• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

ПЛАН

ПЛАН

1. Поняття й елементи форми держави.

2. Форма державного правління.

3. Форма державного устрою.

4. Поняття й типологія політичних режимів.

ОПОРНІ ПОНЯТТЯ:форма держави, форма державного правління, форма державного устрою, політичний режим, унітарна держава, федерація, конфедерація, співдружність, союз, автономія, монархія, республіка, демократія, тоталітаризм, авторитаризм

1.Форма держави як категорія юридичної науки ви­ступає безпосереднім виразником її сутності та змісту. Форма держави – це поняття, яке вiдображає внутрiшню структуру держави, спосiб органiзацiї державної єдностi; утворення, органi­зацiю та здiйснення державної влади. Як певна система форма держави містить форму державного устрою, фор­му державного правління й форму вияву державної влади, або політичний режим

Форма держави складається внаслiдок впливу низки чинників (iсторичних традицiй, спiввiдношення класових сил, геополiтичних умов тощо).

Елементами форми держави виступають:

- форма державного устрою, яка вiдображає внутрiш­ню структуру держави, спосiб органiзацiї державної єд­ностi;

- форма державного правління, що характеризує спо­сiб органiзацiї державної влади, а також утворення iнсти­тутiв влади та встановлення норм їх вiдносин з насе­ленням;

- полiтичний режим як сукупнiсть методів, способів i засобів здiйснення державної влади.

2. Форма державного устрою – це спосiб органiзацiї дер­жавної єдностi,

внутрiшня структура держави.

Характер взаємовідносин держави та її складових час­тин визначає дві основні форми державного устрою: уні­тарну та федеративну.

Унiтарна держава – єдине державне утворення, час­тини якого є адмiнiстративно-територiальними одиниця­ми. У такiй державi iснують єдині для всiєї країни вищi органи державної влади, що забезпечують державний су­веренiтет (Чехiя, Швецiя, Румунiя, Бельгiя, Україна та ін.). Правовою основою унітарної держави є конституція або сукупність законів, які виконують роль конституцій­них.

Унітарна держава характеризується такими ознака­ми:

- наявністю єдиних для всієї країни вищих органів законодавчої, виконавчої та судової влади, що здійснюють керівництво відповідними органами влади на місцях;

- відсутністю ознак державності, суверенітету адмініст­ративно-територіальних одиниць (областей, графств, провін­цій, округів тощо);

- наявністю єдиних збройних сил, проведенням загаль­ної для всієї країни податкової політики.

Крім цього, унітарній державі притаманні єдині гро­мадянство й державна символіка, а також єдині законо­давча та судова системи.

В унітарній державі, на території якої компактно проживають національні меншини, допускається ство­рення національних автономних утворень. У них одер­жує розвиток місцеве самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності; органи влади на місцях обирає населення, представники цих органів мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя.

Обсяг і міра автономій можуть бути різними. У вітчизняній доктрині прийнято виділяти законодавчу (полі­тичну) й адміністративну автономії. У першому випадку носії автономії мають право на власне законодавство (у то­му числі й на законодавчу ініціативу на державному рівні), в іншому – ні. Наявність на території України Автономної Республіки Крим – яскравий приклад адміністративної автономії.

У цілому ж порядок утворення та функціонування автономій в унітарній державі визначає конституція країни, він не повинен суперечити її законам.

Рішення проблеми: Чи не суперечить наявність на теріторії України Автономної республіки Крим, її визнанню унітарною державою?

Федерацiя – союз юридично вiдносно самостiйних державних утворень (штатiв, земель, республiк, кантонів тощо), об’єднаних в одну державу. Правовою основою та­кого об’єднання є конституцiя.

Треба виділити найзагальніші риси, властиві федера­тивним державам:

- територія федерації складається з територій суб’єктів, що до неї входять;

- верховна законодавча, виконавча та судова влада належить федеральним органам;

- у федерації існує єдине громадянство й громадянство суб’єктів федерації;

- суб’єкти федерації мають свою конституцію, свої законодавчі, виконавчі та судові органи;

- федерації притаманні єдині правова, податкова та грошова системи.

Теорiя видiляє таку форму державного устрою, як конфедерацiя. Конфедерацiя – це державно-правове об’єд­нання держав, що зберiгають незалежне iснування й об’єднуються лише для координацiї деяких своїх дiй. Вона поєднує в собі ознаки внутрішньодержавної та міжна­родно-правової форми організації. Утворення конфеде­рацій, як правило, здійснюється на договірній основі, тобто правовою основою такого об’єднання є договiр.

Конфедерацiя характеризується збереженням повної юридичної та полiтичної незалежностi держав, що її утво­рюють, їх безумовного права на сецесiю (свободу виходу з конфедерації), вiдсутнiстю в нiй центральної влади, спiль­ностi законодавства, територiї, громадянства, судової, гро­шової та податкової систем.

Не маючи єдиної суверенної влади, конфедерацiя є нестiйким полiтичним утворенням і або розпадається, або перетворюється на федерацію. Конфедерації iсну­вали в Швейцарiї у 1815 – 1848 рр.; у Нiмеччинi в 1815 – 1867 рр.; у США в 1781 – 1787 рр. З 1982 до 1989 рр. iсну­вала конфедерацiя під назвою Сенегамбiя (об’єднання Сенегалу та Гамбiї).

Поряд з конфедерацією існують такі мiжнародно-правові форми об’єднання, як спiвдружнiсть i спiвтова­риство. Вони утворюються для досягнення різних цілей (економічних, політичних тощо) та являють собою орга­нізаційно оформлені об’єднання повністю незалежних і суверенних держав. Як правило, такі утворення мають перехідний характер, вони еволюціонують у бік конфе­деративного об’єднання й навіть федерації або розпа­даються.

Своєрідною формою державного устрою є імперія– держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав і народів, примусово інтеґро­ваних до єдиної системи державних зв’язків. Вона виникає внаслідок загарбання територій, їх колонізації. Водночас історія знає й добровільне договірне входження деяких держав до складу імперії. Це відбувається, як правило, тоді, коли народу цієї держави загрожує знищення, і у з’єднанні з імперією він бачить свій порятунок.

Історія свідчить, що загальною тенденцією суспільного розвитку є неминучий розпад імперій і виникнення на їх основі суверенних держав.

3.Форма державного правлiння – це спосiб органiзацiї державної влади, а

також утворення iнститутiв влади та вста­новлення норм їх вiдносин з населенням.

Залежно вiд того, здiйснюється верховна влада однiєю особою чи належить виборному органу, розрізняються мо­нархiчнi та республiканськi форми правлiння.

Монархiя – форма правлiння, де джерелом державної влади є одна особа (король, цар, iмператор), яка займає престол спадково або обирається (iнодi довічно). Монархія поділяється на необмежену й обмежену. Необмежена монар­хія характеризується тим, що монарх є одноособовим главою держави, влада якого ніким і нічим не обмежується. Історії відомі такі види необмеженої монархії:

- деспотична – необмежена влада монарха обожнюється (деспотична монархія ґрунтується на азіатському способі виробництва, була характерною насамперед для рабовлас­ницьких держав Стародавнього Сходу);

- абсолютна – монарх як світський правитель є єдиним вищим органом державної влади (найбільше поширення абсолютна монархія отримала в період Середньовіччя).

Обмежена монархія – це монархія, де влада монарха обмежена певними органами. Її різновидами є:

- станово-представницька. Тут поряд з досить впливовою владою монарха існують зібрання представників провідних верств населення – кортеси в Іспанії, Генеральні штати у Франції, земські Собори в Росії. Вони виконували здебіль­шого дорадчу, а інколи законодавчу та фінансову функції. Станово-представницька монархія відповідала в основному періоду розквіту феодалізму;

- конституційна (парламентська), що значною мірою є лише відображенням національних традицій державного будівництва. При цьому влада монарха обмежена законом і парламентом (наприклад законодавчі функції передані парламенту, а виконавчі – урядові). Конституційні (парламентські) мо­нархії і зараз існують у багатьох країнах (Велика Британія, Японія, Iспанiя, Бельгія, Швеція та iн.);

- дуалістична. За такої форми правління влада має подвійний характер. Вона юридично й фактично поділена між монархом, який у своїх руках зосереджує виконавчу владу (формує склад уряду та ним керує), і парламентом. Наразі ця форма монархії є характерною для деяких країн Азії, Африки (Марокко, Тонга).

У сучасних умовах існує й така нетрадиційна форма монархії, як виборна. У ній монарх обирається на виз­начений період (Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати).

Республіка – форма правлiння, де вища державна вла­да представлена виборним органом, який обирається на визначений строк шляхом усенародних виборiв.

Розглянемо основні рiзновиди республiканського прав­лiння.

Президентська республiка. Вона характеризується такими ознаками:

- зосередженням у руках президента повноважень глави держави й уряду;

- позапарламентським методом обрання президента й формування уряду. Президент обирається прямими чи непрямими виборами, сам формує склад уряду;

- відсутністю інституту парламентської відповідаль­ності уряду (уряд несе відповідальність за свою діяльність перед президентом).

Найтиповішими прикладами президентської республі­ки можуть бути США, Мексика, Бразилія, Аргентина.

Парламентська республіка. Її рисами є:

- верховенство парламенту;

- формування уряду на парламентській основі з числа лідерів політичних партій, що мають більшість голосів у парламенті;

- відповідальність уряду за свою діяльність перед парла­ментом;

- обрання глави держави безпосередньо парламентом або спеціальною колеґією, утвореною парламентом.

Парламентськими республіками на сьогодні є, наприклад, Iталія, ФРН, Австрія, Індія.

Iснує й особлива форма республіканського правлiння – змішана (парламентсько-президентська або президентсько-парламентська), яка є чимось середнім мiж президентською i парламентською республiками. У такiй державi її глава (президент) сам визначає склад уряду та його главу, але цi кандидатури пiдлягають затвердженню парламентом – вищим законодавчим органом (Україна, Фiнляндiя). Оста­точний характер цієї форми правління визначається тим, які засади в ній переважають – президентські чи пар­ламентські.

4. Категорія "політичний режим" з’явилася в науковій думці в 60-ті роки ХХ ст. Дискусії того періоду дали початок різним підходам до розуміння політичного, державного чи, як підкреслювали окремі автори, політико-правового ре­жиму. З усіх цих дефініцій найбільш прийнятним ви­явилося поняття "політичний режим", що й отримало ви­знання та поширення в теорії та практиці.

У теорії держави та права під полiтичним режимом розуміють сукупнiсть способів i методiв здiйснення дер­жавної влади.

Сучасна типологiя політичних режимів вiдбиває реалiї кiнця ХХ – початку ХХI століття, тому існують найрізноманітніші критерії, що лежать в основі класифікації політичних режимів. Характер політичного режиму визначають виходячи з кількості партій, з наявності леґальної опозиції, з рівня політичних свобод громадян і можливості проведення вільних виборів. Також існують типології, в основі яких лежить поділ на "східні" й "західні" режими. Є складніші класифікації, що ґрунтуються на уявленнях про орга­нізацію політичної влади як системи та сукупності ролей, через які здійснюється керування відповідно до правових норм. Виходячи з цих критеріїв, політичні режими характеризуються, наприклад, за такою схемою: ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні тощо.

У юридичній літературі широко використовується кла­сифікація, в основу якої покладені два методи волода­рювання, що об’єднуються тією чи іншою мірою: метод прямого насильства та метод лібералізму. Цим методам відповідають два основні різновиди політичного режиму: авторитарний і демократичний, між якими існують різні проміжні форми (диктаторський, автократичний, анар­хічний тощо).

Крім цього, політичні режими можуть поділятися на демократичні й недемократичні. Ця класифікація є найбільш ефективною, тому що відображає основну суперечність сучасного етапу розвитку людства – боротьбу демократії й антидемократії.

Основними ознаками демократичних полiтичних ре­жимів на сьогодні є такі:

- чеснi, змагальнi, такі, що реґулярно проводяться, вибори до представницьких органiв (змагальнi – рiзнома­нiтнi групи, партiї, здатнi виставити свої кандидатури; чеснi – без махiнацiй, пiдтасовувань результатiв виборiв; реґулярнiсть проведення виборiв має на метi обмеження перебування при владi одних i тих самих осiб);

- представницька демократія поступово звільняє місце демократії безпосередній, тобто широкi маси самостiйно (а не через своїх представникiв) беруть участь у пошуку рі­шень;

- проведення референдумiв із найважливiших питань громадського життя;

- органiзація на професiйнiй основi дослідження гро­мадської думки, яка i враховується в полiтицi державної влади;

- наявнiсть багатопартiйної системи. За демократич­ного режиму держава зацiкавлена у створеннi сприятливих i рiвних умов для дiяльностi рiзних партiй, що дозволяє забезпечити чесне змагання рiзноманiтних позицiй і пiд­ходiв, обрати оптимальний варiант;

- за демократичного режиму полiтичнi партiї не по­виннi мати публiчних власних повноважень. Уряд склада­ється на основі виборiв, це має бути дiйсно виборний уряд, а не призначений за чиїмось бажанням;

- усi рiшення ухвалює бiльшiсть, але водночас повиннi забезпечуватися захист i повага до прав меншостi;

- забезпечення принципу подiлу влад на законодавчу, виконавчу та судову.

Недемократичнi полiтичнi режими поділяються на тоталiтарнi й авторитарнi.

У тоталітарному режимі держава максимально реґла­ментує економічне, політичне та духовне життя суспільства. Фактично за цього режиму відбувається ліквідація грома­дянського суспільства.

Ознаки тоталiтарного режиму:

- наявнiсть масової партiї, якiй належить монополiя на владу;

- партiя будується навколо лiдера (Нiмеччина – Гiтлер, Iталiя – Муссолiнi, СРСР – Сталiн), а не на демократичнiй основi;

- домiнуюча роль офiцiйної iдеологiї. Тоталiтарний режим – це iдеологiзований режим, у якому ідеологія схожа на свiтську релiгiю;

- монополiстичний контроль партiї над економiкою та iншими сферами життя суспiльства;

- наявнiсть антидемократичного жорстокого (підвлад­ного лише правлячій партії) поліцейського контролю.

Авторитарний режимспирається або на авторитет влади, або на авторитет голови держави й передбачає встановлення режиму особистої влади (наприклад, влада де Голля у Францiї в 60-ті роки ХХ ст.). Він характеризується певною сферою громадянського суспільства, вільною від тотальної реґламентації з боку політичної влади, що часто придушує конфлікти в громадянському суспільстві лише в періоди різкої поляризації соціально-класових сил.

Такий режим відрізняється:

- рiзким посиленням влади глави держави, що виконує функцiї глави уряду;

- позбавленням парламенту прероґатив контролю;

- відмовою від принципів поділу влади та законності;

- суто декларативним характером конституції;

- ліквідацією центральних і місцевих представницьких органів або перетворенням їх на маріонеткові установи;

- різким обмеженням сил опозиції, її можливостей просувати своїх кандидатів під час виборчих кампаній, позбавленням опозиції необхідних засобів боротьби з режимом особистої влади.

Авторитарний режим не виключає насильницького придушення соціальних рухів (страйків, маніфестацій). Йому притаманне використання соціальної демагогії та компромісів. Але, на відміну від тоталітарного, цей режим дещо послаблює монополізацію політичного життя, у країні мають місце деякі свободи, відсутня єдина ідеологія (замість неї пропонується розмита концепція національної єдності).

Завдання на семінарське заняття:якою державою є Україна за формами державного правління, державного устрою та політичного режиму?

Лекція №6.

Тема: ДЕРЖАВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

/2 години/

Мета лекції:

- освітня:формування знань про політичну систем усуспільства, роль та місце держави в політичній системі суспільства.

- розвиваюча:формування уявлень про взаємозв’язок держави та політичної системи суспільства; вміння використовувати ці знання при аналізі проблем взаємозв’язку держави та політичної системи суспільства.

- виховна: виховувати студентів (курсантів) в дусіповаги до інтересів суспільства та держави.

1. Політична система суспiльства: поняття та структура

2. Мiсце та роль держави в полiтичнiй системi суспiльства.

1. Полiтична система суспiльства є частиною складної, самокерованої суспiльної системи. Її роль полягає в забезпеченнi стабiльностi та стiйкостi суспiльної системи в цiлому шляхом реґулювання та поєднання iнтересiв соцiальних груп, нацiй, народiв, якi складають суспiльство.

Отже, полiтична система – це спецiальний полiтичний механiзм управління суспiльством. Вона є найважливiшим об’єктом дослiдження в теорiї держави й права.

Велике значення для юридичної науки та практики має визначення поняття "полiтична система суспiльства". У вiтчизнянiй лiтературi існують рiзноманiтнi пiдходи до цього питання, якi в результатi можна об’єднати у двi основнi групи:

- вузькоспецiалiзоване визначення полiтичної системи, згідно з яким вона розглядається як сукупність різноманіт­них структурних елементiв (держави, політичних партiй, громадських органiв i рухів тощо);

- усеосяжне визначення полiтичної системи, що включає до неї як структурнi елементи ще й полiтичнi дiї, полiтичнi вiдносини, полiтичнi погляди, iдеї та теорiї, полiтичну свiдомiсть, полiтичну культуру – тобто все, що стосується полiтики.

При уважному розглядi виявляється, що в цих дiамет­рально протилежних пiдходах є дещо спiльне: полiтична система мислиться як структура, що складається з кількох елементiв.

Структура політичної системи суспільства:

- держава;

- полiтичнi партiї;

- громадськi органiзацiї та об’єднання, у тому числi релiгiйнi;

- органи місцевого самоврядування;

- трудові колективи.

Основним ядром політичної організації суспільства є держава як спеціальний політико-територіальний інститут управління суспільством.

Політичні партії є стійкими та постійно діючими гро­мадськими формуваннями, які ведуть боротьбу за по­літичну владу, здійснюють її за допомогою держави. Вони покликані виражати політичні інтереси суспільства, окремих верств населення й організовувати громадян для участі у справах суспільства.

Кінцевою метою партій є отримання державної влади, її здійснення згідно з пар­тійними уявленнями про ефективнодіючу державу та її органи, а також завдання, способи організації та діяль­ності всього суспільства. Ідеологічні уявлення про полі­тичну владу, засоби її здійснення, а також шляхи, цілі розвитку суспільства політичні партії формулюють у своїх програмах.

Громадські організації та об’єднання як елемент політичної системи впливають на державні органи з метою примусити їх здійснювати управлiнськi дiї в iнтересах тих соцiальних верств і груп, представниками яких вони виступають.

Коло громадських організацій та об’єднаньяк добро­вільних формувань громадян за інтересами вельми різно­манітне. Це можуть бути професійні спілки, жіночі, моло­діжні, творчі, екологічні, ветеранські організації, масові рухи, спортивні й інші союзи тощо.

Специфічним різновидом громадських організацій є релігійні організації. У клерикальних державах (насамперед ісламських країнах) вони виконують деякі державні функ­ції, зокрема здійснюють правосуддя у кримінальних і цивільних справах, займаються реґулюванням і реєстра­цією шлюбно-сімейних стосунків, ведуть освітню діяль­ність у школах та інших освітніх установах, беруть участь у діяльності органів державної влади. У свою чергу, дер­жава надає релігійним організаціям істотну фінансову допомогу, установлює пільги в оподаткуванні, ураховує думку церковних ієрархів при вирішенні найважливіших державних питань.

Більшість сучасних демократичних держав є світ­ськими, тобто дотримуються принципу невтручання у справи релігійних організацій, так само, як і не по­кладають на них здійснення яких-небудь державних функцій. Проте повністю виключити вплив церкви на політичні процеси та стосунки поки що не вдається в жодній державі.

Форми та методи участі релігійних організацій у політичному житті країни є достатньо різноманітними. По-перше, є політичні партії, члени яких належать якому-небудь одному віросповіданню і які мають на меті вико­ристання релігії в політичних цілях, схиляють віруючих на свій бік. Так, в Італії діє Християнсько-демократична партія, у Бельгії – Соціально-християнська партія, Христи­янська народна партія. По-друге, атрибутика церкви іноді використовується в ході здійснення деяких державних процедур, зокрема при принесенні присяги президентом країни, коли він вступає на цю посаду. По-третє, релігійні діячі безпосередньо беруть участь у боротьбі за мир, благо­дійній діяльності, у правозахисних та інших суспільних рухах.

Важливим елементом політичної системи суспільства виступають органи місцевого самоврядування, а також трудові колективи.

В Україні систему та ґарантії місцевого самоврядуван­ня визначає Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні". У нашій країні місцеве самоврядування – це ґа­рантоване державою право та реальна здатність терито­ріальної громади – жителів села чи добровільного об’єд­нання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів і поса­дових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів Ук­раїни.

До ведення органів місцевого самоврядування відно­сять:

- здійснення правотворчої та контрольної діяльності, забезпечення реалізації чинного законодавства на відпо­відній території;

- володіння, користування та розпорядження кому­нальною власністю, місцевими фінансами, формування, затвердження та виконання місцевого бюджету, установ­лення місцевих податків і зборів;

- забезпечення соціально-економічного розвитку тери­торії;

- охорона громадського порядку тощо.

Трудові колективи в нашій державі утворюються всіма громадянами, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що реґулюють трудові відносини працівника з підприємством. Ця діяльність здійснюється на підставі Закону СРСР "Про трудові колективи та під­вищення їх ролі в управлінні підприємствами, установами, організаціями" у частині, яка не суперечить законодавству України. Специфіка цього закону полягає в тому, що від начебто б дає трудовим колективам певні повноваження, але відповідні положення цього нормативно-правового акта не мають ознаки формальної визначеності й не надають трудовим колективам суб’єктивних прав.

З усіх повно­важень трудових колективів, про які йде мова в указаному законі, реальне значення мають лише повноваження щодо забезпечення трудової дисципліни, зокрема, затверджувати правила внутрішнього трудового розпорядку, застосову­вати громадські стягнення, ставити питання про притяг­нення порушників трудової дисципліни до відповідаль­ності тощо. Основною організаційною формою здійснення трудовими колективами своїх повноважень є збори (конфе­ренція).

Трудовим колективам у сучасних демократичних дер­жавах надаються певні права на участь в управлінні підприємством. В одних країнах (ФРН, Греція, Іспанія) це право реалізується спеціальнім органом, склад якого трудовий колектив обирає з числа працівників, котрі не входять до складу адміністрації підприємства. В інших країнах (Франція, Бельгія) орган, що представляє інтереси трудового колективу підприємства, обирається як з робіт­ників, інженерів, так і з представників адміністрації. Виб­раний трудовим колективом орган здійснює свої повно­важення з метою залучення працівників до управління справами підприємства, зміцнення соціальної згоди між роботодавцями та працівниками, своєчасного вирішення конфліктів між ними.

Таким чином, політична організація сучасного сус­пільства складається з таких компонентів: держави та її органів, політичних партій, громадських об’єднань, релі­гійних об’єднань, органів місцевого самоврядування, тру­дових колективів, які прямо чи опосередковано впли­вають на політичне життя країни.

Існує думка, згідно з якою до складу політичної системи входять також засоби масової iнформацiї, що впливають на реґулятивно-управлiнську дiяльнiсть усiх iнших елементiв управлiння як "четверта влада". Деякі юристи вважають, що політична організація суспільства складається не лише з тих організацій, об’єднань, які дозволяє та визнає держава. До неї можуть входити заборонені організації, партії, рухи, діяльність яких держава вважає небезпечною для суспільства. У сучасних умовах на політичне життя країни, діяльність державних органів серйозний вплив можуть здійснювати злочинні товариства, якізаймаються торгівлею наркотиками, ре­кетом, скоюють інші злочини. Маючи великі можливості, такі угруповання підкуповують державних урядовців, проводять своїх представників до влади або намагаються чинити тиск на неї.

Політична система – це система взаємопов’язаних i взаємодіючих політичних інститутів, у межах якої про­ходить політичне життя суспільства та здійснюється дер­жавна влада відповідно до правових та інших соціальних норм або всупереч ним.

Політична система будь-якого суспільства виконує пев­ні функції. Основними з них є:

- вираження й реалiзацiя iнтересiв соціальних спільнот, націй, які існують у суспiльствi;

- визначення цiлей i завдань суспільства;

- мобiлiзацiя ресурсiв;

- інтеґрація всiх елементiв суспiльства;

- досягнення необхiдного ступеня вiдповiдностi реаль-ного полiтичного життя офiцiйним правовим нормам.

Кiнцева ж мета цих функцiй – забезпечення стабiль­ностi та стійкого розвитку суспiльної системи в цiлому.

2. Держава вiдiграє особливу роль у політичній системi, надаючи їй своєрiдної цiлiсностi та стiйкостi, оскільки концентрує в собi всю рiзноманiтнiсть полiтичних iнте­ресiв, реґулюючи явища полiтичного життя через призму загальнообов’язковості. Вона виконує основний обсяг дiяль­ностi з управлiння, користуючись ресурсами суспiльства й упорядковуючи його життєдiяльнiсть.

Разом із тим, саме держава створює необхідні умови для забезпечення конституційних принципів організації та діяльності політичної системи, реальної дії політичних прав і свобод громадян. Для цього держава наділена вельми широкою правочинністю, а саме:

- установлює правовий режим організації та діяльності політичної системи;

- здійснює реєстрацію політичних партій, громадських організацій та об’єднань;

- залучає до участі в управлінні державними справами громадські організації та об’єднання, політичні партії, трудові колективи;

- здійснює контроль за діяльністю політичних партій та інших елементів політичної системи;

- застосовує заходи державного примусу в разі пору­шення законності.

Держава займає центральну, провiдну позицiю в полiтичнiй системi суспiльства, оскільки вона:

- виступає як єдиний офiцiйний представник усього народу, об’єднаного в територiальних межах за ознакою громадянства;

- є єдиним носiєм суверенiтету;

- має спецiальний апарат (публiчну владу), призначений для управління суспiльством;

- має силовi структури (збройнi сили, мiлiцiю, службу безпеки тощо);

- має специфiчний набiр матерiальних цiнностей (дер­жавна власнiсть, бюджет, валюта тощо).

Таким чином, поняття держава та полiтична система суспiльства спiввiдносяться як частина i цiле.

Лекція № 7.

Тема: ОСОБИСТІСТЬ, ДЕРЖАВА ТА

/2 години/

Мета лекції:

- освітня:формування знань про особистість, державу, право та громадянське

суспільство.

- розвиваюча:формування уявлень про взаємозв’язок особистості, держави та

громадянського суспільства; вміння використовувати ці знання при аналізі проблем взаємозв’язку особи та держави.

- виховна: виховувати студентів (курсантів) в дусіповаги до інтересів

особистості.

Міжпредметні зв’язки: філософія, політологія, соціологія, історія України, історія держави та права України, історія держави та права зарубіжних країн, історія політико-правових вчень, галузеві юридичні науки.

Актуалізація опорних знань: дайте визначення поняттям: особа, людина, громадянин,право.

ТЗН:контролююча комп’ютерна програма з другого модуль-контролю, комп'ютерна презентація; схеми й таблиці.

Читайте також:

1. В цілому сукупність суспільного продукту – це сукупність благ і послуг, вироблених суспільством за певний період часу (як правило, за рік).
2. Відповідальність і обов’язок соціального працівника перед суспільством і державою
3. Відповідальність у бізнесі - обов'язок юридичних осіб відповідати за свої дії, дотримання встановлених державою і суспільством правил бізнесу.
4. Вплив природи на суспільство
5. Вплив технології на суспільство
6. Глобальне інформаційне суспільство.
7. Глобальне інформаційне суспільство.
8. Громадянське виховання
9. ГРОМАДЯНСЬКЕ і правове ВИХОВАННЯ
10. Громадянське суспільство
11. Громадянське суспільство в Україні.

Переглядів: 958