Суб’єкти реалізації ГКП. Статус ЦБ.

Суб’єктом ГКП виступає держава, яка регулює грошово-кредитну сферу через свої представницькі органи: ЦБ та відповідні представницькі структури – міністерства фінансів, скарбниці, орган нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інститути із страхування депозитів, органи валютного контролю та регулювання. Однак визначальна роль у здійсненні усього комплексу заходів держави у сфері грошового обігу та кредиту належить ЦБ.

В сучасних умовах ринкової економіки в кожній країні, як правило, функціонує центральний емісійний банк. Він виконує функції, що відрізняють його від інших ланок грошово-кредитної системи, і відіграє особливу роль в економіці. Центральний банк — це орган координування і регулювання грошово-кредитної системи країни.

Під правовим статусом ЦБ розуміють його роль і місце в системі інших державних органів, які закріплені на конституційному і законодавчому рівнях.

Основні положення, що визначають статус центрального банку:

— порядок визначення основних завдань центрального банку;

— характер взаємовідносин центрального банку з органами державної влади;

— рівень економічної незалежності центрального банку;

— порядок призначення керівництва центрального банку.

Основні завдання центрального банку в багатьох країнах визначаються на законодавчому рівні, як правило, у спеціальному законі, що регламентує діяльність центрального банку. Завдання центрального банку — це об'єктивно обумовлені цілі, досягнення яких він повинен постійно прагнути. Тривалий термін функціонування центральних банків у різних країнах світу дає змогу сформулювати основні їх завдання:

— забезпечення стабільності національної грошової одиниці (цінової стабільності) і таким чином сприяння (опосередковано) стабільному економічному зростанню;

— сприяння ефективному розвитку банківської системи та її надійності;

— забезпечення безперебійного та ефективного функціонування платіжної системи країни.

Взаємовідносини центральних банків з органами державної влади характеризуються певними відмінностями в різних країнах. У сучасних умовах у країнах з розвиненою ринковою економікою, як правило, передбачається підзвітність центральних банків законодавчим органам державної влади. У більшості таких країн центральні банки мають певну незалежність від виконавчих органів державної влади. Незалежність центрального банку як обов'язкового елементу передбачає його самостійність у визначенні та реалізації грошово-кредитної політики. При цьому незалежність центрального банку розглядається як гарантія його ефективної діяльності, тобто як гарантія проведення банком виваженої грошово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення стабільності національної грошової одиниці і зорієнтованої на перспективу.

Проте слід відзначити, що незалежність центрального банку має відносний характер, тобто вона не є абсолютною. Центральний банк не може проводити грошово-кредитну політику ізольовано від уряду, адже вона є лише однією зі складових загальнодержавної економічної політики, і для того, щоб грошово-кредитна політика була успішною, центральний банк повинен взаємодіяти з урядом, який визначає фіскальну, бюджетну, цінову, інвестиційну політику тощо.

Важливим аспектом, що характеризує взаємовідносини центральних банків з органами державної влади, зокрема з урядом, є фінансові відносини з приводу фінансування дефіциту державного бюджету. Для того щоб запобігти можливому тиску уряду на центральний банк щодо додаткової емісії грошей з метою розв'язання проблеми дефіциту бюджету, у переважній більшості країн з розвиненою ринковою економікою на законодавчому рівні передбачається розмежування державних фінансів і коштів центрального банку. Це розмежування набуває форми заборони центральному банку надавати уряду прямі кредити на фінансування дефіциту державного бюджету, а також купувати державні цінні папери на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента, в уряду.

Центральні банки, як правило, є економічно незалежними органами, що мають самостійний бюджет (кошторис). Вони здійснюють свої видатки за рахунок власних доходів, а перевищення доходів над видатками спрямовують до державного бюджету, не сплачуючи при цьому податків. Економічна незалежність підкреслює особливий статус центрального банку порівняно з іншими владними структурами, які фінансуються за рахунок бюджетних асигнувань і залежать, таким чином, від виділення їм коштів парламентом та урядом.

Порядок призначення керівництва центрального банку також є важливим фактором, що визначає його статус. У переважній більшості розвинених країн керівники центрального банку (президент, віце-президент) призначаються на посаду главою держави або обираються законодавчим органом державної влади із кандидатур, запропонованих главою держави . Строки, на які призначаються керівники центрального банку, зазвичай перевищують строк дії мандата виконавчої влади, що дає можливість, по-перше, усунути в діяльності центрального банку елемент політичної нестабільності у період зміни уряду, а по-друге, проводити грошово-кредитну політику, зорієнтовану на довгострокову перспективу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 6. Сутність та механізми реалізації грошово-кредитної політики.	\|	Утворення НБУ, принципи його організації та основи діяльності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.