Порубіжне суспільство

ЕТАП ФОРМУВАННЯ

КОЗАЦЬКА ЕРА

Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стали Галичина й Волинь. Проте на кінець XVI ст. центр подій знову переміщується на схід у Придніпров'я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з'являється новий стан — козацтво, що селилося на порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи в такий спосіб освоєнню окраїн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щораз переконливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами — оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв'язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок полонізації української знаті.

Протягом століть осіле населення України робило спроби освосяня родючих земель у степах. У Київську добу, щоб стримувати кочовиків і сприяти заселенню земель, на південь від Києва було збудовано цілу мережу укріплень. Проте монгольська навала змела їх. Згодом, у період правління великих князів литовських, освоєння південних земель проходило успішніше й увінчалося створенням кількох фортець на Чорноморському узбережжі, в гирлі Дністра. Але наприкінці XV ст., з піднесенням Кримського ханства, ці поселення були зруйновані, а фортеці на Чорному морі впали під ударами турків. На середину XVI ст. межі заселених українцями земель були знову відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраїни Степу й включали Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів та Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване «Дике поле».

Татари. Найбільшою небезпекою «Дикого поля» були татари. Рік у рік на міста й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту Кафі, який українці називали «упирем, що п'є руську кров». Ці наскоки були для татар економічною необхідністю, оскільки відносно примітивне скотарське господарство не в змозі було задовольнити всі їхні потреби. Лише в обмін на рабів татари могли одержувати потрібні їм готові вироби та предмети розкошів з Оттоманської імперії. В українських народних піснях часто відображалися страшні наслідки цих наскоків:

"Сеї ночі в опівночі Ще кури не піли, Як татари в наші гори З вітром налетіли".

Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину наприкінці XVI — на початку XVII ст. (хоч Галичину, Волинь та Поділля вони також не щадили). Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р.—70. Середня чисельність захоплених у полон за один раз наближалася до 3 тис., хоч часом вона сягала аж ЗО тис. Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише на Поділлі між 1578 і 1583 рр. кожне третє село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.

Колонізація земель. Незважаючи на татарську загрозу, багаті незаймані землі непереборно вабили поселенців. Із розвитком торгівлі збіжжям польські та полонізовані магнати, використовуючи зв'язки при дворі, домагалися для себе величезних земель на сході. Щоб освоїти ці землі, вони переманювали селян від інших феодалів, пропонуючи їм право землекористування без сплати оброку протягом 10, 20 і навіть ЗО років (слободи). Багато селян із Галичини та Волині тікали від своїх панів і йшли шукати щастя на сході. Через одне-два покоління на новоосвоєних землях вони ставали людьми іншого гатунку порівняно з тими, що лишалися у західних краях. Уже одне те, що вони переселялися на порубіжжя, піддаючи себе небезпеці, свідчило про їхню сміливість і незалежність. Часто змушені орати свій наділ з мушкетом напоготові на випадок татарського наскоку, вони розвинули військову майстерність, не властиву західним жителям, їхні діти, що ніколи не знали кріпацтва, виростали із свідомістю вільних, нікому й нічим не зобов'язаних людей. Вони лишалися такими навіть тоді, коли термін слободи закінчувався, оскільки, як правило, платили своїм магнатам грошовий або натуральний оброк, а не відбували виснажливу й принизливу панщину. За наявності більших площ земель колоністи, звичайно, й жили заможніше, нерідко маючи наділи величиною в цілий лан (близько 40 акрів), тобто більше, ніж у багатьох шляхтичів на заході.

Іншою рисою освоюваних (власне, повторно освоюваних) київських та особливо брацлавських земель було швидке зростання міст. На початку XVII ст. лише на Київщині постало 200 нових міст, збільшивши їхню загальну кількість до 348, що становило близько третини всіх міських центрів України. На середину століття на напівбезлюдній колись Брацлавщині на кожні 218 кв. км припадало по місту. Хоч на середину XVII ст. в містах проживало майже 60 % усього населення порубіжжя, насправді вони не являли собою міських центрів. Це були скоріше прикордонні форти, за дерев'яним частоколом яких рідко коли налічувалося більше 100 дворів. Під захистом цих укріплень жили переважно селяни, що обробляли навколишні землі. Самі ці міста здебільшого не мали самоврядування, а належали магнатам, що будували та обороняли їх.

Магнати володіли більшою частиною земель у порубіжжі, мало що лишаючи середній та дрібній шляхті. Польська шляхта у Придніпров'ї складалася, принаймні спочатку, не з землевласників, а, як правило, з урядників, адміністраторів та управителів магнатських маєтків. Лише з часом вони наживали відносно скромні володіння. Іншою причиною такого становища середньої та дрібної знаті порубіжжя була її малочисельність. У Київському воєводстві в середині XVII ст. на 350—400 тис. населення припадало лише 2—2,5\тис. шляхтичів, тобто менше І %, в той час як у решті воєводств Речі Посполитої знать складала в середньому 8—10 % населення. Швидке накопичення пограничних земель у магнатів, перешкоджаючи припливові дрібної знаті у Центральну та Східну Україну, водночас сприяло імміграції сюди євреїв. Багато магнатів, яким більше подобалося жити у Кракові, Варшаві та Львові, на період своєї відсутності наймали управителями маєтків євреїв. Проте більшість тих євреїв, що селилися у розквітаючих містах, були ремісниками, торгівцями та лихварями, на яких був великий попит. На початку XVII ст. по всій Україні налічувалося вже близько 120 тис. євреїв.

На найвищому щаблі соціальної драбини порубіжжя стояла невелика група казково багатих магнатів, які високо підносилися над усіма іншими верствами. Наймогутнішими серед них були такі полонізовані українські роди, як Вишневецькі, Острозькі, Збаразькі та Корецькі, новоприбулі з Польщі роди Замойських, Конєцпольських, Каліновських, Оссолінських та Потоцьких. На початок XVII ст. їхні величезні володіння охоплювали більшість земель порубіжжя. У Брацлавському воєводстві із загальної кількості 65 тис. дворів 60 тис. належало 18 магнатським родинам. Найбагатшому магнатові — щойно спольщеному Яремі Вишневецькому — лише в Київському воєводстві належало 7,5 тис. маєтків, крім того, що його володіння охоплювали майже всю Полтавщину. За деякими підрахунками, на його землях проживало близько 230 тис. селян. За своєю площею вони були найбільшими не лише у Речі Посполитій, а й в усій Європі. Оскільки землі таких магнатів за територією й населенням перевищували деякі князівства тогочасної Західної Європи, їхніх володарів часто називали «корольками».

Це був влучний епітет, позаяк багато цих зарозумілих феодалів поводилися, як повновладні правителі, будуючи розкішні палаци, прикрашені картинами голландських малярів та східними килимами, утримуючи пишний двір і велике власне військо. Вони глузували з наказів короля й часто порушували закони. Один магнат на ім'я Лящ, відомий своїм жорстоким ставленням до селян, крім того, ще й так часто ображав дрібну шляхту, що 236 разів засуджувався на заслання. Завдяки підтримці інших могутніх магнатів жоден із цих вироків так і не був виконаний, а Лящ знахабнів настільки, що наказав пошити йому вбрання із судових постанов, яке він носив при королівському дворі. Хоч приклад Ляща є винятковим випадком, але він свідчить про зростання сили і зарозумілості магнатів, з одного боку, та про слабкість королівської влади — з іншого.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Берестейська унія 1596 р.	\|	Перші повстання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.061 сек.