• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Інвестиційні рейтинги

Продовження табл. 5.2

Закінчення табл. 5.2

За своєю суттю інвестиційні операції з цінними паперами – це операції їх купівлі і продажу. Як уже зазначалось, вони здійснюються з різними цілями, зокрема з метою збереження капіталу та його примноження за рахунок одержання доходів від цінних паперів у вигляді дивідендів або процентів та/або зростання їх курсової вартості, зменшення ризику за рахунок диверсифікації інвестицій­ного портфеля тощо.

На міжнародному ринку цінних паперів допускаються до виконання наступні види операцій при угодах із цінними паперами:

– операції з готівкою (касові операції, угоди «спот») – угоди, виконання яких здійснюється відразу після укладання, тобто оплата куплених цінних паперів проводиться негайно або, виходячи з технічних причин, у встановлені біржею терміни (наприклад, за облігаціями – на наступний день, а за акціями – на п’ятий робочий день) за курсом здійснення угоди (спот-ціна). Вимога щодо суворого дотримання термінів виконання угоди, а також забезпечення синхронізації (одночасного здійснення) двох паралельних потоків – грошового та цінних паперів – у міжнародній практиці має назву DVP (delivery vis-à-vis payment), або поставки проти платежу, й контролюється розрахунковою системою і біржею. Відповідно ринок, на якому обмін активів на гроші відбувається безпосередньо під час угоди, називається спот-ринком;

– операції на строк (термінові операції, форвардні угоди) – угоди, термін виконання яких перевищує мінімальний: кінцевий грошовий розрахунок за угодою, здійснюваною на біржі в день Х, проводиться в день Y, визначений клієнтами (звичайно до місяця);

– операції з премією й операції з опціоном – угоди, побудовані за принципом термінових угод, які проте дають можливість відмо­витися від своїх зобов’язань, виплативши клієнту попередньо обумов­лену суму (премію чи опціон). Операції з премією та з опціоном відрізняються одна від одної, головним чином, тривалістю відстроч­ки кінцевих розрахунків: у першому випадку відстрочка дається на термін 1-3 місяці, в другому – 1-9 місяців. Перевагами операцій
з премією можуть скористатись лише покупці цінних паперів, тому що продавати їх відповідно до цієї процедури не можна. Ціна при операціях з премією складається з котирування цінних паперів при термінових угодах, плюс спеціальне котирування, плюс величина премії. Операції з опціоном дозволяють здійснювати угоди з цінними паперами як покупцям, так і продавцям, використовуючи більш довгу відстрочку для прийняття кінцевого рішення. Існує метод продажу з опціоном, за якого продавець, що запропонував цінні папери, може відмовитись від їх продажу, поступившись грошовою сумою у вигляді опціону на користь покупця, який не отримав цінні папери у результаті такої угоди.

На ринку цінних паперів існує можливість здійснювати такі суто спекулятивні угоди, як покупка акцій на залучені у брокерській конторі чи іншій фінансовій установі засоби – так звані «угоди
з маржею», продаж позичених у брокерів акцій – так званий «короткий продаж», або продаж «без покриття», арбітражні угоди.

Спекулятивні «угоди з маржею» здійснюються з акціями корпора­цій, імовірність підвищення курсу яких досить велика, а «короткий продаж» – у випадку протилежних сподівань.

Продаж цінних паперів «без покриття» – це продаж цінних паперів або сертифікатів на них, позичених у брокера, із наступною покупкою таких само цінних паперів для повернення боргу, отже, спочатку інвестор прагне дорого продати цінний папір, взятий у борг, а згодом дешево його знову купити, щоб повернути боржнику, а суму, що становить різницю цін, залишити собі.

Зауважимо, що у випадку «короткого продажу» позичальник повинний повернути свій борг у формі саме цінних паперів або сертифікатів на них, а не в грошовій формі (хоча справедливим буде зауваження, що боржник замість сертифікатів на цінні папери може перевести на рахунок брокера еквівалентну курсовій вартості пози­чених цінних паперів грошову вартість, визначену на момент пога­шення боргу). У такій ситуацій боржник, як правило, не сплачує жодних відсотків за користування позиченими цінними паперами.

Технологія маржинальної торгівлі передбачає покупку цінних паперів з використанням брокерського кредиту через маржинальний рахунок. Зокрема, вона передбачає надання посередником кредиту інвестору – «плеча» (ліверіджу), тобто інвестор купує цінні папери на кошти, позичені у брокера. Мінімальний розмір «плеча» може становити до 50 % суми, а максимальний – перевищувати її у 50 разів [43]. Такий кредит, на відміну від попереднього, є платним.

Арбітраж – отримання безризикового прибутку шляхом використання різних цін на однакові цінні папери, а саме: продаж цінного папера за відносно високою ціною із одночасної покупкою такого само цінного папера (або його функціонального еквіваленту) за відносно низькою ціною.

У сучасних умовах економічної глобалізації для інвесторів існує кілька альтернативних шляхів участі у міжнародному інвестуванні:

– придбання на національних фондових ринках цінних паперів іноземних емітентів, деномінованих у національній для інвесторів валюті (наприклад, придбання на фондовому ринку Японії акцій американської компанії, деномінованих в японських єнах, за умов, що інвестором є резидент Японії);

– придбання на національних фондових ринках цінних паперів іноземних емітентів, деномінованих в іноземній для інвесторів валю­ті (наприклад, придбання на фондовому ринку Японії акцій амери­канської компанії, деномінованих у доларах США або швейцар­ських франках, за умов, що інвестором є резидент Японії)^[9];

– придбання на іноземних фондових ринках цінних паперів іноземних емітентів, деномінованих в національній або іноземній для інвесторів валюті, яка для емітентів є національною (наприклад, придбання на фондовому ринку США акцій американської компанії, деномінованих в японських єнах або доларах США, за умов, що інвестором є резидент Японії);

– участь у взаємних фондах (придбання паїв), інвестиційна діяльність яких є міжнародною;

– придбання депозитарних розписок [41, 43].

Депозитарні розписки – інструменти
міжнародного інвестування

Незважаючи на складність механізму міжнародних фінансових інвестицій, в сучасній економічній системі сформований зручний спосіб міжкраїнного руху інвестиційного капіталу, зумовленого операціями з цінними паперами, який (спосіб) задовольняє обидві сторони цього процесу – як інвесторів, так і компаній-емітентів – випуск депозитарних розписок.

Деякий час тому вітчизняні інвестори, які бажали отримувати доходи від володіння акціями іноземних компаній, мали здійснювати наступні трансакції (операції): покупка іноземної валюти, покупка іноземних акцій на відповідній іноземній фондовій біржі, конверта­ція доходу (дивідендів або доходу від продажу акцій в країні компанії-емітента), отриманого в іноземній валюті, у національну. Сьогодні така процедура значно спрощена і полягає у купівлі інвестором депозитарних розписок [25, 41, 51].

Депозитарні розписки – це цінні папери, що випускаються вітчизняним (з позиції інвестора) банком-депозитарієм як свідоцтво (сертифікат) непрямого володіння визначеною кількістю акцій конкретної іноземної компанії, які депоновані (зберігаються на депозиті) у банку-кореспонденті (банку-утримувачі) країни, де зареє­стрована компанія-емітент. За свої послуги банк стягує визначену плату, яка покривається або за рахунок компанії, якщо депозитарні розписки нею спонсоруються (тобто є гарантованими), або за рахунок інвестора, як правило, шляхом вирахування оплати з дивідендів, які він отримує.

Випуск депозитарних розписок дає змогу залучити додатковий капітал для розвитку компанії за рахунок ресурсів міжнародного фінансового ринку, а також має ряд переваг:

– дозволяє розширити коло потенційно повідомлених інвесто­рів за рахунок розвитку інфраструктури іноземних ринків;

– сприяє поліпшенню іміджу і підвищенню довіри до емітента;

– ліквідність депозитарних розписок порівняно з акціями в цілому вища;

– емітент має право не керуватися законодавчими вимогами країни, у якій перебувають в обігу випущені через депозитарні роз­писки акції, а, відповідно, може уникнути чинних у певних країнах обмежень на вивезення цінних паперів за кордон і продавати цінні папери іноземним інвесторам, коли їх продаж заборонений чи обмежений або надмірно жорстко регулюється;

– інвесторам легше диверсифікувати портфель цінних паперів, а інвестування в депозитарні розписки має низькі трансакційні вит­рати;

– дивіденди, що сплачуються за депозитарними розписками, більші від тих, що сплачуються за акціями.

Власник депозитарних розписок може в будь-який час обміняти їх на депоновані цінні папери іноземного емітента. Якщо тип проекту випуску не обмежує обіг депозитарних розписок, перехід права власності на них за згодою здійснюється у книгах депозитарію у порядку, аналогічному для угод з вітчизняними цінними паперами. Перевагою депозитарних розписок порівняно
із прямим володінням іноземними акціями є те, що інвестор позбавлений необхідності піклування про доставку сертифікатів на акції, про конвертацію дивідендів з іноземної валюти у вітчизняну – банк-депозитарій автоматично здійснює конвертацію для інвестора, а також надає всі фінансові звіти від компаній. Володіння депози­тарними розписками забезпечує для інвестора також зниження рівня податків і забезпечує його можливістю голосування цінними паперами іноземної компанії, не залишаючи меж своєї країни.

Проекти випуску депозитарних розписок можуть бути гаран­тованими (1-го, 2-го та 3-го рівнів) і негарантованими. Гарантовані випуски проводяться з ініціативи і за активної участі іноземної компанії-емітента, яка до того ж, як зазначалось, несе видатки щодо їх обслуговування банком-депозитарієм, тоді як негарантовані випуски цього не вимагають.

Типи проектів випуску депозитарних розписок можуть різнитись також за наступними ознаками:

– за можливістю торгівлі на біржовому і позабіржовому ринках;

– за правами й обов’язками емітента, депозитарію й інвестора, які купили депозитарні розписки;

– за вимогами до реєстрації депозитарних розписок. Саме через високі вимоги до іноземних компаній з боку Комісії з цінних паперів і бірж США, зокрема щодо змісту фінансової звітності, багато крупних корпорацій, акції яких активно продаються, вирішили не включати свої акції та/або депозитарні розписки на них до лістингу в США, що, власне, у майбутньому може призвести до переміщення світового фінансового центру з цієї країни у країни Європи, зокрема Великобританію, де наразі таких жорстких вимог не існує.

Механізм придбання інвестором іноземних цінних паперів за допомогою депозитарних розписок може бути представлена таким чином (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Механізм придбання інвестором іноземних цінних паперів
за допомогою депозитарних розписок

Іноземний інвестор дає доручення своєму міжнародному брокеру на придбання депозитарних розписок. Брокер інвестора, в свою чергу, дає доручення брокеру країни емітента на придбання еквівалентної кількості цінних паперів на внутрішньому для нього ринку (із укладанням між ними договору купівлі-продажу). Останній купує вказані цінні папери і реєструє їх у реєстрі акціонерів на своє ім’я. Далі брокер країни емітента укладає з вітчизняним банком-утримувачем договір про відкриття йому рахунка цінних паперів та реєструє в реєстрі акціонерів придбані папери на номінальне ім’я зберігача (банка-утримувача). У свою чергу, банк-утримувач зарахо­вує ці папери на рахунок брокера у своїй системі (депонує цінні папери). Після цього брокер країни емітента дає розпорядження банку-утримувачу перевести папери зі свого рахунка на рахунок банку-депозитарію країни інвестора, відкритий в цьому ж банку-утримувачі, відповідно до якого (розпорядження) банк-утримувач зараховує акції на рахунок банку-депозитарію та повідомляє його про це. Тоді банк-депозитарій випускає депозитарні розписки та передає їх на рахунок міжнародного брокера інвестора у кліринго­вій системі (наприклад, Euroclear, CEDEL, DTC), яка, в свою чергу, зараховує ці розписки на рахунок брокера.

Основними видами депозитарних розписок є:

1) Американські депозитарні розписки (АДР) – обігові цінні папери, випущенні американськими банками, які закупили велику кількість іноземного акціонерного капіталу, депонували його на трастові рахунки і продали свої частки власності в трасті інвесто­рам. Кількість випущених АДР може бути меншою чи дорівнювати кількості випущених акцій. Коли іноземна компанія сплачує диві­денд, банк конвертує його в долари за поточним обмінним курсом і розподіляє отриманні кошти серед власників АДР пропорційно кількості розписок у кожного з них.

АДР знаходяться у вільному обігу на фондовому ринку США. Провідними банками-депозитаріями є The Bank of New York, J.P.Morgan Chase, Citigroup і Deutsche Bank.

Залежно від мети компанії чи інвесторів, програми АДР поді­ляються на спонсоровані, неспонсоровані і приватного розміщення. Спонсоровані АДР випускаються на основі угоди між емітентом і банком-депозитарієм. Іноземна фірма, яка емітувала цінні папери і хоче, щоб вони продавалися на ринку США, оплачує всі витрати зі створення та реєстрації спонсорованих АДР. Банк, що випустив ці АДР, надаватиме інвесторам, що їх придбали, послуги з інформації про стан фірми, фінансові звіти фірми. Розрізняють три рівні спонсо­рованих програм. До програм АДР І рівня застосовується спрощена процедура реєстрації в SEC (Комісія з цінних паперів США). Програми II рівня передбачають включення, АДР у лістинг провід­них американських бірж: NYSE, NASDAQ, AMEX. АДР І та II рівнів випускаються на цінні папери, які знаходяться в обігу на вторин­ному ринку, що не дає можливості емітентові акцій залучити кошти. Для компаній, на основі акцій яких випускаються АДР І та ІІ рівнів, такий вихід на найбільший у світі американський фондовий ринок вигідний, насамперед з огляду на можливість розширити коло своїх акціонерів за межі внутрішнього ринку та поліпшити свій імідж як емітента серед міжнародного кола інвесторів. АДР III рівня випуска­ються на акції при їх первинному розміщенні. Вони дають змогу залучати додаткові інвестиції, оскільки передбачають додаткову емісію акцій під цю програму. Неспонсоровані АДР-програми – це програми, що створені і запропоновані інвесторами без формальної згоди й участі емітента акцій, іноземна фірма не оплачує депози­тарні витрати, які несе інвестор, і не має жорстоких зобов’язань щодо часу й обсягу надання інформації для інвестора.

2) Європейські депозитарні розписки (ЄДР) випускаються європейськими банками, як свідоцтво про володіння акціями компаній, які розташовані в країнах, що не входять до ЄС. Вони мають вільний обіг на фондовому ринку Європи, який регулюється, як правило, законодавством Великої Британії, і продаються на Паризькій фондовий біржі.

3) Глобальні депозитарні розписки (ГДР) пропонуються і розміщуються як на фондовому ринку США, так і на фондових ринках інших країн. Їх обіг регулюється законодавством США. Як правило, ЄДР та ГДР деноміновані у доларах США, але можуть випускатися в будь-якій валюті.

Тема 10. Державне регулювання міжнародної інвестиційної діяльності

Міжнародну інвестиційну діяльність зумовлено розвитком гос­подарських зв’язків між країнами світу, і залежить вона як від об’єктивних економічних законів, так і від політико-економічної мети діяльності держав у світовому політичному й економічному просторі. Ці чинники суттєво позначаються на інтенсивності та напрямах міжнародної міграції капіталів.

Разом з цим, міжнародна інвестиційна діяльність значною мірою залежить від державної політики. Своїми діями держава може істот­но загаль­мувати або прискорити інвестиційні процеси. Економіка жод­ної країни не може нормально розвиватися, а інвестиції не вкладати­­муться, якщо держава не забезпечила відповідні умови для цього

Світовий досвід країн з розвинутою ринковою економікою показує, що в умовах реформування економіки, в кризових ситуа­ціях роль держави зростає, а в умовах стабільності і пожвавлення – знижується, але ніколи не припиняється. У всіх випадках держава повинна дотримуватися основного правила – так впливати на інвес­тиційну діяльність і економіку країни в цілому, щоб не зруйнувати ринкові засади та не допускати кризових явищ.

Заходи державної політики в сфері іноземного інвестування мають бути синхронізованими з масштабами і напрямами ринкової трансформації. Необхідно враховувати сукупність зовнішніх і внутрішніх об’єктивних і суб’єктивних факторів, що можливо лише за наявності дієвої системи державного регулювання, а також від­повідного фундаментального і науково-методичного забезпечення.

Об’єкти державного регулювання іноземного інвестування – це перелік питань (проблем), що регулюються апаратом держави у процесі формування і реалізації політики в галузі іноземного інвес­тування. Це:

- визначення іноземного інвестора;

- визначення видів і форм іноземних інвестицій;

- участь у власності;

- антимонопольні заходи;

- трансферт прибутку іноземного інвестора;

- система інвестиційних пільг та обмежень;

- проведення державної експертизи інвестиційних програм;

- гарантій щодо прав іноземного інвестора тощо.

Державне регулювання іноземного інвестування має ґрунту­ватися на таких принципах:

- взаємна відповідальність іноземних інвесторів і держави;

- дотримання основних прав і свобод іноземних інвесторів;

- юридична відповідальність іноземних інвесторів за пору­шення законодавства або міжнародних договорів;

- заохочення іноземних інвесторів, які направляють інвести­цій­ні ресурси у програми (проекти), визначені державою як пріори­тетні;

- удосконалення нормативно-правової бази щодо іноземних інвестицій.

Регулювання іноземного інвестування здійснюється уповнова­женими державними органами – представницькими, виконавчими, юрисдикційними (у тому числі судовими). Але провідне місце в цьому процесі належить, безперечно, економічному апарату держа­ви, на який покладено завдання проведення державної політики в галузі іноземного інвестування.

Дослідження іноземного інвестування включає в себе зміст, механізм руху (взаємодію факторів, що його обумовлюють), і мету здійснення вкладень іноземного походження. Проте, оскільки інвес­тування з-за кордону відображає процеси, що відбуваються в сфері виробничих (або ще ширше – суспільних) відносин, стає необхід­ним розгляд цього питання не тільки як економічного, а й соціаль­ного, історичного, а інколи і психологічного феномена. Отже, при розробці програм (концепцій) державного регулювання інозем­ного інвестування необхідно враховувати менталітет як країни базування, так і країни-реципієнта.

Зміст державного регулювання іноземного інвестування визна­чається характером функцій, що реалізуються у процесі цієї діяль­ності. Функції державного регулювання іноземного інвестування поді­ляють на загальні і спеціальні.

Загальні функції характерні для всієї системи управління еко­номікою, і тому їх існування не пов’язане з конкретним суб’єктом управління. До цих функцій належать:

- інформаційна функція державного регулювання іноземного інвестування реалізується через інформування відповідних органів та інвесторів;

- керівна функція регулювання іноземного інвестування реалі­зується органами державної влади та управління у процесі розпо­рядчої діяльності з метою чіткого та однакового виконання вимог законодавства та завдань економічної політики суб’єктами на різ­них рівнях;

- функція прогнозування і планування у процесі державного регулювання іноземного інвестування реалізується, як правило, на національному рівні і полягає в моделюванні ймовірних варіантів майбутнього стану інвестиційного клімату;

- організаційна і координаційна функції державного регулю­вання іноземного інвестування реалізуються органами державної влади шляхом: організації діяльності іноземних інвесторів на основі національних стандартів обліку і звітності; проведення семінарів, «круглих столів», конференцій за участю іноземних інвесторів; координації взаємодії іноземних інвесторів із державними органами у процесі реалізації конкретних програм і проектів;

- контрольна функція державного регулювання іноземного інвестування полягає в контролі діяльності іноземних інвесторів з боку державних органів влади.

Спеціальні функції притаманні тільки державному регулюван­ню іноземного інвестування. Спеціальні функції можна поділити на дві групи:

1) функції щодо залучення іноземних інвестицій:

- формування політики щодо залучення іноземних інвестицій;

- участь у міжнародному економічному співробітництві, у роботі міжнародних економічних і фінансових організацій з метою залучення іноземних інвестицій;

- укладення міжнародних угод з питань іноземного інвесту­вання;

- визначення пріоритетних напрямів інвестиційної політики;

- здійснення обліку інформації стосовно іноземних інвестицій;

- створення сприятливих умов для діяльності іноземних інвес­торів;

2) функції щодо використання іноземних інвестицій:

- організація експертизи інвестиційних проектів і програм;

- організація збору, вивчення і узагальнення пропозицій щодо надання й отримання іноземних інвестицій;

- ведення обліку заявок іноземних інвесторів та українських суб’єктів господарювання на участь в інвестиційних проектах;

- здійснення реєстрації інвестиційних проектів і програм.

Допоміжні (обслуговуючі) функції у процесі здійснення управ­ління іноземним інвестуванням хоча і не впливають безпосередньо на діяльність об’єкта управління, проте певною мірою сприяють реалізації загальних і спеціальних функцій. При здійсненні управ­ління іноземним інвестуванням виникають питання, пов’язані з адміністративно-господарським обслуговуванням: оформленням і розмноженням необхідних документів, веденням діловодства, забез­печенням господарськими засобами тощо.

Регулювання іноземного інвестування здійснюється на внут­рішньому (країн базування і вкладення капіталу) та зовнішньому (двосторонніх угод, регіональному, світовому) рівнях.

Економічною теорією і практикою ринкових систем розроблено низку засобів, що стимулюють або обмежують ендогенну й екзо­ген­ну інвестиційну діяльність. Залежно від стану економіки (стадії циклу, рівня інфляції, дефіцитності держбюджету і платіжного балансу, стратегічних завдань, потреб національної (економічної) безпеки тощо) застосовуються концепції регулювання, кожна з яких містить цільові настанови двох рівнів: кінцеві (зростання національного дохо­ду, зайнятість, темпи інфляції тощо) і проміжні (співвідношення між попитом і пропозицією щодо капіталу, величина процентних ставок, динаміка грошової маси тощо) цілі. Перші з них визначають вплив грошово-кредитної політики на сферу виробництва, а другі являють собою орієнтири для регулювання в грошово-кредитній і фінансовій сферах. Аксіоматичним є існування діалектичної взаємодії між грошовою і виробничою сферами, з огляду на яку зміни у вироб­ництві зумовлюють зміни в грошовій сфері, і навпаки.

Комплекс заходів державного регулювання іноземного інвесту­вання може мати як моноцільовий (однозначний), так і поліцільовий (багатозначний) характер.

Виділяють два основних типи торговельних та інвестиційних режимів: зовнішньоспрямовані (експортоорієнтовані) і внутрішньо­спрямовані (імпортозаміщуючі). Втім, їх риси часто сполучаються, продукуючи так званий «гібрид», який ідентифікується превалю­ванням того чи іншого підходу. Значного поширення набула точка зору щодо більшої ефективності першого типу режимів, який сприяє динамізації зростання і структурним змінам (особливо у країнах, які розвиваються). Через це більшість країн проводять лібералізацію економічної політики, що генерує істотні зміни в міжнародних еко­номічних відносинах, а також стимулюють конкурентне середо­вище (і в тому числі – розвиток експорту) та захист національних вироб­ників.

Отже, сучасна еволюція іноземного інвестування супроводжу­ється його лібералізацією.

Разом з тим, на економіку приймаючої країни іноземне інвес­тування справ­ляє двоякий вплив. З одного боку, через конкуренцію можливим є гальмування розвитку місцевих фірм або навіть їх бан­крутство, а з іншого – навпаки, присутність іноземних філій змушує національні підприємства мобілізувати зусилля на оптимізації вироб­ничого потенціалу.

Враховуючи це, слід наголосити на суспільній корисності кон­куренції, оскільки вона, безперечно, стимулює продуктивну працю (і в тому числі – активізує інвестиційну й інноваційну діяльність), що, зрештою зумовлює зниження витрат виробництва, поліпшення якості продукції й оновлення її асортименту. Умови, що позбав­ляють фірми конкуренції (особливо світової) спричиняють неухиль­не зниження ефективності технологічного розвитку. Інозем­на кон­куренція може і має бути використана як примусовий стимул до вдосконалення господарської діяльності національних підприємств.

Проте існує і зворотний бік медалі. Лібералізація режиму ПІІ, усуваючи формальні перешкоди, полегшує вхід на національні ринки, іноді загострюючи там конкуренцію. З огляду на специфіч­ний характер активів ТНК та їх транснаціональних організаційних структур, і тим більше – на вагомі конкурентні переваги, за якими вони нерідко перевершують національні компанії, ПІІ здатні поси­лити концентрацію ринку, а ТНК – вдаватися до обмежувальної або антиконкурентної практики, що може загальмувати розвиток під­приємств у країні-реципієнті. Це свідчить про необхідність дифе­ренціації регулюючих функцій держави, а також зваженого і поетап­ного проведення лібералізації її зовнішньоекономічної діяльності.

Держава для виконання своїх функцій регулювання використо­вує як економічні (непрямі), так і адміністративні (прямі) методи дії на інвестиційну діяльність і економіку країни шляхом видання і ко­ригування відповідних законодавчих і інших нормативно-право­вих актів, а також шляхом проведення певної економічної, у тому числі і інвестиційної, політики.

Методи регулювання – це сукупність конкретних способів впливу, спрямованих на практичне досягнення поставленої мети.

Інструменти регулювання – це засоби, які приводять в дію методи.

Оптимальний варіант застосування інструментів обирають за допомогою зміни важелів.

Економічні методи впливу держави на підприємницьку і інвестиційну діяльність регламентують поведінку суб’єктів ринку не прямо, а опосередковано, через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму, створення певного економічного середовища, що спонукає їх діяти у потрібному державі і суспільству напрямі. Економічні важелі, які використовує держава для регулювання економіки, у тому числі і інвестиційних процесів, досить різноманітні, але основними з них є: податки, пряма участь держави в інвестиційній діяльності, створення вільних економічних зон, перерозподіл доходів і ресурсів, ціноутворення, створення сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій, кредитно-фінансові механізми.

Адміністративні, тобто методи прямої дії, повинні викорис­товуватися державою у тому випадку, якщо економічні методи неприйнятні або недостатньо ефективні при рішенні тієї чи іншої задачі. З метою створення сприятливих умов для підприємницької та інвестиційної діяльності, для стабілізації та підйому економіки держава повинна проводити відповідну фіскальну, інвестиційну, науково-технічну, цінову, амортизаційну, кредитно-фінансову й інші види політики, при реалізації яких вона використовує в комп­лексі як економічні, так і адміністративні методи.

Пряме державне управління інвестиційним процесом полягає у впливі держави на цей процес шляхом встановлення правил, норм і обмежень, що підлягають дотриманню в процесі здійснення інвес­тиційної діяльності.

Адміністративні методи державного управління інвестицій­ним процесом можуть використовуватися, коли йдеться про об’єк­ти державної власності. Вони полягають у безпосередній дії на ці об’єкти і процеси, що в них протікають, з боку державних органів управління, які мають відповідні повноваження.

Залежно від того, як розв’язуються глобальні проблеми функ­ціонування економіки країни, організовується і державне регулю­вання інвестування. Переважна частка припадає, як правило, на пер­винні і недержавні (приватні) інвестиції. Тому можна ствер­дж­увати, що непрямі державні важелі управління інвестуванням є переважа­ючими. Велике значення має координація діяльності в цій сфері.

Головні методи стимулювання іноземних інвесторів охоплюють:

- фіскальні (зниження податку на доходи корпорацій; подат­кові канікули; прискорена амортизація; дозвіл на інвестування і реінвестування; зменшення податкових платежів залежно від кіль­кості працюючих чи інших видатків, пов’язаних з працею; скоро­чення податку на доходи корпорацій залежно від обсягу витрат на маркетинг і підвищення дієздатності підприємства; заходи, спрямо­вані на збільшення доданої вартості; стимулювання імпорту (звіль­нення від імпортного мита на інвестиційні товари, устаткування, запчастини, комплектуючі та сировину, пов’язані з виробничим процесом; відстрочки сплати мита на імпортні матеріали); стимулю­вання експорту (звільнення від експортного мита; пом’якшення опо­даткування доходів від експорту; зменшення податків на прибуток для діяльності, що приносить валюту, або на експортну продукцію обробної промисловості; повернення мита);

- фінансові (прямі субсидії на повне або часткове покриття капіталовкладень, витрат виробництва або вартості маркетингу інвес­тиційного проекту; субсидована позичка; гарантування позички; поручительство експортного кредитування; покриття витрат венчур­ного капіталу за рахунок коштів державного бюджету; державне страхування за пільговими ставками; покриття від коливань валют­ного курсу, знецінення валюти, некомерційних ризиків (експро­пріації, політичних заворушень);

- інші (субсидування послуг, включаючи допомогу в пошуках ресурсів на фінансування і втілення проекту, а також на управління ним; надання інформації про ринки і наявність сировини; допомога у навчанні і перенавчанні; технічне сприяння «ноу-хау»; укладання преференційних урядових контрактів; захист від імпортної конку­ренції; спеціальний режим щодо курсу іноземної валюти (вклю­чаючи спеціальний валютний курс); спеціальні знижки при переказі прибутку чи капіталу).

Можна відокремити пасивні і активні методи державної дії на підприємницьку інвестиційну діяльність.

Використання пасивних методів пов’язано з інформуван­ням учасників відтворювальної діяльності про умови виробництва, реалі­зацію і споживання продукції у народному господарстві країни. Вони включають також обґрунтування перспектив соціально-еконо­мічного розвитку країни; визначення ступеня інвестиційної актив­ності з виявленням пріоритетів, яким віддасть перевагу уряд країни в майбутні роки, з розробкою індикативного плану розвитку еконо­міки й інвестиційного плану як його складової частини.

Набір активних методів стимулювання інвестицій пов’язаний
з використанням важелів дії держави на економічні процеси, таких, як прямі державні інвестиції в розвиток окремих секторів еконо­міки, надання гарантій під інвестиції в найбільш важливі для дер­жави сфери економіки, надання податкових пільг, податкових кані­кул для окремих видів інвестицій.

Методи активного втручання держави в інвестиційний процес наступні:

– створення сприятливих умов для діяльності приватних підприємців. У першу чергу йдеться про формування сприятливого інвестиційного середовища, а також про проведення вигідної для інвесторів податкової і амортизаційної політики, що захищає внут­рішніх і зовнішніх інвесторів. Пільгове оподаткування підприємств, діючих в пріоритетних галузях економіки;

– пряма участь держави в ефективних і значущих для країни проектах;

– участь держави у створенні інфраструктурних об’єктів як основи ефективного приватного підприємництва.

Існують також значні відмінності і в політиці залучення ПІІ між розвинутими країнами і тими, що розвиваються. Перші забез­печують приплив іноземного капіталу в основному завдяки форму­ванню загального сприятливого інвестиційного клімату, а також шляхом надання іноземним інвесторам національного режиму, регу­лювання їх діяльності в рамках загального законодавства. Другі навпаки, використовують численні пільги, відповідне спеціальне законодавство, регулююче приток і використання ПІІ, відмінне від правового режиму своїх інвесторів [42].

Останнім часом ці два різні підходи все більш взаємодопов­нюють один одного, а загальним напрямом політики різних країн стає підвищення ступеня відкритості економіки по відношенню до іноземних інвестицій, створення найсприятливіших умов для залу­чення зарубіжного капіталу.

В основі залучення кожною країною іноземного капіталу лежать галузеві і регіональні пріоритети. У чистому вигляді їх не існує, тому можна казати лише про загальну перевагу тих чи інших критеріїв у рамках пріоритетів економічної політики (це актуально для України, хоча в умовах переходу до ринкової економіки та обмеженості фінансових ресурсів визначення пріоритетів, з одного боку, є дуже складним, а з іншого – актуальним). Урахування цих критеріїв слугує важливим інструментом регулювання надходження іноземного капіталу в національну економіку.

На макроекономічному рівні надходження ПІІ регулюється та­кими інструментами, як податки, тарифи, амортизація, заробітна плата, ціни і валютний курс, а на мікроекономічному – інструментами, що детермінують функціонування фірми (вимоги до власності, міс­цеве регулювання рівня цін, лімітування фінансових засобів для інвестицій і набору робочої сили, експортні обмеження, ліцензування імпорту, контроль за використанням технології й іноземної валюти, величини відпускних цін).

Заходи щодо регулювання та підвищення результативності діяльності іноземних інвесторів охоплюють широку гаму законодавчо закріплених елементів, серед яких, насамперед, можна виділити:

- регулювання інвестицій та участь у власності;

- вимоги до результатів господарської діяльності;

- регулювання репатріації прибутку, дивідендів та інших доходів;

- система інвестиційних пільг;

- система інвестиційних гарантій;

- інформаційне забезпечення.

Розглянемо ці елементи детальніше.

Регулювання інвестицій та участь у власності включають три базових компоненти:

1. Резервування за національним капіталом певних галузей і видів виробництва – для збереження національної безпеки (стосу­ється заборони на участь іноземних інвесторів у акціонерному капі­талі визначених секторів, наприклад, телекомунікацій – в Австрії, Греції, Ірландії, Ісландії, Італії, Китаї, Португалії, Туреччині, Швей­царії та Швеції).

Усі держави регулюють вкладення іноземного капіталу, вста­новлюючи сфери, де діяльність іноземних інвесторів обмежено або заборонено. Насамперед, це – державний сектор економіки, і в тому числі – залізничний транспорт, зв’язок і комунальне господарство (Франція, Німеччина, Великобританія, Італія). Не допускається або суворо обмежується функціонування іноземного капіталу в оборон­ному комплексі (США, Японія, Франція, Канада, Колумбія, Італія), у виробництві зброї (Китай), на авіаційному і морському транс­порті (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Італія, Бельгія), у вироб­ництві алкогольних напоїв (Колумбія), у будівництві й експлуатації атомних або гідроелектростанцій (США, Японія, Франція), в атомній енергетиці (Мексика), у банківській сфері (Бразилія, Італія, Канада, Японія), у страхуванні (Канада), на транспорті (Бразилія, Мексика), у торгівлі товарами невласного виробництва (Ефіопія), у зовнішній торгівлі (Ангола, Гана), у будівництві (Ботсвана), у засобах масової інформації (Бразилія, Мексика), у володінні казино (Китай) [54, 55, 57].

Існують заборона й обмеження на ПІІ у деяких галузях і видах виробництва, де присутність іноземних фірм може зумовити над­мір­ний іноземний вплив, – таких, як видобування корисних копа­лин, банківська і видавнича справа (Бразилія). Як умова здійс­нення інозем­ного інвестування урядами приймаючих країн часто форму­люються вимоги щодо участі у ньому елементів національних продуктивних сил: присутності виробників (вкладників) у капіталі, використання місцевих ресурсів і напівфабрикатів вітчизняного ви­робництва, під­готовки кадрів, проведення інвесторами НДДКР, роз­ширення експорту тощо.

2. Намагання збільшення питомої ваги країни вкладення капі­талу в операціях іноземного підприємця (зумовлене рядом причин: участь держави у власності надає можливість посилити контроль за активами інвесторів, а місцеві партнери дістають доступ до інфор­мації про діяльність інвестора і можуть сприяти розробці більш кон­структивних ідей щодо регулювання діяльності іноземного капіталу).

У Мексиці на основі закону про іноземні інвестиції (1993 р.) для стимулювання надходження зовнішніх коштів дозволено посту­пове збільшення частки іноземного капіталу в національних під­­приємствах – з 49 % у 1995 р. до 51 % у 2001 р. і до 100 % у 2004 р.

Аналізуючи світову практику застосування методів регулю­вання діяльності приймаючих країн з метою зменшення питомої ваги іноземних інвесторів у власності, можна виділити:

- фіксацію певного процента участі в ній перед початком інвестування (насамперед це залежить від галузі або виду вироб­ництва, окупності інвестицій та напряму збуту продукції – внут­рішнього чи зовнішнього);

- запровадження механізму і часу скорочення участі у влас­ності до межі, де у місцевих партнерів з’являються інтереси навіть до повного права на неї (лімітуючи цю участь, уряд регулює приплив і направленість іноземного інвестування; для підвищення рівня національної участі у власності може бути застосована вимога до іноземного інвестора щодо розширення інвестування у місцеві спільні підприємства чи збільшення капіталу, а також обсягів пере­дачі технології й управлінських знань місцевим виробникам);

- заохочення привілейованих інвесторів шляхом вилучення деяких обмежень (це стосується заборони в Індії до 1981 р. на інвес­тування, не пов’язане з переданням технології чи експортною орієн­тацією – відтоді подібні обмеження перестали поширюватися на таких інвесторів: з нафтоекспортуючих країн, що розвиваються, тих, які направили кошти у пріоритетні галузі промисловості, нерезиден­тів індійського походження);

- пряме обмеження іноземної участі у капіталі (як правило, до менш як 50 %) (у Іспанії, Канаді та Японії іноземцям дозволено володіти набагато меншою часткою власності у телекомунікаціях;
з 1984 р. Індія обмежила розмір іноземної власності в акціонерному капіталі до 40 %, Марокко – до менш як 50 %, Філіппіни – до 60 %; в Ефіопії він не повинен перевищувати 73 % капіталу СП [59]; специ­­фіка Індонезії в цьому контексті полягає у дозволі для іноземних інвесторів володіти до 80 % власності, проте у випадку довгостроко­вого (понад 15 років) інвестування цей показник вагомо зменшено – до 49 % [52]; трапляються випадки вимог обов’язкового створення СП за участю державного або місцевого приватного інвестора, а також передання власності місцевим фірмам).

3. Серед інших непрямих заходів щодо регулювання участі
у власності та контролю – резервування за національним урядом призначення одного або більшої кількості представників до ради директорів; право уряду на «вето» щодо деяких рішень чи вимога про повну одностайність ради директорів у вирішенні деяких питань; обов’язковість консультування з урядом перед прийняттям тих чи інших рішень (крім того, застосовуються обмеження на: викорис­тання довгострокових іноземних кредитів; цінні папери іноземного інвестора; права іноземних акціонерів (на виплату дивідендів, від­шкодування капіталу після ліквідації підприємства, на приховуван­ня інформації з деяких аспектів руху інвестицій); національний склад ради директорів або чисельність емігрантів у ній; право влас­ності на землю чи нерухомість; право на промислову або інтелектуаль­ну власність; ліцензування зарубіжної технології).

Світова практика засвідчила дедалі меншу ефективність впли­ву цього компоненту регулювання на іноземних інвесторів у зв’язку з поліпшенням можливостей щодо їх доступу до зарубіжних ринків і зарубіжних технологій, а також контролю за виробничою діяль­ністю підприємств без володіння контрольним пакетом акцій завдяки управлінському досвіду.

На прикладі Індонезії доведено неефективність маніпулювання цією межею внаслідок відсутності достатньої кількості місцевих підприємців, здатних володіти рештою акцій. Крім того, у даному випадку можливим є використання фіктивних осіб. З огляду на це, можна констатувати тенденцію до послаблення регулювання участі у власності при приватизації державних підприємств.

Регулювання репатріації прибутку, дивідендів та інших доходів проводиться не тільки з контролюючими, але й із заохочувальними намірами. У першому випадку – з метою контролювання операцій іноземних інвесторів через значно поширену практику ухилення від сплати податків, зменшення відпливу капіталу та дезінвестування. Тут можна виділити такі моменти:

- зобов’язання іноземного інвестора щодо забезпечення міні­мального резерву в уповноваженому банку в певному розмірі від його участі в акціонерному капіталі;

- неперевищення обсягу коштів, які переказуються, над зага­льною сумою одержаних доходів (Гвінея-Бісау) або над їх певною величиною – 50 % (Замбія, Єгипет);

- дозвіл на переказ прибутку, величина якого не перевищує розміру інвестованих коштів (Колумбія);

- дозвіл на переказ усього чистого прибутку раніше від вста­новленого терміну;

- відсутність обмежень на переказ прибутку (Аргентина, Брази­лія, Венесуела, Мексика, Перу, Чилі – у Латинській Америці, Єгипет, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Марокко, Маврикій – в Африці) (у рамках НАФТА заборонено всілякі обмеження щодо руху капіталів, і в тому числі – всіх видів платежів і переказів; проте як виняток кількісні ліміти можуть встановлюватися при необхідності врегулювати платіжний баланс) [53, 54, 60, 61].

У більшості країн, що розвиваються, до цього існує подвійне ставлення. Незважаючи на усвідомлення іноземними інвесторами більшої привабливості політики вільної репатріації прибутків порів­няно з обмеженнями, вони, як і раніше, дуже стурбовані її гіпоте­тичними негативними наслідками (погіршенням платіжних балансів тощо), через що вдаються до регулювання системи переказів коштів за кордон (у середині 90-х років їх найсерйознішими обмежувачами були Індонезія, Нігерія, Тайвань, Тринідад і Тобаго), але водночас намагаються компенсувати це наданням різноманітних інвестицій­них пільг.

Конкуренція щодо залучення ПІІ постійно загострюється і вдо­сконалюється. На початку ХХІ ст. у країнах, що розвиваються, існу­вало понад 40 різноманітних пільг і заохочень для іноземних інвес­торів, а останнім часом понад 70 держав лібералізували режими інвестування у видобувну промисловість. Іноді компаніям-інвесторам дозволено прискорену амортизацію: у Бразилії – 50-60 % капіталу за перший рік, у Малайзії – 100 % протягом 2 років [56].

У цілому систему інвестиційних пільг можна класифікувати
за двома видами режиму: звичайні та спеціальні.

Звичайні пільги спрямовано на поліпшення макро- та мікроеко­номічної ситуації, а спеціальні – на стимулювання інвестиційної та суміжних з нею видів діяльності стратегічно важливих і пріоритет­них галузей, підгалузей, підприємств і регіонів.

Втім, податкове стимулювання відіграє істотну, але не виріша­льну роль у прийнятті фірмою рішення щодо інвестування, – до уваги більше береться можливість обійти за допомогою ПІІ митні пере­шкоди. Податкові ж стимули впливають на розміщення інвес­ти­цій експорто­орієнтованого характе­ру або у видобувні галузі. Іно­земне інвестування імпортозаміщуючого виробництва є менш елас­тич­ним до наявності податкових пільг і позбавляє країну подат­кових над­ходжень.

Спеціальні пільги, у свою чергу, можна поділити на факторні і товарні.

До факторних пільг належить звільнення від оподаткування, гарантування позичок, прискорення амортизаційних відрахувань, часткове повернення податків, у т.ч. надання податкового кредиту і податкової знижки, відведення в оренду землі на пільгових умовах, субсидування підприємств, які виконують певні вимоги – ство­рюють нові робочі місця, стиму­люють підготовку кадрів тощо.

До товарних пільг належить захист виробників від конкуренції за допомогою тарифних і нетарифних імпортних бар’єрів. Ці пільги часто застосовують для залучення іноземних інвестицій, які мають інтравертний напрям, – на відміну від факторних пільг, які, навпаки, спрямовані на стимулювання діяльності експортоорієнтованих під­приємств.

Аналіз надання спеціальних пільг у різних країнах свідчить про їх конкретне призначення, зокрема:

- малим і середнім підприємствам (Бенін, Конго, Камерун, Мадагаскар, Малі, Мексика, Сенегал, Південна Корея);

- на вкладення, що справляють позитивний вплив на платіж­ний баланс (Мексика);

- на інвестиції, що перевищують визначений розмір (Бурунді, Південна Корея);

- на інвестиції, що направлені на створення нових або розши­рення діяльності діючих підприємств (Ефіопія, Мадагаскар, Мексика, Сінгапур, Центральноафриканська Республіка, Чад);

- експортоорієнтованим підприємствам (Габон, Гвінея, Індія, Йорданія, Конго, Коста-Рика, Кот-д’Івуар, Мексика, Сенегал);

- на інвестиції у виробництво нових товарів і послуг (Мадагаскар);

- на капіталовкладення у «піонерні» галузі (Малайзія);

- підприємствам, які використовують місцеві ресурси (Гвінея, Йорданія, Мексика);

- на інвестиції, що стимулюють розвиток аграрних (Південна Корея) і відсталих (Великобританія, Гвінея, Іспанія, Італія, Китай, Мексика, Німеччина, Франція) районів;

- на проекти, що реалізуються у ВЕЗ (Єгипет, Ірландія, Мав­рикій, Південна Корея);

- підприємствам, які займаються НДДКР (Великобританія, США, Японія, Німеччина, Малайзія, Мексика, Сінгапур);

- фірмам, які виробляють і переробляють сільськогосподар­ську продукцію (Чад);

- підприємствам, які мають сегмент ринку в країнах регіо­нального угруповання (Екваторіальна Гвінея);

- на інвестиції, що створюють нові робочі місця (значна кіль­кість країн) [56, 60, 61, 64].

Іншим аспектом регулювання іноземного інвестування з боку приймаючої країни, який до того ж визначає її інвестиційний клімат, є жорсткість ступеня регламентації. Так, Сінгапур і Гонконг регу­люють діяльність ТНК шляхом створення відповідних макроеко­номічних умов: уряд Сінгапуру активно втручається у регулювання тарифів, заробітної плати і розвиток пріоритетних напрямів інфра­структури; у Гонконгу, навпаки, державне втручання у процес віль­ного підприємництва і розвиток ринку є мінімальним.

Податкові пільги слугують важливим спонукальним мотивом для іноземних інвесторів. Найістотнішими з них є зменшення подат­ків на прибуток, яке супроводжується податковими каніку­лами, звільнення від імпортного мита, зменшення мита, податкові пільги на реінвестування, прискорена амортизація тощо. З середини 80-х років номенклатура пільг має тенденцію до розширення, проте
в деяких регіонах їх надання уповільнилося. Зокрема, в країнах Африки, Центральної та Східної Європи зменшилась кількість випадків державних дотацій і пільгових позичок для стимулювання промислового та регіонального розвитку.

У країнах, що розвиваються, найголовнішими з податкових пільг є податкові канікули, звільнення від імпортного мита і повер­нення мита. Як правило, податкові канікули сягають 5, а іноді – 10 і 25 років після початку інвестування (у Бангладеш – 4-12, у Кот-д’Івуарі – 7-11, у Малайзії – 5-10, у Марокко – 10-14, у Таїланді – 3-8 і ще додатково 5), тоді як тарифні поступки – відповідно, 5-10 і 10-25 років [56].

Найсерйознішим чинником створення сприятливого податко­вого режиму для іноземних інвесторів є позбавлення подвійного оподат­кування за рахунок податкового кредиту і подат­кової знижки.

Саме податковий кредит у країнах, що розвиваються, націлено на стимулювання діяльності іноземних інвесторів. Його розмір виз­начається не тільки реально сплаченим обсягом податку, але й його величиною, яка б мала бути стягнутою за відсутності податкових знижок у приймаючій країні. У деяких державах межа цього кре­диту фіксується: у видобувній промисловості Мексики вона стано­вить 20 % від обсягу інвестицій, а для дрібних компаній її підви­щено до 25 %. Податковий кредит застосовується для регулю­вання певних видів діяльності іноземних компаній. У тій самій Мексиці запроваджено обмеження для зменшення питомої ваги місцевих ре­сурсів з низьким ступенем обробки у вартості експортованих това­рів. Сертифікат на одержання податкового кредиту надається лише підприємствам-експортерам, у яких його питома вага сягає не менш як 30 % вартості всього експорту, а вартість, відповідно, не пере­вищує 10 % від неї. У Мексиці, Малайзії та Пакистані право на подат­ковий кредит здобувають компанії, що ведуть НДДКР і сприяють підвищенню кваліфікації робочої сили [56].

Розвинуті країни, здебільшого, практикують різноманітні фінан­сові і фіскальні пільги, у них серед інструментів впливу на інвести­ційну політику найважливіше місце займають податки і амортизація. Шляхом зміни величини податків, а також збільшення або зменшен­ня термінів амортизації визначаються сфери вигіднішого вкла­дання капіталу, що зрештою спрямовує рух економіки у зада­ному напрямі.

Прискорена амортизація, специфічні відрахування з доходу корпорацій або зниження інших податків є вагомішими порівняно із звільненням від імпортного мита та поверненням мита (ці пільги частково використовуються при створенні ВЕЗ). Особливого значен­ня набули дострокова амортизація, різні види зниження обов’язко­вих податків або звільнення від їх сплати, кредитування. Викорис­товуються також інші стимули: зменшення внесків на соціальні пот­реби (Італія), звільнення від оподаткування інвестиційних резервів (Швеція), пропонування альтернативних пільгових режимів на розсуд інвестора (Австрія, Німеччина).

Фіскальні пільги спрямовані на залучення іноземних інвесто­рів у певні регіони чи галузі. Так, Австралія, Австрія, Великобританія, Ірландія і Норвегія застосовують їх для стимулювання підприємств з підвищеним рівнем комерційного ризику. До основних форм фі­нансових стимулів, застосовуваних у розвинутих країнах, належать субсидії, кредитні гарантії та різноманітні знижки на фінансування. Як правило, вони здійснюються з дозволу органів регіональної влади (Австралія, Австрія, Канада, Німеччина, США, Швейцарія) і приз­начені для інвестицій у високоризиковані, інноваційні чи дрібні підприємства. Проте практика свідчить, що спеціальні пільгові умови є ефективними тільки в комбінації з іншими елементами заохочення діяльності іноземних інвесторів, зокрема – із створенням механізмів захисту власності й інституціональної основи інформаційного забез­печення.

Наявність системи інвестиційних гарантій – один з найголовні­ших чинників плідної інвестиційної діяльності. На рівні приймаючої країни іноземним інвесторам також створюються умови для виваже­ної підприємницької діяльності – за рахунок надання урядових гарантій: стабільності законодавства, яке регулює правове стано­вище іноземних інвестицій, від націоналізації, реквізиції і конфіска­ції, на випадок припинення інвестиційного процесу, переказу прибут­ків і доходів від інвестиційної діяльності.

Інформаційне забезпечення іноземних інвесторів є надзвичайно важливим чинником цивілізованого ведення підприємницької діяль­ності. Так, Японія – попри незначні надходження іноземного капіта­лу в середині 90-х років та тенденцію до їх скорочення – все ж піклувалася про створення зручностей у даній сфері за рахунок заснування ряду спеціалізованих інституцій. Одна з них, «Джетро», періодично готує огляди про інвестиційний клімат у країні, прово­дить семінари з питань вкладень іноземного капіталу. Інша консал­тингова корпорація «Файнд» прогнозує зміни попиту на певні товари, сприяє розробці стратегії збуту та фінансування, пошукам партнерів зі спільного підприємництва.

Важливу роль у сфері регулювання в цілому економіки і у тому числі інвестиційного процесу грає антимонопольне законодав­ство і діяльність уповноважених державних органів, спрямована на припинення несумлінної конкуренції і дій по монополізації ринку.

До числа задач державного антимонопольного регулювання входить:

– виявлення і оперативне припинення актів і дій федеральних органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, спрямованих на обмеження конкуренції, а також удосконалення правових механізмів усунення адміністративних бар’єрів, підвищення відповідальності за вказані порушення;

– виявлення і припинення зловживань господарюючими суб’єктами домінуючим (у тому числі монопольним) положенням на товарних і фінансових ринках, спрямованих на обмеження конкуренції;

– обмеження локального монополізму і розвиток конкуренції на аграрних ринках;

– створення умов для розвитку конкуренції на монополізо­ваних товарних ринках.

Ключовою умовою інноваційно-технологічного розвитку Украї­ни, відновлення її виробничого потенціалу і забезпечення на цій основі ефективності і конкурентоспроможності національного вироб­ництва, економічної безпеки країни є активізація інвестиційної діяльності, значне розширення масштабу інвестування в реальний сектор економіки з використанням як внутрішніх, так і зарубіжних інвестиційних ресурсів. Одна з важливих складових загального інвестиційного процесу – прямі іноземні інвестиції, що пред­став­ляють одне з перспективних джерел фінансових і виробничих ресурсів, передових технологій і сучасних методів управління, необ­хідних для динамічного розвитку будь-якої національної економіки.

Оскільки іноземні інвестиції є одним із джерел фінансування розвитку економіки України, державне регулювання іноземного інвес­тування набуває особливо важливого значення.

Державне регулювання іноземного інвестування – це врегульо­вана нормами права виконавча і розпорядча діяльність відповідних органів державної влади щодо ефективного залучення та раціональ­ного використання іноземних інвестицій з метою економічного зростання і підвищення рівня життя народу.

Під держав­ним регулюванням у сфері іноземних інвестицій треба, з одного боку, розуміти комплекс заходів державних установ, організацій і гілок влади, спрямованих на створення сприятливого клімату для іноземних капіталовкладень, надання гарантій інвесто­рам, форму­вання стабільного податкового поля, підтримку інфраструк­тури тощо, а з іншого – обмеження інвестиційної активності в різ­них її проявах, регулювання обсягу, умов і напрямів інвестування [22].

Важливо підкреслити, що без загальної стабілізації політичного і макроекономічного середовища в Україні, а також забезпечення внутрішнього інвестування іноземні інвестиції не надходитимуть. До того ж – внаслідок її зовнішньої заборгованості, не дуже сприят­ливого інвестиційно-підприємницького клімату та незначної конку­ренто­спроможності обсяг зовнішніх інвестиційних надходжень може скоротитись.

Подальша результативність іноземного інвестування прямо залежатиме від удосконалення чинного законодавства України. Інвестиційні інститути Заходу ретельно оберігають свої кошти, нав’язуючи у відносинах з українськими виконавчими структурами і підприємцями сприятливу для себе модель інвестиційного законо­давства. Їх не відлякує перспектива функціонування в нашому національному режимі за умови отримання серйозних державних гарантій щодо захисту вкладень.

Довіра у взаємовідносинах з цими інститутами є вкрай акту­альною: іноді вони згодні прийняти наші численні квоти, ліцензії та громіздку податкову систему, проте потребують впевненості, що проіснують у даній комбінації визначений проміжок часу. Необхід­ним є плавна, поступальна адаптація чинного українського законо­давства до міжнародних стандартів, а при його зміні – гарантування відшкодування збитків або негайне його здійснення. Реалізувати ці положення можна тільки за умови існування міцної влади.

Негативний відбиток на державну політику в області регу­лювання прямих іноземних інвестицій накладає відсутність чітко сформульованої промислової політики, позначених структурних пріо­ритетів зростання. Існуючі пільги й обмеження для підприємств з іноземною участю не є органічною складовою комплексу заходів щодо залучення і раціонального використання зарубіжного капіта­лу. Як відомо з світової практики, основний інструмент боротьби за іноземного інвестора – поліпшення інвестиційного клімату шляхом лібералізації існуючих інвестиційних режимів.

Незадовільним залишається адміністративно-правовий режим відносно ПІІ з його закритістю і безліччю перешкод для притоку і функціонування зарубіжного капіталу, неузгодженістю з політи­ками в інших сферах економіки, певною невідповідністю вимогам міжнародних організацій.

В умовах скорочення обсягів залучення, як внутрішніх, так і іноземних інвестицій в нашу економіку, повна відмова від системи стимулів для іноземних інвесторів і повноцінна уніфікація режимів для внутрішніх і зарубіжних вкладень не представляються можли­вими. Це є задачею на перспективу. На першому етапі доцільно зберегти існуючу систему, змінивши принципи надання стимулів,
а в ряді випадків – і самі стимули, які повинні застосовуватися
в умовах національного режиму, у жодному випадку не приймаючи індивідуального характеру.

Українська політика відносно ПІІ потребує знач

Читайте також:

1. Збутовий потенціал: кількість зайнятих працівників, їхня кваліфікація, компетентність, індивідуальні рейтинги.
2. Інвестиційні заходи, пов’язані з торгівлею: можливий вплив на торгівлю та інвестиції.
3. Інвестиційні компанії та їх види.
4. Інвестиційні операції
5. Інвестиційні операції банків із цінними паперами
6. Інвестиційні проекти
7. Інвестиційні проекти у розвитку біопаливної галузі – 2 год.
8. Інвестиційні ресурси, їх класифікація та принципи формування
9. Інвестиційні ресурси, їх класифікація та принципи формування
10. Інвестиційні ризики
11. Інвестиційні ризики та причини їх виникнення

Переглядів: 1234