• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Економічна сутність та необхідність міжбанківських розрахунків.

Системи міжбанківських розрахунків і платіжні системи в розвинутих країнах з ринковою економікою функціонують відповідно до загальних моделей, що базуються на трьох основних видах міжбанківських розрахунків:

1) розрахунки через організацію кореспондентських відносин між комерційними банками, їх називають лоро-ностро;

2) розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкриваються в установах центральних банків. Як правило, це повні розрахунки, які виконуються індивідуально, на валовій основі, їх можна характеризувати як платежі брутто;

3) розрахунки через клірингові установи. Це розрахунки або платежі нетто.

Міжбанківські кореспондентські відносини. Ці відносини включають різні форми співробітництва банків на засадах коректності, чесності та узгодженості щодо виконуваних операцій. Хоча банки конкурують за сфери впливу з метою залучення клієнтів та ділових партнерів на ринку, вони можуть бути і кореспондентами, тобто клієнтами один одного.

Необхідність у кореспондентських відносинах виникає, коли банк не може запропонувати певні послуги своїм клієнтам, або коли відомо, що інший банк зробить це швидше, краще та деше­вше. З огляду на це й обирають банки-кореспонденти.

Кореспондентські відносини між банками можуть виникати не лише в межах однієї країни, а й з іноземними банками. Цей вид кореспондентських відносин в основному використовується для міждержавних розрахунків. Для встановлення кореспондентських відносин з іноземним банком комерційному банку необхідно отримати ліцензію в центральному банку.

Організація кореспондентських відносин між банками передбачає відкриття рахунків один у одного.

Кореспондентський рахунок являє собою рахунок, на якому відображаються розрахунки однієї кредитної установи за дорученням та за рахунок іншої кредитної установи. Він є різновидом депозитного рахунка до запитання і виконує ту саму роль, що й поточний рахунок підприємства, але з урахуванням специфіки діяльності банку. Отже, кореспондентський рахунок банку в ін­шому банку — це пасивний рахунок у балансі банку-кореспондента. Якщо при цьому кореспондентський рахунок відкривається в установі центробанку, то на ньому зберігаються власні кош­ти комерційного банку, статутний, резервний, страховий та інші фонди банку.

Рахунок-лоро — «Ваш рахунок у нас». Рахунок-ностро — «Наш рахунок у Вас».

Основні записи здійснюються на рахунку-лоро. Вони є вирішальними для забезпечення своєчасності платежу, для виконан­ня, якщо йдеться про запис у кредит рахунка. Банк-респондент може давати доручення про переказування коштів зі свого рахунка. З огляду на це банк-лоро є адміністратором платіжних доручень банку-ностро. Банк-лоро, однак, визначає умови викорис­тання рахунка-ностро, а саме:

—установлює розцінки комісійних зборів за платіжні послуги, що ним надаються;

—визначає вимоги щодо мінімального рівня залишків;

—здійснює контроль розміру кредиту, що надається банку-ностро за рахунком, через обмеження обсягу овердрафтів протягом одного робочого дня чи до початку наступного.

Після відкриття рахунків визначаються операції, які виконуватимуть банки-кореспонденти один для одного. Основною формою кореспондентських відносин є надання послуг клієнтам бан­ків, насамперед обслуговування їхніх платіжних оборотів на основі документарних операцій. Останні означають платежі, що виконуються на основі документів, які засвідчують факт переве­зення товару, його оцінку, страхування і стан.

Перевагами цього виду розрахунків є обмеженість кола учасників розрахунків, оскільки два банки завжди краще і швидше домовляться про умови проведення розрахунків, ніж ширше коло учасників, а також конфіденційність, точність, акуратність виконання розрахунків. Як правило, банки не відкриють кореспондентських рахунків за відсутності взаємної довіри і без всебічного обґрунтування встановлення кореспондентських відносин. До переваг можна віднести і те, що банк бачить стан свого кореспо­ндентського рахунка після виконання кожної операції.

Недоліками цього виду розрахунків можна вважати велику трудомісткість і великі витрати на їх здійснення та, що найголов­ніше, погіршення стану ліквідності банку.

У складній банківській системі, що об'єднує велику кількість учасників, банкам не вигідно встановлювати численні двосторонні зв'язки і мати безліч рахунків-ностро. Ці рахунки погли­нають великі суми ліквідних коштів. Отже, банк може відкрити обмежену кількість рахунків-ностро в банках-кореспондентах, що стимулюватиме конкуренцію між останніми. Щоправда, у країнах з розвинутою економікою великі банки нерідко відкри­вають значну кількість кореспондентських рахунків, деякі з них і за межами своєї країни — від 300 до 500 і більше. При цьому, звичайно, використовується найновіша комп'ютерна та організаційна техніка. Так, один з найбільших банків ФРН — Дойче Банк АГ — має 4 тис. кореспондентів у 184 країнах світу і тільки у Франкфурті-на-Майні веде близько 5 тис. поточних рахунків іноземних банків.

У країнах, де банківська система не є стабільною та збалансованою, зазначені незручності двосторонніх розрахунків посилюються зі збільшенням мережі розрахунків даного комерційного банку. їх можна подолати установленням численних кореспондентських відносин між банками країни, але з єдиною централізованою установою.

Розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкриваються в установах центральних банків. Потреба в централізованій установі, що надає розрахункові послуги практично всім учасникам банківської системи, може бути задоволена через установлення ще однієї функції центрального банку країни, тобто останній може бути централізованою установою, що відкриває кореспондентські рахунки для комерційних банків.

Перелік операцій, здійснюваних за кореспондентськими рахунками, відкритими в установах центробанку, у вітчизняній практиці досить широкий. Це операції:

—з кредитно-розрахункового, касового та іншого обслуговування клієнтів самого комерційного банку, що передбачає переказування та стягнення коштів, пов'язаних з реалізацією продук­ції та наданням послуг об'єктами господарювання, розрахунками з бюджетом, позабюджетними фондами, а також із прийманням та видачею клієнтам готівки для виплати заробітної плати і премій та для деяких адміністративно-господарських витрат;

—на міжбанківському ринку цінних паперів, міжбанківських кредитів і депозитів та касові операції з емісійним банком;

—за господарськими угодами самого банку, наприклад за платежами в бюджет та в позабюджетні фонди.

Перевагою рахунків-ностро, які відкриваються комерційними банками в центральному банку, є те, що останній може надавати короткострокові кредити для погашення їхніх зобов'язань за міжбанківськими розрахунками. Платіж із використанням кредиту центрального банку є унікальною формою платежу, бо вимога здійснити такий платіж надсилається установі, яка не може збанкрутувати і яка завдяки своїм повноваженням щодо емісії грошей ніколи не відчуватиме нестачі ліквідних коштів.

Центральний банк, відкриваючи рахунки-лоро для банків і створюючи централізовану систему розрахунків, здійснює витрати і мусить відшкодовувати їх. Тому за цими рахунками:

—як правило, не сплачуються проценти;

—у деяких країнах установлюється мінімальний резерв залишків на рахунках;

—стягуються комісійні за платіжні послуги.

Комерційні банки, що мають рахунки-ностро в центральному банку, можуть бути розділені на дві групи:

1) банки, що мають право на використання кредитів центрального банку, коли на рахунку-ностро банку-кореспондента недостатньо коштів для всіх термінових платежів. Ця ситуація нази­вається овердрафтом. Банки, що мають право доступу до кредитів центрального банку, обмежуються у свободі користування такими кредитами адміністративним шляхом;

2) банки, що не мають права отримувати короткострокові кредити центрального банку, не можуть допускати дебетового сальдо на кореспондентському рахунку. У деяких країнах певні категорії банківських установ не мають прямого доступу до кредитів центрального банку. Це, наприклад, ощадні банки, які не можуть тримати резерви. Зауважимо, що моделі централізованих розрахунків та інші види міжбанківських розрахунків, які використовуються на Заході, основані на безпаперових технологіях «електронних грошей» з високим рівнем використання комп'ютерних та телекомунікаційних систем і систем захисту інформації. Для захисту інформації від несанкціонованого доступу застосовуються методи криптографування — кодування інформації за певними алгоритмами з системою складних ключів для накладення і зняття електронного підпису.

Розрахунки через клірингові установи. З метою полегшення управління міжбанківськими розрахунками, зниження їхніх ризиків та зменшення потреби тримати великі резерви в центральному банку вдаються до клірингу, тобто заліку взаємних вимог.

Кліринг — це система безготівкових розрахунків, що базується на заліку взаємних вимог і зобов'язань фізичних та юридичних осіб.

Система клірингових заліків може використовуватися як для розрахунків між банками всередині країни, так і для міжнародних розрахунків. Організація міжбанківського заліку залежить від того, чи є банки-учасники самостійними юридичними особами, чи вони входять до системи того самого банку. У першому випадку банки обмінюються чеками, векселями та іншими борговими зобов'язаннями клієнтів, доплачуючи лише різницю за заліком. Це — міжбанківський кліринг. У другому — йдеться про внутрішньобанківський кліринг. Для цього всередині системи банку, у його головній установі, створюється кліринговий відділ, який і вико­нує залікові операції для клієнтів цього банку.

Залежно від сфери застосування міжбанківський кліринг може бути:

• локальним — між банками якогось регіону чи між банками певної банківської групи та (або) між філіями одного банку;

• загальнодержавним — між кредитно-фінансовими установами всієї країни. У західних країнах кліринг виконується через банки або спеціально створені розрахункові центри — клірингові палати. В останньому випадку банки домовляються не здійснювати негайного розрахунку за кожним окремим платіжним дорученням, а накопичувати свої вимоги і зобов'язання за певний період — кліринговий цикл. Після завершення циклу вхідні та вихідні платежі заліковуються, а банки беруть до оплати лише суму своїх чистих зобов'язань. Залік платежу здійснюють на ра­хунках банку, який виконує розрахунки. Зазвичай ним є центра­льний банк країни. Однак чисті розрахунки можна виконувати також на рахунках-ностро в комерційному банку.

Важливою функцією клірингової палати є її участь у підгото­вці розрахункових документів для своїх учасників після кожного циклу клірингу. За його результатами складається звіт про платі­жні операції з визначенням нетто-позиції кожного учасника з допомогою взаємної компенсації загальної грошової суми платіжних доручень, чеків і платіжних вимог, поданих йому іншими учасниками. Звіт про операцію з нетто-позиціями передається до центрального банку, де здійснюється розрахунок на кореспондентських рахунках учасників.

Практично всі клірингові палати в західних країнах є добровільними асоціаціями фінансових установ. Здебільшого вони утворюються на некомерційній кооперативній основі, частково — під керівництвом адміністрації. Членство обмежується певним географічним регіоном, наприклад містом, графством, адміністративною областю. Однак існують організації і в національному мас­штабі. Як правило, організаційна структура клірингової палати складається з представників великих фінансових установ, які сплачують основну частку витрат клірингової палати і є учасни­ками з правом голосу, та дрібних фінансових установ, що не мають права голосу і є асоційованими учасниками. Великі асоціації мають постійний штат працівників для проведення операцій клі­рингової палати, але більшість клірингових палат виконують свої функції, користуючись послугами співробітників банків-учасників.

Клірингова палата виконує численні функції для полегшення процесу клірингу між банками-учасниками. Регламент клірингової палати визначає термін, до якого мають бути подані платіжні документи, з тим щоб вони були включені до взаєморозрахунків того самого дня. Регламент визначає штрафи та інші покарання за недотримання терміну подання документів. Центральному банку надані всі привілеї щодо пред'явлення документів. Перевагою цього виду міжбанківських платежів є їх концентрація. Це дає змогу значно зменшити баланс платежів й обороти за платіжними коштами, полегшити управління безготівковим оборотом. За допомогою клірингу спрощуються, здешевлюються і прискорюються розрахунки, зберігається готівка, а завдяки цьому підвищується рівень прибутковості та ліквідності банків, що беруть участь у розрахунках.

Система заліків взаємних вимог і зобов'язань дістала назву чистих розрахунків, або платежів-нетто. Принцип клірингових розрахунків широко використовується в західних країнах.

Центральний банк несе відповідальність за ефективне і безперебійне функціонування платіжної системи країни, забезпечення мінімізації ризику в цій системі.

Виходячи з характеру платежів, які здійснює платіжна система, розрізняють:

– системи міжбанківських розрахунків;

– внутрішньобанківські платіжні системи;

– системи «клієнт-банк»;

– системи споживчих платежів, тобто системи масових платежів населення з використанням карток.

Системи міжбанківських розрахунків призначені для здійснення пла­тіжних трансакцій між банками, що зумовлені виконанням платежів клієнтів банків або власних зобов’язань одного банку перед іншим. Системи міжбанківських розрахунків різних країн можуть значно відрізнятися. В світі не існує єдиної платіжної моделі, але існують загальні принципи побудови платіжної системи.

Залежно від характеру стосунків між учасниками платіжного процесу розрізняють два основних методи здійснення розрахунків:

– з використанням двосторонніх кореспондентських рахунків;

– з використанням рахунків у центральному банку, який відіграє роль посередника у розрахунках.

За повнотою здійснення міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків: систему валових і систему клірингових розрахунків.

Система валових розрахунків (брутто, gross) передбачає розрахунок за кожним платіжним документом (тобто за кожною трансакцією) окремо.

Система клірингових розрахунків (нетто, net) забезпечує накопичення певного обсягу платіжних повідомлень, після чого виконується підраху­нок чистої нетто-позиціїї кожного з банків-учасників (виконується неттинг). Тобто, за платіжними документами, що стосуються одного учасника, вираховується різниця між сумами коштів, які цей банк отримує, та коштами, які він сплачує, і ця різниця може бути як дебетовою, так і кредитовою. Саме ці чисті нетто-позиції відображаються потім на рахунках банків-учасників.

Залежно від того, хто є власником системи міжбанківських розрахунків, діють дві системи:

– система, якою центральний банк володіє, яку він обслуговує і в якій виконує розрахунки;

– система, що є власністю структур приватного сектора (банківських асоціацій або клірингових палат) і в якій центральному банку відводиться роль агента з остаточних розрахунків.

Обидві системи поєднує те, що остаточний розрахунок виконує центральний банк.

Залежно від режиму функціонування кореспондентського рахунку розрізняють дві системи міжбанківських розрахунків:

– система розрахунків з наданням банком, який веде кореспондентський рахунок, кредиту-овердрафту;

– система розрахунків без надання банком, який веде кореспондентський рахунок, кредиту-овердрафту, тобто платежі здійснюються у межах залишків коштів на кореспондентському рахунку.

За операційними параметрами електронних систем міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків:

– система пакетного режиму, коли платіжні документи обробляються періодично і групами (пакетами файлів платіжних документів);

– система реального часу, коли платежі зараховуються на кореспондентські рахунки у міру їх надходження.

Згідно з нормативними актами Національного банку міжбанківські розрахунки на території України можуть здійснюватись

– через систему електронних платежів (СЕП) Національного банку України;

– внутрішньобанківську платіжну систему;

– прямі кореспондентські відносини між банками (за наявності дозволу регіонального управління НБУ за місцем відкриття кореспондентського рахунку).

Починаючи з 1994 р. основна форма міжбанківських розрахунків в Україні — це система електронних платежів через мережу розрахункових палат НБУ. Система забезпечує:

– прискорення розрахунків між банками;

– підвищення рівня надійності розрахунків;

– посилення контрольної функції НБУ за станом кореспондентських рахунків комерційних банків;

– раціональне використання тимчасово вільних ресурсів банків тощо.

СЕП побудована як деревовидно-мережна структура.

На нижньому рівні СЕП містяться банки-учасники електронних розрахунків. Середній рівень СЕП представлений мережею регіональних розрахункових палат (РРП). РРП — це підрозділ регіонального управління Національного банку, який обслуговує банки-учасники СЕП відповідного регіону. На верхньому рівні СЕП знаходиться Центральна розрахункова палата (ЦРП), яка організує функціонування СЕП у цілому і керує роботою регіональних розрахункових палат.

Для участі в СЕП комерційний банк встановлює з регіональним управлінням НБУ кореспондентські відносини, тобто укладає угоду про відкриття кореспондентського рахунку. Коррахунки ведуться в електронній формі в регіональному управлінні НБУ. Одночасно з відкриттям кореспондентського рахунку комерційному банку-учаснику СЕП відкривається технічний кореспондентський рахунок в РРП, через який безпосередньо здійснюються міжбанківські розрахунки.

СЕП пропонує різні способи взаємодії головного банку з його філіями при виконанні міжбанківських розрахунків. Ці способи отримали назву «моделей обслуговування консолідованого коррахунку в СЕП». При розробці моделей враховували, що банки своїми філіями повинні керувати:

– у масштабі всієї країни;

– якомога докладніше;

– за допомогою засобів СЕП;

– за дворівневою структурою.

Читайте також:

1. III. Економічна інтерпретація результатів статистичного дослідження банків
2. T. Сутність, етіологія та патогенез порушень опорно-рухової системи
3. Багатомірність і сутність культури виявляється в її основних функціях: соціальній (гуманістичній), пізнавальній, аксиологічній, семіотичній, нормативній.
4. Банківська платіжна картка як засіб розрахунків. Класифікація платіжних карток
5. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн
6. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
7. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
8. Безпека та операційна надійність системи міжбанківських переказів
9. Безробіття: сутність, види, соціально – економічні наслідки.
10. Бізнес-план підприємства: сутність та складові
11. Біологічна, соціальна та психологічна сутність здоров’я.
12. Бухгалтерський облік: сутність, значення, принципи

Переглядів: 626