Рифська республіка.

У вересні 1921 р. Мухаммед Абд аль-Керім скликав родову знать і запропонував їй створити Національне зібрання. 19 вересня Національне зібрання проголосило незалежність країни Риф і створило національний уряд під керівництвом Мухаммеда Абд аль-Керіма. У прийнятій тоді ж "Національній обітниці" декларувалося бажання звільнити від іспанців усю окуповану ними частину Марокко, за винятком міст Мелілья та Сеута. Водночас Мадриду пропонувалося викупити полонених та заплатити за спричинену в результаті воєнних дій шкоду. Затверджено прапор держави — червоне полотнище із зображеними на білій смузі зеленими півмісяцем та шестикутною зіркою.

В основу адміністративного поділу країни Риф покладено родо-племінні традиції. Всю територію Рифу розділено на 18 племен. Місцева виконавча, військова та судова влада зосереджувалася в руках каїдів (вождів племен). Каїди та шейхи (голови родів) підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ та раді до справ племен. Уведено два податки: подушну подать та податок з прибутку. Усі надходження від податків йшли на підготовку до війни. Вже на першому засіданні Національного зібрання вирішено провести загальну мобілізацію. Армія Рифу складалася з порівняно невеликої регулярної (6-7 тис. марокканців, колишніх солдат французької та іспанської армій) та загального народного ополчення, що включало усе здатне носити зброю чоловіче населення. Крім трофейної зброї, армія отримала таємно закуплену у Франції, Англії, Німеччині й навіть Іспанії зброю. Марокканські євреї-ювеліри освоїли виробництво ручних гранат, які виготовляли з авіабомб, що не вибухнули. Рифи навіть закупили три літаки, але створити власну авіацію не зуміли.

Незважаючи на розгром під Анвалем, Іспанія не відмовилася від продовження війни з Рифом. На початку лютого 1922 р. майже 70-тисячна іспанська армія розпочала наступ від Мелільї та Сеути. Після запеклих боїв з перемінним успіхом до початку 1923 р. вона в основному відвоювала контрольовану іспанцями до Анвальської битви територію. Зважаючи на потенційну перевагу Іспанії над Рифом, Мухаммед Абд аль-Керім зробив спробу за посередництвом європейських держав укласти мирну угоду. Розрахунок рифського еміра базувався на інформації про тертя, що виникли у той час між Іспанією, Францією та Англією в Рифському та Танжерському питаннях. Франція, звинувачуючи Іспанію в невправному веденні політики в Марокко, претендувала на встановлення свого протекторату на цілій території країни, проти чого різко виступила Англія. Однак кілька висланих з Рифу дипломатичних місій не зуміли добитися дипломатичного визнання Рифу.

Ситуація в Марокко загострилася в квітні 1923 р., коли майже одночасно французи розпочали військові операції проти непідкорених племен у своїй частині протекторату, а іспанцям вдалося перекупити одного з місцевих племінних вождів. За його підтримкою іспанці спробували розгромити рифів, але потерпіли болючу поразку. Такими ж невдалими були операції в серпні того ж року. Під впливом перманентних військових поразок 13 вересня 1923 р. у Мадриді відбувся військовий переворот, і до влади прийшов Прімо де Рівера.

Військовий диктатор спробував реорганізувати армію, уклав з Італією угоду про військові поставки, але ці заходи не змогли переламати хід подій на марокканському фронті. Улітку 1924 р. іспанці потерпіли чергову низку військових поразок. У вересні іспанці визнали, що в Марокко вони мають справу із "загальним повстанням туземного населення" країни. Повстали раніше мирні племена в районах Тетуану та Шавена. На початку осені проти іспанців воювало все населення окупованої зони Марокко. У листопаді 1924 р. іспанці контролювали лише невеликий район біля Мелільї.

Опинившись перед загрозою бути скинутими в море, іспанці погодилися на мирні переговори. Від остаточної поразки Іспанію врятувала Франція, яка восени 1924 р. спровокувала конфлікт з рифами в долині р. Уерги — спірної території, статус якої свого часу не визначили між собою Франція та Іспанія. До початку сезону дощів зими 1924/1925 років, який припинив усі бойові дії, французи захопили спірну територію і збудували там систему постів та укріплень. Уряд рифів опротестував ці дії, оскільки родючий район долини Уерги забезпечував продуктами бідні гірські райони Рифу.

Навесні 1925 р. рифи спробували відбити захоплені французами землі, але були відкинуті. Уклавши угоду з іспанцями, французи розпочали нарощування свого військового контингенту в Марокко. До жовтня 1925 р. проти сил Абд аль-Керіма було зосереджено 325000 солдат, яких підтримували 44 ескадрильї військової авіації. Командував французькими військами генерал Петен. Рифи змогли виставити лише 75000 бійців, з яких тільки 20000 мали сучасну зброю. Користуючись величезною технічною перевагою, окупаційні сили змогли розгромити рифські племена. Захопленого у полон Абд аль-Керіма вислали на о. Ренюон. Парадоксальним є той факт, що левову частку французької армії в Марокко становили тунісці, алжирці та сенегальці. Фрацузів у військах Петена було лише кілька тисяч.

Останні контрольовані рифами райони східного та південного Атласу французам вдалося захопити лише у 30-х роках. У лютому — березні 1933 р. та березні-липні 1934 р. механізована піхота за підтримкою самохідної артилерії опанувала опорні пункти Бу-Гафере та Бадду на кордоні з Мавританією. Оточені повстанці оборонялися настільки запекло, що генерал Гуро, який командував операціями, змушений був викликати авіацію. Лише після 40-денної облоги останні захисники гірських фортець здалися. У цілому людські втрати Марокко оцінювалися в 27000 осіб, з яких лише 8000 загинули в боях.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Національно-визвольний рух у Марокко.	\|	Марокканський незалежницький рух у 30-х роках.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.