Концептуальні основи розуміння прав людини в епоху Просвітництва (Ж.-Жак Руссо, Шарль Луї Монтеск’є, Вольтер, Еммануїл Кант, Томас Пейн, Мері Уолстонекрафт, Джеремі Бентам).

Жан Жак Руссо (1712-1778), швейцарский філософ, письменник, соціолог, історик, розвинув ідею соціального контракту поза спрощеним індивідуалізмом Гоббса і Локка. Праці: «Думки про походження та основи нерівності між людьми» (1755) і «Про суспільний договір, або Принципи политичного права» (1762). Відомий вислів із праці «Про суспільний договір» (1762) «людина народжується вільною, але всюди перебуває у ланцюгах». Значна частина його подальшої роботи була присвячена дослідженню умов, які обмежували свободу людини.

Руссо вважав, що утворення держави призвело до поглиблення суспільної нерівності. Майнова нерівність і право приватної власності – це економічна нерівність, а встановлення державної влади – політична нерівність. Деспотія призводить до крайнього ступені нерівності - рівність перед деспотом у своєму рабстві і безправ’ї.

Центральною в працях Руссо є ідея народного суверенітету– людина, об’єднуючись з іншими людьми, не повинна втрачати своїх природних прав і зберігати свободу. Основою законної влади є згода людей, виявом якої є суспільний договір. Людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасницею. Вся влада переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет належить народові. Громадянська свобода обмежена виключно загальною волею суверена. Отже, два суттєві принципи теорії «суспільного договору»:

1) повага до природних і невід’ємних прав людини;

2) покладання на публічну владу обов’язків їх поважати, слугуючи всій нації.

Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755), французький письменник, правник і філософ, у праці «Про дух законів» (1748) відстоював основоположні принципи політичного лібералізму як пріоритет індивідуальної волі – принципи природного права, відділення держави від цивільного суспільства, існування незалежних одна від одної законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Ідея ліберального суспільства Мотеск’є – це проголошення свободи індивіда у всіх сферах життя як умови розвитку суспільства, підтримка свободи приватного підприємництва і конкуренції, правової держави, парламентської демократії, розширення політичних і громадянських прав і свобод[4].

Вольтер (Марі Франсуа Аруе) (1694-1778), найвидатніший філософ ХVІІІ ст., публіцист, правозахисник. Закликав до скасування тортур і жорстоких покарань, захищав природні права людини.Природне право, на його думку, утверджує справедливість у людських відносинах. Самим справедливим вважав свободу і власність.Під свободою просвітник розумів усунення феодальних пережитків, незалежність громадян від сваволі: «Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від одних законів». Завдяки їй, люди стають незалежними, автономними суб´єктами політичних відносин і права. З ідеї Вольтера про перетворення підданих у повноправних громадян, повернення їм невідчужуваних прав — на особисту недоторканність, свободу совісті, свободу слова і друку та ін., проростала нова філософія права з її ідеєю «панування права».

На зміну деспотичному правлінню прийде царство розуму і свободи,що вже готується («починають мислити, просвіщатися і грамотно писати»). Гарантом реалізації природних прав людини стане держава, її політична організація важлива для філософа не у формі, процедурі влади, а в суті — реалізації в ній свободи.

Політичні реалії Франції й інших абсолютистських режимів Європи уможливлюють їх трансформацію в «освічені монархії».Зразком мудрого правління Вольтер називає Англію, де влада короля обмежена і де народ бере участь вуправлінні. Він вважає, що народи були б щасливі, маючи государів-філософів.

Основні погляди Вольтера тезисно:

1) історія – арена боротьби добра і зла, освіти і неуцтва, забобонів і марновірства — винуватців існуючих соціальних зол;

2) атеїзм небезпечний для простолюддя;

3) жорстка критика абсолютизму і сваволі влади, пропонував звільнення кріпаків, викуп поміщицьких селян;

4) матеріальною передумовою свободи і незалежності громадян в державі у Вольтера виступає приватна власність і рівні права;

5) заради свободи народ має проаво на повстання і скинення тиранів.

Імануїл Кант (1724-1804), німецький філософ, досліджував витоки юридичних прав людини. Запропонував трикутну структуру прав: 1) громадські права індивідуумів у межах їх національних держав; 2) міжнародні права держав у їхніх відносинах між собою; 3) космополітичні права індивідуумів і держав як існуючих взаємозалежно в універсальному стані людства. Однак, з філософської точки зору за Кантом люди мають права просто тому, що вони живуть на планеті Земля.

Томас Пейн (1737-1809) -соціальний мислитель, громадський і державний діяч. Свої правові та політичні погляди він виклав у працях: "Серйозна думка" (1775), "Здоровий глузд. Про походження і призначення державної влади з короткими зауваженнями з приводу англійської конституції" (1776), "Американська криза" (1776-1783), "Права людини" (1791-1792), "Вік розуму" (1794), "Аграрна справедливість" (1797), "Дослідження про основні принципи державної влади" (1799), "Конституційна форма" (1805) та ін.

Права людини" Пейна - одна з найвизначніших політико-правових праць.

Пейну належить пріоритет у чіткому науковому розмежуванні особи, суспільства і держави. Він упевнений, що суспільство, створене об'єктивними потребами людини, існувало завжди, на будь-якому відрізку еволюції людства і в будь-якому вигляді чи сталі воно є благом, засобом зближення індивідів, їх захисником та "сприяє нашому щастю позитивно". Держава виникає через наявність у людини вад. Метою держави є "загнуздання такої розпусти", вона є джерелом розбрату, карателем, у найкращому випадку - необхідним злом, у найгіршому - злом нестерпним, а тому "сприяє нашому щастю негативно". Роль суспільства в майбутньому буде зростати, а значення держави - сходити нанівець.

Що стосується особи, то всі люди народжуються рівними, мають однакові і невідчужувані природні права, які належать їм за "правом існування". При цьому Пейн наголошував, що людина ніколи не мала прав власності на іншу людину, як і жодне покоління - на власність над наступними поколіннями. На певному етапі розвитку суспільства люди зрозуміли, що не всі належні їм від природи права вони можуть ефективно використовувати самостійно, а тому деякі з цих прав погодились передати суспільству, оскільки "сила суспільства перевищує їх власну силу". Із надр суспільства стали виникати держави, джерелами яких є: 1) марновірство, забобони (призводять до панування духовенства); 2) сила (панування завойовників); 3) розум (держава з'являється на підставі суспільного договору).

Розум Пейн вважав найліпшим шляхом виникнення держави. На його погляд, суспільний договір укладається не між народом та правителями, оскільки самих правителів тоді ще бути не могло. Вільні індивіди на підставі їх особистих суверенних природних прав "вступають у договір один з одним для створення правління, і це єдиний спосіб, яким мають право створювати правління, і єдина основа, на якій вони вправі існувати". Держава має виникати з народу, а не стверджуватися над народом.

Мислитель поділяв природні права на такі, що ніколи не передаються ані суспільству, ані державі (це права на щастя і благодать, всі інтелектуальні права чи права духу, у т. ч. й релігія), і "природні права, що не зберігаються". Вони є основою, критерієм, мірилом, еталоном для прав громадянських, кожне з яких мовби "отримується в обмін на якесь природне право". Саме внаслідок поєднання "природних прав, що не зберігаються", тобто громадянських прав, виникає державна влада, яка в жодному разі не може зазіхати на природні права людини, які вона нікому не віддавала. В основі усіх громадянських прав і кожного з них окремо перебувають права природні. Громадянські права - те, що належить людині як члену суспільства, природні права - те, що належить людині як індивіду, живій істоті. Закони (позитивне право) кожної країни повинні відповідати і виходити з цих загальних принципів. У позитивному праві Пейн виокремлював право законодавче (legislative law) і право юристів (lawyer's law). До права юристів як "маси суперечливих думок і рішень судів" він ставився критично, чим підривав загальні засади прецедентного права.

Мері Уоллстонекрафт (1759-1797)- британська письменниця, філософ і феміністка XVIII століття. Врахувала їдеї Пейна, але зосередилася на ролі жінок у процесі становлення прав людини. Уолстонкрафт відома своїм есе "Захист прав жінки" (1792), в якому вона стверджує, що жінки не є істотами, що стоять на нижчому щаблі розвитку по відношенню до чоловіків, але здаються такими через недостатнє утворення. Вона пропонує розглядати і чоловіків і жінок як розумних істот і представляє суспільний лад, заснований на розумі.

Джеремі Бентам (1748-1832), англійський філософ, юрист, не був прихильником природних прав. Ві висміював саму ідею природного права, і існування таких прав взагалі. На його думку, право не може бути абстрактним явищем природного права, а тільки позитивним правом, прийнятим людьми. Джеремі Бентам, писав, що право є дитиною права; реальне право породжує реальні права, а уявне право, яким є природне право – породжує уявні права. Природні права – це нонсенс.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розуміння прав людини в епоху Відродження (ХІV – поч. ХVІІ ст.) (Томас Гоббс, Гуго Гроцій, Дж. Локк)).	\|	Перші офіційні документи в галузі прав людини (ХVІІ – ХVІІІ ст.).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.