• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 2.1. Загальна характеристика держави і права країн Стародавнього Сходу 1 страница

Мета

Мета

Мета

Мета

Мета

Мета

Мета

Мета

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

Злочини - це правопорушення, які є найбiльш небезпечними для суспiльства й забороненi Кримiнальним кодексом (ст. 11 Кримiнального кодексу України). Вони посягають на основи суспiльного й державного ладу, права громадян. Згідно з новим Уголовним процесуальним кодексом вони підрозділяються на кримінальні злочини та кримінальні проступки.

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

1.Співвідношення держави та особистості. Правовий статус особи.

2. Взаємна вiдповiдальнiсть держави й особи.

3. Громадянське суспільство: поняття й ознаки.

ОПОРНІ ПОНЯТТЯ:держава, суспільство, громадянське суспільство, суб'єкти громадянського суспільства, особистість, людина, громадянин.

1.Сучасні автори, що розглядають проблему співвідношення держави і особи виділяють головними такі принципи їх взаємодії: а) взаємну відповідальність держави і особи; в) єдність взаємних прав і обов'язків держави і громадян; г) рівність основних прав і обов'язків громадян; д) поширення прав і свобод громадян, підвищення їх соціальної активності, відповідальності і самодисципліни при виконанні обов'язків; ж) законність цих стосунків тощо.

Сучасна демократична держава у своїй діяльності, насамперед, виходить із

пріоритету прав людини. Основні права людини – це певні можливості, що необхідні для її гідного існування та розвитку. Вони визначаються досяг­нутим рівнем розвитку цивілізації, мають бути загальними й рівними для кожної людини. Визнання, дотримання та захист прав, свобод, честі, гідності людини – головний

обов’язок державної влади. Ось чому особливе значення мають правові норми, які встановлюють правовий статус особи.

У вітчизняній юридичній літературі термін "статус" вживається поряд з терміном "становище" як синонім для визначення правового стану особи в суспільстві, об­сягу її прав, свобод і обов’язків.При цьому слід вихо­дити з того, що поняття "правовий статус особи" та "пра­вовий статус громадянина" взаємозв’язані, але не тотож­ні. Якщо права людини належать їй від народження та існують незалежно від того, закріплені вони чи ні в нормативно-правових актах держави, то права грома­дянина юридично зафіксовані на державному рівні в законодавстві та захищаються силою державного приму­су.

Водночас у сучасній демократичній державі права лю­дини та права громадянина фактично збігаються, оскільки забезпечення прав людини стає головним напрямом діяль­ності такої держави.

Поняття основи правового статусу людини та гро­мадянина містить у собі такі елементи:

- загальні правові принципи становища особи, що є базовими для норм усіх галузей права і на підставі яких ці норми реалізуються (рівність людей у своїх правах, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права тощо);

- основні права, свободи й обов’язки, тобто ті, які нале­жать будь-якій людині (невідчужуване право на життя, пра­во на гідність, честь, на свободу думки та слова);

- громадянство, від якого залежить обсяг прав, свобод, обов’язків, якими особа може користуватися в державі.

Крім цього, у структурі основ правового статусу лю­дини та громадянина слід виділити й такі елементи, як законні інтереси, правосуб’єктність, конституційні ґарантії прав і свобод, юридичну відповідальність тощо.

Основи правового статусу відіграють вирішальну роль у визначенні правового становища громадянина в дер­жаві.

Правовий статус – це визнана Конституцiєю та за­конодавством сукупнiсть прав і обов’язкiв суб’єктiв пра­ва, за допомогою яких вони виконують свої соцiальнi ро­лi.

Правовий статус буває загальним, спецiальним та iнди­вiдуальним. Вони відбивають спiввiдношення таких фi­лософських категорiй, як "загальне", "особливе" й "окре­ме".

Загальний статус – це статус особи як громадянина держави, закрiплений у Конституції та законодавстві.Вiн є єдиним і однаковим для всiх громадян країни, не залежить від різноманітних обставин (віку, сімейного стану, на­вчання або роботи), характеризується статичністю. Цей статус є базовим, вихідним для всіх інших.

Спецiальний статус фiксує особливостi становища певних категорiй громадян(учнів, студентiв, учасникiв вiйни, наукових працівників, пенсіонерів тощо), забезпечує можливість виконання ними спецiальних функцiй.

Iндивiдуальний статусвiдбиває становище окремої особи(стать, вiк, сiмейний стан, посаду, стаж тощо) i є сукупнiстю її персонiфiкованих прав та обов’язкiв. Тобто індивідуальний правовий статус складають права, свободи й обов’язки особи, яких вона набула в процесі участі в державному, суспільному житті.

Правові норми надають особі широке коло різно­манітних прав і свобод, що охоплюють усі сфери життя та діяльності людини. Їх можна класифiкувати за такими групами:

- цивільні права та свободи, які охоплюють різні сто­рони життя людини, виявляють гуманістичні підвалини суспільства, захищають особу від будь-яких посягань;

- політичні права та свободи, що передбачають мож­ливість участі громадян в управлінні справами суспільства та держави;

- економiчнi та соціально-культурнi права, які мають вели­ке значення для життя людини.

Аналiз прав і свобод особи буде однобiчним, якщо не звернути увагу на

їх ґарантії. Ґарантії прав і свобод – це умови й засоби, спрямовані на забезпечення їх практичного здійснення, охорону та захист. Як правило, у теорії виді­ляють політичні, економічні, правові та деякі інші групи ґарантій прав і свобод. Серед правових ґарантій насам­перед треба виділити правові норми, нормативно-правові акти, котрі встановлюють порядок реалізації прав і свобод, передбачають заходи щодо їх захисту й охорони, відпові­дальність за їх порушення.

Завдання до семінарського заняття: У чому полягає зміст етатичного підходу до співвідношення держави та особистості?

2.Взаємна вiдповiдальнiсть держави й особи – важ­ливий принцип демократичної держави. Це своєрiдний спосiб обмеження полiтичної влади, що вiдбиває морально-юридичнi основи у вiдносинах мiж державою як носiєм полiтичної влади та громадянином як учасником її здiйс­нення.

Установлюючи в законодавчiй формi права та свободи громадян, сама держава не є вiльною вiд обмежень у влас­них рiшеннях i дiях. За допомогою закону вона повинна брати на себе зобов’язання, що забезпечуватимуть справед­ливiсть i рiвнiсть у її вiдносинах із громадянами, громад­ськими органiзацiями, iншими державами.

Пiдпорядковуючись праву, державнi органи не можуть порушувати його приписи та несуть вiдповiдальнiсть за порушення або невиконання цих обов’язкiв. Обов’язковiсть закону для державної влади забезпечується системою ґарантiй, що виключають свавiлля. До них, передусім, слід віднести юридичну відповідальність посадових осiб дер­жави будь-якого рiвня за порушення прав i свобод кон­кретних осiб, за перевищення влади, зловживання службо­вим становищем тощо.

Формами контролю з боку громадськостi за виконан­ням зобов’язань державних структур можуть бути рефе­рендуми, опитування, звiти депутатiв перед виборцями тощо.

На тих самих правових засадах будується відповiдаль­нiсть особи перед державою. Особа зобов’язана дотриму­ватися приписів нормативно-прававих актів, сумлінно виконувати юридичні обов’язки, тобто її поведінка повин­на мати правомірний характер. Застосування державного примусу має носити правовий характер, не порушувати ступінь свободи особи, вiдповiдати тяжкостi вчиненого пра­вопорушення.

3.Громадянське суспiльство–це сукупнiсть моральних, сiмейних, релiгiйних, нацiональних, соцiально-економiч­них вiдносин та iнститутiв, за допомогою яких задо­вольняються iнтереси iндивiдiв та їх груп.

Це система суспiльних неполiтичних вiдносин, органi­зацiя сiм’ї, соцiальних груп, узагалi форми та способи життєдiяльностi суспiльства й людини. Демократичне гро­мадянське суспiльство – це суспiльство, де людині закон ґарантує вiльний вибiр її економiчного, полiтичного буття, утверджує загальнi права людини, де немає моно­полiй однiєї iдеологiї, одного свiтогляду, де панує свобода совiстi.

Економiчною основою громадянського суспiльства є ба­гатоукладна економiка з рiзноманiтними формами влас­ностi та вреґульованими ринковими вiдносинами, що сприяє винахідливості, дiловiй активностi й економiчнiй незалежностi громадянина вiд держави.

У полiтичному життi громадянське суспiльство за­безпечує всiм громадянам доступ до участi в державних i громадських справах. У ньому держава та громадяни пов’язанi взаємовiдповiдальнiстю при безумовному вер­ховенствi демократично прийнятого закону, де реалi­зованi права людини на рiвнi мiжнародно визнаних норм. А саме:

- виключена будь-яка дискримiнацiя за нацiонально-етнiчними, полiтичними, релiгiйними, статевовiковими ознаками;

- надiйний законодавчий захист особи та гiдностi гро­мадянина (недоторканнiсть його житла, майна, свобода вибору професiї, визначення мiсця проживання, виїзду та в’їзду в країну, таємниця листування й телефонних перего­ворiв, свобода слова, друку й iнформацiї);

- має мiсце вiльне самовизначення людини в її свiто­глядi та духовних iнтересах;

- здiйснюється всебiчний захист громадянських прав з боку судових органів і громадських органiзацiй;

- самокерованiсть;

- конкуренцiя структур i рiзних груп людей, що утво­рюють суспільство.

Лекція № 8.

Тема: ПРАВОВА ДЕРЖАВА.

/2 години/

Мета лекції:

- освітня:формування та узагальнення знань студентів (курсантів) із питань,

пов'язаних з поняттям правової держави, особливостями становлення і розвитку правової держави в Україні.

- розвиваюча: з'ясування сутності взаємозв'язку понять «правова держава» і

«громадянське суспільство», розвиток вміння застосовувати отримані знання при вивченні проблем становлення правової державності в Україні.

- виховна: формування у студентів (курсантів) переконання у необхідності

опанування в державі права та закону.

Міжпредметні зв’язки: філософія, політологія, історія політико-правових вчень.

Актуалізація опорних знань:пригадайте положення Конституції України 1996 року, в яких вказується на ознаки, властиві правовій державі.

ТЗН:контролююча комп’ютерна програма з другого модуль-контролю, комп'ютерна презентація; схеми й таблиці.

1. Правова держава: поняття та принципи функціонування.

2. Соціальна держава: поняття й ознаки.

3. Подiл влади як принцип правової держави.

ОПОРНІ ПОНЯТТЯ: правова держава, громадянське суспільство, демократія, ознаки правової держави, конституційний контроль, теорія поділу влади, система “стримувань і противаг”.

1.Перші ідеї правової держави сягають стародавнього світу, і були вони сформульовані античними мислителями на основі природного права. Природними вони вважали ті права, що йдуть від природи, єства людини: право на життя, особисту недоторканність, особисте пересування, безпеку тощо. Античні мислителі добре розрізняли закон і право. Так, Цицерон наголошував, що закон, який не відповідає природному праву, не є правовим і, таким чином, не є і законом.

Мислителі давнини – Платон, Аристотель, Цицерон – ще не проводили чіткої межі між громадськими, полі­тичними та природними правами й уважали, що права гро­мадян визначаються владою, державою. Право всесильне, воно може бути "правильним" (справедливим) або "непра­вильним" (несправедливим). Це був перший етап станов­лення ідеї правової держави, пов’язаний з оформленням ідеї призначення суверенітету влади.

Другий етап розвитку ідеї правової держави пов’я­заний з боротьбою за суверенітет народу. Це був період боротьби з деспотичними режимами, соціальних заколо­тів і революцій. Умовно завершення цього етапу пов’я­зується з перемогою Великої Французької революції кін­ця ХVIII століття, а також з прийняттям демократичних документів (у той час) у Сполучених Штатах Америки. Вагомим внеском у концепцію правової держави став принцип розподілу влади, що був сформульований пере­довими мислителями ХVII – ХVIII століть – Дж. Локком, Ш. Монтеcк’є та ін.

Сам термін "правова держава" вперше використав ви­датний німецький філософ І. Кант. Він був упевнений, що метою держави є забезпечення торжества права, вимогам якого вона сама повинна підкорюватися. Громадянський правовий стан, за Кантом, засновано на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини; рівність її з кожним іншим як підданим; самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Наступним важливим етапом у розвитку концепції правової держави стала боротьба за суверенітет права, точніше, за пріоритет права над владою. Ішлося про те, щоб влада обмежувала свої права та свободи нею ж створеними законами. Вона завжди неґативно ставилася до права та намагалася бути вищою за закони. Тяжіння до привілеїв, бажання стати над законами призвели до того, що протиправну практику влади було ще складніше пере­бороти, ніж аналогічну практику громадян, які намагалися діяти поза законами. І треба було подолати ці неґативи, перебудувати суспільство і його правосвідомість, аби доко­рінно змінити ставлення до права в державі.

У ХІХ – ХХ ст.ст. одним із найважливіших предметів політичних і юридичних досліджень концепції правової держави стала конституційна проблема. Нею займалися такі видатні вчені, як Г. Єллінек, К. Шмідт та ін. Але найбільш вагомий внесок зроблений тоді, коли було досягнуто пер­ших значних успіхів у побудові громадянського суспільст­ва, поза яким неможливе існування правової держави. Громадяни такого суспільства не скуті страхом та доміну­ванням верхівки. Вони наділені власністю, мають реальні свободи й права.

Громадянське суспільство є чинником правової держа­ви. В основі громадянського суспільства лежить принцип приватної власності й ринкових відносин, що пов’язані з товарним виробництвом. На цих засадах не лише виникає правова держава, але й підлягає контролю її діяльність, реґулюється через іманентні цьому суспільству механізми.

Сучасна концепція правової держави базується на принципах, найважливішими з яких є: первинність і верховенство права; підпорядкованість закону праву; обо­пільна відповідальність громадянина перед суспільством і суспільства перед громадянином; поділ та ефективна взаємодія різних гілок влади; контроль влади з боку суспільства, громадян та їх організацій; непохитність свобо­ди людини, її прав та інтересів.

Правова держава – це така держава, яка підкоряється праву, у якій дiяльнiсть органiв влади й посадових осiб здiйснюється на засадах конституцiоналiзму та законностi, яка юридичними засобами реально забезпечує максимальне здiйснення, охорону й захист основних прав людини.

Основнi характернi ознаки правової держави:

- верховенство права та панування закону в усiх сферах суспiльного життя;

- зв’язаність законом самої держави та її органiв;

- реальнiсть прав i свобод особи;

- взаємна вiдповiдальнiсть держави й особи;

- розподiл законодавчої, виконавчої та судової влади;

- наявнiсть ефективних форм контролю та нагляду за дотриманням законiв.

Поступове вирішення цих питань, пов’язане з забез­печенням прав і свобод громадян, відповідальністю дер­жави перед громадянином і громадянина перед держа­вою, підвищенням авторитету закону, сприятиме прак­тичному втіленню в життя ідеї побудови в Україні пра­вової держави.

Рішення проблеми: Чи може бути побудована правова держава на практиці?

2.Термін "соціальний" у латинській мові означає "за­гальний", "суспільний", тобто такий, що стосується життя людей у суспільстві. Тому соціальною в найширшому зна­ченні цього слова є будь-яка держава. Проте в нашому випадку під соціальною державою розуміється держава, що має особливі якості та функції.

Ідея соціальної державності сформувалась у кінці XIX – на початку XX ст. як результат об’єктивних соціально-еко­номічних процесів, що відбувалися в житті буржуазного суспільства, коли виявилися суперечності між двома його найважливішими принципами – принципом свободи та принципом рівності. Теоретично склалося два підходи до співвідношення цих принципів. Прихильники першого (А. Сміт, Дж. Мілль, Дж. Локк) обстоювали теорію інди­відуальної свободи людини. Її забезпечувала держава, яка охороняла цю свободу від будь-якого втручання, у тому числі від втручання самої держави.

Прихильником іншого підходу був Ж.-Ж. Руссо, який, не заперечуючи значення індивідуальної свободи, вважав, що все має підпорядковуватися принципу рівності, забезпе­чувати якого – завдання держави.

Принцип індивідуальної свободи сприяв розвитку приватного підприємництва та ринкового господарства.

Саме в такій історико-політичній обстановці починає формуватися поняття соціальної держави, розуміння її особливих якостей і функцій.

Надалі ідея соціальної держави одержує все більше визнання, реалізується на практиці та відбивається в конституціях різних держав. Уперше держава була названа соціальною в Конституції ФРН 1949 року.

Соціальною може бути лише держава, що має високий рівень економічного розвитку, причому у струк­турі економіки повинна враховуватися соціальна орієн­тація держави. У зв’язку з цим момент реального виник­нення соціальних держав слід віднести до 60-х років XX ст.

Крім того, необхідно враховувати, що здійснення дер­жавою соціально орієнтованої політики є складним про­цесом, оскільки соціальна держава повинна постійно нала­годжувати баланс між свободою ринкової економіки та необхідністю впливати на розподільні процеси з метою до­сягнення соціальної справедливості, згладжування соціаль­ної нерівності.

З урахуванням сказаного можна дійти висновку, що умовами існування соціальної держави та її характерними ознаками є:

- демократична організація державної влади;

- високий етичний рівень громадян, насамперед поса­довців держави;

- могутній економічний потенціал, що дозволяє здійс­нювати заходи з перерозподілу доходів і не зачіпати істотно становище власників;

- соціально орієнтована структура економіки, що вияв­ляється в існуванні різних форм власності зі значною часткою власності держави в потрібних галузях господарст­ва;

- правовий розвиток держави, наявність якостей право­вої держави;

- існування цивільного суспільства, у руках якого держава виступає інструментом проведення соціально орієнтованої політики;

- яскраво виражена соціальна спрямованість політики держави, що виявляється в розробленні різноманітних соціальних програм і пріоритетності їх реалізації;

- наявність у держави таких цілей, як установлення загального блага, утвердження в суспільстві соціальної справедливості, забезпечення кожному громадянину гід­них умов існування, соціальної захищеності, рівних стар­тових можливостей для самореалізації особи;

- наявність розвиненого соціального законодавства (за­конодавства про соціальний захист населення, наприклад, Кодексу соціальних законів, як у ФРН);

- закріплення формули "соціальна держава" в консти­туції країни (уперше це було зроблено в Конституції ФРН у 1949 році).

Конституція України закріплює принцип соціальнос­ті держави. У країні охороняються праця та здоров’я людей, установлюється ґарантований мінімальний розмір оплати праці, розвивається система соціальних служб, інші ґарантії соціального захисту. Проте поки Україну можна назвати лише країною, що знаходиться у перехідній ста­дії до соціальної держави, а наведене вище положення Конституції варто розцінювати як програмну настанову.

3. Головна вимога принципу подiлу влади, сформульованого ще Дж. Локком i Ш. Монтеск’є, полягає в тому, що для утвердження полiтичної свободи, забезпечення законностi та викорiнення зловживань владою з боку будь-якої соцiальної групи, установи чи окремої особи необхiдно подiлити державну владу на законодавчу(обрану народом і покликану виробити стратегiю роз­витку суспiльства шляхом прийняття законiв), вико­навчу (призначувану представницьким органом влади для реалiзацiї чинних законiв та оперативно-госпо­дарської дiяльностi) йсудову(що виступає ґарантом вiд­новлення порушених прав, справедливого покарання винних). За таких умов буде забезпечено не просто формальний поділ влади, а її рівновагу.

Поділ законодавчої, виконавчої та судової влади ґрунтується на тому, що в державі необхідно виконувати такі три основні функції, як прийняття законів, їх ви­конання та здійснення правосуддя. Це природна пере­думова поділу влади. Але існує також політична необ­хідність вирішення цього питання: треба розподілити ці три напрями державної діяльності між різними держав­ними органами, щоб не допустити концентрації, моно­полізації влади одним органом, однією людиною. Важ­ливо також і те, що ці три незалежні гілки влади можуть контролювати, урівноважувати, стримувати одна одну.

Інакше кажучи, ця система стримувань i противаг, уста­новлена в чинних законах, є сукупнiстю правових обме­жень вiдносно конкретної державної влади: законодавчої, виконавчої, судової.

Таким чином, реалізуючи принцип поділу влади, ор­гани держави здійснюють свої повноваження самостійно, на підставах взаємодії та врівноваження один одного. Ніякий державний орган не має права виходити за межі, установлені для нього Конституцією та іншими законами. Взаємодія органів різних гілок влади реґулюється правом і, у свою чергу, покликана ґарантувати панування права, верховенство Конституції, правовий характер держави.

Принцип поділу влади був реалізований у тій чи іншій формі в багатьох державах. Зокрема, з перших часів існування Сполучених Штатів Америки він був покладений в основу формування та функціонування всієї державної системи й зараз діє досить успішно та послідовно.

У кожній державі здійснення принципу поділу влади має свої особливості. Повною мірою це стосується й України. Так, єдиним законодавчим органом Української держави є її парламент – Верховна Рада України. Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади, а виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адмі­ністрації. Судочинство в Україні здійснюють Конститу­ційний Суд і суди загальної юрисдикції. Специфіка тепе­рішньої української системи поділу влади виявляється, зокрема, в особливостях становища Президента України як глави держави в системі державних органів. Таке ста­новище характерне для держав зі змішаною формою республіканського правління.

Лекція № 9.

Тема: ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ СУЧАСНОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ

Мета лекції:

- освітня: формування у студентів (курсантів) знань про сутність і зміст

основних концепцій сучасного право розуміння.

- розвиваюча: закріплення уявлень про основні концепції права, про право

як вищу соціальну цінність.

- виховна: подолання правового нігілізму у студентів (курсантів).

Міжпредметні зв’язки: філософія, політологія, соціологія.

ТЗН:контролююча комп’ютерна програма з третього модуль-контролю, комп'ютерна презентація; схеми й таблиці.

1. Об’єктивна обумовленість підвищення ролі праворозуміння в сучасних

умовах.

2. Основні напрями сучасного праворозуміння. Типологія праворозуміння.

1. Об’єктивна необхідність підвищення рівня правосвідомості, що зумовлена її роллю у вирішенні накреслених Конституцією України стратегічних і тактичних завдань, настійно вимагає кардинального перегляду багатьох уявлень, сформованих у свідомості декількох поколінь українців.

Зокрема, зміни, що проходять у нашому суспільстві та пов’язані з ринковою економікою, реформуванням політичної, правової сфер життєдіяльності суспільства та держави, потребують більш глибокого осмислення ролі праворозуміння.

Дослідження генези праворозуміння важливе не тольки з гносеологічних, але й історичних позицій. Не може бути межі в пізнанні права. У процесі поглибленого дослідження не тільки виявляються нові підходи до вивчення суті права, але й історично змінюється воно саме й розвиток його розуміння наступає слідом за ось цими змінами.

У сучасній Україні ведеться інтенсивна правотворча робота: прийнята значна кількість нових нормативно-правових актів і тому дуже важно, яке праворозуміння використовує в своїй правотворчій діятельності законотворець. Усвідомлення того, що право має різні форми буття, дозволяє краще зрозуміти правову матерію в цілому та прогнозувати її розвиток, а також уникнути помилок у правотворчій діятельності,

Праворозуміння не повинно зводитися лише до дефініції права. Це комплексне поняття, що охоплює закономірності виникнення, розвитку й функціонування права, правосвідомості, правовідношення тощо. Будучи комплексним поняттям, праворозуміння| є|з'являється| тим етичним, духовним, правовим, ціннісним "згустком", який наповнює юридичну форму правовим змістом|вмістом|, примушуючи|заставляти| законодавця ухвалювати закони, відповідно не тільки|не лише| до об'єктивних потреб суспільства|товариства|, але й до вимог формальної рівності, свободи та справедливості|.

Догматична юриспруденція ясно продемонструвала неспроможність правозастосовника, особливо| при наявних прогалинах у|прогалинах| законодавстві, ефективно виконувати правотворчі функції, швидко й якісно забезпечувати|біля| реалізацію прав і свобод громадян. Тому дуже важливим є|поважне| дослідження різних аспектів буття права, що дозволить по-іншому оцінити|оцінювати| потенційні можливості|спроможності| правотворчості| в правовому регулюванні суспільних|громадських| відносин.

Законодавство, що охоплює в широкому сенсі|змісті| все різноманіття нормативно-правових актів, виступає|вирушає| ефективним засобом|кошт| управлінської діяльності, одним із знарядь послідовного впровадження законності в усі сфери суспільного|громадського| та державного життя. Реалізувати свою роль з|із| максимальною повнотою законодавство зможе тільки|лише| в тому випадку, якщо|у тому випадку , якщо| воно буде найбільш адекватно виражати|виказувати| обьективно| необхідне право, що сприятиме прогресивному розвитку суспільства|товариства|.

Відомо|походило|, що багато десятиліть у радянській юридичній науці культивувався єдиний підхід до розуміння права, |який акцентував увагу тільки|лише| на державно-владній природі права та його юридичній формі. При такому підході мало місце формалізоване розуміння права як сукупності правил поведінки, що виражали волю панівного класу та були встановлені чи санкціоновані державною владою. Звідси робився висновок, що право - це веління держави .

На перший погляд нічого ганебного в цьому немає. Більш того відомо|більше того|, що розуміння права як сукупності правових норм, встановлених|установлених| або санкціонованих державою, ґрунтується на нормативістському підході до праворозуміння|, що набув широкого поширення в світовій юриспруденції. Саме нормативісти|, а серед них були такі відомі вчені як Г. Кельзен, П.І. Новгородцев, особливо підкреслювали вирішальну|ухвальну| роль держави у встановленні та забезпеченні правових норм, а прихільники «чистої теорії права» (однієї з різновидів нормативізму) навіть ототожнювали державу та право і вважали, що як організація примусу держава ідентична правопорядку.

Деякі з цих теоретичних положень було покладено в основу марксистсько-ленінського розуміння права. Відомо, що після жовтневого перевороту 1917 року в Росії право розглядалося як система норм, що втілювали волю робітничого класу, а потім трудящих, усього народу, хоча фактично воно висловлювало волю партійно-державного чиновництва. Реально це виявлялось у діяльності апарату держави, який, здійснюючи правотворчу політику в своїх інтересах, видавав її за загальнонародну.

Це супроводжувалося масовим впливом на свідомість населення, в результаті чого вироблялася думка, що саме соціалістична держава та влада служать інтересам народу й втілюють це в чинному праві. За такого підходу будь-який закон мав бути правовим, а всі дії державної влади - правомірними, навіть більше – моральними.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
3. I. Соціалістична течія в українському визвольному русі
4. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
5. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
6. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
7. III. Українські ліберальні партії.
8. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
9. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
10. Ni - загальна кількість періодів, протягом яких діє процентна ставка ri.
11. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
12. А. В. Дудник 1 страница

Переглядів: 1146