Особливості господарського розвитку України в 20-30-ті роки ХХ ст.

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. до влади прийшла одна з радикальних партій Росії – РСДРП(б), яка ставила перед собою розв’язання ряду економічних завдань (рис. 11.1). Її економічні завдання були визначені на VI з’їзді партії (1917) і мали характер не соціалістичного будівництва, а суспільно-державного управління виробництвом, розподіл, фінанси і регулювання робочої сили на основі введення загальної трудової повинності.

Основні заходи цього періоду: організація робітничого контролю, націоналізація банків, введення в дію Декрету про землю, націоналізація промисловості та організація системи управління нею, монополія зовнішньої торгівлі.

На практиці ідея націоналізації поступово зводилася до конфіскації, що негативно позначилося на роботі промислових підприємств, оскільки порушувалися господарські зв’язки, утруднювалося налагодження контролю в масштабі країни. Незважаючи на таке становище, з початку 1918 р. націоналізація промисловості на місцях почала набувати характеру масового, стихійного і зростаючого конфіскаційного руху. Через відсутність досвіду інколи усуспільнювали підприємства, до управління якими робітники фактично не були готові, а також малі підприємства, які ставали тягарем для держави. Набула поширення практика незаконної конфіскації за рішенням фабрично-заводського комітету (фабзавкому) з наступним її затвердженням державними органами. На цьому фоні економічне становище країни погіршувалося.

З початком громадянської війни влітку 1918 р. й іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив країну єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх ресурсів і збереження господарських зв’язків. Почали здійснюватися надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики “воєнного комунізму”. Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р. “Воєнний комунізм” — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому був набором вимушених тимчасових заходів, з іншого – його реалізація на практиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспільного ладу.

Головним заходом “воєнного комунізму” була продрозкладка, за якою селяни повинні були здавати всі “надлишки” продовольства (за винятком необхідного для життя мінімуму). Зібране продовольство надходило у розпорядження Наркомпроду для нормованого прямого розподілу між населенням міст. Це зумовило ще одну ознаку „воєнного комунізму” — так звану “хлібну монополію”, або виключне право держави на реалізацію основних продуктів харчування.

У промисловості “воєнний комунізм” означав повну націоналізацію з жорсткою централізацією управління (через Вищу Раду Народного Господарства, створену в грудні 1917 р.) та позаекономічні методи господарювання, для чого запроваджувалися загальна трудова повинність, трудові армії та ін. Доповнювалося все це натуральним обміном, натуралізацією оплати праці за зрівняльним принципом, незалежно від кваліфікації працюючого.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. першочерговим завданням стала відбудова народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали навесні 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявилася у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 р. Х з’їзд РКП (б) у ході внутрішньополітичної боротьби прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку – загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою). Це поклало початок переходу до нової економічної політики (неп).

Поява нової моделі господарювання зумовлена низкою об’єктивних причин: перехід до мирного будівництва, що вимагав зміни акцентів у економіці; кризовий стан економіки, що мав тенденцію до свого посилення і стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини; невдоволення селянства продрозкладкою; несприятливий для комуністів стан світового революційного руху, що змушував більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії щодо селянства.

Протягом 1921–1922 рр. формувалася непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізувалася на практиці. Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх і дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарського розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації й оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком.

основні заходи нової економічної політики — побудова відносин між містом і селом на економічній основі, розвиток промисловості на нових організаційних принципах і на базі електрифікації, кооперування населення, часткове запровадження госпрозрахункових відносин, допуск приватного капіталу в економіку, налагодження державного регулювання, планування й управління економікою — у сукупності дали змогу до 1925 р. досягти основних довоєнних показників економічного розвитку. Однак період непу не характеризувався гармонійним безкризовим розвитком. Навпаки, дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже кожний рік: фінансова криза 1922 р., криза збуту 1923 р., товарний голод 1924 р., зростання інфляції 1925 р. Проте взаємодія плановості й розвитку ринкових відносин забезпечували динамічну рівновагу в господарській системі. З одного боку, план виходив із потреб ринку і враховував процеси, які відбувалися на ньому, з іншого — план організовував ринкові процеси, справляв на них активний вплив. Дестабілізація розпочалася з порушенням цієї взаємодії, наростанням з 1925 р. центристських тенденцій в економіці, тобто посиленням централізованого планування й управління економікою на шкоду ринковим відносинам.

Незважаючи на успіхи непу, СРСР, у т.ч. й Україна, залишалися аграрно-індустріальними, їхні економіки вимагала технічної і технологічної модернізації. У 20-х роках розгорнулася гостра партійна дискусія про те, якими шляхами досягти світового рівня економічного розвитку. Перемогла лінія Й. Сталіна та його соратників, які були прихильниками авторитарних форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ціною в найближчій перспективі.

Було обрано стратегію прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п’ятирічки. Запроваджена нова економічна політика супроводжувалася суперечливими процесами, які вона викликала в суспільстві. Серед них: зниження темпів розвитку; вичерпання ресурсів; небажання більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політики; швидка диференціація суспільства, зростання соціальної напруженості, а отже, створення соціального підґрунтя для рішучої відмови від ринкових відносин. Відмови від непу вимагала і державна політика реалізації курсу індустріалізації, прийнятого XIV з’їздом ВКП(б) у грудні 1925 р.

Взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, радянське керівництво мало вирішувати три проблеми: кошти, сировина і трудові ресурси для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, яке становило більшість населення. Звичні адміністративні методи в економіці — перекидання коштів за рахунок встановлення занижених цін на сільськогосподарську продукцію (у роки першої п’ятирічки вони інколи становили 1/8 ринкових) — вже не могли ефективно задовольнити потреб індустріалізації. Вихід вбачався у колективізації, оскільки колективне (контрольоване і кероване державою) господарство могло швидко забезпечити зростання обсягів виробництва і фінансових надходжень.

Колективізація розпочалась у 1928 р. Першочерговим завданням у галузі сільського господарства визнавався розвиток усіх форм кооперації (виробничої, житлової, кредитної, споживчої тощо), а перспективним завданням — поступовий перехід до колективного обробітку землі на основі нової техніки (механізація, електрифікація). Однак не було визначено терміни, форми і методи кооперування. XV з’їзд ВКП(б) (1927) передбачав повільний, поступовий, добровільний перехід до кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи і жорсткі методи, було порушено основні принципи кооперації. Форсування колективізації призвело не лише до різкого скорочення поголів’я худоби і збору зернових, а й до людських жертв, яких налічувалися мільйони (близько 10 млн. осіб). Як наслідок у роки перших п’ятирічок діяла карткова система постачання населення (до 1936 р.). Водночас, колективізація створила соціальну базу для модернізації аграрного сектору, дала змогу підвищити продуктивність праці, вивільнити трудові ресурси для інших галузей економіки. Таким чином, у 30-ті роки сформувалася економічна система, підґрунтям якої були жорсткий централізм і директивність. По суті, держава знову запровадила своєрідну “розкладку” як у сільському господарстві (обов’язкові поставки), так і в промисловості, де встановлювалися жорсткі директивні завдання щодо виробництва і розподілу продукції, а прибуток підприємства практично повністю вилучався до бюджету держави. Утвердилися командно-бюрократичні методи управління. Через обмеження самостійності та прав підприємства як господарюючі одиниці почали перетворюватися у виконавчі органи центрального керівництва. Все це завершилось утвердженням командно-адміністративної системи управління народним господарством.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Світова економічна криза 1929-1933 рр. та форми її прояву

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.