• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття предмет, метод та система конституційного права України.

Конституційне право України — провідна галузь національного права, являє собою сукупність правових норм, перш за все принципів і норм конституції, які закріплюють основи політичної та економічної організації суспільства, форму держави, порядок і принципи формування та компетенцію органів державної влади, основи правового статусу людини і громадянина.

Предмет конституційного права України на сучасному етапі утворюють суспільні відносини щодо основ конституційного ладу України, конституційно-правового статусу людини та громадянина, форм безпосередньої демократії, організації та діяльності органів дер­жавної влади (передусім — законодавчої, виконавчої, судової та Пре­зидента, України), адміністративно-територіального устрою України, місцевого самоврядування.

Сьогодні в Україні набуло поширення поняття «конституційне право», що спричинено, очевидно, необхідністю утвердження верхо­венства Конституції України у суспільній свідомості та поки що поши­реною тенденцією до зміни та заперечення практично всього, що пов'я­зане з радянською державою.

Специфіка конституційного права як галузі права визначається методами правового регулювання суспільних відносин, тобто сукуп­ністю прийомів та способів впливу на суспільні відносини, що застосо­вуються державними органами при регулюванні цих відносин³.

Метод конституційного права має такі особливості:

1) за допомогою конституційного регулювання закріплюються не всі, а найголовніші принципи і положення, які визначають зміст та ос­новні напрями розвитку суспільства;

2) максимально високий юридичний рівень;

3) безпосереднє конституційне нормозакріплення;

4) переважання імперативного, централізованого регулювання, за якого відносини між суб'єктами ґрунтуються на засадах субординації;

5) установчий характер, який означає, що певні відносини в кон­ституційному праві отримують первинне правове регулювання, тобто регулюються вперше;

6) Універсальний характер методу, оскільки його дія поширюється на всі сфери життєдіяльності;

7) поєднання прямого регулювання суспільних відносин з непря­мим за допомогою закріплених у Конституції України норм-принципів, які визначають засади функціонування всіх галузей права;

8) поєднання стабільності і динамізму, оскільки, з одного боку, кон­ституція, будучи основним джерелом конституційного права є стійким політико-правовим документом, а з іншого — має зважати на розвиток суспільних відносин.

Розглянемо основні методи, що використовуються у конституцій­ному праві.

1. Припис (позитивне зобов'язання) як метод застосовується у правовідносинах, в яких одна сторона має юридичний обов'язок вчинити активні дії, а інша сторона набуває право вимагати, а в разі невиконання - реальну можливість забезпечити виконання юридичного обов'яз­ку. За допомогою цього методу проголошується більшість норм кон­ституційного права щодо організації і діяльності органів державної влади, тобто на державні органи та посадових осіб покладається обов'я­зок діяти для досягнення конкретних цілей. Припис може мати характер як загально нормативної орієнтації, коли затверджуються положення про органи, встановлюються або змінюються їх завдання, повнова­ження тощо, так і конкретних доручень вчинити ту або іншу юридично значущу дію, наприклад, виділити кошти, прийняти рішення, призна­чити або звільнити з посади керівника тощо. З використанням мето­ду припису сформульовані, наприклад, повноваження Верховної Ради України (ст. 85 Конституції України), Президента України (сг. 106 Кон­ституції України), Кабінету Міністрів України (ст. 116) тощо.

2. Заборона — метод, при застосуванні якого правова норма по­кладає на своїх адресатів юридично значущий обов'язок утриматися під вчинення певних юридично значущих дій в умовах, які передбаче­ні відповідною нормою. Іноді способом встановлення заборони може бути юридична санкція за певну поведінку. Метод заборони простежується, наприклад, у змісті ч. 1 ст. 61, ч. З ст. 62, ч. 1 ст. 64 Конституції України.

3. Дозвіл — метод, який передбачає юридичний дозвіл вчинити ті або інші юридично значущі дії в умовах, закріплених у певній нормі, або утриматися від їх вчинення на свій розсуд. Метод дозволу є основ­ним при регулюванні прав і свобод людини і громадянина (хоча в де­нних випадках права і свободи формулюються через імператив), іноді застосовується при визначенні повноважень державних органів. Інко­ли дозволи формулюються шляхом надання суб'єкту права вибрати варіант належної поведінки. При цьому слід мати на увазі, що коли йдеться про норми, що формулюють права і свободи людини і гро­мадянина, коректніше говорити про метод проголошення, підтриман­ня, конкретизації, оскільки зазначені права та свободи існують неза­лежно від держави. Метод дозволу використано при формулюванні практично всіх прав і свобод людини і громадянина за Конституцією України.

Система конституційного права — це складна, структурована, ди­намічна система, якій властиві певні закони, принципи побудови та функціонування. Вона охоплює принципи конституційного права, його інститути та норми.

Принципи конституційного права — це основні засади, вираже­ні в змісті цієї галузі права, відповідно до яких вона формується як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Вони регулюють суспільні від­носини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми.

У конституційному праві виділяють:

1) загальні принципи, що декларуються конституціями: народ­ний суверенітет, народне представництво, розподіл влади, рівноправ'я, невідчужувані права. Ці принципи не формулюють конкретних прав та обов'язків і не завжди забезпечені правовими санкціями, однак вони мають ключове значення для багатьох конституційно-правових норм;

2) принципи, що мають чітку юридичну форму вираження і безпо­середньо застосовуються в державній діяльності: незалежність депута­ти під виборців, судовий захист конституційних прав тощо.

Інститут конституційного права — це основна складова систе­ми конституційної^) права, яка об'єднує відносно відособлену групу взаємообумовлених та взаємопов'язаних норм конституційного права, що регулюють конкретні сторони чи елементи суспільних відносин, визначених конституційним правом.

Як правило, до конституційно-правових інститутів відносять ін­ститути:

— основ конституційного ладу;

— громадянства;

— основ правового статусу людини і громадянина;

— територіального устрою;

— виборчого права;

— системи державної влади;

— системи місцевого самоврядування.

Інститути конституційного права не є однорідними за своїм структурно-функціональним спрямуванням. Відповідно до їх конструкції (моделі) та функціонування виділяють:

1) підгалузі права (парламентське, виборче право тощо) — це об'єд­нання генеральних інститутів та інших елементів системи конституцій­ного права;

2) генеральні інститути — це інститути, які охоплюють значне за обсягом коло суспільних відносин і включають до свого складу більш дрібні структурні елементи (наприклад, інститут основ конституцій­ного ладу України, інститут конституційно-правового статусу особи і громадянина, інститут державної влади тощо);

3) основні інститути — це інститути, які, на відміну від генераль­них, об'єднуються за більш однорідними правовими ознаками — мають вужчу і конкретизованішу предметно-функціональну спеціалізацію правового регулювання, не використовують увесь арсенал прийомів і засобів конституційно-правового регулювання тощо;

4) субінститути, що мають усі ознаки, притаманні класичним ін­ститутам права, але ці ознаки перебувають у більш усіченому вигляді. До субінститутів можна віднести інститут притягнення депутата до юридичної відповідальності, інститут депутатського запиту тощо;

5) одноелементні інститути є найдрібнішим об'єднанням норм кон­ституційного права. їм властивий незначний вміст нормативного мате­ріалу, обмежений регулятивний вплив па елементи суспільних відносин та вузька функціональна спрямованість. У більшості випадків одноелементні інститути не належать до складу субінститутів та основних інститутів конституційного права, а займають периферійне місце в скла­ді генеральних інститутів (інститут державного герба, інститут держав­ного прапора, інститут повторних виборів тощо);

6) міжгалузеві інститути, що утворюються на межі взаємодії кон­ституційного права з іншими галузями права (інститут фінансування виборів та референдумів, інститут інформаційного забезпечення ви­борчої кампанії тощо).

На сьогодні актуальним є порушення питання про виокремлення конституційно-процесуального права України у самостій­ну галузь права. Розглянемо аргументи, які свідчать на користь цього.

По-перше, Конституція України містить значну кількість проце­суальних норм щодо внесення змін до Конституції України, вступу на пост новообраного Президента України, призначення Прем'єр-міні­стра України, формування уряду і припинення його діяльності, достро­кового припинення повноважень Президента України у разі неможли­вості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту, призначення суддів Конституційного Суду України тощо. Наявність великої кількості процесуальних норм пояс­нюється тим, що конституції не можуть бути документами, які реально працюють, якщо містять тільки матеріальні норми.

По-друге, процесуальні норми, які формують механізм реалізації матеріальних конституційних норм, домінують у тексті законів — дже­рел конституційного права України. Наприклад, чинними законами врегульовано такі конституційно-процесуальні відносини, як порядок підготовки і проведення виборів, референдумів, статус Уповноваже­ного Верховної Ради України з прав людини, порядок діяльності Кабі­нету Міністрів України, повноваження, порядок обрання і діяльності Конституційного Суду України тощо.

По-третє, конституційно-процесуальні норми — це не статичні нор­ми, які не мають застосування. Навпаки, вони спрямовані на безпосе­редню реалізацію, причому здебільшого саме у межах конституційного поля (у вузькому значенні, тобто мається на увазі предмет конституцій­ного права), а не поля інших галузей права.

По-четверте, активна діяльність Конституційного Суду України, яка також відбувається на основі процесуальних норм відповідного за­кону, дає досить позитивні результати, які необхідно враховувати.

Отже, предмет конституційно-процесуального права утворюють конституційно-процесуальні відносини, врегульовані конституційно-процесуальними нормами. Зазначені відносини можна об'єднати в такі блоки.

1. Процес прийняття конституції та внесення до неї змін. Так, чин­на Конституція України передбачає можливість зміни її змісту. Порядок внесення змін визначається низкою процесуальних норм, що містяться як у Конституції України (Розділ XIII) та поточному законодавстві (наприклад, у законах України «Про Конституційний Суд України» та «Про Регламент Верховної Ради України»), так і в рішеннях Конститу­ційного Суду України (наприклад, Рішення Конституційного Суду України від 16.04.2008 р. № 6-рп/2008 у справі про прийняття Консти­туції та законів України на референдумі).

2. Конституційно-процесуальні основи правового статусу особи. Практично всі нормативно-правові акти, що існують у зазначеній сфе­рі, прийняті порівняно недавно і містять значну кількість виключно процесуальних норм, що стосуються механізму вирішення справ про набуття і припинення громадянства, статусу біженця, порядку в'їзду, перебування в Україні, транзитного проїзду через територію країни та виїзду з неї іноземних громадян та осіб без громадянства тощо. Особ­ливий інтерес у цьому блоці відносин представляють ті з них, що вини­кають у процесі реалізації основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні.

3. Адміністративно-територіальний процес. Це конституційно-процесуальні відносини, що опосередковують стадії адміністративно-територіального процесу, а саме: реалізацію ініціативи проведення адмі­ністративно-територіального перетворення, підготовку необхідних ма­теріалів і проекту правового акта з адміністративно-територіального перетворення, оформлення документів і, нарешті, власне адміністра­тивно-територіальне перетворення.

4. Виборчий і референдний процеси. Виборчий процес, як про нього зазначається у профільних законах, — це здійснення його суб'єктами виборчих процедур, передбачених цими законами. В Україні законо­давчого визначення референдного процесу немає. В науковій літера­турі пропонується розуміти це поняття в об'єктивному та суб'єктив­ному значеннях. В об'єктивному референдний процес — це інститут конституційного права, що об'єднує конституційно-правові та інші га­лузеві норми права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з Ініціюванням, організацією та проведенням всеукраїнського і місце­вих референдумів, а також реалізацією їх рішень. У суб'єктивному зна­ченні референдний процес слід розуміти як сукупність нормативно визначених послідовних дій, спрямованих па реалізацію права грома­дян України на участь у референдумі. Поза сумнівами, більшість цих відносин має процедурний характер, отже, регулюється процесуальни­ми нормами.

5. Конституційні процедури здійснення державної влади та місцевого) самоврядування. Зазначений блок правовідносин пов'язаний з про­цесуальними питаннями формування та організації діяльності законо­давчих, виконавчих та судових органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування. До цього блоку також відносять процесуальні відносини, що опосередковують статус парламентарів та депутатів міс­цевих рад.

6. Конституційно-судовий процес утворюється відносинами, що виникають у ході здійснення процесуальних дій, що в сукупності форму­ють конституційне провадження.

Названі блоки конституційно-процесуальних відносин являють собою вже сформовану, відносно самостійну сукупність правовідно­син. Ця обставина, поряд із наявністю системи норм, які є конститу­ційними за природою, але процедурними за формою, свідчить про те, що триває процес формування нової галузі — конституційно-процесуального права України. Зазначена галузь виступає як приклад­на щодо матеріального конституційного права і покликана сприяти найбільш повній реалізації принципу прямої дії Конституції Украї­ни, а також інших нормативно-правових актів, що розвивають її поло­ження.

Щодо співвідношення системи конституційного права та си­стеми конституції слід зазначити таке:

І) система конституційного права охоплює всі конституційно-правовими норми, тоді як система конституції — тільки частину з них;

2) для системи конституційного права характерний більш високий рівень узагальнення правових норм за предметною ознакою, ніж для системи конституції;

3) система конституційного права є суб'єктивною категорією по­стійно, тоді як система конституції набуває нормативного характеру на час її дії;

4) система конституційного права та система конституції постій­но розвиваються, однак система конституційного права є більш мін­ливою.

У цілому ж проблема співвідношення системи конституційного права із системою конституції є частиною більш загальної проблеми — співвідношення системи права і системи законодавства. У системі дже­рел певною мірою проявляється система конституційного права, через систему джерел правотворчі органи можуть впливати на систему кон­ституційного права.

Вивчення та правильне розуміння питань, що стосуються системи конституційного права та системи законодавства, мають важливе зна­чення для систематизації законодавства.

Місце і роль конституційного права в системі права визнача­ється перш за все тим, що воно регулює основні суспільні відносини, а його норми є основоположними для всіх інших галузей права та ви­значають процес створення права.

При поділі правової системи на публічне та приватне право вважа­ється, що конституційне право належить до публічного права. Водночас норми конституційного права є базовими як для публічного, так і для приватного права, і в цьому розумінні конституційне право є публічно-приватним.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. D) методу мозкового штурму.
3. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
4. I Метод Шеннона-Фано
5. I. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
6. I. Метод рiвних вiдрiзкiв.
7. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
8. II. Поняття соціального процесу.
9. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
10. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
11. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
12. The educational system of Great Britain (Система освіти Великобританії)

Переглядів: 3239