Веймарська республіка.

Республіка з самого початку зіткнулася з серйозними політичними проблемами. Як виявилося, прийняття конституції було лише першою цеглиною у зведенні будівлі демократії. Демократичні політики не зуміли скористатися плодами революції 1918 р. й не позбавили влади тих, хто не сприймав нової ліберальної системи. Армія, поліція, державна служба, суди, університети і школи - скрізь на посадах залишилися люди, які люто не шанували демократію. Вони з неприхованим сумом згадували довоєнні часи військової і економічної величі Німеччини, коли відчували себе впевненими і гордими за приналежність до імперії. Тепер же впевненість зникла.

Навіть деякі політики і партії, що взяли участь у парламентських виборах, зневажали Веймарську республіку і демократію взагалі.

Вороги Веймарської республіки критикували, і почасти справедливо, її недоліки: коаліційні (найчастіше у складі Соціал-демократичної партії (СДП), Партії Центру і Німецької демократичної партії (НДП)) уряди роздирали суперечки; самі уряди були недовгочасними. Інші ж партії активно агітували проти республіки. Політична нестабільність супроводжувала Веймарську республіку впродовж усієї її історії. Все ж більшість німців голосували за партії, що підтримували демократичну систему в країні.

Економічні проблеми:

• людські втрати внаслідок війни; -

• 1921 р. уряд надрукував велику кількість грошей для виплати репарацій;

• падіння довіри до німецької марки і держави в цілому внаслідок убивства 1922 р. націоналістом «єврейського» міністра закордонних справ Вальтера Ратенау;

• 1923 р. Франція і Бельгія окупували Рурську область;

• відмовившись від підвищення податків, уряд поповнював скарбницю все новими Знеціненими паперовими грошима; інфляція 1923 р.

У цілому, це був час збоїв в економіці, болючої повоєнної кризи з жахливим знеціненням грошей після грошової реформи 1923 р.

При цьому з’явилися й позитивні прикмети виходу з кризи. Так, Німеччина отримувала іноземні інвестиції, відбувалося оновлення старого обладнання на виробництві й у сільському господарстві. З 1919 до 1922 р. і з 1924 до 1926 р. інвестиції були більшими, ніж в інші роки, хоч і не досягли довоєнного рівня. Реальна середня заробітна плата працівників упродовж 1920-х років зросла, а робочий день скоротився. Щоправда, у межах окремих груп робітників існували значні відмінності: реальні доходи молодих робітників і службовців зросли, а доходи працівників та посадових осіб вищих категорій залишалися меншими, ніж 1914 р.

Окрім економічних проблем, демократію постійно атакували противники Веймарськоі республіки. Зокрема ситуація в країні загострювалася через сепаратизм у німецьких землях, відтак була загроза того, що Німеччину може спіткати доля Австро-Угорщини. У столиці Баварії Мюнхені незалежні соціалісти на чолі з Куртом Ейснером підняли повстання робітників і солдатів і проголосили Баварську республіку. Проте вже в лютому 1919 р. партія програла вибори, а самого К. Ейснера було вбито на вулиці, коли він прямував до баварського парламенту складати повноваження. Відтак у Баварії розпочалося протистояння комуністів і соціалістів, яке після того, як соціалісти викликали «Вільні корпуси», сформовані з монархістів, відставних офіцерів та пересічних погромників, закінчилося вбивствами комуністів і безневинними жертвами серед населення.

Отож революції не вдалося уникнути крові, а гору в ній взяли соціал- демократи, які в боротьбі проти комуністів діяли спільно з їх противниками. Остання обставина відвернула багатьох німців від Веймарської республіки, зробила ліві партії непримиренними ворогами, заплямувала нову німецьку демократію. Ціна перемоги виявилася надто високою.

Усі без винятку німці бажали, щоб усе, пов’язане з війною, якнайшвидше скінчилося, але також не хотіли комуністичного уряду. Законослухняних німців охопила політична байдужість; обивателі, які не звикли до анархії, не звертали уваги на революційні повстання, безчинства «Вільних корпусів», а були заклопотані налагодженням приватного життя.

Такі настрої звичних до порядку німців сприяли відносній безкровності революції, але невдовзі ті ж добропорядні обивателі «не помічатимуть» нічні паради зі смолоскипами нацистів і єврейські погроми, а то й братимуть у них участь.

У березні 1920 р. праві спільно з командувачем «Вільними корпусами» Вольфгангом Каппом (звідси - «каппівський заколот») здійснили спробу перевороту. Заколотники скористалися обуренням частини військових підрозділів, які за умовами Версальського договору підлягали розформуванню. Війська генерала Вальтера Лютвіца й Добровольчий корпус Курта ПІляйхера увійшли до Берліна і проголосили В. Каппа канцлером. Головнокомандувач рейхсверу генерал Ганс фон Сект відмовився захищати уряд Ф. Еберта, заявивши, що «Рейхсвер не стрілятиме в Рейхсвер». Ф. Еберт змушений був тікати на південь країни до Штутгарта.

Але армія, профспілки, державні службовці і банкіри виступили проти перевороту, змусивши В. Каппа «подати у відставку» і вивести війська зі столиці. Не останню роль .у зриві заколоту відіграло армійське командування, яке розуміло, що Англія і Франція вдадуться до інтервенції для захисту демократії в Німеччині. Заколот назвали «безглуздою авантюрою», В. Капп і В. Лютвіц втекли до Швеції, частину заколотників заарештували, хоч зрадників Республіки так і не покарали.

У листопаді 1923 р. Республіку спіткало нове випробування: лідер націонал-соціалістів Адольф Гітлер за підтримки впливових осіб з армії, зокрема генерала Людендорфа, підняв заколот у Мюнхені, названий «пивним заколотом»¹. Поліція і армія швидко взяли ситуацію під контроль. Лідери заколоту були заарештовані й ув’язнені. Гітлер на 9 місяців опинився за ґратами, де в 1924 р. написав програмну книгу німецького націонал-соціалізму «Майя кампф» («Моя боротьба»).

У період відновлення (1924-1929), коли реалізовувалися плани Дауеса та Юнга, німці остаточно повірили в добрі часи і на виборах підтримували поміркованих політиків, а не лівих і правих екстремістів, які хотіли радикальних змін негайно. Поміж інших політиків вирізнялися керівник Партії Центру Вільгельм Маркс і лідер Народної партії Ганс Лютер, які почергово займали посади канцлера Німеччини. Обраний після смерті Ф. Еберта на виборах 1925 р. президентом Веймарської республіки останній начальник Генерального штабу Пауль фон Гінден- бург мав значний авторитет серед німців, насамперед в армії, а відтак до певного часу символізував стабільність і непорушність порядку в державі. Улітку 1928 р. був сформований уряд великої коаліції у складі п’яти партій, який очолив соціал-демократ Г. Мюллер.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичний устрій Німеччини за Веймарською конституцією.	\|	Корпоративна система» в Італії.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.