• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЛЕКЦІЯ 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки 5 страница

Фабрика прийшла на зміну мануфактурі, як новий тип вироб­на, заснований на використанні системи робочих машин і парового двигуна. К. Маркс наводить, на його думку правильне, Визначення фабрики, яке дав англійський економіст Е. Юр (1778-1857). «Фабрика, - читаємо у першому томі «Капіталу» - це величезний автомат, складений із численних механічних і свідомих органів, що діють узгоджено і без перерви для ви­робництва одного і того ж предмету, так що усі ці органи підпорядковані одній рушійній силі, яка сама приводить себе в рух» . Тут висвітлюється основна ідея К. Маркса: фабрика, цей «величезний автомат», включає і людей - робітників у юному технологічному, виробничому й соціальному статусі. Воно є об'єктом, а автомат - суб'єктом, і він панує над робітниками. Фабрика підвищила продуктивність праці, прискорила темпи економічного зростання та істотно збільшила, порівняно з ману­фактурою, випуск товарної продукції. Вона позначила перемогу ринкового великотоварного виробництва, і не випадково основ­ним показником звершень промислового перевороту в тій чи іншій країні є переважання фабричних виробів у загальній кількості продукції, що виробляється в країні.

2. Класична економічна теорія, історична школа, марксизм

Розвиток капіталістичних відносин призвів до занепаду мер­кантилізму передовсім в Англії - найрозвиненішій економічно країні. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпоча­ла добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Починає­ться бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був не­можливим без наукових знань. XVII ст. стало століттям розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики, аст­рономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх законо­мірностей буржуазного суспільства.

до класиків нале­жали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе, її, за Марксом, заступила «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов'язував із загостренням класової боротьби.

У західній літературі визначення хронологічних меж класичної політекономії є іншим, її зародження часто пов'язують із фізіократами. До класичної політекономії західні економісти фактично відносять усю післярікардіанську політичну економію XIX ст.

Історичні умови формування марксизму слід розглядати з двох сторін: перша - загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і численний); і друга - нові тенденції в розвитку економічної науки.

Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства, сформульована з класичних позицій соціалістами-утопістами, зі зростанням соціальної нестабільності в першій половині XIX ст., набуває все більшої популярності.

Саме в цей час у розвитку економічної науки настає період певної невизначеності: класичні теорії пережили себе, почалася боротьба різних наукових поглядів, унаслідок чого поряд з класичними догмами виникають різноманітні вчення, що принаймні частково заперечують їх. Так, крім соціал-утопізму, можна назва­ти інтервенціонізм, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку для розв'язання соціальних суперечностей; національну систему політичної економії (альтернативну школу). Усі вони ревізували метод класичної політекономії: соціалісти-утопісти піддавали критиці принцип індивідуалізму, інтервенціо­ністи - принцип невтручання держави, альтернативна школа - обидва ці принципи, а також принцип космополітизму. Це було зрозумілим, адже капіталістична система саморегулювання по­ступово втрачала ефективність, що негативно позначалося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності.

Але ці вчення не давали вичерпних відповідей на низку акту­альних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо по­яснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу.

Більше того, спроба реалізувати їх на практиці під час французь­кої революції 1848 р. провалилась, остаточно їх дискредитувавши, А між тим нова соціальна сила - робітничий клас - нагально потребувала теорії, що відбивала б її інтереси. Саме тому і ви­никає особлива течія в політичній економії - марксизм, заснов­никами якого були К. Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820- 1895). За оцінками французьких науковців, Ш. Жида та Ш. Рюста, ця течія була «...не простим виразом великодушних устремлінь, а справжньою науковою системою...». Початок їй було покладено виходом першого тому «Капіталу» К. Маркса.

Цю теорію умовно поділяють на 2 частини:

- марксизм як економічне вчення;

- марксизм як соціальне вчення.

Ясна річ, що обидві ці частини марксизму не можна вважати цілком самостійними, оскільки перша створювалась для обґрун­тування другої, тобто для доведення необхідності докорінних со­ціальних перетворень суспільства.

Марксистське бачення таких перетворень було, на відміну від соціальних утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні (насильницькі), а не еволюційні зміни форм власнос­ті. Водночас економічне обґрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень.

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа.

Засновниками були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися визначити і проаналізувати тенденції суспільному розвитку. Представники І.Ш. заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником І.Ш. був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)- стверджує, що немає загальних законів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи.

Ідеї І.Ш. найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “ПЕ з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу.

Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія сучасності і майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономію: не визнає об’єктивності дії економічних законів, принципу індивідуалізму

Внаслідок буржуазно-демократичноїреволюції (1640-1659) та «Славного перевороту» (1688) в Англії була встановлена консти­туційна монархія під парламентським контролем. Таким чином, система політичної влади забезпечила доступ (через парламент, пізніше - і через кабінет міністрів) представникам великого капіталу до державного управління. Це дозволило зорієнтувати економіку країни на створення умов, необхідних для подаль­шого розвитку складових ринкового господарства.

Діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогоспо­дарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохо­ченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які ви­рощували зернові. Та лише в другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське господарство. Влада робила ставку на великі фермерські господарства, що використовували найману працю селян що лишились без землі. На заробітну платню ці робітники купували собі все необхідне, таким чином уряд гарантував платоспроможного споживача та збільшував товарно–грошовий обіг. На ринок капіталів надходили вільні грошові ресурси ферме­рів, які були їхнім прибутком від сільськогосподарського виробництва, і частина земельної ренти землевласників. Механізм утворення прибутку фермерів і ренти землевласників дослідив і Д. Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткуван­ня» (1817).

У своєму дослідженні вчений виходив з того, що вартість сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на їх виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які використовують гіршу землю, отримують лише середній прибу­ток на вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ влас­ників не виникає. Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості і місцерозташувания земельних ділянок. Цей прибуток ви­значається як різниця між витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших землях. Середній прибуток при­власнюється фермером. А надлишок доходу над середнім прибут­ком і є земельною рентою, яку отримує землевласник. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціаль­ний феномен, що пов'язаний із виникненням приватної власності на землю. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сіль­ському господарстві, а не власне земля. Та К. Маркс у «Капіта­лі» показав, що це не зовсім правильно: в умовах приватної влас­ності на землю землевласник не віддає даром в оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав диференційною (тобто зв'язаною з природною різницею земельних ре­сурсів).

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла роз­витку мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у роботі «До­слідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі вироб­ництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зай­няте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивно­сті праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого до­слідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він по­казав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок її поді­лу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправ­ності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається впроцесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удоскона­ленням виробництва. Саме мануфактури створили перед­умови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша вироб­нича операція, тим легше замінити людину машиною.

Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промис­ловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північ­ній Америці та в інших частинах світу.

У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб ко­ролівського двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях. Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається утримати в становищі аграрно-сировинних придатків метрополії, суперечить інтересам самої Ан­глії.

Про вільну торгівлю в Англії заговорили тільки тоді, коли во­ни стала світовою промисловою державою, і їй потрібна була де­шева імпортна сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і А.Сміт надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.

В епоху Реформації, католицької реакції, релігійних війн, жор­стоких національних, соціальних та політичних зіткнень зміню­ється характер гуманістичної думки в європейській культурі. У Франції XVIII ст. цьому сприяла бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського двору, релігійна нетерпи­мість гугенотів-реформаторів, з одного боку, і прибічників крайньої католицької реакції, з іншого.

Наростання невдоволення в країні наближало все більш наближало буржуазно-демократичну революцію. Крім цього була низка інших причин. Головною економічною причиною революції стала криза монархії та феодальної структури суспільства. Соціально-економічна не справедливість феодального (ієрархічного) устрою держави по­лягала в надмірному оподаткуванні феодально залежних селян, які становили основну частину економічно активного населення, й регламентації діяльності в промисловості та торгівлі, що супе­речило принципам ринкової економіки. Безпосереднім поштовхом до революції стало також фінансове банк­рутство держави.

Революція розпо­чалась 14 липня 1789 р. взяттям Бастилії- символу абсолютиз­му - і охопила всю країну. При владі опинилася буржуазія. 26 серпня 1789 року в країні було прийнято Декларацію прав людини і громадянина. З 1789 р. по 1791 р. у Франції було проведено ряд реформ, які сприяли утвердженню буржуазного устрою. Був скасований ста­новий поділ, спадкові титули дворянства, церкву відділили від держави, а її землі конфіскували, оголосили «національним май­ном» і розпродали невеликими ділянками. Усе це створювало передумови для ринкового підприємницького господарювання.

Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила у Франції початок промислового перевороту і роз­чистила дорогу для розвитку капіталістичної економіки. Промис­ловий переворот в країні тривав майже все XIX ст. Він розпочав­ся в 1810-1820 рр. і прискорився лише в 1850-1860 рр., які можна вважати також роками завершення промислового перево­роту.

У 50-60-ті роки значних темпів розвитку набувала важка Промисловість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до підвищення якості продукції І зростання виробництва у вісім разів.

Промисловий переворот було завершено в кінці 60-х років. Франція стала аграрно-індустріальною державою. Загальний об­ом промислової продукції порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес концентрації виробництва, особливо в легкій промисловості та металургії. Зросло міське насе­лення. Та більша частина національного доходу припадала усе ж і аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % меш­канців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % населення.

1800 р. у Парижі був заснований Французький банк. Йому надавалось монопольне право на емісію банкнот. Банк мав виконувати фун­кції державного банкіра та кредитора держави. У 1801 р. в Парижі з'являється фондова біржа, яка призначалась для здійснення Великих торговельних угод між промисловцями і купцями; 1810р. була створена особлива «Рада зі справ фабрик і заводів».

Головна роль у першій половині XIX ст. належала будівництву залізниць. У результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлуа­тацію 1,5 тис. км залізничних шляхів. Технічна революція у сфері транспорту викликала прискорене Зростання металургійної й паливної промисловості.

Жан Батист Сей (1767-1832)- родоначальник і головний представник французької економічної думки цього періоду. Як у першій своїй роботі «Трактат політичної економії» (1803), так і в узагальню вальній - «Повний курс практичної політичної економії» (1828-1829) у шести томах він наслідує і пропагує ідеї А. Сміта, Разом з тим Ж. Б. Сей звертає увагу на помилки та суперечності в теорії вченого й намагається їх виправити. У цілому правомірно стверджувати, що він не просто популяризував класичне вчення, а збагатив його власними ідеями і став засновником нового на­пряму в економічній теорії.

Відповідно до теорії Ж. Б. Сея, виробництво створює не певну матерію, а корисність, яка надає речам цінність. Саму корисність він розглядає як послугу.

За Ж. Б. Сеєм, вартість визначається не працею, як у класиків, а корисністю речі, її споживчою вартістю, у створенні якої бе­руть участь три фактори виробництва: праця, капітал і земля. Ця теорія отримала назву - «Теорія трьох факторів».

Важливу роль відводить Ж. Б. Сей підприємцю. Саме вони комбінують виробничі послуги заради задоволення споживчого попиту. Вони створюють попит на виробничі блага й пропозицію споживчих благ. Через них відбувається розподіл багатства в су­спільстві.

Одне з центральних місць у вченні Ж. Б. Сея займає теорія ринку («закон Сея»). Вона відображає сформульовані ним залеж­ності, які стосуються проблеми реалізації та досягнення загальної економічної рівноваги в суспільстві. Суть теорії полягає в тому, що, за твердженням Ж. Б. Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит.

Ринок - це обмін товарів на товари, а гроші виконують тільки роль посередника в цьому обміні. Розвиваючи цю думку, Ж. Б. Сей формулює чотири закони ринку:

1. Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більш споживачів і тим прибуткові ший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі збільшенням попиту.

2. Кожен виробник зацікавлений в успішній діяльності інших, оскільки вона формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисло­вості супроводжується процвітанням сільського господарства і т. д.

3. Імпорт сприятливо впливає на розвиток обміну, адже інозем­ні товари можна отримати, лише продавши свої.

4. Ті прошарки суспільства, які тільки споживають і нічого не виробляють, не примножують багатство країни, а розорюють її.

Другим представником французької політичної економії цього часу був Фредерік Бастіа (1801-1850). Найбільшою популярністюкористуються дві його роботи - «Економічні софізми» (1847) і «Економічні гармонії» (1850).

Ф. Бастіа, як і А. Сміт, пов'язував прогрес суспільства з реалізацієювільної ініціативи кожної людини. Ф. Бастіа, наслідуючи Ж. Б. Сея, трактував цінність як відношення послуг. Джерело економічних гармоній Ф. Бастіа вбачав у вільній конкуренції та обміні. Згідно з теорією економічних гармоній Ф. Бастіа, інтереси праці та капіталу солідарні. Він вважав, що «в міру того, як при­множуються капітали, безумовна частка, що належить їм у загаль­ному результаті виробництва, зростає, а частка відносна знижу­ється; відносна ж частка праці постійно зростає, а тим паче зро­стає і його частка безумовна» Саме з цього закону, на думку Ф. Бастіа, «випливає гармонія інтересів робітників і тих, хто їх наймає»

У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні тео­рії, але головне - це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями.

Історичний метод дослідження представників цієї школи хара­ктеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культу­ри, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д..

Лідером історичної школи бувВільгельм Рошер (1817-1894). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п'ятдесят років був професором Лейпцизького уні­верситету.

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загально­визнану теорію класичної школи і водночас вплинути на форму­вання національної політики. У його працях наявний глибокий по­рівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що вони відкривають.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника ево­люційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке рево­люційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів заважає роз­виткові започаткованих прогресивних явищ.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення.

Іншим німецьким адептом історичного методу був профе­сор-економістБруно Гільдебранд (1812-1878).

Бруно Гільдебранд - автор багатьох книжок із політики, соціо­логії, бізнесу, статистики. Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політеко­номію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальнос­ті узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда - це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Третій представник історичної школиКарл Кніс (1821-1898). Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспіль­ства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільст­ва, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягало воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу.

Кніс критикує Рошера за визнання об'єктивності законів та ви­користання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда - за перебільшення ролі чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюції явища у його взаємозалежності і вза­ємозумовленості з іншими аспектами суспільного розвитку.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість сві­домо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих про­цесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільно значущою.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Досягненням історичної школи було те, що вчені цієї шко­ли широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

ЛЕКЦІЯ 10. Ринкове господарство країн Європейської цивілізації в період монополістичної конкуренції (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

1. Загальна характеристика розвитку господарств провідних країн Західної Європи та США в кінці XIX - початку XX ст.

2. Маржинальний напрям економічної думки.

3. Виникнення інституціоналізму та його напрями.

4. Неокласичний напрям економічної думки

1. Загальна характеристика розвитку господарств провідних країн Західної Європи та США в кінці XIX - початку XX ст.

США належать до країн Західної цивілізації, що мають відміт­ні риси порівняно з країнами Західної Європи щодо становлення держави. У XVII ст. на території Північної Америки (Атлантич­ного узбережжя) виникла англійська переселенська колонія. По­дальша колонізація Америки відбувалася не стихійно, а спрямо­вувалась королівським урядом, який намагався перетворити ці землі у важливе джерело доходів казни. В XVIII ст. колонії досягли значного економічного розвитку, а це не подобалось Англії. В інтересах своєї буржуазії вона нама­нися стримати цей процес і зберегти землі як ринок збуту та джерело сировини. Найманих працівників, особливо кваліфікованих, не влаштовувалаполітика метрополії, адже англійський парламент заборонив їх переселення до колоній. Промислова буржуазія теж була незадоволена політикою метрополії, тому що Англія законом 1699 р. ввела заборону на експорт вовняних тканин з будь-якої колонії і навіть продажу в будь-якому місці, крім того, де вони були виготовлені. З 1750 р. діяв закон, відповідно до якого обмежувалось виробництво виробів із заліза: заборонялося споруджувати прокатні стани, будувати залізорізні майстерні. Усі вироби з металу, включаючи цвяхи та підкови, американські колонії повинні були ввозити тільки з Англії.

Діяльність торгової буржуазії також була обмежена політикою Метрополії. З 1650 р. всі товари, виготовлені в колоніях, спочатку необхідно було доставляти в Англію і вже звідти на англійських суднах вивозити в інші країни. Була заборонена також зовнішня торгівля.

Але найбільш вагомою причиною початку війни за незалежність між колоніями та метрополією стало загострення протиріч, пов'язаних з боротьбою за землю. їхня суть полягала в тому, що велика кількість селянства, яка переселилась з Англії в Америку, сподіваючись організувати своє господарство, наштовхнулося тут на велике дворянське землеволодіння, що широко розповсю­дилось на східному узбережжі.

Враховуючи соціально-політичну ситуацію, яка склалася | цей період, письменником і політичним діячем Бенджаміном Франкліном було запропоновано 1754 р. скликати конгрес, який сприяв би політичному та економічному об'єднанню колоній. Зу­силлями метрополії конгрес був провалений.

До середини XVIII ст. усі землі на Атлантичному узбережжі аж до гір Аппалачі були вже розділені між великими землевлас­никами і селяни, які прибували з Англії, практично не могли отримати наділ. У той же час за Аппалачами аж до Міссісіпі ле­жали величезні земельні простори, відвойовані у Франції під час Семирічної війни (1756-1763). Але за наказом Георга III від 1763 р. ці землі були оголошені власністю англійської корони, і приватним особам заборонялось на них переселятись під загро­зою жорстоких покарань.

Подібна політика Англії завдала удару, по-перше, інтересам плантаторів, адже не давала їм можливості переходу з виснаже­них земель на більш родючі, по-друге, інтересам тієї частини бур­жуазії, яка розраховувала розбагатіти на спекуляції новими ділян­ками, і, по-третє, інтересам орендаторів, які хотіли на них землях стати самостійними фермерами.

З весни 1774 р. в колоніях почав функціонувати «континенталь­ний конгрес» - з'їзд депутатів від 13 провінцій. Американці бойкотували англійські товари та озброювали бойовиків. Постійне зростання протиріч між колонією та метрополією призвело до початку Війни за незалежність (1775-1783), яка закінчилась перемогою колоністів і зіграла для США роль першої буржуазно-демократичної революції. 4 липня 1776 р. на Континентальному Конгресі представників від північноамериканських колоній була прийнята «Декларація незалежності», яка проголошувала суверенітет останніх і створення самостійної держави- Сполучених Штатів Америки. У Декларації незалежності, укладеній Т. Джефферсоном, стверджувалось, що всі люди рівні, мають однакові права на життя, свободу, щастя. Влада належить уряду, який обирається народом. Об'єднання колоній в одну державу закрі­пило створення єдиного внутрішнього ринку, що сприяло швид­кому розвитку американської економіки.

Завершальний етап першої буржуазно-демократичної револю­ції в США був закріплений підписанням 1783 р. Версальського договору про мир і визнання Англією незалежності СІЛА, рати­фікацією Конституції (1787), прийняттям Білля про права (1791). Згідно з Конституцією в країні було встановлено федерацію шта­тів з республіканською формою правління. Влада розподілялась на виконавчу (президент і кабінет міністрів), законодавчу (Кон­грес) та судову. Першим президентом США став Джордж Ва­шингтон.

Специфіка становлення ринкового господарства в Американських колоніях полягала в тому, що її заселяли вихідці з країн, де вже розвивалися ринкові відносини. Туди прибували англійці, ірландці, шотландці, німці, голландці, які па своїй бать­ківщині належали до середнього класу, тобто були освіченими й мали різноманітні трудові навички. Вони були сповнені діло­вим духом, бажанням створити своє господарство та отримати прибутки. Як правило, ці люди були протестантами, відрізнялись віротерпимістю, що дозволяло створювати етнічно змішані родини.

В економічному розвитку колоній рано намітилась спеціалізація.

Чотири північні колонії Нової Англії (Род-Айленд, Нью-Гемпшир, Массачусетс, Коннектикут) з найбільшим містом і портом Бостон, були мало придатними для землеробства. Тут розвива­лась лісопильна, суднобудівна, залізоробна, металургійна та лег­ка промисловості. Провідного галуззю останньої стала вовняна.

Чотири колонії центру Нової Англії (Нью-Йорк, Делавар, Нью-Джерсі, Пенсільванія), були основним сільськогосподарсь­ким районом, де здебільшого вирощували пшеницю.

П'ять колоній півдня (Меріленд, Вірджинія, Північна та Південна Кароліна і Джорджія) створили зовсім іншу соціально - економічнузону. Її особливість була в тому, що основною робочою силою була примусова праця рабів - негрів. Тому Південні колонії відрізнялися також культурою, релігією, ментальністю. А їхній

спекотний та вологий клімат дозволяв вирощувати на плантаціях тютюн, рис.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. III.Цілі розвитку особистості
7. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
8. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
9. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
10. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
11. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
12. А. В. Дудник 1 страница

Переглядів: 345