Економічні погляди епохи постіндустріального суспільства

З 50-60-х рр. ХХ ст. в межах неокласичної течії формується науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук – філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку ХХ ст. вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80-90 –х рр. ХХ ст.

Основні представники неоінституціоналізму: Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) – Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсом (1932 р.н.) та ін. Основні праці: Р.Коуз «Природа фірми» (1937); О.Вільямсон «Економічні інституції капіталізму. Фірми, маркетинг, укладання контрактів» (1985); Д.Норт «Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки» (1990). Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і саме з середини ХХ ст. інституціоналізм перетворився в один і з провідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі й до її неоінституціонального напрямку безпосередньо пов’язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для мейнстрім економікс (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості , досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо – з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.

Сучасний інституціоналізм виник не на порожньому місці. У неоінституціоналістів були попередники – представники «старого», традиційного інституціоналізму, які також намагались налагодити зв’язки між економічною теорією та правом, соціологією, психологією, політологією та ін. Але між поглядами «старих» інституціоналістів та неоінституціоналістів можна виділити ряд суттєвих відмінностей.

Якщо «старі» інституціоналісти залишилися аутсайдерами світової спільноти вчених-економістів, то неоінституціоналісти змогли стати фаворитами. У списку нобелівських лауреатів з економіки вісім лауреатів так чи інакше належать саме до неоінституціонального напряму.

У деяких концепціях, що належать до цього теоретичного напрямку, предметом вивчення є інституційне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні та юридичні правила, у межах яких відбуваються процеси виробництва та обміну (конституційне, виборче, майнове, контрактне право та ін ). Вони представлені:

· теорією суспільного вибору (Дж.Б’юкенен, Г.Таллок, М.Олсон та ін.) (публічна сфера), у якій акцент робиться на втратах, що породжуються діяльністю політичних інституцій;

· теорією прав власності (Р.Коуз, А.Алчіан, Г.Демсетц, Р.Познер та ін.) (приватна сфера), яка акцентує увагу на виграші у добробуті, який забезпечують правові інституції (судова система тощо).

Організаційні структури, які, з урахуванням чинних правил, створюються економічними агентами на контрактній основі, вивчає теорія агентських відносин, що існує у двох основних версіях:

· теорія механізмів стимулювання, яка досліджує організаційні схеми, що можуть забезпечувати оптимальний розподіл ризику між принципалом (власником) та агентом (менеджером);

· «позитивна» теорія агентських відносин, що звертається до проблеми відокремлення власності та контролю і сформульована ще в 30х рр. ХХ ст. А.Берлі та Г.Мінзом. Провідними представниками також є У.Меклінг, М.Дженсен, Ю.Фама, а центральним є питання стосовно контактів, необхідних для забезпечення поведінки агентів, яка б найменшою мірою відхилялася від інтересів принципалів.

Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, які обумовлюються вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціоналізмом та неокласикою. На відміну від старого американського інституціоналізму, неоінституціоналізм не тільки не протистоїть неокласиці, але сам є результатом об’єднання інституціональних та неокласичних методологічних підходів. Зокрема, активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки:

· раціональний вибір та прагматизм;

· методологічний індивідуалізм;

· концепція «економічної людини»;

· максимізація корисності тощо.

Засновником неоінституціоналізму по праву вважається Рональд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937) та «Проблема соціальних витрат» (1960) була вперше сформульована дослідна програма неоінституціоналізму, з якою пов’язані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін. Так, нарівні з приватною, аналізуються колективна, державна, акціонерна форми власності й порівнюється їх ефективність у забезпеченні угод на ринку. Такою є дослідна програма теорії прав власності (її найбільш яскравими представниками є Р.Коуз, Р.Познер, С.Пейович) і теорії оптимального контакту (Дж.Стігліц, І.Макніл). Також тут потрібно згадати і теорію держави, відповідальної за встановлення та ефективний захист прав власності, теорію суспільного вибору (Дж.Б’єюкенен, Г.Таллок), дещо на відокремленій позиції перебуває конституційна економіка (В.Ванберг), яка «відбрунькувалася» від теорії суспільного вибору (її специфіка полягає у комбінуванні елементів як класичної теорії суспільного вибору, так і «теорії порядку», що є частиною «старого» інституціоналізму.

По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов’язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку в цілому. Хоча територія інформації (Дж.Стіглер) і не безпосередньо належить до неоінституціоналізму, вона значно вплинула на його подальший розвиток.

По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними, витратами неоінституціоналісти припускають існування транзакційних витрат (Р.Коуз, О.Вільямсон), розуміються всі витрати, що виникають при здійсненні угод. Саме нова економічна історія (Д.Норт, Р.Фогель) виникла у результаті використання теорії транзакційних витрат та теорії прав власності для історичного аналізу.

Учення про транзакційні витрати має основоположне, фундаментальне значення в неоінституціоналізмі. Представники цієї школи вважають, що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через те, що враховує лише витрати взаємодії людей з природою (трансформаційні витрати). Необхідно також брати до уваги і глибоко вивчати витрати взаємодії між людьми – транзакційні витрати. Детальніше їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, праці тощо) для планування, адаптації та контролю за використанням узятих індивідами зобов’язань у процесі відчуження та привласнення прав власності й свобод, прийнятого у суспільстві.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Становлення постіндустріальної економіки в провідних країнах світу	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.