• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Народне волевиявлення та форми його здійснення

В юридичній науці, на жаль, поняття народного волеви­явлення не визначено. Це пояснюється тим, що воно за-сво­єю сутністю підміняється такими визначеннями, як "народо­владдя", "народний суверенітет" або "суверенітет народу", "безпосередня демократія", "народне представництво".

Зокрема, під народовладдям розуміється належність усієї суспільної влади, в тому числі державної, народові, вільне здійснення народом цієї влади відповідно до його суверен­ної волі в інтересах як всього суспільства, так і кожної лю­дини¹.

Суверенітет народу, стверджують деякі вчені, це — зас­новане на природному праві повновладдя народу, яке ^ира-жається в його повноваженні приймати.'змінювати і відміня­ти свою конституцію, встановлювати і скасовувати свою державу, обирати і заступати її посадових осіб, а також віль­но здійснювати і захищати свої природні права і свободи в інтересах суспільного добробуту².

Інші автори вважають, що найбільшою мірою сутність народного волевиявлення виявляється через категорію "без­посередня демократія", під якою розуміється безпосереднє волевиявлення всього народу або його частини для здійснен

Див.: Конституційне право України / / Під ред. В.Ф. Погорілка — К • Наукова думка. — С. 286.

Див.: Мучник А. Г. Комментарий к Конституции Украйни Кн 1 — К.-, Парламентское нзддательство, 2000. — С. 91.

72-290

-193-

ня суспільних функцій шляхом виборів, не забороненими Конституцією і законами '.

Термін "народовладдя", відомий ще з часів Ж.-Ж. Руссо, відразу було піддано жорсткій критиці.

Так, наприкінці XIX ст. відомий юрист, автор курсу "Ци­вільне право", який викладався до 1917 р., і державний діяч К. П. Побєдоносцев відзначав: "ідея народовладдя є великою брехнею нашого часу, оскільки маса населення, покликана до розробки програми державного управління, не здатна до широких узагальнень теоретичного характеру, що грунтуєть­ся на вивченні фактів та явищ життя, і, будучи безсилою у справі законодавства і управління, підкоряється вождям, які здатні красиво говорити, захоплювати натовп, а часом і під­тасовувати думку і волю народу. Звідси зрозуміла і загроза.

За надзвичайної обмеженості розуму, безмежного роз­витку егоїзму та самої злоби, за низькості та безчесності спонукань, людина з сильною волею може стати керівником партії і стає тоді керуючим, пануючим головою зборів, хоч б до них належали люди, які далеко перевершують його розу­мовими та моральними якостями.

Люди ж честі та обов'язку, як правило, не красномовні, не здатні нанизувати галасливі та банальні фрази.

Вони розкривають себе і власні сили свої на робочому місці, або в шкільному колі однодумців"².

Термін "народовладдя" був використаний і в розділі їїДекларації "Про державний суверенітет України". Проте в ньому йшлося про інше: про єдине джерело влади в Респуб­ліці, про як безпосереднє здійснення влади народом, так і че­рез депутатів, про те, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада.

До речі, категорія "народовладдя" жодного разу не використовується у Конституції України 1996 р., що є до­статньо обгрунтованим.

Найповніше, на наш погляд, розкриває зміст народного волевиявлення поняття "народне представництво", під яким мається на увазі система влади народу, яка здійснюється че* ;

¹ Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в УкраїнЦ; Проблеми теорії і практики /За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2001. — С. 8.Н

² Див.: Полини православний богословский знциклопедический сло-.; варь. — М., 1992. — Т. 2. — С. 2436.

-194 -

рез виборних представників¹. Цей термін безпосередньо пов'язаний з категорією "представницька влада", під якою розуміється сукупність повноважень, делегованих народом, виборним представникам, які об'єднані у спеціальній колегі­альній установі (парламенті, раді місцевого самоврядування тощо) на суворо визначений строк, а також сукупність пред­ставницьких органів влади.

Це поняття характеризує не стільки функціональне при­значення, скільки природу влади, засіб її здійснення. Зокре­ма, представницьку владу не можна ототожнювати з владою законодавчою, оскільки не будь-яка представницька влада має законодавчі повноваження (так, ради місцевого самовря­дування, які здійснюють представницьку владу, не можуть приймати закони), і, навпаки, не будь-яку законодавчу владу здійснюють органи представницької влади (наприклад, зако­нодавча влада абсолютного монарха).

Крім того, представницька влада, крім нормотворчих, здійснює контрольні, розпорядчі та інші повноваження. Ха­рактер цієї влади багато в чому визначається видом (принци­пом) представництва.

У науці конституційного права розрізняють стан, націо­нальне, народне, конфесіональне, корпоративне партійне, регіональне та етнічне представництво.

Предметом виявлення їх є народне представництво як об'єкт народного волевиявлення.

Як єдине джерело влади народ повинен бути відповідаль­ним за те, яким чином і кому він передає свої владні повно­важення, кого і як він обирає у відповідні органи влади.

Генетично права народу, в тому числі й обирати, мають своїм джерелом основні права людини, перш за все природ­ні. Тому логічним уявляється доповнити право обирати пра­вом звільняти парламентарів та інших посадових осіб держа­ви за наявності для цього відповідних підстав.

Цим шляхом, до речі, пішла конституційна практика ряду країн. Зокрема, у ст. ЗО французької Декларації прав людини і громадянина зазначалося: "Державні посади по суті тимчасові, їх можна ро'зглядати ні як відзнаки, ні як на-

Див.: Знциклопедический юридический словарь.— С. 178. 7* -195 -

городи, але лише як обов'язки¹. Це положення було врахо­вано у ст. 15 Конституції Японії: "Народ володіє невід'ємним правом обирати публічних посадових осіб і звільняти їх з по­сади. Всі публічні посадові особи є слугами всього суспіль­ства, а не якої-небудь його частини". Стаття 16 у свою чергу передбачала, що кожний має право звертатися з мирною пе­тицією про відшкодування шкоди, про усунення публічних

посадових осіб².

Участь народу у виборах безпосередньо пов'язана з його ставленням до політики держави. Якщо він буде до неї інди­ферентним, держава рано чи пізно визначить не лише його долю, а й долю його нащадків.

До речі, у постсоціалістичних країнах тривалий час вва­жалося, що соціалізм ліквідує політичну діяльність як профе­сійну, оскільки у цьому суспільстві у здійсненні політики бе­руть участь народні маси які політичною активністю нібито переборюють свою ізольованість від держави. Політичних діячів називали "слугами народу" не лише у політичному, а й у професійному розумінні, хоч в останньому вони такими не були. Це було прямим заграванням з народом, який бачив радше недоступність політичних салонів для себе, ніж влас­ну службову діяльність, причому як у верхніх ешелонах вла­ди, так і на місцях. Це породжувало особливий тип відчу­ження народу від політики і призвело до величезних деформацій у політичній свідомості народу.

Створивши систему політичних міфів про сутність соціа­лістичного демократизму, про безпосередню і представниць­ку демократію, про політичну діяльність "на громадських за­садах", у якій головною нібито є участь народних обранців у законодавчій діяльності, радянська політична система таким чином не зважала на те, що вирішальна політична діяльність у державі була зосереджена в руках партійного і державного апарату, що так звані народні обранці збиралися на свої зіб­рання переважно для надання законності вольовим рішен­ням політичних діячів різного рівня. Цією обставиною, як ві­домо, розпочалося розкладання соціалізму, як явища не лише в економічному, а й у політичному відношенні, причо-

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства й права зарубежньїх стран. — С. 236.

Конституции зарубежньїх государств. — М., 1997. — С. 444.

-196-

му тривало це з невеликими перервами на демократичне пожвавлення політичного життя протягом більш як семи де­сятиліть.

За ст. 5 Конституції України держава, а звідси і влада, має право на реалізацію лише певних делегованих народом функцій. Але на цьому і закінчується народне волевиявлен­ня, оскільки контрольних функцій за його здійсненням з бо­ку народу, Конституція, на жаль, не передбачає.

А доки влада не буде підконтрольною народові, вона ні­коли не буде відповідальною перед ним, отже і обмеження вла­ди конституцією залишиться благочестивим побажанням.

У межах впливу державної влади і органів, які її здійсню­ють, перебувають такі об'єкти, як права, свободи та обов'яз­ки людини і громадянина, права націй, національних мен­шин, статус мов, бюджет, підвалини фінансової політики, екологічна політика, використання природних ^ресурсів, під­валини соціальної політики, засади формування і діяльності громадських об'єднань і засобів масової інформації суспіль­ства, територіального устрою, зовнішня політика тощо. Крім того, функціонально на державу покладено обов'язок роз­робляти і приймати як обов'язкові правові акти у всіх галу­зях національного законодавства, що робить її практично об­меженою формою делегованого самоврядування. Єдиною обставиною, що її обмежує, є право двох "довірителів" — народу та Президента країни. Стосовно першого, це цілком природно ("народ дав, народ забрав"). Президентське право, наприклад, розпуску парламенту як законодавчого органу не є логічним, оскільки його статус, нехай навіть за народним волевиявленням, не може бути вищий, за статус законодав­чого органу, а право розпуску законодавчої влади ставить його статус не лише в делеговане становище, а й на вищий порівняно з парламентом щабель делегування¹.

Аналізуючи зміст ст. 5 Конституції України можна зро­бити висновок що воля народу знаходить свій вияв перед­усім у рішеннях виборчого корпусу (виборах, референду­мах), який у сучасних умовах не може бути обмежений за соціальною ознакою, тобто різні соціальні верстви, які нале-

Див.: Наумийна С. М. Соціально-політичні аспекти ефективності уп­равлінської діяльності (теоретико-методологічний аспект): Автореф. дис.... Доктора політ, наук. — К., 1966. — С. 22—23.

-197-

жать народу, не можуть бути позбавлені права брати участь у формуванні народної волі. А це означає, що формування органів, які виражають волю народу, нації (в першу чергу, парламенту) повинно здійснюватися на принципах загально­го, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування.

Саме про це свідчить зміст ст. 69 Конституції України, яка зазначає, що "народне волевиявлення здійснюється че­рез вибори, референдум та інші форми безпосередньої де­мократії".

Згідно зі ст. 71 Основного Закону вибори до органів дер­жавної влади і місцевого самоврядування є вільними і відбу­ваються на основі перелічених вище принципів. При цьому виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Що стосується другої форми народного волевиявлення — всеукраїнського референдуму, то потенційно завдяки йому народ має право виносити на всенародне голосування (рефе­рендум) будь-яке питання, яке становить предмет референ­думу згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85 та ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України "Про всеукраїнський і місцевий референдум".

Оцінюючи в цілому позитивно закріплення у Конституції України принципу народного волевиявлення, необхідно від­значити ті положення, які, на жаль, законодавче не закріп­лені. Зокрема, незрозуміле про які інші форми безпосеред­ньої демократії йдеться у ст. 69 Конституції України. Адже Основний Закон повинен уникати будь-якої невизначеності типу "інші", "і подібне".

У проекті Конституції України, який був підготовлений Робочою групою Конституційної комісії України 15 листопа­да 1995 р., у ст. 70 було запроваджено таку форму народно­го волевиявлення, як народна законодавча ініціатива. Проте у чинній Конституції України ця форма чомусь не передбаче­на, незважаючи на те, що у багатьох конституціях світу вона законодавче закріплена, зокрема у Конституції Італії.

Не вдаючись до з'ясування причин, що призвели до ви­лучення згаданої статті з тексту Основного Закону, все ж необхідно звернути увагу на явну суперечність між поло­женнями ст. 5 і ст. 69 Конституції України. Той, хто є єди­ним джерелом влади, тобто народ, не може бути суб'єктом

-198 -

законодавчої ініціативи — реально впливати на тих, кого він наділив владою.

Положення про джерело і соціальних суб'єктів виборів безпосередньо пов'язані з нормами про характер влади. При використанні концепції народу як джерела і суб'єкта влади виключається питання (принаймні у конституційному праві) про неоднакову роль різних соціальних груп у здійсненні державної влади. Конституція, у тому числі і України, не має права містити оцінок її соціального характеру, становища різних верств населення у суспільстві тощо.

У даному разі реальне становище розходиться з консти­туційними нормами. В розвинутих країнах важелі влади пе­ребувають у руках політичної еліти, а опорою державної вла­ди звичайно є "середній клас", який прагне до стабільності і порядку.

В сучасних постсоціалістичних країнах реальні важелі владування має блок великих чиновників і "нової буржуа­зії", що формується, яка часто-густо зростається з мафіозни­ми структурами.

Отже, народне волевиявлення має як позитивні, так і не­гативні якості. У процесі народного волевиявлення шляхом виборів або референдуму народ далеко не повністю і не завжди знає ту справу, яку слід вирішувати, і тих людей, яких він обирає. До цього слід додати, що жорстока криза соціального та економічного життя, зокрема в Україні, без­посередньо впливає на правосвідомість народу, що виявля­ється у прямому ігноруванні виборів. Намагання підкупати виборців, шантажувати їх посилює абсентеїзм (від лат. аЬ-5епз (аЬзепііз) — відсутній; у даному контексті — ухилення виборців від участі у виборах державних органів, посадових осіб та від інших громадських обов'язків (неявка на вибори). Тому сміховинною уявляється спроба деяких законодавців удосконалити виборче законодавство шляхом зменшення кількості виборців, які беруть участь у голосуванні, оскільки таким шляхом можна дійти до абсурду, що й відбулося на підставі Закону України "Про вибори народних депутатів України" 1998 р., тобто коли вибори визнавалися такими, що відбулися, навіть за умови, якщо на виборчу дільницю з'явився і проголосував лише один виборець.

Прагненням до повернення сталінських часів були про­позиції деяких депутатів встановити адміністративну відпові-

-199-

дальність виборців, що не бажають брати участі у виборах осіб, які у переважній більшості дбають лише про свої інте­реси.

У кінцевому підсумку неучасть у виборах є також полі­тикою, народним волевиявленням, з яким необхідно рахува­тися і робити відповідні висновки.

Завершуючи висвітлення питання, пов'язаного з реаліза­цією принципу народного волевиявлення в повному обсязі у Конституції України, зазначимо, що взагалі не варто говори­ти про можливість застосування на легітимній основі прин­ципу розподілу влади. Адже, визначаючи народ України як єдине джерело влади, Конституція законодавчо наділяє його правом формувати систему державної влади шляхом вибо­рів, а також впливати на її організацію і діяльність завдяки можливості виносити на референдум найважливіші питання державного життя.

Проте, в цілому цього зробити практично не можна, ад­же в жодних виборах не брало участі 100 % виборців. Особ­ливістю створення системи держаної влади в Україні є й те, що народ шляхом виборів формує лише єдиний законодав­чий орган — Верховну Раду України, представницькі органи в особі Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рад місцевого самоврядування, а також обирає Президента. Вза­галі існування представницьких органів на місцях, які подіб­но до вищого законодавчого органу безпосередньо обирають­ся населенням (наприклад, представницькі органи місцевого самоврядування), поставило на порядок денний питання про розмежування повноважень центру на місцях. Цю проблему було вирішено шляхом створення юридичних конструкцій державної влади і місцевого самоврядування: у конституцій­ній практиці країн світу вважається, що державну владу здійснюють лише центральні органи та їх представники на місцях, а місцеві виборні органи займаються місцевим са­моврядуванням. Це дві різні форми публічної влади, якій властивий примусовий характер особливого роду. Тому міс­цеве самоврядування в Україні згідно зі ст. 7 Конституції Ук­раїни по суті не є державною владою.

Сама мета держави доводить, що державна влада не по­винна здійснюватися всім народом спільно. Народ встанов­лює владу для того, щоб жити і творити, а не навпаки. Саме тому процес формування державної влади — завжди процес

-200-

соціальної деформації, тобто висунення деяких уповноваже­них імперативно здійснювати державну мету. До цього при­єднується технічна неспроможність творити владу великою масою, адже державна влада є перш за все жива діюча єд­ність, яка вимагає єдиної волеспрямованості і тому — згоди кожної окремої волі у питаннях загальних завдань і засобів. Ця єдина волеспрямованість виробляється тим важче, чим більша кількість людей бере участь у ній і чим більше прин­ципи субординації витісняються принципом змови. Тобто у процесі формування і організації влади повинен діяти закон економії сил. Нарешті, далеко не кожний громадянин має здібності, які необхідні для влади: розвинена правосвідо­мість, правильне розумінням державної мети, непідкупна во­ля, наукове розуміння соціально-економічних процесів, гро­мадянська мужність та організаторський хист. Здатність до влади є дуже висока кваліфікація, проте, за сучасного рівня розвитку людства людей з такою кваліфікацією замало.

Ніхто, крім більшовиків, не стверджував, що будь-який громадянин спроможний здійснювати державну владу. Нав­паки, завжди визнавалося, що серед громадян є чимало лю­дей незрілих, духовно-неспроможних, яким не можна дору­чати здійснення державних функцій. Дійсно, надати право здійснювати такі повноваження малолітнім або душевно­хворим людям було б безглуздим та згубним для будь-якої держави.

Отже, підсумовуючи викладене, можна констатувати, що вся політика влади в СРСР протягом його існування, і, на жаль, в постсоціалістичних країнах зводилася до "одержав-лення особи". На докорінну зміну цього принципу об'єктив­но в демократичній правовій державі, має бути запровадже­ний принцип "олюднення держави", якою прагне стати Україна.

Крім легітимації державної влади, вибори виконують функцію виявлення інтересів та дають об'єктивну оцінку по­літичним силам країни.

Існуюча в Україні до 1997 р. мажоритарна виборча сис­тема, передбачена Законом України "Про вибори народних депутатів України" від 18 листопада 1993 р., як показала практика їх проведення, недостатньо забезпечувала форму­вання високопрофесійного, політично структурованого орга-

-201-

ну законодавчої влади, що негативно впливало на ефектив­ність його роботи та взаємовідносин з Президентом України.

Слід зазначити, що і впровадження пропорційної або змі­шаної мажоритарної системи не відповідає сучасному стану суспільного ставлення до існуючих партій, які поки що не заслуговують на довіру народу, завдяки чому жадана струк-туризація суспільства може бути штучною, такою, що не від­повідає бажанням народу.

Якщо завдяки виборам формуються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямованості діяль­ності держави, які відповідно до ст. З Конституції України безпосередньо випливають з прав і свобод людини і громадя­нина та їх гарантій, на жаль, не знайшли свого вирішення. На наш погляд, вони могли б реалізуватися завдяки такій формі народного волевиявлення, як референдум. Він є одним з ефективних і демократичних засобів безпосереднього впли­ву народу на вирішення найважливіших питань державного життя. Всеукраїнський референдум — спосіб прийняття все­народним голосуванням державного рішення, яке має оста­точний і обов'язковий характер для всіх суб'єктів національ­ного права і вищу юридичну силу над парламентськими законами. На референдум могли б також виноситися питан­ня, які безпосередньо стосуються змісту і спрямованості ді­яльності держави, зокрема: обговорення проектів загально­державних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, питання, пов'язані з реформами, що проводяться в Україні, тощо.

Потенційно народ має право виносити на всенародне го­лосування (референдум) будь-яке питання, яке становить предмет референдуму згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85, ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України "Про всеукраїн­ський і місцеві референдуми" (ст. 62).

У той же час у Конституції України у ст. 74 проведено розподіл на підставі предметного критерію повноважень на­роду зі здійснення влади і повноважень, які належать ви­ключно державній владі. Згідно з цією статтею референдум не допускається щодо законодавчих актів з питань податків, бюджету та амністії.

-202-

3 прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Закону України "Про всеукраїн­ський і місцеві референдуми".

В разі приведення цього Закону у відповідність з Консти­туцією виникла б можливість розширення предмета обов'яз­кового референдуму. Це стосується перш за все надання на­родові виключного права приймати Конституцію України і вносити до неї зміни й доповнення. Всенародне затвер­дження Конституції на референдумі зробило б її більш ле­гітимною і по-справжньому народною. Вона б стала ста­білізуючим фактором соціального розвитку, заклала б політично-правовий фундамент національної злагоди.

Народне волевиявлення здійснюється у певних, визначе­них у Конституції та законах України таких формах, як ви­бори, референдуми, мітинги, мирні збори, походи і демонст­рації, місцеві ініціативи, звернення.

Проте, найважливішими з них є вибори до Верховної Ра­ди України; до Верховної Ради Автономної Республіки Крим; до сільських, селищних, міських рад, а також вибори Прези­дента України та вибори сільських, селищних та міських голів.

На жаль, участь народу у виборах усіх органів державної влади в Конституції України обмежена. Фактично обираєть­ся лише два державні органи — Верховна Рада України та Президент України. Саме вони, а не народ, формують інші гілки влади — Кабінет Міністрів України та всю судову сис­тему України, включаючи Конституційний Суд.

Виникає парадоксальна ситуація, коли народне волеви­явлення має по суті односторонній рух — лише право фор­мувати названі органи. Це по-перше.

По-друге, народ, який сформував ці органи не ма€ права контролювати їх діяльність, не має права розпуску парла­менту, усунення з посади Президента України за наявності відповідних підстав.

Що стосується виконавчої та судової влади, то вони вза­галі є недоторканними, оскільки лише Президент України і меншою мірою парламент мають право розпуску уряду і усу­нення з посад суддів.

На стадії прийняття Верховною Радою України перебува­ють Закони "Про всеукраїнський референдум" та "Про рефе­рендум Автономної Республіки Крим та місцеві референду­ми". Бажано було б, щоб предмет цих референдумів був

- 203 -

значно розширений за рахунок надання народові права на­родної законодавчої ініціативи, вирішення інших важливих питань, які були перелічені раніше.

На підставі викладеного можна запропонувати таке ви­значення поняття "народне волевиявлення".

Народне волевиявлення — це засіб реалізації політич­ного права громадян України вільно обирати і бути обраними до Верховної Ради України, Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим, до рад місцевого самовряду­вання, обирати голів сіл, селищ, міст та Президента Ук­раїни, брати участь у всеукраїнських та місцевих референдумах, а також здійснювати інші форми безпо­середньої демократії.

Виходячи з того, що Конституція України проголосила народ єдиним джерелом влади, логічним продовженням цього є визначення в Основному Законі всіх без винятку форм установчої функції.

Такими формами народного волевиявлення відповідно до розділу III "Вибори. Референдум" і, зокрема, ст. 69 Консти­туції, є лише вибори, референдум та інші форми безпосе­редньої демократії.

Характерними рисами цих форм є те, що громадяни Ук­раїни, беручи участь у виборах і референдумах, безпосеред­ньо реалізують установчу функцію відносно обмеження кола державних органів, тобто формують парламент, органи міс­цевого самоврядування, обирають Президента України, а та­кож сільських, селищних і місцевих голів.

Прийняті на підставі виборів і референдумів рішення на­роду України мають обов'язковий характер для всіх держав­них органів і посадових осіб.

До основних форм народного волевиявлення згідно з Конституцією України належать:

— вибори народних депутатів до Верховної Ради України;

— вибори Президента України;

— вибори депутатів до Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим;

— вибори до сільських, селищних міських рад;

— вибори сільських селищних, міських голів. Формою волевиявлення народу України є референдуми,

які поділяються на:

— всеукраїнський референдум;

-204-

— референдум Автономної Республіки Крим;

— місцевий референдум.

Нарешті, до форм волевиявлення народу України нале­жать інші форми безпосередньої демократії, зокрема:

— народні обговорення;

— дорадче опитування громадян України (консультатив­ний референдум) — ст. 46 Закону України "Про всеукраїн­ський і місцевий референдум" від 3 липня 1991 р.;

— опитування громадської думки — ст. 47 згаданого За­кону;

— загальні збори громадян — ст. 8 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.;

— місцеві ініціативи — ст. 9 згаданого Закону;

— громадські слухання — ст. 13 згаданого Закону.

Для дійсного народного волевиявлення великого значен­ня набуває громадська думка, як важлива умова функціону­вання громадянського суспільства, яка важлива не лише для громади, але й для державних органів.

У свій час О.С. Пушкін зазначав, що "відсутність гро­мадської думки, — це байдужість до будь-якого обов'язку, справедливості, права та істини. Це цинічна зневага до думки і гідності людини".

Велике значення щодо подальшого розвитку народного волевиявлення має Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності орга­нів державної влади"¹, в якому зазначається, що, з метою створення додаткових умов для реалізації конституційних прав громадян на інформацію, участь в управлінні дер­жавними справами, положень Послання Президента України "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії еконо­мічного та соціального розвитку України на 2002— 2011 роки", слід:

визначити забезпечення відкритості формування та реалізації стабільної та зрозумілої громадянам економічної та соціальної політики держави пріоритетним завданням Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих орга­нів виконавчої влади.

Див.: Голос України. — 2002. — 6 серпня.

-205-

У зв'язку з цим, Кабінету Міністрів України доручено: організувати у тримісячний строк за участю представ­ників засобів масової інформації, громадських організацій вивчення практики виконання у 2000—2002 роках органами державної влади та органами місцевого самоврядування За­кону України "Про інформацію", інших нормативно-пра­вових актів, зокрема в частині повинно бути:

— забезпечення додержання прав громадян на отриман­ня в установлені строки достовірної інформації про діяль­ність органів державної влади та органів місцевого самовря­дування;

— обов'язкове опублікування відповідних нормативно-правових актів;

— оперативне оприлюднення інформаційними службами органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня інформації про діяльність цих органів;

— здійснення систематичного відкритого публікування статистичної інформації про явища та процеси, що відбу­ваються в економічній, соціальній, культурній та інших сфе­рах життя, забезпечення відкритого доступу до неопубліко-ваних статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, установлених законами;

— недопущення обмеження права на одержання відкри­тої інформації, зокрема шляхом необгрунтованої відмови в її наданні, а також запровадження плати за надання інформа­ції в розмірах і випадках, не передбачених законодавством, встановлення економічно необгрунтованих цін та тарифів на надання інформації;

— визначення спеціально уповноваженого органу з пи­тань захисту права на інформацію з наданням йому повно­важень щодо вжиття заходів для припинення порушень законодавства у сфері надання інформації, здійснення моні­торингу, підготовки 5 опублікування доповідей про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня щодо надання інформації;

— підвищення відповідальності зберігачів інформації за достовірність наданої інформації, неправомірну відмову в наданні інформації, додержання інших вимог законодавства щодо доступу до інформації;

— забезпечення в установленому порядку організації та фінансування періодичних соціологічних досліджень гро-

-206-

мадської думки щодо найважливіших дій Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади з визначенням виконавців таких досліджень на конкурсній основі, а також обов'язковим урахуванням результатів досліджень у діяль­ності зазначених органів.

Читайте також:

1. А) Відносини власності і форми господарювання в сільському господарстві
2. А) Заробітна плата її форми та системи.
3. А) Заробітна плата, її форми та системи.
4. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
5. Автоматизовані форми та системи обліку.
6. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
7. Акредитив та його форми
8. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
9. Алгоритм здійснення купівлі
10. Анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності.
11. Аристотель розглядав дві форми грошей — гроші як простий засіб обігу товарів і як засіб обігу грошового капіталу.
12. Атипові форми.

Переглядів: 1919