Місце та роль учителя у суспільстві та школі

У чому власне виявляється проблема учителя? На мій погляд, вона дається взнаки у двох планах – у внутрішньому (особистісному) і у зовнішньому. Щодо останнього, то йдеться про професійне володіння знаннями з предмету і методичними уміннями та навичками організації навчальної діяльності учнів. Натомість щодо першого, то цей аспект є набагато складнішим, – до нього ми спочатку і звернемося.

Ось як пише про учителя Б. І. Степанишин: „Нехай заслужено пишаються своїми великими відкриттями вчені, нехай гордяться своїми патентами винахідники, нехай не без підстав вважають свою місію особливо вагомою медики, священики, державні діячі, але коли до класу заходить педагог і розпочинається священне дійство, ім’я якому урок, кермо планети і доля людства, його майбутнє – саме в руках учителя”. І, виявляється, що досягти цього титанічного, майже божественного рівня досить просто: для цього педагог має лише відповідати кільком вимогам, зокрема (список вимог заслуговує на те, аби його процитувати):

1. Знати свій предмет досконало і викладати його захоплююче.

2. Засобами рідної мови і художнього слова виховувати в учнів загальнолюдські та національні ідеали.

3. Зміст літературної освіти учнів пов’язувати з сучасним життям.

4. Здійснювати розвиваюче навчання, ранню професіоналізацію, плекати філологічні здібності учнів.

5. Керувати процесом осмисленого сприйняття літературного твору, стимулювати відчуття краси, її оберігання.

6. Через систематичне проведення самостійної роботи формувати в учнів уміння в сфері гуманітарної освіти.

7. Усіляко заохочувати учнів до самоосвіти, самовиховання, до максимального духовного збагачення.

8. Засобами художнього слова розвивати усне й писемне мовлення учнів, культивувати у вихованців прагнення постійно поліпшувати й збагачувати свій словник.

9. Чільним завданням викладання літератури вважати прищеплення національної свідомості.

10. У змісті творів, що вивчаються текстуально, акцентувати високі постулати християнської доброчинності.

Таким чином, студент-філолог після кількох неспокійних років навчання, заходившись виконувати ці десять заповідей, перетвориться на... божество. Звичайно, у це важко повірити, але навіть глибокий фахівець і начебто не схильна до екзальтації О. М. Ніколенко, розповідаючи про Всеукраїнський конкурс „Учитель року – 2001”, у рамках якого вперше з’явилася номінація „Зарубіжна література”, також не втрималась від сакральних конотацій у методично-професійному контексті, зазначивши, що на уроці учитель – „бог... творець, творець дитячих душ, творець прекрасного”.

На перший погляд може видатися, що я надто прискіпливо ставлюся до своєрідних „loci communes”, тобто „загальних місць”, та ще й висловлених у традиційних образних фігурах. Але, по-перше, ці фігури є результатом довготривалої вітчизняної традиції, яка виникла чи не з тих часів, коли поет висловив бажання „смиренно преклонить колени” перед ім’ям учителя. Та хіба потрібно це учителю – навіть якби не перед його ім’ям, а перед ним самим хтось намагався б впасти навколішки?

На моє глибоке переконання, обожнювання будь-чого діється через недосяжність – у даному випадку недосяжність тієї висоти, за словом ще одного класика (щоправда, марксизму-ленінізму), на якій повинен був би стояти у суспільстві (а не в небесах!) учитель. А по-друге, ці образи втілюються у цілком конкретні переконання конкретних людей щодо їхньої вищості, а подекуди і месіанського талану, який спочиває на їхніх відповідальних плечах. І це є найгіршим у даній ситуації.

На доказ наведу приклад з власного досвіду. Під час IV Міжнародного конкурсу шкільних учителів в Артеці (1999–2000 рр.) у неофіційній розмові одна з учасниць цілком серйозно заявила, що учитель має месіанський статус. І можна було б, посміявшись, забути про цей нібито невдалий жарт, якби історія не мала б закономірного продовження: коли ця учасниця проводила один зі своїх трьох конкурсних відкритих уроків, вона заборонила заходити до класу учениці, яка могла б зіпсувати загальне враження від того, що мала продемонструвати учитель – дівчинка сорок п’ять хвилин просиділа, плачучи, під дверима аудиторії.

Чому я вважаю, що це закономірний результат? Тому, що „небожителям”, за великим рахунком, байдуже, що діється на грішній землі, хоч вони і не мають нічого проти того, аби їм кадили фіміам.

І ще дещо про самі учительські конкурси, оскільки цей аспект також має стосунок до предмету даної розмови. Передусім зазначу, що конкурси, учасниками яких є учителі, як і будь-яке живе явище, мають суперечливий характер. З одного боку, конкурс і справді виявляє не найгірших з тих, що займаються однаковою справою, він дуже яскраво та наочно ілюструє сучасні досягнення, цінний досвід, виявляє тенденції і сигналізує про проблеми. До того ж екстремальна ситуація конкурсу має дуже суттєве значення для самих учасників, тому що дає можливість здобути такий безцінний досвід, який за звичайних умов у кращому випадку можна було б здобувати роками. Натомість, з іншого боку, в організації конкурсу за будь-якою схемою обов’язково є присутнім – більшою чи меншою мірою – елемент штучності.

Отже, якщо підсумувати вищесказане і задати просте питання: „Чи варто брати участь у конкурсі?” – то відповідь могла б звучати так: „Варто. Але за умови, що, по-перше, учителем, який виявляє бажання взяти участь у конкурсі, керує професійна цікавість, а не самолюбні амбіції, і по-друге, цей учитель є здатним сприймати конкурс як щось відносне, а не абсолютне”. Є, щоправда, ще одна суттєва, хоч і не професійна, умова: для участі у конкурсі з будь-якою психологічною установкою необхідно мати неабияке фізичне здоров’я і психологічну витримку, оскільки, попри умовності вибору найкращих, конкурс все одно залишається конкурсом і уникнути нещоденного напруження просто неможливо^*.

Що у цій ситуації не викликає сумніву і є, безперечно, позитивним, так це сам факт того, що номінацію „Зарубіжна література” ввели у перелік тих шкільних дисциплін, з яких учителі мають право брати участь у такому конкурсі. Це важливо тому, що, по-перше, держава у такий опосередкований спосіб визнала легітимність і важливість цього предмету для української школи, по-друге, конкурс „Учитель року” є чи не єдиною можливістю для вчителів виявити свої таланти і довести, що вони також чогось варті, і по-третє, конкурс дозволяє зміцнити як авторитет учительської професії взагалі, так і здобути визнання конкретним учителем зокрема.

Так, з моменту запровадження номінації „Зарубіжна література” у Всеукраїнський конкурс „Учитель року” змагання у цій номінації проводилися уже чотири рази – у 2001, 2004, 2008 та у 2012 рр. Зокрема, першим переможцем став учитель вищої категорії, вчитель-методист Новоукраїнської гімназії № 7 (Кіровоградська обл.) Олександр Васильович Каєнко, творчий набуток якого ґрунтується на осягненні естетичної специфіки тексту (що дає змогу глибоко розкрити перед учнями образно-емоційний та ідейний зміст художніх творів) і основними принципами викладання якого є: 1) розгляд художнього тексту як естетичного феномену; 2) широке використання можливостей літературного аналізу; 3) визнання за текстом змістової поліфонії і прагнення до діалогічної структури уроку.

Таким чином, внутрішній план проблеми учителя можна редукувати до того, ким він себе відчуває – пророком, що „глаголом жжёт (курсив наш. – Ф. Ш.) сердца людей”, чи професіоналом, який сумлінно робить важливу справу і при цьому є здатним ще й отримувати насолоду від своєї діяльності. Безперечно, не викликає сумніву той факт, що на учителі спочиває величезна відповідальність, але не варто і, більш того, неприпустимо перебільшувати своє значення.

До того ж хто дав право учителю тримати „кермо планети” і „визначати долю людства, його майбутнє”?! Бог? Чи міністр освіти? Та щось я не можу пригадати, аби когось з учителів висвятили на цю величну місію. А диплом про вищу освіту дає лише право на викладання літератури у середніх навчальних закладах І-ІІ рівня акредитації. І десять заповідей на паперових скрижалях, хоч і рекомендованих Міністерством освіти, все одно не переконують. Та й не потрібно це зовсім! Достатньо змінити акценти, відмовитися від непотрібного і, як я намагаюсь довести, шкідливого пафосу, а також дещо відкоригувати ці вимоги (замінивши, наприклад, „постулати християнської доброчинності”^* загальнолюдськими цінностями та/чи національними чеснотами) і можна було б підписуватися під цим переліком без застережень.

У цьому контексті досить показовим та симптоматичним є доля ідеї щодо так званого „людинотворення”, яку свого часу підняла на щит газета „Зарубіжна література” і до якої (ідеї) деякими своїми публікаціями я теж маю певний стосунок. Отже, вже тільки з самої назви суть ідеї є цілком зрозумілою, мотивація також очевидною: на противагу колишньому завданню школи – виховувати „радянську людину”, запропоновано було виховувати просто людину, характерною особливістю якої мала б стати висока духовність. Важко заперечувати тому, що це – цікава ідея. Але, певно, спрацював невдалий термін, його, вочевидь, прозора алюзивність, оскільки усі дуже добре знають, що одного разу дехто створив уже людину за своєю подобою, будучи абсолютно впевненим, що для успіху експерименту цього буде цілком достатньо. Проте спроба ця закінчилася результатом, м’яко кажучи, далеким від бажаного. Тому, певно, й ідея другого „людинотворення” якось поступово та непомітно зійшла нанівець.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Зміст лекції	\|	Засади особистісно орієнтованого навчання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.303 сек.