• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Соціально-економічний розвиток і духовне життя Київської Русі

Утворення Київської Русі, її державний устрій

Історичне значення Київської Русі і її спадкоємниці – Галицько- Волинської держави

Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі

Монголо-татарська навала та її наслідки для Київської Русі

Соціально-економічний розвиток і духовне життя Київської Русі

Утворення Київської Русі, її державний устрій

ТЕМА II. КИЇВСЬКА РУСЬ ТА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, як аргументи висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва „Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів – „руотсі”.

Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва „Русь” походить від назви річок у Центральній Україні – Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем’я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов’янськими племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно якої поляни є не слов’янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави – Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов’язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

Початок формування державності на території України тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIIІ – на початку ІХ ст. відбувається об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва – князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену внутрішню та активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди.

До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії у Київській Русі. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга – Рюрика. В 879 році Рюрик помер і залишив свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега, який у 882 році вбив Аскольда і захопив Київ, приєднавши до нього Новгород. Незважаючи на протидію новгородців, під владою київських князів об’єднались землі ільменських слов’ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів. У Києві відновився язичницький культ.

У 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду, було укладено в 911 р.

Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович. Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втратила контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов’язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян, князь Ігор був убитий.

Синові Ігоря Святославові на той момент було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря – княгині Ольги. Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. За часів Ольги зміцнилась економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.

У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнством княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.

Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в’ятичів, придунайські міста, Тмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.

Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав започаткував адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, – в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави.

Але найбільшої могутності досягла Київська Русь за Володимира Великого (978–1015) і Ярослава Мудрого (1019–1054).

Володимир повернув Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в’ятичів, фактично завершивши формування державної території. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні – річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою. Враховуючи, що влада в удільних князівствах, з яких складалася Древньоруська держава, фактично належала місцевим племінним династіям, які протистояли великому київському князю в його прагненні об’єднати під своєю владою племінні князівства, Володимир продовжує розпочату батьком адміністративну реформу. Він замінив племінних вождів своїми синами, яких у нього було 1, та вірними боярами. Ті в свою чергу створили апарат управління нижчого рангу. Це зумовило консолідацію держави, підірвало сепаратизм місцевої племінної знаті.

Для зміцнення оборонної могутності держави Володимир провів військову реформу, встановивши феодальну організацію війська – службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створив досить розгалужену систему фортець, валів, опорних пунктів у прикордонних землях.

Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого часу.

Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною (старослов’янською).

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії вирядив до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погодився в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) – опору візантійського панування в Криму – і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з’явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала в ряд провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.

На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Отже, православ’я стало фундаментом для створення централізованої держави, а християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

У період правління Ярослава Мудрого розширилися кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході.

Завершилось будівництво Давньоруської держави. було остаточно зламано місцевий сепаратизм, вдосконалювався державний апарат. Князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст (площа Києва за його правління зросла у 7 разів). Інтенсивно розвивалося землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилась внутрішня і зовнішня торгівля. З ім’ям Ярослава Мудрого пов’язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності.

Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший – з візантійською принцесою, ще двоє – з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша – за норвезького короля Гаральда, а наймолодша Анна – за французького короля Генріха І.

Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав перший письмовий звід норм давньоруського права „Руська правда“, які захищали приватну власність і власника.

Ярослав призначив на вищу церковну посаду – митрополита – не грека, як то було раніше, а слов’янина – Іларіона.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи.

Проте після смерті Ярослява Мудрого розпочався період міжфеодальних усобиць, період поступового політичного ослаблення Київської Русі.

За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною державою з монархічною формою правління. Протягом IX–XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляв себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії – бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). В руках Великого київського князя було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої („отроки“, „діти боярські“, „пасинки“) дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов’янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом „вето“, боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжив слов’янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися.

Князь, боярська рада, віче – це носії різних форм державності, основні елементи трьох моделей управління – монархічної, аристократичної та демократичної, які діяли на Русі.

Становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до вотчинних. Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення князем та дружиною. Основним елементом цієї системи була данина, „полюддя“. У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захопили общинні землі, внаслідок чого виникло вотчинне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті – бояр та православної церкви.

У X–XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати з їх населення податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набрала вотчина – спадкове володіння, що могло вільно продаватися, передаватися в спадок, даруватися.

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов’янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У X–XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

– смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

– закупи – люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

– рядовичі – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

– челядь – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала, їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

– холопи – населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство, скотарство. Допоміжними галузями господарства стали промисли – бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. В Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва. Всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був „грецький“ шлях („із варяг у греки“), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. „Шовковий“ шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. „Соляний“ та „Залізний“ були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Русь експортувала хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, ювелірні вироби і т. н..

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в II–III ст. З часом східні слов’яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — „куну“ (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’явилася нова лічильна одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступилися місцем твердій валюті – гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160–196 г. Лише наприкінці XIII ст. виник карбованець – срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники – перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворилися на постійні залюднені міста, що стали економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв’язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX–X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 „градів“, з яких майже 100 були справжніми містами.

Суттєві зрушення в політичному і соціально-економічному розвитку: становлення давньоруської державності, виникнення міст, відокремлення ремесла від сільського господарства, пожвавлення торгівлі та зміцнення міжнародних зв’язків і особливо запровадження християнства та ін. зумовили високий розвиток культури Київської Русі, збагачення їх духовного життя. Давньоруська культура й сьогодні вражає тисячами фольклорних, писемних та речових пам’яток, які збереглися до наших днів.

Це й знаменитий Софіївський собор, зведений 1037 р., Кирилівська (1146) та Василівська (1183) церкви у Києві, Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі.

Це – високохудожні історичні твори-літописи: „Повість минулих літ”, створена ченцем Кеєво-Печерського монастиря Нестором; „Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона; „Повчання дітям” Володимира Мономаха; поетична пам’ятка „Слово о полку Ігоревім”…

Це – й перше писане зведення законів Київської Русі – „Руська правда”.

Це – й пам’ятки усної народної творчості: пісні, казки, билини.

Це – й творіння давньоруських ювелірів і т. ін. Все це – не лише духовне багатство Кивської Русі, але й значний внесок у розвиток культури середньовічного світу.

Із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель – період феодальної роздробленості, а це призводить до занепаду економіки і культури руських земель.

По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпалася на багато князівств і земель. Основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості в сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов’язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділилися Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили – дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники.

У 60–70 роки XII ст. виділилися два центри, які намагалися об’єднати навколо себе руські землі, – Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликало загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги – лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

Читайте також:

1. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
4. А. 5-7 день життя.
5. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
6. Австрії: мистецтво повсякденного життя.
7. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
8. Адаптації до паразитичного способу життя
9. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток
10. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
11. Акцентуація характеру – перебільшений розвиток певних властивостей характеру на шкоду іншим, в результаті чого погіршуються відносини з оточуючими людьми.
12. Анамнез життя

Переглядів: 1357