• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ

З «ОСНОВ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ»

1. Предмет та функції економічної теорії.

2. Економічні вчення, що описують ринкову економіку.

3. Методологія економічної теорії: економічні поняття, категорії, закони.

4. Поняття та основні фактори суспільного виробництва.

5. Зміст та структура виробничих сил.

6. Сутність та методика розрахунку показників результативності суспільного виробництва.

7. Соціальна та економічна ефективність виробництва.

8. Сутність власності як економічної категорії.

9. Порівняльна характеристика основних форм власності.

10. Обмеження використання державної форми власності в ринковій економіці.

11. Характеристика основних типів економічних систем: ринкової, планової та змішаної.

12. Основні форми суспільного виробництва: натуральна, товарна, безпосередньо суспільна.

13. Товар та його властивості.

14. Функції грошей.

15. Еволюція грошей.

16. Інфляція як негативне економічне явище.

17. Причини та види інфляції.

18. Сутність та ефективність антиінфляційних заходів.

19. Приватизація: сутність, форми та основні напрямки в Україні.

20. Форми, методи та напрямки демонополізації та роздержавлення економіки.

21. Типи та види ринків.

22. Монополія як протилежність конкуренції.

23. Методи конкурентної боротьби.

24. Сутність, напрямки та виконавчі органи антимонопольного законодавства.

25. Ринковий механізм та його елементи: попит, пропозиція, ціна.

26. Сутність та напрями державного втручання в ринковий механізм.

27. Товарні біржі: поняття, роль, основні операції.

28. Фондові біржі: поняття, роль, основні види договорів.

29. Сутність та важливість розвинутої ринкової інфраструктури.

30. Система бірж як елемент ринкової інфраструктури.

31. Банки та банківська діяльність: характеристика, тенденції розвитку.

32. Поняття та роль кредиту в сучасних економічних умовах.

33. Види доходів населення, джерела їх формування.

34. Сутність та функції фінансів.

35. Характеристика сутності та функцій податків, їхні види.

36. Державний бюджет.

37. Дефіцит бюджету.

38. Державний борг.

39. Сутність та функції маркетингової діяльності підприємства.

40. Стадії маркетингового процесу.

41. Необхідність та сутність менеджменту.

42. Заробітна платня, іі форми та системи.

43. Соціальне забезпечення населення державою.

44. Особливості економічної кризи в Україні. Її причини.

45. Мета антициклічного державного регулювання. Його напрями.

46. Причини виникнення циклічних криз в економіці. Сутність циклів.

47. Причини сучасної світового економічної кризи.

48. Поняття та причини виникнення світового господарства.

49. Сутність та значення інтернаціоналізації світового господарства.

50. Проблеми входження України до світового господарства.

ТЕМА 4. ДОХОДИ В СУСПІЛЬСТВІ

1. Робоча сила та її вартість

2. Форми розподілу доходів

3. Сімейні доходи та структура їх використання

4. Розподіл та перерозподіл доходів та продукту

1. Робоча сила та її вартість

Робоча сила – це сукупність фізичних, розумових та організаційних властивостей людини, придбаних знань та досвіду, що використовуються в процесі виробництва споживчих вартостей. Робоча сила є основним елементом виробничих сил в будь-якому суспільстві, але товаром стає тільки при капіталізмі. Це зумовлене тим, що робітник є позбавленим власності на засоби виробництва та на засоби існування, але особисто він є вільним, тобто він є власником своєї робочої сили та може нею розпоряджатися.

Як і будь-який товар, робоча сила має 2 сторони: споживчу вартість та вартість. Підприємець покупає робочу силу, тобто тимчасове розпорядження нею, але її виробниче споживання означає включення в процес виробництва не тільки фізичних, розумових, організаційних властивостей людини, але й всієї людської особистості з її метою, свободою, культурними навичками тощо. С точки зору споживчої вартості особливість товару робочої сили полягає в тому, що в процесі її споживання вона не зникає, а створює нову вартість, більшу за себе. Тому специфічність вартості робочої сили полягає в здатності до такої кількості абстрактної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.

Якщо робочу силу розглядати з точки зору вартості, то зрозуміло, що вона потребує суспільно необхідних витрат на своє відтворення в певних суспільних умовах. Мінімальна межа витрат на робочу силу відповідає вартості життєвих засобів, що фізично необхідні робітникові. В той самий час, для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робітникові життєвих засобів (на утримання непрацюючих членів його сім’ї, на отримання освіти, на підтримання певного культурного рівня тощо).

Поняття вартість робочого місця ” означає вартість, що складається з витрат на робочу силу і вартості засобів та предметів праці, що ними обладнане робоче місце працівника.

Найбільш цінною в розвинених країнах є науково-технічна робоча сила, вартість її невпинно зростає. Це говорить про те, що людина перестала бути тільки засобом виробництва додаткового продукту, а стає ціллю розвитку соціально-економічної системи. Співвідношення витрат на здобуття освіти та віддачі від неї складає 1:4, а продуктивність праці спеціаліста з вищою освітою більш ніж в 10 разів перевищує витрати на його підготовку.

В умовах адміністративно-командної системи превалює дешева робоча сила зі слабко розвинутими потребами.

2. Форми розподілу доходів

Людина для відтворення своєї робочої сили потребує деякі речі на особисте споживання, що називаються фондом життєвих засобів. За своїм матеріальним складом він є сукупністю предметів разового та тривалого споживання та усіляких послуг.

До предметів разового споживання відносять продукти харчування, послуги транспорту та зв’язку, побутові послуги, послуги охорони здоров’я, послуги культурних установ.

До предметів тривалого вжитку належить житло, одяг та взуття, автівки, побутова техніка, товари господарського призначення.

Всі ці життєві засоби людина намагається отримати або придбати, тому потребує тих чи інших доходів.

За формами розподілу фонд життєвих засобів поділяється на:

1) доходи від трудової та економічної діяльності (заробітна платня, доходи від індивідуальної трудової діяльності, від подібного господарства, від підприємництва),

2) доходи, отримані від суспільних фондів споживання (грошові виплати, безплатні послуги, натуральні видачі),

3) доходи від власності (дивіденди від акцій, відсотки від паїв, відсотки від ощадних вкладів).

Перша група доходів є найбільш вагомою. Але більшість доходів цієї групи в Україні припадає на заробітну платню, що означає, що більшість робітників є найманими, а не власниками.

Заробітна платня є ціною, що виплачується найманому робітникові за використання його праці. Існують дві загальні форми заробітної платні: подільна та почасова. Розмір подільної зарплатні безпосередньо залежить від кількості виготовлених продуктів за певний час, тобто від рівня продуктивності праці даного робітника. Розмір почасової зарплатні враховує кількість годин, що їх відпрацював робітник. Обидві форми лягають до розрахунку основної частини зарплатні. До додаткової частини відносять ті, що відбивають специфічні умови праці на даному підприємстві (шкідливість праці, сумісництво професій, премії за успішне виконання завдання тощо).

Розрізняють такої номінальну та реальну зарплатні.

Номінальна – це сума грошей, що нараховується робітникові за певний час роботи.

Реальна – це сума споживчих благ, яку робітник може придбати на свою зарплатню. Її розмір безпосередньо залежить від цін на споживчі товари та послуги, від темпів інфляції.

Також зростають доходи українців від індивідуальної трудової діяльності та від підприємництва, але не тою мірою, як очікувалось, вважаючи на складний економічний стан та недосконале державне регулювання.

Доходи від власності зростають в основному за рахунок відсотків по депозитних банківських рахунках, меншою мірою за рахунок від цінних паперів, бо фондовий ринок ще не настільки розвинутий.

3. Сімейні доходи та структура їх використання

Показники реальних доходів населення найбільш повно характеризує рівень добробуту народу через сімейні доходи. Взагалі, одиницею обліку доходів в багатьох країнах слугують домогосподарства, а не окремі особи.

Дохід домашнього господарства або сімейний дохід – це сума товарів та послуг, яку отримує господарююча одиниця за певний час на основі трудової діяльності чи власності на майно. Домогосподарства, виконуючи функції споживача, активно беруть участь в сфері виробництва, застосуванні праці, використання капіталу, землі.

Вони можуть отримувати доходи:

- від сільського та лісового господарства – дивіденди і виробничі доходи в формі прибутків;

- від промислових підприємств (самостійна діяльність з метою отримання прибутку) - дивіденди і виробничі доходи в формі прибутків;

- від несамостійної діяльності – в формі зарплатні, окладів, ставок;

- від капіталу – в формі дивідендів та цінних паперів;

- від здавання в оренду – в формі рентних платежів за використання;

- від спекуляції – в формі прибутку від різниці між цінами.

Крім цих постійних доходів домогосподарства можуть отримувати так звані трансфертні доходи – пенсії, виплати на дітей, стипендії, допомоги безробітним тощо.

Всі ці доходи становлять сімейний бюджет, який використовують для придбання товарів, послуг та для нагромадження (в формі майна або грошових вкладів).

Із зростанням розміру сімейних доходів не тільки більш повно задовольняються потреби сімей в тих чи інших благах, а й змінюється сама структура цих витрат. Зменшується частка доходів, що спрямована на придбання продуктів харчування, проте збільшується частка доходів, що направляються на різні послуги, освіту, розваги та відпочинок.

4. Розподіл та перерозподіл доходів та продукту

Розподілом в економічній літератури називають процес визначення частки, кількості, пропорції, за якої кожен господарюючий суб’єкт приймає участь у виробленому продукті підприємства та суспільства; частки, що приходиться на того чи іншого членів суспільства або фактору виробництва. Розподіл доходів та продукту найчастіше відбувається в залежності від внеску капіталу, праці або інших ресурсів в виробництво.

Перерозподіл доходу та продукту в суспільстві відбувається завдяки втручанню держави в питання забезпечення певної справедливості у розподілі доходів між верствами населення. Це реалізується шляхом прогресивного оподаткування доходів населення та бюджетної політики соціальних виплат деяким групам населення.

Розподіл доходів може розглядатися на мікроекономічному рівні – на рівні окремих громадян та домогосподарств, або на макроекономічному рівні – розподіл доходів між окремими верствами населення всередині всієї держави.

Рівень життя у суспільстві - це ступінь добробуту, матеріально-побутового забезпечення індивіда, сім’ї, населення, який безпосередньо залежить від рівня реальних доходів, усієї системи життєдіяльності людини.

Ринок не передбачає забезпечення всім громадянам суспільства однакового рівня життя і його основи – рівня доходів. У високо розвинутих країнах співвідношення між доходами бідних та багатих становить: в Японії – 1:4; в країнах Західної Європи – 1:6; а в Україні – 1:15. Приблизно три чверті населення України живуть за межею бідності. Бідністю вважають стан сім’ї або індивіда, коли основні потреби перевищують матеріально-грошові можливості їх задоволення.

Нерівність доходів критикувалося та засуджувалося у всі часи. На початку ХХ ст. у всіх країнах отримала розвиток політика перерозподілу доходів, спрямована на більш справедливий розподіл національного доходу. На сьогодні можна виділити три найбільш впливові напрями економічної думки, що визначають необхідність досягнення більшої рівності в суспільстві:

- соціалістичне вчення, яке виступає проти приватної власності, доходів, що «не зароблені», права успадкування;

- індивідуалістичні доктрини, що стверджують достоїнства особистості людини і пов’язане з цим право всіх людей на соціальний мінімум;

- кейнсіанська концепція, яка доводить, що нерівність послаблює попит на споживчі товари та стримує економічне зростання.

Перерозподіл доходів може здійснюватись як вертикально – від багатих до бідних, або горизонтально – тобто перерозподіл в рамках однієї соціальної групи (наприклад, серед трудящих).

Деякими економістами нерівність трактується як джерело незадоволеності та стимул до праці.

ТЕМА 8. ПІДПРИЄМСТВО І ПІДПРИЄМНИЦТВО. ОСОБЛИВОСТІ

АГРОБІЗНЕСУ

1. Функції і види підприємництва

2. Форми організації підприємництва

3. Маркетинг та менеджмент у системі підприємництва

4. Підприємництво в АПК

1. Функції і види підприємництва

Важливим господарюючим суб’єктом, поведінка якого визначає економічну ситуацію, є виробник. Його функція полягає у забезпеченні пропозиції, тобто забезпеченні ринку необхідною кількістю товарів та послуг. Особливе місце в цьому процесі належить підприємництву.

Підприємництво – це ініціативна, творча, пов’язана з ризиком самостійна економічна діяльність суб’єкта господарювання, який постійно здійснює нові комбінації ресурсів з метою реалізації нових ідей, випуску нової продукції та одержання прибутку. Це також організаційно-господарське новаторство на основі використання різноманітних можливостей для випуску нових або існуючих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту, реорганізації тощо.

Підприємництво може реалізуватися в промисловій, науковій, інформаційній, сервісній сфері. Сучасні дослідження підприємництва базуються на ідеях економістів Й.Шумпетера, Ф.-А.Хайека та їх послідовників, які визначають підприємця як своєрідний соціально-психологічний тип господарника, для якого головне – аналіз і використання різноманітних ринкових можливостей, реалізація новаторських ідей.

Таким чином, підприємець – це суб’єкт, який займається підприємницькою діяльністю, бере на себе ініціативу поєднання ресурсів землі, праці і капіталу в єдиний процес виробництва товару або послуги, сподіваючись на прибутковість справи; реалізує свій діловий інтерес через новаторство.

Основними рисами підприємця є ініціативність, цілеспрямованість, вміння контактувати з персоналом, встановлювати ділові зв’язки, самовпевненість тощо. Не всі люди здатні бути вдалими підприємцями. Світовий досвід вказує, що таких приблизно 3-5% і не більше 10% від всіх працюючих.

Підприємництво в Україні здійснюється відповідно до закону «Про підприємництво», в якому, зокрема, вказується, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і вести самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Сформульовані основні принципи підприємництва:

1) вільний вибір видів діяльності;

2) залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян;

3) самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів своєї продукції;

4) встановлення цін відповідно до законодавства;

5) вільне наймання працівників;

6) залучення та використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних ресурсів, використання яких не заборонено законодавством;

7) вільне розпорядження прибутком, що залишається після платежів, встановлених законодавством;

8) самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

Досвід розвинених країн свідчить, що сьогодні підприємництво – найпрогресивніша система господарювання незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. В сучасних умовах підприємництво виконує 3 основні функції:

1) ресурсна (мобілізація матеріальних чинників, людських ресурсів та грошових нагромаджень);

2) організаційна (забезпечення раціонального поєднання чинників виробництва, визначення власної стратегії розвитку);

3) творча, новаторська (постійний пошук та освоєння нових ринків, технологій та товарів, що важливе за умови НТР).

Розрізняють такі види підприємництва:

1) виробниче;

2) комерційне;

3) посередницьке;

4) фінансове;

5) страхове.

Підприємцем можна стати за будь-якої форми власності й навіть не маючи власності. В економіці є 3 типи підприємців:

1) підприємець-власник (він є власником або співвласником підприємства, всього капіталу або його частини);

2) підприємець-орендар (може не мати власності на землю або підприємство, а гроші взяти в кредит);

3) підприємець-менеджер ( має високу кваліфікацію, широкі спеціальні знання, не має власного або орендованого майна, а працює за наймом на підприємстві, здійснюючи управління).

Досвід країн-лідерів західного світу і багатьох країн, що розвиваються, переконливо свідчить про існування тісних зв’язків між розвитком ринку, конкуренції, підприємництва і досягненням економічних успіхів.

Підприємством називають самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Підприємства класифікують за такими ознаками:

- видом господарської діяльності (промислові, торгові, транспортні, фінансово-інвестиційні, науково-дослідні, інноваційні, в сфері послуг);

- формою власності (приватні, колективні, державні);

- за розміром (великі, середні, малі);

- за галузевою сферою (одногалузеві, багатогалузеві та диверсифіковані. За своєю організаційною формою останні утворюють концерни, корпорації та конгломерати).

2. Форми організації підприємництва

Підприємницька діяльність існує у конкретних організаційно-правових формах. На вибір форм організації підприємницької діяльності впливають багато чинників: сфери діяльності, фінансові можливості, переваги та недоліки окремих організаційних форм.

Підприємництвом можуть займатися окремі громадяни, колектив людей, а також держава. Звідси два види підприємництва: індивідуальне та колективне.

Індивідуальне підприємництво означає, що підприємець працює від власного імені й на власний розсуд з метою одержання особистого прибутку або доходу. Він несе повну й необмежену відповідальність за результати своєї діяльності всім своїм майном – у критичних ситуаціях воно може бути конфіскованим.

Колективне підприємництво здійснюється колективним суб’єктом, для чого утворюється підприємство (товариство). Вони можуть виступати юридичними та неюридичними особами. Як юридична особа, підприємство є носієм властивих тільки йому майнових прав і обов’язків, виступає від власного імені та існує незалежно від осіб, що належать до його складу.

Виділяють таки основні види:

1)одноосібне володіння;

2)партнерство (товариство);

3)акціонерне товариство (корпорація).

Одноосібне володіння – підприємство, власником якого є одна особа або сім’я, що самостійно веде справу з урахуванням своїх інтересів, одержуючи весь дохід і ризикуючи своїм майном і грошима. До таких підприємств відносять індивідуальне, сімейне та приватне підприємництво (з правом наймання робочої сили).

Партнерство (товариство) – підприємство, організація або установа, заснована на засадах угоди двох або більше осіб шляхом об’єднання фінансових ресурсів і підприємницької діяльності, з метою одержання і розподілу прибутків, а також розподілу ризику і збитків.

Партнери можуть мати неоднаковий статус, який залежить від майнового внеску в партнерство та від участі в управлінні підприємством. Наприклад, в командитному підприємстві розрізняють повних товаришів та командитистів.

Акціонерне товариство (корпорація) – це правова форма організації підприємств, капітал яких утворюється в результаті об’єднання багатьох індивідуальних капіталів шляхом випуску та продажу акцій та облігацій. Тримачі акцій є співвласниками АТ, володарі облігацій – його кредиторами.

Переваги та недоліки організаційно-правових форм підприємництва наведені у вигляді таблиці.

Існують і спеціальні форми організації бізнесу: S-корпорації, безприбуткові, державні корпорації, кооперативи, франчайзи.

Останнім часом дуже популярним є термін «малі підприємства» або фірми. Вони організовані в формі одноосібного володіння або партнерства, а не корпорації. Відповідно до Закону України «Про підприємство» до малих підприємств відносять згідно з критеріїв обсягу господарського обороту та чисельності працівників. На практиці чисельність працюючих залежить від галузі: промисловість та будівництво – до 200 осіб, в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб, у науці – до 100, у невиробничій сфері – до 25, в роздрібній торгівлі – до 15 осіб.

Малі підприємства створюють додаткові робочі місця, забезпечують швидку окупність витрат, оперативно реагують на зміну попиту споживача. Ця форма бізнесу дає змогу підприємцю швидко реалізувати свої інтереси, адаптуватися до місцевого ринку, знижувати накладні витрати порівняно з великими підприємствами, суттєво зміцнити економічну, фінансову базу місцевих органів влади, позитивно впливати на розвиток невеликих поселень.

Водночас малий бізнес не позбавлений суттєвих недоліків: нестабільність доходів, ризик втрати власного капіталу, ненормований робочий день підприємця, значно більший вплив економічних циклів, інфляція, недостатня підтримка з боку держави.

3. Маркетинг та менеджмент у системі підприємництва

Максимально скоротити невизначеність ринку та ризик позволяє маркетинг – це свого роду спроба спланувати ринок, забезпечити виживання фірми в конкурентній боротьбі. При цьому маркетинг відрізняється від інших конкурентних дій тим, що він направлений не на пригнічення конкурентів, а на своєрідне уникнення конкуренції за рахунок чіткого визначення своєї ринкової ниші.

Маркетинг – це цілісна система організації діяльності підприємства, фірми в умовах ринкової економіки, що побудована не тільки на базі попереднього дослідження попиту споживачів, але і на формування такого попиту на ринку.

Маркетинг – це діяльність, спрямована на задоволення потреб споживачів через з’ясування споживчих потреб, розробку відповідних товарів, встановлення цін, налагодження систем розподілу, ефективне стимулювання попиту.

Основними видами маркетингу є американський та японський, які, хоча й переслідують одну мету – задоволення потреб покупців, реалізуються в різний спосіб. Японський підхід орієнтується на задоволення потреб споживача таким чином, яким би сам виробник задовольнив власні. Американський підхід зосереджується на стратегічному аспекті – з’ясування потреб покупця для досягнення власної мети. Японський варіант розглядає смаки та потреби покупця як вроджені риси, які необхідно задовольнити. Згідно з американським підходом покупцем маніпулюють: маркетолог повинен так подати інформацію про товар, щоб переконати покупця у необхідності його придбання. Японський маркетинг служить споживачеві через товари та сервіс, його лозунг – «Хай за себе говорять товари та послуги» на противагу американському – «Хай говорять продавці».

Основою стратегії виробництва та збуту товарів є маркетингова суміш, або, як стверджують американці, чотири «П» маркетингу: продукт, продажна ціна, просування, пропозиція.

Найважливішими завданнями маркетингової політики фірми є:

- вивчення попиту та сегментація ринку;

- вивчення психології споживача та вплив на неї з метою якнайвигідніше подати свій товар;

- вироблення концепції продукту як комплексу переваг;

- визначення життєвого циклу товару.

Маркетологи відрізняють 8 видів попиту: від’ємний, нульовий, прихований, спадаючий, рівномірний, повний, перенасичений та небажаний, кожен з яких має свої особливості.

Сегментація ринку поділяє споживачів на групи на основі розбіжностей у потребах, характеристиках та виділяє сегмент споживачів, які однаково реагують на один і той самий набір стимулів. Дуже важливо для виробника знати психологію потенційного споживача. Для цього проводять анкетування, конференції споживачів, індивідуальні бесіди тощо. Знаючи запити споживачів, фірма розробляє концепцію товару.

Одночасно з випуском товару на ринок необхідно визначити його життєвий цикл: етапи збуту, потреби споживачів, потенціал конкурентів, стратегію маркетингу. Таке зацікавлення життєвим циклом товару зумовлене тим, що його «життя» стало коротшим, нова продукція потребує зростаючих інвестицій. Це дає змогу маркетологові передбачити зміни, проаналізувати товарний асортимент, досягти збалансованості між новими та зрілими товарами.

Управління фірмою спочатку було справою власника-підприємця. Але з розвитком підприємництва ця функція відокремилася від безпосереднього власника и виділилася в самостійну форму праці професійних організаторів виробництва – менеджерів, що виконують функцію управління від імені власника.

Менеджмент – це сукупність принципів, методів, засобів та форм управління господарською діяльністю, що розроблена та застосовується в розвинутих країнах з метою підвищення ефективності виробництва та збільшення прибутку.

Задачами менеджменту виступають: виробництво товарів та послуг для вдоволення потреб людей через ринок з метою, що відповідає інтересам підприємства; освоєння нових ринків, вдоволення потреб нових клієнтів; прийняття таких рішень, щоб зробити це можливим.

Еволюція менеджменту означає розвиток принципів управління, важливішими з яких є:

- управління на основі контролю над виконанням;

- управління на основі продовження тенденцій минулого у майбутнє;

- управління на основі передбачення змін;

- управління на основі гнучких екстрених рішень, коли зміни передбачити неможливо.

Практика українського господарювання вказує на те, що останній принцип сьогодні превалює над рештою.

4. Підприємництво в АПК

Самою першою умовою життя людей є наявність продуктів харчування, що зумовлює важливу роль сільського господарства у будь-якому суспільстві. Тому економічна теорія вивчає сутність аграрних відносин та закономірності їхнього розвитку.

Аграрні відносини – це певна сукупність економічних відносин, що формуються в аграрному секторі економіки. Вони виділилися в окрему групу відносин, що має специфічний характер. Це пов’язано з особливою роллю землі як основного фактору виробництва. Земля є першоджерелом уречевлених благ. Вона не є продуктом праці, але коли вона залучається до виробничої діяльності людей, то стає засобом праці.

До особливостей землі як фактора виробництва відносять те, що:

1)земля є не відтворюваний фактор виробництва. При втраті частини земельного багатства неможливо його штучно відтворити;

2)земля обмежена поверхнею суші на планеті. Має також відносну обмеженість як об’єкт сільськогосподарської діяльності;

3)на відміну від інших засобів виробництва, земля в процесі експлуатації не втрачає свої корисні властивості.

Таким чином, земля – це специфічний сільськогосподарський ресурс, цінність якого з часом невпинно зростає.

Головними в аграрних відносинах є питання: кому належить земля? хто і як володіє нею як об’єктом господарювання? В ринкових країнах аграрні відносини будуються на використанні різноманітних форм власності на землю. Існують такі форми:

1)успадкована від феодалізму власність на землю поміщиків, які здають землю в оренду, рідше ведуть капіталістичне господарство на землі з використанням найманої робочої сили;

2)«буржуазна» власність на землю: власність банків, крупних промислових, сільськогосподарських корпорацій;

3)державна власність;

4)земельна власність дрібних виробників;

5)колективна;

6)колективно-дольова.

Аграрні економічні відносини охоплюють всю систему відносин, що складаються в суспільстві з приводу привласнення та використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва і визначають відповідні їм відносини в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання сільськогосподарської продукції.

Особливе місце в системі аграрних відносин займають рентні відносини. Рента та рентні відносини виникають та розвиваються в землеробстві у зв’язку з можливістю реалізовувати тут особливий додатковий дохід, пов'язаний з різним рівнем витрат на виробництво продукції.

В залежності від джерел виникнення додаткового доходу виділяють декілька видів ренти.

Джерелом диференційної ренти І є більш продуктивна праця працівників господарств на відносно кращих та середніх за родючістю землях. Матеріальний зміст цієї ренти складає надлишковий дохід.

Диференційна рента ІІ визначається додатковими капіталовкладеннями в одну й ту саму ділянку землі, що забезпечує отримання додаткового прибутку. Вона також є різницею між індивідуальною та суспільною ціною виробництва.

Монополія приватної власності на землю породжує абсолютну ренту. Вона сплачується абсолютно зі всіх ділянок землі незалежно від їхньої родючості.

Виділяють також поняття економічної ренти як різниці між платою за послуги ресурсів та тою мінімальною кількістю коштів, що необхідно вкласти, щоб спонукати власників ресурсів запропонувати їх послуги на ринку. Економічна рента – це будь-який дохід, що відноситься до виробничих витрат ресурсу, що перевищує його альтернативну вартість. Єдиним ресурсом, пропозиція якого нееластична навіть в довгостроковий період, - це земля. Таким чином, рента як економічна категорія означає не просто дохід від землі. Це дохід від такого фактору виробництва, пропозиція якого нееластична.

Земля як фактор виробництва має товарний характер, вона продається та покупається, її ціна залежить від попиту на неї. Оцінка землі передбачає:

- оцінку споживчих властивостей землі;

- оцінку корисності її властивостей.

Показником відносної родючості вважається диференційний земельний дохід, розмір якого залежить не тільки від рівня родючості, створеного природою, але і від додаткових вкладень капіталу та праці для удосконалення землі. Продаючи земельну ділянку, його власник продає не самий ґрунт, а право отримання з нього щорічного доходу (ренту). Тому він розраховує отримати таку суму, яка при її розміщенні в банку принесе йому дохід в формі відсотка, рівного ренті.

Розмір ренти

Ціна землі = ------------------------------------------ * 100

Розмір позичкового відсотку

На ціну землі впливають також податки на землю, інфляція, державна політика регулювання цін на сільськогосподарську продукцію тощо.

Зростання виробництва сільськогосподарської продукції безпосередньо залежить від розвитку сільськогосподарського машинобудування, виробництва хімічних добрив, хімічних отрут, мікробіологічної, комбікормової та харчової промисловості, від розвитку на селі транспортного, водогосподарського, виробничого та культурно-побутового будівництва, розвитку сільськогосподарської науки та освіти. Сукупність сільського господарства із цими господарствами являє собою особливий господарський комплекс, що постачає населенню продовольчі товари. Це називається агро бізнесом. До агро бізнесу відносяться всі операції в виробництва та розподілу послуг в галузі постачання сільського господарства; виробничі операції на фермах; операції зі збереження, переробки та розподілу сільськогосподарської сировини та предметів, що створені з неї.

В структурі агро бізнесу з’явились нові формування – фірми агро бізнесу на базі господарської діяльності сільськогосподарських сфер та фермерських підприємств. Деякі з них мають колосальний фінансовий потенціал, включають сотні тисяч робітників та мають оборот в міліарди доларів. В інших країнах переважають багато чисельні сімейні фермерські господарства.

У багатьох країнах існує державна аграрна політика, що направлена на динамічний та ефективний розвиток не тільки сільськогосподарського виробництва, але й інших галузей агро бізнесу, забезпечення на цій базі зростання життєвого рівня населення та суспільного прогресу в країні. Аграрна політика може базуватися на системі гарантування цін, митному протекціонізмі в торгівлі з іншими країнами; дотаціях окремим галузям агро бізнесу, державним пільговим кредитам цільового призначення.

ТЕМА 9. СУТНІСТЬ І ОСНОВНІ РИСИ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

1. Циклічність економічного розвитку

1. Безробіття та способи боротьби з нею

2. Причини та особливості української кризи

3. Виникнення та розвиток світового господарства

4. Інтеграція України в світове господарство

1. Циклічність економічного розвитку

Взагалі розвиток економіки характеризується зростанням об’єму продукції, що випускається. Під економічним зростанням розуміють збільшення обсягів товарів та послуг, що створені за певний період. В різні роки виробництво може зростати більшими або меншими темпами, а може мати і від’ємний знак. Тому точніше динаміку розвитку економіки буде відображати хвилеподібна лінія, де кожна хвиля характеризує цілий цикл розвитку економіки.

Вчені-економісти виділяють тенденції розвитку:

- за одне століття;

- цикли, що охоплюють декілька десятиріч;

- нормальні економічні цикли;

- малі цикли;

- специфічні коливання всередині окремих галузей економіки;

- специфічні коливання окремого явища (розміру запасів тощо).

Циклічність – це форма розвитку національної економіки та світового господарства як єдиного цілого, це рух від однієї макроекономічної рівноваги до іншої. Тому циклічність можна розглядати як один з способів саморегулювання ринкової економіки, так як характерною рисою циклічності є рух не по колу, а по спіралі, що є формою прогресивного розвитку.

Економічний цикл – це рух виробництва від початку попереднього до початку наступного спаду, що послідовно проходить 4 основні фази: криза, депресія, пожвавлення та підйом. Основним з цих фаз є криза, вона і формує цикл.

Вперше в історії економічна криза виникла в 1825 р. в Англії, потім в 1836 р. – в США та Англії, в 1847 р – в США, Англії, Франції та Німеччині, в 1857 – охопила всі країни. Криза 1929-1933 рр. найбільш глибока, підштовхнула уряди до розуміння необхідності масштабного втручання держави.

Відомі декілька типів економічних циклі, які називаються хвилями. В економічній літературі їм дають імена вчених, що присвятили цій проблемі спеціальні дослідження. Найбільш відомі цикли Н.Д.Кондрат`єва (50-60 років), що отримали назву довгих хвиль; цикли Кузнеця (18-25 років); цикли К.Жугляра (10 років); короткі цикли Дж.Китчіна (2 роки 4 місяці).

Причини циклічного розвитку економіки окремими теоріями пояснюються по-різному. Екстернальні теорії пояснюють економічний цикл зовнішніми факторами: активністю сонця, що впливає на врожаї; війнами, революціями та політичними потрясіннями; зростанням чисельності населення та її міграцій; освоєнням нових технологій.

Інтернальні теорії розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин: співвідношення оптимізму та песимізму в економічній діяльності (Парето, Пігу), надлишок заощаджень та брак інвестицій (Кейнс); протиріччя між суспільним характером виробництва та приватним привласненням (Маркс); порушення в області грошового попиту та пропозиції (Фішер); перенагромадження капіталу (Туган-Барановський); недоспоживання та бідність населення (Мальтус) тощо.

2. Безробіття та способи боротьби з нею

Безробіття – це вимушена незайнятість, що виникає внаслідок постійного порушення рівноваги між попитом та пропозицією на ринку праці.

Термін «безробіття» вперше було застосовано в 1911 р. в Британській енциклопедії.

В економічній теорії існують різноманітні підходи до пояснення необхідності та можливості існування безробіття. Серед них марксистська теорія, неокласична школа, кейнсіанська теорія, інституціональна соціологічна школа.

В останні роки найбільш популярні концепції «природного», «нормального», «соціально-припустимого» рівня безробіття, які досліджують взаємозв’язок між безробіттям, інфляцією, грошовим обігом, рівноважною ціною праці, співвідношенням між попитом та пропозицією праці.

Сучасними формами безробіття є:

1) фрикційна – що пов’язана з професійними, віковими, регіональними переміщеннями робітників. Це особи найманої праці, що покинули попереднє місце роботи, знаходяться в процесі переходу до нового місця роботи. Характерна риса – добровільність та невелика тривалість;

2) структурна – є результатом змін в технології, техніці та структурі виробництва, структурі споживчого попиту, що характеризується невідповідністю структури робочих місць та професійної структури робітників. Цей вид безробіття має довгостроковий характер, потребує додаткових витрат на перекваліфікацію, зміну місця проживання;

3) циклічна – пояснюється циклічним характером відтворювального процесу в ринковій економіці. Вона зростає в період кризи та зменшується в період підйому економіки. Особливо зростає безробіття в період переходу до нових технологічних способів виробництва на основі революційних зрушень в техніці, технології та організації виробництва;

4) існує ще регіональна, сезонна, молодіжна, прихована та інші типи.

Соціально-економічними наслідками безробіття є наступні:

- відбувається знецінення, недовикористання людського потенціалу;

- погіршується якість життя безробітних та членів їх сімей;

- посилюється тиск на розмір заробітної плати зайнятих з боку конкуруючих на ринку праці;

- збільшуються витрати суспільства та індивіда на відновлення або зміну професійного статусу та рівня продуктивності праці;

- психічні та психологічні проблеми у осіб, що довго не мають роботи.

Серед факторів, що впливають на динаміку безробіття, основними є демографічні, техніко-економічні, економічні та організаційно-економічні.

Будь-яка держава переймається проблемою безробіття, включаючи її до своєї соціальної політики. До заходів, що допомагають вменшити негативний вплив безробіття на соціально-економічне життя держави можна віднести: вдосконалення трудового законодавства; посилення впливу профспілок в рішенні питань щодо зайнятості; виплату матеріальної допомоги безробітним; надання їм можливості перекваліфікуватись на іншу спеціальність; регулювання професійної структури кадрів; сприяння само зайнятості населення в малому бізнесі тощо.

3. Причини та особливості української кризи

Економічну кризу в Україні протягом 90-х років ХХ – початку ХХІ ст. не можна трактувати як кризу перевиробництва. За своєю суттю вона є системною трансформаційною кризою, тобто кризою, породженою трансформацією адміністративно-командної економіки у ринкову економіку. Ця затяжна криза супроводжувалась хронічним дефіцитом предметів виробничого призначення та особистого споживання, низькою нормою нагромадження, значним порушенням загальної ринкової рівноваги, величезною інфляцією.

Основні ознаки економічної кризи в Україні наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.:

1) різке зниження національного доходу, виробництва промислової продукції та продовольства. Так, за 1991-1993 рр. НД в Україні знизився на 42%, виробництво продовольства на 47%. За 1997 р. ВВП скоротився на 3,2%, а промислове виробництво – на 18%;

2) стрімкі темпи інфляції. Індекс інфляції у 1993 р. перевищив 10 000%, у 1998 р. досяг 120%; у 2000 р. становив 28%; на 2009 р. закладається в розрахунки на рівні 20%;

3) різке зниження життєвого рівня населення. За різними оцінками цей показник знизився приблизно в 6 разів;

4) швидке зростання кількості безробітних. Тільки офіційно зареєстрованих безробітних наприкінці 90-х рр.. було до 0,5 млн. чол., а приховане безробіття становило 40% від кількості працюючих;

5) дефіцит державного бюджету. У відсотках ВВП він становив: 1992 р. – 3,8%, 1993 – 5,1%, 1994 – 8,9%, 1995 – 6,6%, 1996 – 4,4%, 1997 – 7,0%, 1998 – 1,9%, 1999= 1,4%.

6) Різка поляризація суспільства: швидке формування класу мафіозно-номенклатурної еліти, катастрофічне зниження життєвого рівня більшості населення.

Про глибину структурних деформацій в Україні свідчать тривалість та глибина економічної кризи. За 10 років загалом спад виробництва досяг майже 60% від рівня 1990 р., а коефіцієнт використання виробничих потужностей не перевищував 30-40%. За своїми масштабами вона не має аналогів в світі. Так, у США в 1929-1933 рр. спад виробництва не перевищив 25%, в СРСР під час Другої світової війни спад промислового виробництва становив 30%.

Причини соціально-економічної кризи умовно можна розподілити на 3 групи: успадковані від колишнього СРСР; породжені непродуманими реформаторськими діями з часу проголошення незалежності України; зумовлені необхідністю трансформації існуючої економічної системи.

Крім того, Україна відчуває на собі негативні наслідки світової економічної та фінансової кризи.

4. Виникнення та розвиток світового господарства

Прямим продовженням суспільного поділу праці всередині країни є міжнародний поділ праці (МПП). Він являє собою взаємопов’язаний процес спеціалізації окремих країн, об’єднань, підприємств на виробництві окремих продуктів або їх частин із кооперуванням виробників для сумісного випуску кінцевої продукції.

Подальший розвиток МПП призводить до перетворення світового ринку в якісно нову форму – світове господарство.

Світове господарство – це сукупність національних господарств, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансових на інших організаційних об’єднань та підприємств, об’єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжнародних економічних відносин. Необхідність таких зв’язків пов’язана із:

1)стремлінням до політики мирного співіснування держав;

2)стрімким розвитком НТР. Жодна країна не в змозі самотужки використовувати всі досягнення сучасної науки та техніки;

3)намаганням країн з використанням міжнародної спеціалізації та кооперації підвищувати якість та зменшувати витрати на випуск продукції;

4)раціонально використовувати природні, трудові, енергетичні, земельні та інші ресурси, що нерівномірно розподілені між окремими країнами Земної кулі;

5)необхідністю об’єднання зусиль країн в вирішенні глобальних проблем людства.

Зараз чітко проглядається така структура світового господарства:

- світовий ринок товарів та послуг;

- світовий ринок капіталів;

- світовий ринок робочої сили;

- міжнародна валютна система;

- міжнародна кредитно-фінансова система.

Суб’єктами світового господарства є:

- держави з їхніми народногосподарськими комплексами;

- транснаціональні корпорації;

- міжнародні організації та інститути.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – це відносно нові діючі особи на міжнародному ринку, що мають неабиякий вплив на міжнародну економічну ситуацію. До ТНК відносять такі корпорації, що є міжнародними за масштабом своєї діяльності, та національними за капіталом та характером контролю.

Однією з найважливіших характеристик світового господарства є інтернаціоналізація господарського життя, яка реалізується в формуванні сталих, всебічних взаємозв’язків в міжнародній сфері на основі МПП.

Інтернаціоналізація виробництва – це об’єктивний історичний процес налагодження міжнаціональних формувань і стійких виробничих зв’язків між різними країнами, зумовлений розвитком МПП, виробничою та науково-технічною спеціалізацією та кооперацією, внаслідок чого виробничий процес в окремо взятій країні стає частиною процесу, що відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах.

Така об’єктивна історична тенденція охоплює всі країни незалежно від соціально-економічної системи чи рівня розвитку.

Передумови інтернаціоналізації господарських зв’язків виникли в період переходу до великого машинного виробництва. НТП є найдієвішим чинником інтернаціоналізації економіки, яка набуває нових рис, пов’язаних з переходом від переважно зовнішньоторгових зв’язків до міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва.

Інтернаціоналізація виробництва зумовлює необхідність утворення відповідних організаційних форм, які дають змогу долати перепони, породжені державними кордонами. Найважливішою стала економічна інтеграція, яка є певним міждержавним економічним об’єднанням, створеним відповідно до спеціальних угод. У межах території країн-учасниць вона охоплює певні види господарської діяльності на особливих умовах порівняно з іншими країнами.

Міжнародна економічна інтеграція –це процес зрощення, об’єднання економік різних країн на основі розвитку та поглиблення стійких взаємозв’язків у виробництві та розподілі праці, взаємодії відтворювальних структур на різних рівнях національних господарств.

Основними формами економічної інтеграції є:

1)преференційні торгівельні угоди;

2)зони вільної торгівлі;

3)митний союз;

4)загальний ринок;

5)економічний союз;

6)валютний союз;

7)політичний союз.

Між учасниками цього процесу здійснюється глибший поділ праці, ведеться інтенсивніший обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою.

Основними чинниками інтеграції є:

1)близькість рівнів економічного розвитку і рівня ринкової зрілості країн, що інтегруються;

2)географічна близькість, наявність спільного кордону і тісних економічних зв’язків, сформованих історично;

3)спільність економічних та інших проблем, які постають перед країнами у певних галузях (фінансів, державного регулювання економіки, політичного співробітництва);

4)демонстраційний ефект і економічні зрушення.

У різних регіонах світу сформувалося кілька десятків інтеграційних угруповань, серед них ЄС, НАФТА, АТЕК, ОПЕК, СНД.

Майже всі інтеграційні об’єднання, які виникають та розвиваються в нинішній світовій економіці, вирішують схожі завдання, сутність яких зводиться до використання переваг масштабної економіки, утворення сприятливого зовнішньополітичного середовища, вирішення проблем торгівельної політики, максимального сприяння структурній перебудові економіки, підтримки молодих галузей і забезпечення необхідних умов для створення нових.

Крім того, економічне зближення країн-учасниць певної інтеграційної групи певною мірою захищає їх від гострої конкуренції з боку інших країн.

Інтеграційна взаємодія дає змогу країнам-учасницям разом вирішувати найбільш гострі соціальні проблеми, проводити спільну науково-технічну політику.

5. Інтеграція України в світове господарство

Україна гостро відчуває необхідність інтеграції в світову систему господарювання. Світові економічні зв’язки значно допоможуть їй подолати глибоку економічну кризу, розвинути виробничі сили та підняти життєвий рівень населення. Важливо правильно визначити свої інтеграційні орієнтири – Росія, країни СНД, Східна Європа тощо.

Україна має деякі серйозні проблеми, що значно заважають їй достойно увійти в світові господарські зв’язки. Це, насамперед, низький рівень конкурентоспроможності національних товарів, високий рівень витрат, праце-, єнерго- та матеріаломісткості продукції, застарілі традиційні технології їх виготовлення, невідповідність світовим стандартам.

Крім того, недосконалим є співвідношення між складом імпорту та експорту. Україна традиційно експортує сировину, сільгосппродукцію, а імпортує енергоносії та наукомістку продукцію, товари народного споживання. Такий підхід не дає змогу Україні вдосконалити своє виробництво, здійснити структурну перебудову власної економіки на користь перспективних галузей. На кошти, що отримані від продажу товарів за кордон, потрібно купувати високі технології, підприємства під ключ, інвестувати в розвиток НТП.

Для покращення зовнішньоекономічної діяльності потрібно:

- визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукоємної продукції та ресурсозбережуючої технології в сфері станко-, літакобудівництва, ракетно-космічних технологій тощо;

- відмінити ПДВ на продукцію, що вивозиться, для поліпшення її конкурентності, скасувати ввізне мито на стратегічні для країни ресурси;

- виготовляти в Україні товари, що замінюють ті, що традиційно імпортувались – холодильники, автівки, тролейбуси тощо;

- налагодити суворий митний контроль;

- розробити програму державної підтримки зовнішньоекономічної діяльності українських фірм, не поспішати з лібералізацією цієї сфери;

- стимулювати залучення до економіки іноземних інвесторів.

Доцільним є залучення та використання іноземного капіталу, що могло б збільшити промисловий потенціал країни, отримати досвід сучасної організації виробництва та праці. За підрахунками спеціалістів, в економіку України потрібно інвестувати понад 50 млрд. дол., однак Україна реально ще не створила умов для приваблення іноземного капіталу. Сама структура розміщення іноземних інвестицій в економіку України те не є ефективною. Приблизно 70% підприємств з іноземним капіталом займаються торгівельно-посередницькою діяльністю, 25% - виробничою, 5% - наданням послуг населенню. Майже відсутні інвестиції в машинобудування, металообробку та сільське господарство, хоча саме сільське господарство є найбільш ефективною галуззю для інвестування в Україну.

Для суттєвого поліпшення інвестиційного клімату, стимулювання надходжень іноземних інвестицій Україні слід вирішити такі питання:

1)держава повинна гарантувати іноземним інвесторам безпеку їх вкладень;

2)держава повинна диференціювати податкові та інші пільги для іноземних інвесторів з урахуванням пріоритетів розвитку економіки;

3)держава повинна створити необхідні умови іноземним інвесторам для конвертації національної валюти у тверду;

4)держава не повинна перебільшувати значення іноземних інвестицій, оскільки вони не можуть бути визначальним чинником економічного зростання країни. Головний чинник – засоби і ресурси з власних джерел;

5)необхідні гарантії політичної стабільності в країні;

6)потрібно забезпечити стабільність законодавчої бази.

Ці умови є необхідними для перехідної економіки, коли вона ще далека від стабілізації, ринкові інститути ще формуються, а суспільна свідомість в іноземних інвестиціях вбачає економічну інтервенцію з метою перетворення країни на сировинний придаток високо розвинутих країн.

Одним з напрямів виходу України з економічної кризи є створення на її території вільних економічних зон та спільних підприємств.

Читайте також:

1. IV. Питання самоконтролю.
2. V. Питання для самоконтолю
3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
5. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
6. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
7. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
8. Бесіда за запитаннями.
9. В лекції висвітлюються питання використання мережних структур, їх недоліки та переваги.
10. Виділення в природних комплексах незвичайних, унікальних ділянок і явищ і питання їх збереження.
11. Висновок з 1 питання
12. Відповідаючи на питання, будьте впевнені в своїй перемозі і все у вас вийде.

Переглядів: 1222