Досудове врегулювання спорів згідно господарсько-процесуального законодавства

Основна мета досудового врегулюван­ня господарських спорів - усувати або попереджати негативний вплив на виробництво з боку контрагентів суб'єкта господарювання шляхом застосування до них правових норм.

Досудове врегулювання господарських спорів є одним із спірних положень сучас­ного українського господарського процесу. Дискусія про необхідність існування цього інституту триває давно, що вказує на неодно­значність і складність даного питання. Ціл­ком природно, що сторони господарського конфлікту повинні самостійно вжити всіх можливих заходів для мирного розв'язання спору, що виник, і лише потім звертатися до суду. З іншого боку, існування подібного бар'єра є, по суті, обмеженням права на судо­вий захист.

З приводу обов'язковості застосування претензійного порядку вирішення спору пе­ред його вирішенням господарським судом Конституційний Суд України прийняв рі­шення від 09.07.2002 р. № 15-РП/2002 у справі № 1-2/2002 за конституційним звер­ненням товариства з обмеженою відпові­дальністю «Торговий дім «Кампус Коттон клаб», яким офіційно звернув увагу на поло­ження ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів). Відповідно до п. 1 резолютивної частини цього рішення Конституційний Суд роз'яс­нив, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у дер­жаві, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нор­мативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулю­вання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції: судів і права на судовий захист.

Відповідно до ст. 5 Господарського про­цесуального кодексу (далі - ГПК) України сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за до­мовленістю між собою. Порядок досудового врегулювання спорів визначається ГПК Ук­раїни, якщо інший порядок не встановленні чинним на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин. Так, спеціальний порядок досудового врегулювання господарських спорів передбачений статутом автомобільного транспорту України, статутом залізниць України, Кодексом торговельного мореплавства України, Повітряним кодексом України.

Порядок досудового врегулювання гос­подарських спорів не поширюється на спори:

•про визнання договорів недійсними;

•про визнання недійсними актів держав­них та інших органів, підприємств та органі­зацій, які не відповідають законодавству і по­рушують права й охоронювані законом інте­реси підприємств та організацій;

•про стягнення заборгованості за опро­тестованими векселями;

•про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ;

•про звернення на заставлене майно.
Деякі науковці та практики вважають, що порядок досудового врегулювання госпо­дарських спорів взагалі не потрібен, бо він діяв ефективно лише завдяки особливостям радянської господарської системи, а в нових умовах не може ефективно застосовуватись і втратив популярність серед суб'єктів госпо­дарювання.

На думку С. Домбровського, претензійні документи до винних юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців дають можли­вість бухгалтерії, фінансовому, економічно­му або юридичному відділам контролювати виконання договірних зобов'язань, витра­чання матеріалів, стягувати з конкретних по­садових осіб збитки [36].

В. Чернадчук вважає, що претензія як ма­теріально-правова вимога одного з учасників спірних правовідносин до іншого є засобом урегулювання конфлікту самими сторонами без втручання інших осіб із боку держави й у вигляді господарського суду. Думка зазначених учених-юристів видається слушною.