вираження: закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України тощо.

IV. За територією дії:

1) загальнодержавні акти, що діють на всій території України (зако­ни, постанови Верховної Ради України, укази Президента України тощо);

2) локальні акти, що діють на певній частині території України (ак­ти місцевих органів державної влади; акти Автономної Республіки Крим; акти суб'єктів місцевого самоврядування).

V. За часом дії:

1) постійні акти, якими є більшість джерел конституційного права, вони приймають ся на невизначений термін;

2) тимчасові акти, що приймаються на певний період та діють за визначених умов, після чого їх чинність припиняється.

VI. За чинністю:

1) чинні джерела (діючі);

2) нечинні (історичні) джерела — це джерела конституційного Ііраиа України, які свого часу були чинними, але в силу історичного розпитку конституційного права втратили свою чинність. Від цих дже­рел слід відрізняти нелегітимні акти, які не набули чинності з різних причин.

VII. За національною належністю:

1) національні джерела, тобто джерела, прийняті на території Украї­ні! відповідними суб'єктами конституційної правотворчості;

2) міжнародні джерела, тобто чинні міжнародні договори України у сфері конституційного права України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Так, наприклад, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. зі змінами суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав люди та основоположних свобод 1950 р. та практику Суду як джерело права. При цьому під практикою Суду розуміють практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Також конституційному праву відоме таке джерело, як декларації. Так, наприклад, 16.07.1990 р. було прийнято Декларацію про держав­ний суверенітет України, 01.11.1991 р. — Декларацію прав національ­ностей.

У теорії конституційного права вважається, що декларації можуть бути документальним доповненням процесів створення нової держави, прийняття нової конституції, закріплення найважливіших елементів статусу особи. Разом із тим призначення декларацій полягає не лише в конституційно-правовому оформленні суспільних відносин, а й у ва­жливому політичному звучанні цих документів. Саме слово «деклара­ція» підкреслює програмний характер того, що проголошено. Деклара­ції звернені не лише до статусу створеного чи проголошеного, а й до свідомості народу.

Джерела конституційного права України у сукупності утворюють систему джерел конституційного права України. У науці про конституційне право висловлюється думка про те, що для точного визначення всіх елементів цієї системи доцільним є прийняття закону про норма­тивні правові акти України.

Проблемним питанням джерел конституційного права України є судова нормотворчість. З юридичної точки зору Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції не мають права створювати нові конституційно-правові норми, але фактично вони це здійснюють. Го­ловною причиною такого стану речей є відсутність нормативного регу­лювання відповідних відносин на рівні актів тих органів, до компетен­ції яких належить те або інше питання.

У зв'язку із цим рішення Конституційного Суду у переважній більшості випадків розглядаються як джерела конституційного пра­ва, оскільки їм притаманні всі ознаки джерела права, зокрема, пуб­лічність, загальнообов'язковість, загальна дія у просторі, часі, за ко­лом осіб.

Дискусійним є питання про звичай як про джерело конституційно­го права. Особливістю звичаю є те, що правила, які становлять його зміст, не закріплюються рішенням суб'єктів правотворчості, а виника­ють у процесі суспільної практики та існують у вигляді соціальних норм, що не мають юридичного значення. Такі норми не можуть слу­гувати джерелами конституційного права. Коли ж звичай встановлю­ється або санкціонується суб'єктом правотворчості, він починає бути звичаєвою правовою нормою, яка стає джерелом права взагалі і кон­ституційного зокрема. Але в цьому випадку така норма припиняє бути звичаєм і зобов'язана йому лише своїм походженням. Однак у разі, якщо застосування звичаю у конкретних правовідносинах санкціону­ється суб'єктом правотворчості, він стає правовим і є джерелом кон­ституційного права. Наприклад, відповідно до ст. 132 Конституції України територіальний устрій України грунтується на засадах, що передбачають урахування цілої низки традицій. Носіями таких тради­цій і є звичаї.

Читайте також:

1. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
2. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
3. Адміністративне правопорушення, його ознаки та склад
4. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
5. Адміністративні правовідносини: поняття, ознаки,
6. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
7. Адміністративно-командна система, її ознаки та механізм функціонування.
8. Адміністративно-правові норми
9. Адміністративно-правові норми поділяють на види за різними критеріями.
10. Аксіоми. Теореми. Ознаки.
11. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
12. Акти Конституційного Суду України в системі національного законодавства.

Переглядів: 3853