• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Політика ЄС з оцінювання відповідності

У країнах ЄС існували значні розбіжності в процедурах підтвердження безпечності виробів: це могло бути як заява-декларація, так і сертифікація третьою стороною. Але в 1985 р. була прийнята директива Ради ЄС про технічну гармонізацію, в якій розмежовується роль основних вимог і стандартів. Основні вимоги обов’язкові, на відміну від вимог стандартів. Причому, якщо стандарт гармонізований, то продукція, виготовлена за цим стандартом, вважається відповідною основним вимогам. У цьому зв’язку процедура контролю для виготівника полегшу­ється. Якщо продукція виготовлена не за гармонізованим стан­дартом, а відповідно до основних вимог, то необхідним є під­твердження відповідності третьою стороною.

Вільному обігу продукції між країнами – членами Євросоюзу сприяє також застосування для оцінки відповідності і «нового підходу», суть якого полягає у відмові від детального регламен­тування у директивах вимог до безпеки, але істотні вимоги чітко і точно формулюють остаточний результат, у той же час не встановлюючи шляхи реалізації чи способи досягнення цього результату. Наприклад, вимоги, що стосуються електро­магні­т­ної сумісності в галузі електронно-обчислювальної техніки, ме­дичної промисловості, автомобілебудування залишаються тими самими, проте існують комплекти нормативних документів, абсолютно різних для кожного типу продукції. Директива ЕС за електромагнітною сумісністю скасовує усі комплекти норма­тив­них документів і закладає єдиний принцип та єдині обов’язкові вимоги для усіх галузей промисловості, де наявний цей фе­номен.

«Декларація про відповідність» у світовій практиці застосо­вується більше 20 років. Згідно з документами ISO/IEC (між­на­родна електротехнічна комісія), це – «процедура, за допомогою якої постачальник письмово засвідчує, що продукція, процес або послуга відповідають встановленим вимогам». При цьому тер­мін «постачальник» означає будь-яку організацію, яка постачає продукцію або надає послугу – це може бути підприємство-виготівник, підприємство-продавець, розповсюджувач-імпортер, сервісна фірма тощо. Прийняти декларацію про відповідність в Україні має право тільки юридична особа або індивідуальний підприємець, які підпадають під юрисдикцію України. Деклару­вання відповідності означає, що виробник повинен сам пересвід­читися у відповідності продукції встановленим вимогам, тобто самостійно (або із залученням органу з сертифікації) провести необхідні процедури оцінки відповідності та нести при цьому відповідальність за відповідність продукції цим вимогам. Якщо виробник не є резидентом України, він призначає в установ­ле­ному законодавством порядку уповноважену особу – резидента України для проведення процедур підтвердження відповідності. Таким чином, декларування відповідності покладає обов’язок доведення відповідності продукції встановленим вимогам і від­повідальність за її відповідність на виробника даної продукції, як це прийнято у практиці країн Євросоюзу.

У рамках Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС наша країна взяла на себе зобов’язання гармо­нізувати законодавство, норми, правила і стандарти, а також процедури з оцінки відповідності. Першим кроком реформу­ван­ня національної системи технічного регулювання стало введен­ня в дію у червні 2001 р. законів України «Про стандартизацію», «Про підтвердження відповідності» та «Про акредитацію орга­нів з оцінки відповідності», що відповідають принципам техніч­ного регулювання, діючим у Євросоюзі. Зокрема, Законом «Про стандартизацію» закріплюється основний принцип міжнародної стандартизації – добровільність застосування стандартів. Але добровільними стандарти стануть не завтра, а лише після того, як обов’язкові вимоги щодо безпеки для життя, здоров’я людей, охорони навколишнього середовища будуть перенесені у техніч­ні регламенти. А стандарти, в свою чергу, повинні:

1. Створювати доказову базу виконання відповідних тех­нічних регламентів і процедур оцінки відповідності продукції вимогам технічних регламентів.

2. Містити попереджувальні вимоги з якості та безпеки продукції.

3. Впроваджувати результати інновацій і новітніх техно­ло­гій з якості та безпеки продукції.

4. Сприяти ідентифікації продукції і виявленню кон­тра­факта.

5. Допомагати підприємствам впроваджувати системи ме­неджменту якості й управління навколишнім природним сере­довищем на базі міжнародних стандартів ISO серій 9000 та 14000.

На жаль, брак бюджетних коштів не дозволяє проводити роз­робку та перегляд національних стандартів на основі відпо­від­них міжнародних на належному рівні: лише 1 тис. дер­жавних стандартів України, і то з натяжкою, з 30 тис. чинних у Євро­союзі, можна віднести до гармонізованих з міжнародними. У цих економічних умовах заслуговує на увагу досвід інших країн у вирішенні цієї проблеми. Так, у країнах Балтії міжна­род­ні та європейські стандарти застосовують методом «обкладин­ки» з подальшим пошуком підприємств, бажаючих їх викори­стати і готових профінансувати переклад, експертизу і прий­нят­тя ідентичного національного стандарту. Шведський інститут стан­дартів, раніш ніж розробляти та впроваджувати той чи інший стандарт, знаходить підприємства та організації, які забез­печують 90 % фінансування робіт і лише при високій заці­кав­леності в стандарті зі сторони промисловості держава виді­ляє недостатні 10 % коштів. Такий прецедент вже є і в Україні. Асоціація виробників морозива «Українське морозиво» разом з технічним комітетом з стандартизації України «Молоко, м’ясо та продукти їх переробки» (ТК-140) розроблятиме та візьме на себе значну частину фінансування розробки державного стан­дарту на морозиво, гармонізованого з європейськими нормами.

Прийняття закону «Про підтвердження відповідності», по суті, скасувало державну монополію на сертифікацію продукції та послуг і створило умови для залучення у цей процес недер­жавних структур різних форм власності. Законом вперше в українську практику було введено поняття «технічний регла­мент з підтвердження відповідності», який згідно з офіційним словником Світової організації торгівлі є документом, що пови­нен вміщувати обов’язкові технічні вимоги безпосередньо або шляхом посилання на національні стандарти. І ці вимоги обов’язкові для виконання. Технічні регламенти, що будуть застосовуватись в Україні, є аналогами відповідних директив Євросоюзу і повинні затверджуватись Кабінетом Міністрів України. Законом України «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» розмежовано функції підтвердження відповід­но­сті (сертифікації) та акредитації, результатом чого стало ство­рення державної неприбуткової організації – Національного органу з акредитації України. Основними завданнями цього агентства є забезпечення єдиної політики у сфері оцінки відпо­відності, створення умов для взаємного визнання результатів діяльності з оцінки відповідності, у тому числі в інших країнах, усунення технічних бар’єрів у торгівлі, встановлення рівно­правних стосунків з міжнародними організаціями з акредитації.

Другим кроком реформування системи технічного регулю­вання в Україні стала розробка у поточному році одинадцяти технічних регламентів, серед яких: про безпеку іграшок, про електропобутові морозильні прилади, про безпеку низько­вольт­ного обладнання, про безпеку газових приладів, про безпеку водогрійних котлів, про безпеку ліфтів тощо. А ось «Технічний регламент про модулі процедур оцінювання відповідності та принципи маркування національним знаком відповідності, які повинні застосовуватися в технічних регламентах з підтвер­дження відповідності» – особливий, тому що встановлює ті процедури оцінки відповідності, які повинні застосовуватись у всіх без виключення технічних регламентах про підтвердження відповідності, що розробляються. Пройшовши складний шлях термінологічної експертизи, розгляду європейськими експер­тами, погодження з центральними органами виконавчої влади, проекти усіх одинадцяти технічних регламентів подані на роз­гляд до Кабінету Міністрів України. Ці документи характери­зують новий напрям в українському законодавстві, тому вони всебічно вивчаються фахівцями Кабміна для прийняття зваже­ного рішення щодо їх введенню в дію.

Усі технічні регламенти, що розробляються в Україні, базуються на відповідних європейських директивах, які, в свою чергу, побудовані на принципах так званого «глобального підходу» та «нового підходу» оцінки відповідності, прийнятих у Євросоюзі. Що це за підходи? Рішенням Ради Європи у 1993 р. у Євросоюзі введений «глобальний підхід» для оцінки відпо­від­ності, який базується на модульному принципі, спрямованому на максимальне спрощення процедури доведення відповідності. Модулі, а їх вісім (А, В, С, D, Е, F, G, H), або комбінації з них застосовуються залежно від виду продукції, феномену (напри­клад, електромагнітна сумісність), ступеня ризику, аналізу ре­зультатів випробувань тощо. З восьми модулів лише у трьох випадках відповідальність підтверджується сертифікатом, вида­ним третьою стороною, тобто незалежним від виробника і спо­живача органом з сертифікації. По-перше, це сертифікат типу, коли конструкція, принцип дії, комплектуючі вироби досліджені уповноваженим органом із сертифікації і він дійшов висновку, що цей тип відповідає вимогам технічного регламенту. По-друге, сертифікат одиничного виробу, наприклад, сертифікат на судно чи прокатний стан. І по-третє, сертифікат на партію продукції. При використанні інших п’яти модулів основним документом підтвердження відповідності служить декларація про відповідність встановленим вимогам, про яку ми погово­римо пізніше. У ряді випадків виробник може підкріпити декла­рацію про відповідність сертифікатом типу або оціненою акре­дитованим органом системою якості зі стандартів ISO 9000. Як зазначає керівник розробки «Технічного регламенту про модулі процедур оцінювання відповідності...» Володимир Єременко, кандидат технічних наук, начальник Центру випробувань про­дукції Українського державного науково-виробничого центру стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМ, м. Київ): «При визначенні можливих варіантів модулів повинні врахо­ву­ватися, зокрема, такі чинники, як відповідність модулів виду продукції, природа пов’язаного з нею ризику, економічна інфра­структура окремої галузі, типи і важливість виробництва. Крім того, визначаючи ряд можливих модулів для даного виробу чи груп однорідної продукції, технічні регламенти з підтвердження відповідності повинні залишати настільки широкий вибір для виробника, наскільки це сумісно із забезпеченням відповідності їх вимогам».

5.4.1. Комплексний підхід до взаємного
визнання результатів сертифікації

Комплексний підхід наближує перехід до взаємного визнання результатів сертифікації за умови компетентності, високого тех­нічного оснащення і відкритості. Для створення режиму відкри­тості пропонується забезпечити доступ усіх зацікавлених сторін до інформації про вимоги стандартів, методи випробування, вимоги безпечності виробів. Створений Комісією ЄС банк даних «Сертифікат» містить інформацію про всі існуючі в Європі системи сертифікації, методики випробувань, лабораторії і ви­пробувальні центри та ін.

Посилюється увага до акредитації випробувальних лабора­торій у країнах-членах ЄС. Підтримуються тенденції до розвит­ку національних систем акредитації на базі європейських стан­дартів EN 45000 і до співпраці в цій галузі.

Комплексний підхід передбачає нову законодавчу процедуру сертифікації і випробувань, згідно з якою в законодавчі норми ЄС не допускається включення однієї обов’язкової методики сертифікації конкретного товару. Повинні бути визначені пара­метри безпечності, які вимагаються, декілька методів їх підтвер­дження, умови застосування цих методів. Обмежується також втручання державних органів у діяльність незалежних центрів, за винятком випадків крайньої необхідності.

Оцінюється на відповідність процес розробки продукції (про­ектування, дослідний зразок, виробництво); вид контролю (пере­вірка документації, випробування дослідного зразка, перевірка системи якості та ін.); контролюючий орган (виготівник, неза­лежна організація, третя сторона).

У 1989 р. в ЄС була прийнята Глобальна концепція гармоні­зації правил з оцінки відповідності.

Згідно з директивами відповідність може бути оцінена самим виробником, у результаті чого заявою-декларацією він підтвер­джує відповідність товару вимогам директиви і засвідчує це маркуванням товару знаком.

«Нові» директиви містять гармонізовані вимоги до безпеч­ності, конкретизовані стосовно до певної стадії життєвого циклу продукції: проектування, виготовлення, реалізації, експлуатації. Для того, щоб директиви протягом довшого часу не потребу­вали переробки, в них включають загальні вимоги, а більш докладні, окремі, вносять у стандарти.

«Нові» директиви відрізняються від «старих» і за струк­ту­рою: в них є правова і технічна частини, наводяться принципи систем оцінки відповідності та посилання на стандарти. Таким чином, європейський стандарт, який не має обов’язкового харак­теру, будучи згаданим у «новій» директиві, забезпечує доступ на ринок продукції, що відповідає його вимогам, без будь-яких перешкод і обмежень.

На відміну від «нових», «старі» директиви мають галузевий характер, точніше вимоги, які є в них, не уніфіковані, немає також посилань на стандарти.У зв’язку з цим до кожної «старої» директиви потрібно було прийняти багато доповнень і поправок, що ускладнює їх застосування на практиці.

Усунення перешкод для руху товарів, пов’язаних з існуван­ням різних технічних норм і стандартів у державах-членах, забезпечується у Співтоваристві двома способами: 1) шляхом гармонізації національних стандартів через прийняття та ім­плементацію єдиних норм комунітарного права у цій сфері та 2) шляхом впровадження принципу взаємного визнання.

Використовуються три терміни, які досить часто ототожню­ють, а саме: «гармонізація», «адаптація» і «уніфікація». Інколи вбачається за доцільне розмежовувати їх і вживати термін «гар­монізація» у розумінні «приведення законодавства держав-чле­нів ЄС до вимог законодавства ЄС»; термін «адаптація» у зна­ченні «приведення правових актів третіх країн (не членів ЄС) до норм права Співтовариства» і термін «уніфікація» у значенні «зближення правових норм технічного регулювання різних дер­жав світу чи їх об’єднань шляхом взаємного узгодження відпо­відних правових норм».

Надзвичайно важливе значення для формування єдиного ринку товарів відіграв і відіграє принцип взаємного визнання. Вперше він був сформульований у рішенні Суду ЄС у справі Cassis deDijon у 1979 р. [26] і закріплений у Білій книзі «Завер­шення формування внутрішнього ринку і взаємне визнання». У 1999 р. він був детально роз’яснений у повідомленні Комісії [27]. Принцип взаємного визнання гарантує вільне пересування товарів (і послуг) без потреби гармонізації законодавства країн-членів.

Суть принципу взаємного визнання полягає у тому, що това­ри, які законно виготовляються на території однієї держави-чле­на ЄС, не можуть бути заборонені для продажу на території ін­шої держави-члена, навіть якщо вони виготовляються за техніч­ними чи якісними характеристиками, що відрізняються від тих, які застосовуються до своїх власних товарів.

Єдиний дозволений виняток – якщо такий товар (чи послуга) становить чи може становити загрозу здоров’ю споживачів чи навколишньому середовищу.

Слід також відзначити, що ЄС є прихильником уніфікації технічних норм і стандартів на міжнародному рівні. Досягнутий прогрес Співтовариства у цьому відношенні полягає у його приєднанні до Угоди про технічні бар’єри у торгівлі СОТ, у практиці підписання угод про взаємне визнання технічних стандартів із третіми країнами. Займаючи лідируючі позиції у світовій торгівлі й активно відстоюючи свої позиції в СОТ, ЄС є значною мірою творцем світової культури стандартизації і сертифікації продукції.

У межах Угоди про технічні бар’єри у торгівлі ЄС є побор­ником розробки єдиних глобальних технічних стандартів шля­хом уніфікації національних законодавств чи взаємного визнан­ня національних стандартів і процедур, бере активну участь у відповідному комітеті СОТ.

ЄС підписав низку угод про взаємне визнання технічних стандартів із такими державами, як Японія, Швейцарія, Австра­лія, Канада, Ізраїль, Нова Зеландія, США. Проте вони не перед­бачають уніфікації технічних норм і стандартів договірних країн. Згідно з цими угодами відбувається взаємне визнання процедур сертифікації продукції, що суттєво полегшує умови товарообміну між сторонами договору і позбавляє виробників-експортерів продукції необхідності проходити таку процедуру у країні-імпортері.

5.4.2. Європейські модулі на стадіях
життєвого циклу продукції

Директиви ЄС за Новою концепцією визначають способи підтвердження відповідності (модулі), які може використо­ву­вати постачальник. Право вибору конкретного модуля надається постачальнику (виробнику). Для різних стадій життєвого циклу продукції передбачені різні модулі [28].

Читайте також:

1. IV. ВИСТАВКА ТА ОЦІНЮВАННЯ РОБІТ
2. IV. Політика держав, юридична регламентація операцій із золотом.
3. X. Оцінювання виробів та відбір їх на виставку.
4. Аграрна політика
5. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
6. Активна і пасивна державна політика.
7. Активна політика зайнятості
8. Аналіз та оцінка інвестування в умовах ризику. Якісні та кількісні методи оцінювання проектних ризиків.
9. Антиінфляційна державна політика
10. Антиінфляційна політика держави
11. Антиінфляційна політика. Взаємозв’язок інфляції та безробіття.
12. Антимонопольна політика держави.

Переглядів: 2205