ПРИНЦИПИ СУДОЧИНСТВА

Законністьє загальноправовим принципом, що діє в усіх галузях державного та суспільного життя. Під законністю слід розуміти додержання і виконання приписів Конституції України, законів та інших нормативних актів усіма державними і недержавними підприємствами, установами й організаціями, посадовими особами, громадянами. Цей принцип безпосередньо відноситься до кримінального судочинства. До обов'язків суду входить суворе додержання матеріальних і процесуальних законів при вирішенні справ по суті, перевірці законності та обгрунтованості вироку у виших інстанціях. Принцип законності забезпечується такою побудовою судочинства, при якій у кожній наступній стадії перевіряється законність рішень, прийнятих раніше.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судомполягає в тому, що в судочинстві громадяни є рівними перед законом і судом. Ця рівність не залежить від раси, національності, мови, соціального походження, майнового і посадового становища, місця проживання, віросповідання, переконань, належності до політичних партій і громадських об'єднань та інших обставин. Усі суб'єкти, які займають однакове процесуальне становище, користуються одними й тими ж правами.

З метою забезпечення реальності прав закон передбачає додаткові гарантії особам, які з різних причин не можуть захистити свої права та інтереси. Зокрема, встановлює обов'язкову участь захисника у справах неповнолітніх, німих, глухих, сліпих та інших осіб, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі здійснювати своє право на захист. Особам, які не володіють мовою судочинства, надається право користуватися рідною мовою та допомогою перекладача. Порядок судочинства є єдиним і обов'язковим щодо усіх кримінальних справ незалежно від того, хто притягується до відповідальності.

Рівність усіх перед законом припускає, що при провадженні з кримінальної справи повинна бути забезпечена рівність у застосуванні кримінального закону. Кримінальний закон, який забороняє вчинення злочинів і встановлює за них покарання, є рівно обов'язковим для усіх. В той же час він рівно захищає громадян, їх життя, честь, гідність майно.

Забезпечення доведеності винивипливає з презумпції невинуватості, формулювання якої міститься в ст. 62 Конституції: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Презумпція невинуватості виражає не особисту думку слідчого, судді, а об'єктивне правове становище. Держава, суспільство вважають громадянина законослухняним до тих пір, доки інше не доведено і не встановлено відповідно до закону судовою владою. Особа, притягнута як обвинувачений, лише звинувачується у скоєнні злочину і не вважається злочинцем. Обов'язок доводити винуватість обвинуваченого лежить на тому, хто його звинувачує, а в суді, де розглядається справа, обов'язок доказувати винуватість лежить на обвинувачеві, котрий бере участь у судовому розгляді.

Обставини справи мають бути досліджені повністю, всебічно, об'єктивно. Мають бути з'ясовані як викриваючі, так і виправдовуючі обвинуваченого, а також пом'якшуючі та обтяжчуючі його відповідальність обставини. Обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість. Суд, прокурор, слідчий та дізнавач не мають права перекладати обов'язок доводити невинуватість на обвинуваченого. Забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувального вироку тільки в разі підтвердження визнання сукупністю доказів, які є у справі. Нарешті, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Змагальність сторін і свобода в поданні ними суду своїх доказів та доведенні перед судом їх переконливості.Цей принцип припускає: а) розподіл функцій обвинувачення і захисту та відокремлення цих функцій від правосуддя; б) наділення обвинувача і захисника рівними процесуальними правами при здійсненні ними своїх функцій. Обвинувач, підсудний, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники в судовому засіданні користуються рівними правами щодо подання доказів, участі в їх дослідженні та заявленні клопотань; в) активне і керівне становище суду в процесі.

Визнання права на змагальність — це й визнання за тими, хто змагається, права вільно використовувати рівні засоби та можливості в поданні суду доказів, а також у доведенні перед судом їх переконливості. Процесуальне рівноправ'я означає, що усе, що має здійснювати обвинувач для доведення обвинувачення, вправі здійснювати й захисник для його спростування. Як обвинувач, так і підсудний із захисником мають право викладати свої міркування з приводу тих питань, які виникають в судовому засіданні і вирішуються вироком, в тому числі про кваліфікацію злочину та застосування покарання. Суд має створити необхідні умови для всебічного, повного й об'єктивного дослідження справи. Він виключає із розгляду неприпустимі докази, якою б стороною вони не подавалися, вирішує питання про дослідження доказів, раніше виключених із розгляду справи, за клопотанням сторін розглядає нові докази тощо.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором.Кон-стиціюванням цього принципу є практичне покладення функції обвинувачення на прокурора. В судовому розгляді він підтримує перед судом державне обвинувачення, користуючись при цьому рівними правами з іншими учасниками процесу. Функція обвинувачення виконується прокурором протягом усього розгляду справи, незалежно від зайнятої ним позиції, в тому числі тоді, коли він відмовляється від обвинувачення.

Державний обвинувач бере активну участь у дослідженні доказів, висловлює суду свої міркування про застосування кримінального закону та міри покарання щодо підсудного або обґрунтовує свою відмову від обвинувачення. Взаємини прокурора з судом будуються на основі найсуворішого додержання принципів змагальності і рівності прав сторін, незалежності суддів та підкоренні їх тільки закону. Прокурор виступає від імені держави і внаслідок цього підтримує обвинувачення у суворій відповідності із законом і в тій мірі, в якій воно знаходить підтвердження в судовому слідстві.

Забезпечення обвинуваченому права на захистозначає, що на органи (посадові особи) — слідчого, прокурора, дізнавача, суд — покладений обов'язок реалізувати право обвинуваченого на захист. Кримінально-процесуальний закон передбачає значний обсяг прав, що дають змогу обвинуваченому при його вмілому використанні самостійно захитатися від пред'явленого обвинувачення. Це такі

права: 1) знати, у чому він обвинувачується; 2) давати пояснення по суті пред'явленого обвинувачення або відмовитися від давання свідчень та відповідей на питання; 3) подавати докази; 4) заявляти клопотання; 5) мати захисника і побачення з ним наодинці до першого допиту; 6) знайомитись з усіма матеріалами справи; 7) заявляти відводи; 8) подавати скарги на дії і рішення дізнавача, слідчого, прокурора, судді та суду; 9) право на останнє слово (ч. 2, З ст. 43 КПК).

Крім того, на органи, що висунули обвинувачення, а також на суд покладається обов'язок: 1) до першого допиту обвинуваченого пояснити йому право мати захисника; 2) надати можливість обвинуваченому захищатися встановленими у законі заходами; 3) дізнавач, слідчий, прокурор, суддя та суд зобов'язані забезпечити охорону особистих і майнових прав обвинуваченого (ст. 21 КПК).

Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому права на захист значною мірою спирається на обов'язок посадових осіб реалізувати ці права. Свої права обвинувачений може реалізувати через запрошення захисника (або призначення захисника у випадках, коли участь останнього є обов'язковою — ч. З ст. 46 КПК).

Нарешті, закон містить норму, яку теж можна трактувати як принцип забезпечення обвинуваченому права на захист: суд, прокурор, слідчий та дізнавач повинні використовувати усі передбачені законом заходи для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, виявляти не тільки викриваючі, але і виправдовуючі обвинуваченого обставини, а також обставини, що не тільки обтяжчують, а й пом'якшують його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК).

Гласність судового процесу і його повна фіксація технічними засобамиполягає в тому, що розгляд справ в усіх судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених законом. Будь-який громадянин, якому виповнилося 16 років, має право бути присутнім у залі судового засідання. Крім того, хід судового розгляду та його результати можуть доводитися до відома населення за допомогою засобів масової інформації чи іншим способом. Закрите слухання справи проводиться тоді, коли необхідно зберегти державну таємницю. Закритий судовий процес допускається також за вмотивованим рішенням суду стосовно справ про злочини осіб, які не досягли 16 років, та щодо інших справ з метою запобігання розголошення відомостей про інтимний бік життя осіб, що беруть участь у справі.

Вирок суду в усіх випадках оголошується публічно, навіть якщо справу було розглянуто у закритому засіданні. Гласність забезпечує соціальний контроль за діяльністю органів, які здійснюють кримінальний процес. Відкритий розгляд справи, в ході якого досліджуються докази, подані органами попереднього розслідування і додатково одержані судом, дають змогу присутнім громадянам самим судити про обставини справи і особу підсудного, оцінювати перебіг та результати процесу і, отже, формувати громадську думку про судочинство в цілому. Сторонам надається можливість фіксувати хід судового розгляду технічними засобами.

Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішеннясуду, крім випадків, встановлених законом. Всилу даного принципу сторони мають право на перегляд судового рішення вищим судом в порядку апеляційного і касаційного провадження. У нових процесуальних кодексах має бути передбачений порядок принесення відповідної скарги та її розгляду, а також визначені межі перегляду по суті рішень суду першої інстанції, повноваження вищих інстанцій. Згідно з цим принципом судочинства передбачається реформування нинішньої судової системи.

Обов'язковість рішень судуозначає, що ті рішення, які набрали чинності, а також передбачені законом судові розпорядження, вимоги, доручення та інші акти органів судової влади є остаточними і обов'язковими для усіх без винятку органів державної влади, підприємств, посадових осіб, громадян та їх об'єднань. Вони підлягають неухильному виконанню на усій території України. Невиконання судових рішень, які набрали чинності, тягне за собою встановлену законом відповідальність.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
СУДОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ	\|	ПРИМІТКИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.