• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Фізичне виховання як соціальне явище

Фізична культура в Україні є часткою загальної куль­тури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей лю­дини з метою гармонійного формування її особистості. Практика свідчить, що фізична культура, до складу якої входять фізичне ви­ховання, спорт та фізична рекреація, є важливим засобом підви­щення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх мо­ральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру. Спорт як органічна частина фізичної культури є сферою діяльності людей, виявлення та уніфікованого порівняння у змаганні їх досягнень в певних видах фізичних вправ. У той же час спорт є часткою міжнародного спілкування, дає можливість демонстрації досягнень суспільства у цій сфері діяльності, сприяє утвердженню гуманістичних цінностей та спортивного авторитету України у світовому співтоваристві [8, 16].

Розвиток фізичної культури і спорту в Україні, як і в кожній країні світу, обумовлений потребами суспільства, рівнем соціально-еконо­мічного розвитку, станом освіти, науки, культури, традицій та ін.

Формування основ державної програми розвитку фізичної культури в Україні відбувалося з урахуванням радянської системи фізичного виховання і спорту, яка постійно реформувалася, та тра­дицій українського народу.

У 1991 році відбулося становлення державності України — Вер­ховна Рада УРСР 24 серпня проголосила Україну незалежною де­мократичною державою [1].

Перше десятиріччя розвитку фізичної культури і спорту в сучас­ній Україні характеризується значними проблемами, пов'язаними з умовами існування суспільства [7, 8]:

· глибокою економічною кризою, обумовленою переходом на нові форми економічного господарювання (з державної форми власності на приватну);

· стрімким спадом виробництва у промисловості та аграрно­му секторі;

· суттєвим зниженням державного фінансування сфери фі­зичної культури і спорту;

· значним зниженням рівня життя населення;

· порушенням екологічної рівноваги;

· різким погіршенням фізичного розвитку людей і рівня їх здоров'я, скороченням тривалості життя.

З 1991 по 1998 рр. кількість підприємств, організацій та установ, які проводили фізкультурно-оздоровчу роботу, зменшилася на 15,5 тисяч одиниць, а кількість трудящих, залучених до цього процесу, — більш як на 1 млн чоловік, тобто на 56 %; інструкторів по спор­ту, що працювали у виробничих колективах, — на 5,7 тис. чоловік. Лише 13 % трудових колективів мали спеціалістів, які проводили фізкультурно-оздоровчу роботу. Це призвело до різкого погіршен­ня рекреації, фізичного та психічного стану працездатної частини населення і проявилося у значному зростанні серцево-судинних, онкологічних, психічних та інших захворювань, зумовило посилен­ня тютюнопаління, алкоголізму, наркоманії.

Тільки за три роки (з 1991 по 1993) припинили діяльність більш як 900 дитячих і підліткових фізкультурно-оздоровчих клубів при ЖЕКах, було скорочено 590 посад педагогів-організаторів спор­тивної роботи з населенням за місцем проживання, більше 3,5 тис. інструкторів фізичної культури у трудових колективах [7]. Пере­важна більшість населення, особливо в сільській місцевості, прак­тично була позбавлена можливості брати участь у будь-яких фор­мах фізкультурно-оздоровчої і спортивної роботи [8].

У матеріально-технічному забезпеченні сфери фізичної культу­ри і спорту характерним є незначне коливання кількості стадіонів, басейнів та спортивних залів. Проте, на цей час рівень забезпе­ченості вказаними спортивними спорудами складає в середньому 38—43 % від потреби. Незадовільні цифри динаміки спортивних майданчиків, кількість яких зараз на ЗО % менша відносно 1992 року.

Під загрозою руйнування була в цілому досить ефективна сис­тема підготовки спортсменів високого класу, скорочувалась мережа дитячо-юнацьких спортивних шкіл, кількість національних змагань і навчально-тренувальних зборів. Спостерігався перехід високо­кваліфікованих фахівців і спортсменів в інші сфери діяльності або виїзд на роботу за кордон, тобто втрата їх для фізкультури та спорту. Змінилася питома вага позаурочних занять з фізичного виховання в усіх навчальних закладах [8]. У 1998 році Держкомспорт України констатував, що з початку 90-х років чисельність контингенту дітей і підлітків, залучених до регулярних занять у ДЮСШ, підліткових фізкультурно-спортивних клубах за місцем проживання і спортив­них секціях, скоротилася на 620 тис. чоловік.

Згортання цієї роботи негативно позначилося на стані здоров'я дітей та підлітків — майже 90% дітей, учнів і студентів мали від­хилення у здоров'ї, 50 % — незадовільну фізичну підготовку, що призвело до посилення антисоціальних проявів — майже кожний десятий злочин в Україні вчинявся підлітками і на 60 % збільшилася кількість неповнолітніх, що вживали наркотики [8].

За даними Держкомспорт України лише 10% населення старше 16 років охоплено регулярною спортивною діяльністю. Крім цього, ще 10% наших співгромадян мають випадкові та епізодичні від­повідні заняття. Практично кожен другий із зазначених респон­дентів самостійно використовує фізичні вправи. Під керівництвом тренера або інструктора в спортивних клубах, фінтнес-центрах зі сплатою наданих послуг займається 4 % населення, а без сплати — 2%. Лише кожен п’ятдесятий з наших співгромадян долучається до участі в спортивних змаганнях загальнодоступного характеру. Фізична пасивність характерна для більшості людей працездатного та похилого віку (відповідно 84—86% та 95—97%). За наведеними показниками Україна суттєво поступається Фінляндії, Швеції, Ве­ликобританії, Німеччині та іншим країнам.

Низький рівень оздоровчої рухової активності населення стримує підвищення життєздатності систем і функцій організму людини — фундаменту профілактики захворювань. Загострення екологічного становища, вади соціального захисту, проблеми меди­цини та низький рівень фізичної культури населення зумовлюють напружену демографічну ситуацію в Україні. За очікуваною три­валістю життя Україна посідає 74-е місце серед 162 країн світу та 37-е — в Європі. Показники смертності від хвороб системи крово­обігу в українців найвищі серед європейців.

Кадрове забезпечення галузі. Кількість штатних працівників в Україні збільшилась у порівнянні з 1992 роком на 9 %. Чисельність працівників сфери мала як свої негативні тенденції з 1992 до 1997 років, так і позитивну динаміку у 1998—2007 роках. Разом з тим, звертає на себе увагу стале зростання чисельності тренерів, значне скорочення інструкторів-методистів до 1998 року та подальше їх поступове збільшення. Однак, на сьогодні цей показник майже на 40% нижчий ніж був 12 років тому. Крім того, до підготовки фах­івців спорту залучено ВУЗи, які не можуть готувати кваліфіковані кадри, випускають «напівфабрикат» — виникла ситуація коли ви­пускників занадто, а спеціалістів не хватає.

Значні проблеми розвитку галузі фізичної культури та зумов­лені ними негативні наслідки вимагають відповідного відображен­ня у суспільній свідомості, науково-методичного обґрунтування мети, завдань та організації їх вирішення.

За період 1998—2007 роки у вітчизняній сфері фізичної культу- • ри і спорту мають місце певні позитивні тенденції:

· збережена ефективна система проведення спортивних заходів, з-поміж яких особливе місце посідають комплексні та бага­тоступеневі змагання;

· реалізуються окремі оригінальні авторські методики фізичного виховання в навчально-виховній сфері;

· розпочато формування мережі центрів фізичного здоров'я насе­лення «Спорт для всіх» від центрального до базового рівня;

· уведені державні тести оцінки фізичної підготовленості населення;

· реорганізується спортивний рух у сільській місцевості;

· зростає кількість громадських організацій фізкультурно-спор­тивного спрямування (добровільні товариства, федерації, асо­ціації, клуби);

· створюються приватні фітнес-центри, інші суб'єкти активного відпочинку, спортивні клуби різних форм власності;

· запроваджене ліцензування фізкультурно-оздоровчої та спор­тивної діяльності;

· гідно репрезентують державу на світових спортивних аренах українські спортсмени з плавання, фехтування, велоспорту-треку, стрибків у воду, художньої та спортивної гімнастики, важкої та легкої атлетики, з деяких неолімпійських видів спорту та у змаганнях серед інвалідів;

· налагоджена система відзначення досягнень видатних спорт­сменів і стимулювання творчої праці тренерів з олімпійських видів спорту;

· зміцнюється унікальна система підготовки резерву через мере­жу спортивних шкіл різних типів та спеціалізованих навчаль­них закладів, почали діяти центри олімпійської підготовки в ре­гіонах держави;

· закладені нормативні та організаційні підвалини для забезпечення боротьби проти застосування допінгу в спорті та проявів хуліган­ства під час спортивних заходів, особливо футбольних матчів.

Перспектива розвитку фізичної культури і спорту в Україні ба­зується на використанні досягнень наукового прогресу, узагаль­ненні передових взірців вітчизняної практики та переосмисленні досягнень зарубіжного досвіду. Стратегія подальших дій у сфері фізичної культури і спорту для забезпечення їх випереджального характеру повинна реалізовуватись з урахуванням основних світо­вих тенденцій:

1. Спортивний рух набуває все більшої автономності із збережен­ням діалектичної взаємодії з різними складовими суспільної діяльності. Функціонування його інфраструктури залежить від рівня розвитку та координованості державного, громадського та приватного секторів. У світі існують різні національні моделі організації сфери фізичної культури і спорту — залежно від ролі держави в суспільстві.

2. Стрімкий розвиток спорту для всіх, залучення до нього всіх со­ціальних та вікових верств населення без будь-яких обмежень, поява нових організаційних форм та видів оздоровчої рухової активності, захоплення підлітків і молоді екстремальним спор­том, зростання ролі самостійних і спільних занять у родинах.

3. Глобалізація сфери фізичної культури і спорту, зростання кон­куренції, суперництва націй та держав, підвищення впливу телекомпаній на фінансування, організацію та проведення спор­тивних змагань, широка професіоналізація і комерціалізація спорту вищих досягнень, який набуває все більших рис індустрії розваг. Централізація олімпійської підготовки, використання в ній науково-інформаційних технологій, реалізація антидопінгової політики та впровадження морально-етичних цінностей.

Правові, програмно нормативні основи фізичного виховання і спорту в Україні

Становлення і зміцнення державності України від­бувається в багатьох сферах діяльності суспільства, в тому числі і в галузі фізичної культури. Науковий аналіз динаміки і тенденцій її розвитку, зростаюче значення виконуваних нею функцій спри­яли формуванню законодавчої і нормативно-правової бази всіх на­прямків діяльності. Так, починаючи з 1992 року, державою було прийнято понад 50 законів, указів Президента, різних постанов, котрі дали юридичну базу для розвитку галузі фізичної культури (табл. 2.1,2.2, 2.3).

Законодавче регулювання відносин у сфері фізичної культури здійснюється Конституцією України, Законом України «Про фізичну культуру і спорт» [3], Законом України «Про туризм» [6], іншими за­конодавчими актами України, Республіки Крим, а також міжнарод­ними угодами та статутами міжнародних спортивних організацій.

24 грудня 1993 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про фізичну культуру і спорт», який визначив загальні правові, со­ціальні, економічні і організаційні основи фізичної культури і спорту, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств, уста­нов, організацій, незалежно від форм власності, у зміцненні здоров'я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття за­собами фізичної культури. Структурно до нього входять шість глав:

1. Загальні положення.

2. Сфери і напрямки впровадження.

3. Спорт — особлива сфера фізкультурної діяльності.

4. Державне керівництво у сфері фізичної культури і спорту.

5. Самоврядування у сфері фізичної культури і спорту.

6. Заключні положення.

Разом зі змінами і доповненнями, прийнятими згодом Верхов­ною Радою (18.06.1999 р. і 10.02.2000 р.), Закон України «Про фі­зичну культуру і спорт» став юридичною основою для їх розвитку в країні [3, 4, 5].

Відповідно до цього закону, Верховною Радою була розроблена і введена в дію «Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні» (22 червня 1994 р.), яка визначила основні на­прямки державної політики в галузі фізичної культури і конкрети­зувала завдання, заходи, термін (до 1997 р.) та відповідальних за їх виконання [7].

У ній були визначені головні завдання в сфері фізичної культури і спорту на 1994—1997 роки:

· подальше зміцнення здоров'я населення на принципах здорово­го способу життя, посилення впливу фізичної культури і спорту на підвищення продуктивності праці, обороноздатність та про­філактику правопорушень.

Таблиця 2.2.

Читайте також:

1. IV. Самовиховання.
2. А природне - соціальне
3. Англійська система фізичного виховання. Діяльність Томаса Арнольда.
4. Аспекти фізичного виховання, його засоби в українській етнопедагогіиі
5. Б) Принцип народності виховання
6. Базові поняття теорії і методики фізичного виховання.
7. Банкрутство підприємств як економічне явище
8. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
9. Безробіття як економічне явище. Суть ,рівень та види безробіття
10. Безробіття як соціально-економічне явище
11. Безробіття як соціально-економічне явище.
12. Більш широке залучення до управлінської діяльності талановитої молоді, жінок, а також виховання лідерів у сфері освіти.

Переглядів: 3650