• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Державні програми розвитку фізичної культури в Україні

· удосконалення системи підготовки національних збірних ко­манд, спортивних резервів, забезпечення пріоритетного роз­витку тих видів спорту, в яких спортсмени України спромож­ні досягти високих результатів на чемпіонатах Європи, світу і Олімпійських іграх;

· збереження і подальше удосконалення матеріально-спортивної бази, підготовки фахівців фізичного виховання і спорту, науко­во-методичного та інформаційного забезпечення фізкультурно-спортивної діяльності;

· сприяння економічному і соціальному прогресу, утвердженню міжнародного авторитету України у світовій співдружності. Основними напрямками розвитку фізичної культури і спорту

· були визначені:

· фізичне виховання і фізкультурно-оздоровча діяльність у нав­чально-виховній сфері;

· фізкультурно-оздоровча діяльність у виробничій і соціально-побутовій сферах;

· фізична підготовка у Збройних силах, правоохоронних органах та формуваннях;

· фізкультурно-оздоровча і спортивна діяльність серед інвалідів;

· створення цілісної системи олімпійської підготовки.

До кожного напрямку розвитку фізичної культури і спорту були розроблені заходи і конкретизовані завдання, адресовані певним міністерствам і комітетам.

Таблиця 2.3.

Нормативні основи

Державна програма сприяла появі позитивних змін у галузі фі­зичної культури.

На виконання статті 26 закону та державної програми Кабінет Міністрів України (15.01.1996 р.) затвердив «Положення про дер­жавні тести і нормативи фізичної підготовленості населення України» і доручив Міносвіти, Міноборони, МВС, СБ ввести в дію у 1996 році державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовле­ності дітей, учнів, студентської молоді та осіб призовного віку, осо­бового складу Збройних сил, органів внутрішніх справ та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства [11].

Також було доручено міністерствам (енергетики та електрифікації, машинобудування, військово-промислового комплексу і конверсій, промисловості транспорту, вугільної промисловості), Держкомітетові по водному господарству, що мають виробництва, в яких про­фесійна діяльність проводиться в екстремальних умовах, розроби­ти відповідні відомчі тести і, починаючи з 1996 року, ввести щорічне тестування для оцінки фізичної підготовленості їхніх працівників. Контроль за виконанням постанови було покладено на існуюче тоді Міністерство у справах молоді і спорту.

Ця державна система тестів і нормативів стала основою вимог до фізичної підготовленості населення як критерій здоров'я, жит­тєдіяльності, здатності до високопродуктивної праці та захисту Батьківщини. Основна мета державного тестування — стимулю­вання і спрямування подальшого розвитку фізичної культури серед усіх груп і категорій населення для забезпечення його здоров'я. Пе­редбачалося, що впровадження державних тестів підготовленості населення України дасть змогу:

· визначити належний рівень підготовленості всіх груп і кате­горій населення;

· сформувати потребу у фізичному вдосконаленні, активних за­няттях фізичною культурою і спортом протягом всього життя;

· надати можливість всім групам і категоріям населення проводи­ти індивідуальну діагностику фізичної підготовленості;

· визначити ефективні засоби фізичного виховання кожного;

· спрямувати діяльність навчальних закладів, фізкультурно-спор­тивних організацій на забезпечення належного рівня фізичної підготовленості громадян;

· здійснювати державний контроль за ефективністю фізичного виховання;

· сприяти розвиткові фізкультурно-спортивного руху.

У 1993 році була розроблена і наказом міністра (Молодь спорту) введена в дію Єдина спортивна класифікація України — норма­тивний документ, що визначає норми та вимоги для отримання спортивних звань і розрядів [12].

Головне її призначення — забезпечити єдину систему оцінки рівня спортивної майстерності та досягнень спортсменів України на всій її території.

Вона діяла до 1996 року, а потім змінювалася кожні чотири роки з тенденцією до підвищення рівня вимог. її основні завдання:

1. Забезпечення єдиної системи оцінок рівня спортивної май­стерності (розряд III, II, I, кмс) та присудження спортивних звань (майстер спорту, майстер спорту міжнародного класу).

2. Стимулювання розвитку спорту та спортивної діяльності в Україні.

3. Забезпечення нормативної бази для подальшого розвитку системи оцінки спортивних досягнень.

4. Стимулювання розвитку масового спорту та підвищення до­сягнень спортсменів України на міжнародних змаганнях.

У класифікації були передбачені 163 види спорту, а саме: олім­пійські — 34 літніх та 13 зимових; неолімпійські — 20; нетрадицій­ні — 19; військово-технічні та прикладні — 34; професійно-при­кладні — 6, для інвалідів — 37, в тому числі 11 олімпійських.

У положенні про Єдину спортивну класифікацію України визна­чені також (крім норм та вимог до розрядів і звань) умови і порядок присвоєння звань і розрядів, кваліфікація суддів, категорія змагань, документи обліку і звітності тощо.

Розрядні нормативи визначені у мірах часу, довжини, ваги та інших кількісних показників, прийнятих у міжнародному спорті. Розрядні вимоги передбачають, наприклад: посісти певне місце на змаганнях відповідного масштабу; взяти участь у складі команди певного розряду; отримати певну кількість перемог над спортсме­нами відповідного розряду; досягти рівня рейтингу тощо.

Таким чином, зазначені тести і нормативи разом з Єдиною спортивною класифікацією і відомчими документами створили нормативну основу вдосконалення і контролю фізичної підготовле­ності населення [13].

З метою створення умов для реалізації державної політики у сфері зміцнення здоров'я населення України засобами фізичного виховання і спорту та задоволення потреб у поліпшенні здоров'я, фізичному і духовному розвитку Указом Президента України від 1 вересня 1998 р. було затверджено Цільову комплексну програму на 1999—2005 роки «Фізичне виховання — здоров'я нації».

У ній чітко визначені три головні напрямки діяльності:

1. Фізкультурно-оздоровча та спортивна робота у таких сферах:

· навчально-виховній;

· виробничій і соціально-побутовій;

· спортивна діяльність в державі.

· Фізичне виховання та спортивна діяльність населення із специфічними професійними або фізичними характеристиками:

· фізична підготовка в Збройних силах України та інших вій­ськових формуваннях;

· фізкультурно-оздоровча, реабілітаційна та спортивна діяль­ність серед інвалідів;

· фізичне виховання сільського населення.

3. Система забезпечення розвитку галузі, що включає: кадрове, науково-методичне, матеріально-технічне, фінансово-економічне, медико-біологічне, інформаційне, нормативно-правове, організа­ційне та вдосконалення міжнародних зв'язків [20].

Основними завданнями цільової програми визначено:

а) сприяння фізичному і духовному розвитку молоді, виховання у неї почуття громадської свідомості та патріотизму, бажання активно сприяти утвердженню державності в Україні;

б) розвиток фізкультурно-спортивного руху в Україні з урахуванням змін в усіх сферах суспільного життя та ціннісних орієнтацій населення;

в) забезпечення переорієнтації практичної діяльності галузі на розв'язання пріоритетної проблеми—зміцнення здоров'я населення засобами фізичного виховання, спорту та фізичної рекреації;

г) створення умов для задоволення потреб кожного громадянина України в зміцненні здоров'я, фізичному та духовному розвитку;

д) виховання у населення України відповідних мотиваційних та поведінкових характеристик, активної соціальної орієнтації на здоровий спосіб життя;

є) забезпечення передових позицій у міжнародному спортивному русі, спорті вищих досягнень, сприяння розвитку олімпійського руху в Україні, піднесення міжнародного авторитету держави у світовому співтоваристві [10].

Реалізація завдань цільової комплексної програми здійснюється в Україні з урахуванням основних положень державної та регіональ­них програм розвитку фізичної культури. На активізацію виконання цільової програми спрямована постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 року № 49 «Про утворення центрів фізичного здоров'я населення «Спорт для всіх», метою яких є реалізації права громадян на заняття фізичною культурою і спортом, підвищення рівня фізкультур­но-оздоровчої роботи серед населення.

Наказом Державного комітету України з питань фізичної культу­ри і спорту від 29 травня 2003 р. № 1366 затверджено Положення про Всеукраїнський центр фізичного здоров'я населення «Спорт для всіх», в якому визначені основні умови його функціонування:

1. Всеукраїнський центр фізичного здоров'я населення «Спорт для всіх» (далі — Центр) є державною бюджетною організацією, що належить до сфери управління Державного комітету України з пи­тань фізичної культури і спорту.

Центр діє з метою створення сприятливих умов для реалізації права громадян на заняття фізичною культурою і спортом, задо­волення їх потреб в оздоровчих послугах за місцем проживання та в місцях масового відпочинку населення.

2. Центр у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Державного комітету України з питань фізичної культури і спорту та цим Положенням.

3. Центр здійснює свої повноваження як безпосередньо, так і через республіканський (Автономна Республіка Крим), обласні, Київський та Севастопольський міські, районні у містах Києві і Се­вастополі, міські та районні центри.

4. Центр співпрацює з федераціями з видів спорту, фізкультурно-спортивними товариствами, структурними підрозділами з питань фізичної культури і спорту Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, іншими державними та громадськими організація­ми, підприємствами, установами усіх форм власності.

5. Основними завданнями Центру є:

· залучення широких верств населення до регулярних оздоров­чих занять, надання фізкультурно-спортивних послуг, поєднан­ня масових та індивідуальних форм організації фізкультурно-спортивної роботи за місцем проживання та в місцях масового відпочинку населення;

· формування у громадян потреб рухової активності та створен­ня умов для їх задоволення;

· просвітницька робота з питань оздоровлення населення засоба­ми фізичної культури і спорту;

· організація та проведення змагань, конкурсів, показових висту­пів, фестивалів, спортивних свят та інших заходів за місцем про­живання і в місцях масового відпочинку населення;

· обладнання та утримання фізкультурно-оздоровчих і спортив­них споруд за місцем проживання та в місцях масового відпо­чинку населення.

6. Функції центру, відповідно до покладених на нього завдань:

1. бере участь у розробленні та реалізації державних програм з ор­ганізації і проведення фізкультурно-оздоровчої діяльності се­ред різних груп населення за місцем проживання та в місцях масового відпочинку;

2. проводить розроблення, апробацію та експертизу фізкультур­но-оздоровчих та загальнодоступних спортивних технологій, нових форм рекреаційної та реабілітаційної роботи;

3. організовує і проводить всеукраїнські фізкультурно-спортивні заходи за місцем проживання та в місцях масового відпочинку населення;

4. надає методичну допомогу республіканському (Автономна Республіка Крим), обласним, Київському та Севастопольсько­му міським, районним у містах Києві і Севастополі, міським, районним у містах центрам;

5. вивчає і узагальнює досвід роботи кращих центрів;

6. проводить конференції, семінари, «круглі столи» з питань фіз­культурно-оздоровчої діяльності за місцем проживання та в місцях масового відпочинку;

7. організовує підвищення кваліфікації та атестацію керівників, спеціалістів, методистів, інструкторів та тренерів центрів;

8. проводить соціальний моніторинг щодо рівня залучення різних груп населення до фізкультурно-оздоровчих та спортивних занять;

9. сприяє зміцненню та розвитку матеріально-технічної бази фіз­культурно-оздоровчої діяльності всіх груп населення за місцем проживання та в місцях масового відпочинку;

10. вносить пропозиції щодо забезпечення центрів спортивними спорудами, фізкультурно-оздоровчим та спортивним інвен­тарем і обладнанням з урахуванням потреб та можливостей регіону;

11. сприяє розвитку підприємництва, ліцензуванню, залученню приватних інвестицій у сфері фізкультурно-оздоровчої ро­боти за місцем проживання та в місцях масового відпочинку населення;

12. здійснює в установленому порядку інформаційно-пропаган-диську та видавничу діяльність, засновує газети, журнали, інші засоби масової інформації;

13. організовує соціальну рекламу здорового способу життя та оз­доровлення засобами фізичної культури і спорту;

14. налагоджує зв'язки з міжнародними організаціями, які підтри­мують рух «Спорт для всіх»;

15. здійснює інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

6.Центр має право:

· одержувати в установленому порядку від Державного комітету України з питань фізичної культури і спорту, федерацій з видів спорту, спортивних товариств, інших державних та громадсь­ких організацій, підприємств та установ незалежно від форми

· власності документи і матеріали, необхідні для виконання покла­дених на нього завдань;

· подавати Державному комітетові України з питань фізичної культури і спорту пропозиції щодо удосконалення фізкуль­турно-оздоровчої діяльності різних груп населення за місцем проживання та в місцях масового відпочинку та до проектів державного бюджету з питань, що належать до їх компетенції;

· здійснювати контроль та аналізувати роботу республіканського (Автономна Республіка Крим), обласних, Київського та Севас­топольського міських, районних у містах Києві і Севастополі, міських та районних у містах центрів;

· залучати спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

· укладати угоди з підприємствами, установами та організаціями усіх форм власності на виконання ними робіт щодо підвищення рівня фізкультурно-оздоровчої роботи за місцем проживання населення та в місцях масового відпочинку;

· співпрацювати з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадськими організаціями фізкультур­но-спортивної спрямованості, іншими об'єднаннями громадян, окремими громадянами у реалізації проектів щодо оздоровлен­ня населення засобами фізичної культури і спорту;

· скликати в установленому порядку наради з питань, що нале­жать до його компетенції.

7. Центр очолює директор, який призначається на посаду і звіль­няється з посади Головою Державного комітету України з питань фізичної культури і спорту.

Функції директора центру:

· здійснює керівництво діяльністю Центру, несе персональну від­повідальність за виконання покладених на Центр завдань, виз­начає ступінь відповідальності його працівників;

· в установленому порядку призначає на посаду та звільняє з по­сади своїх заступників та інших працівників Центру;

· затверджує структуру та штатний розпис Центру у межах визна­ченої граничної чисельності працівників та фонду оплати праці за погодженням з Державним комітетом України з питань фі­зичної культури і спорту;

· затверджує положення про структурні підрозділи та посадові інструкції працівників Центру;

· видає у межах своєї компетенції накази, організовує і контролює їх виконання;

· розпоряджається коштами Центру у межах затвердженого кош­торису витрат;

· застосовує заохочення та накладає дисциплінарні стягнення на працівників Центру;

· погоджує призначення на посаду і звільнення з посади дирек­торів республіканського (Автономна Республіка Крим), облас­них, Київського та Севастопольського міських центрів;

· здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.

8.Видатки на утримання та діяльність Центру здійснюються за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на про­грами з фізичної культури і спорту, інших джерел, не заборонених законодавством.

9.Центр є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах Державного казначейства, печатку із зображенням Дер­жавного герба України та своїм найменуванням.

28 вересня 2004 року Указом Президента України була прийнята Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту.

Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту (далі — Доктрина) — це система концептуальних ідей і поглядів на роль, організаційну структуру та завдання фізичної культури і спорту в Україні на період до 2016 року з урахуванням стратегії розвитку держави та світового досвіду

Метою Доктрини є орієнтація українського суспільства на по­етапне формування ефективної моделі розвитку фізичної культу­ри і спорту на демократичних та гуманістичних засадах. В основу Доктрини покладено ідею задоволення потреб кожного громадяни­на держави у створенні належних умов для занять фізичною куль­турою і спортом.

Таким чином, розроблені та прийняті до реалізації державні за­конодавчі, програмні та нормативні акти і їхнє всебічне забезпечен­ня повинні сприяти прогресивному розвитку всіх напрямків галузі «Фізична культура».

Виникнення і розвиток систем фізичного виховання визначається потребами суспільства і обумовлюється рівнем роз­витку матеріального виробництва, соціальними уявленнями про роль фізичного виховання в житті людей. Виділяється соціальна і педагогічна системи фізичного виховання.

У навчальній літературі під соціальною системою фізичного ви­ховання розуміють сукупність взаємозв'язаних закладів і органі­зацій, що здійснюють і контролюють фізичне виховання, а також засобів, методів організації, нормативних основ, мети і принципів будови фізичного виховання в країні.

Під педагогічною системою розуміється система фізичних вправ, методів їх застосування, форм занять спрямованих на вдосконален­ня рухової підготовленості людини.

Соціальна система включає як підсистему педагогічну і забезпе­чує ефективність її функціонування.

У Законі України «Про фізичну культуру і спорт», у програмі «Фізичне виховання — здоров'я нації» фізична культура і спорт визначаються як галузь. «Галузь «Фізична культура» — це є сукуп­ність підприємств та установ, що спеціалізуються на виробництві товарів і наданні фізкультурно-спортивних послуг населенню...» [19]. Це визначення сфери фізичної культури, на думку вчених, цін­не тим, що продукт праці в цій галузі проявляється у формі послуг, призначених для задоволення потреб у фізкультурній діяльності. Такий підхід до фізичної культури і ставлення до неї в умовах рин­ку розширює її можливості в економічних і соціально-культурних аспектах. «Це свідчить про розширення соціально-економічних функцій фізичної культури з проникненням її в усі головні сфе­ри життєдіяльності людей — працю, відпочинок, навчання, охо­рону здоров'я...». Фізична культура, за висновком вчених, тісно пов'язана з іншими галузями народного господарства, які, в свою чергу, беруть участь у формуванні її економічного потенціалу:

· створенні матеріальної бази;

· виробництві засобів і знарядь праці;

· підготовці фахівців.

Всі функції фізичної культури — оздоровча, виробнича і вихов­на — тісно взаємозалежні і реалізуються в сферах охорони здоров'я, системи освіти, підприємництва, у місцях проживання і відпочинку населення, «фізичної рекреації» та ін.

Мета системи фізичного виховання — забезпечення очікува­ного результату фізичного удосконалення населення, заради якого суспільством створена система і забезпечується її функціонування.

Очікуваний результат обумовлений закономірностями розвит­ку суспільства. У меті відбивається об'єктивна потреба суспільства в людях, здатних збільшувати і захищати його багатства.

Мета системи фізичного виховання — формування фізично підготовлених людей, що володіють духовним багатством, мораль­ною чистотою і здатних до довголітньої творчої праці і захисту Батьківщини.

Дана мета виражає суспільні й особисті інтереси кожної люди­ни нашої країни. Фізична досконалість відбиває споконвічну мрію людей про людину, наділену усіма достоїнствами, позбавлену будь-яких фізичних вад.

Завдання, що вирішуються в процесі фізичного виховання, поді­ляються три групи: оздоровчі, виховні й освітні.

Оздоровчі завдання спрямовані на узгодження і розмірний роз­виток усіх форм і функцій організму людини, що сприяють зміц­ненню здоров'я й удосконалення рухових здібностей. Основним результатом рішення оздоровчих завдань є поліпшення фізичного стану людини, її фізичного розвитку.

Фізичний розвиток є зміна форм і функцій організму людини протягом його індивідуального життя.

На фізичний розвиток людини впливають три групи факторів: біологічні, кліматогеографічні і соціальні.

Групу біологічних факторів складають спадкоємні фактори. (Наприклад, по довжині тіла батьків можна з часткою імовірності судити про можливу довжину тіла їхніх дітей.) У результаті дії цих факторів фізичний розвиток підкоряється природним законам, поступової і вікової змінюваності періодів розвитку.

Група кліматогеографічних факторів включає ті фактори, що обумовлені кліматичними і метеорологічними умовами, характер­ними для тих чи інших географічних зон країни.

До групи соціальних факторів відносяться умови матеріального життя, трудової і навчальної діяльності, зміст виховання, вклю­чаючи фізичне, і т.п. Дія всіх соціальних факторів цілком підлегла суспільно-економічному розвитку країни. У свою чергу соціальні фактори впливають на дії біологічних і кліматогеографічних фак­торів. Наприклад: поліпшення матеріальних умов життя — на при­скорення приросту довжини тіла, ваги, окружності грудної клітки й ін.; спеціально підібрані фізичні вправи — на ліквідацію відста­вання в розвитку швидкості, сили рухів, викликаного несприятли­вими кліматичними умовами. Отже, хоча фізичний розвиток може протікати і без фізичного виховання, однак тільки за допомогою раціонально організованих занять фізичними вправами, з обліком біологічних закономірностей розвитку організму можна досягти погодженого і розмірного розвитку усіх форм і функцій людського організму.

Оцінка фізичного розвитку здійснюється шляхом виміру роз­мірів тіла (довжини і маси тіла, окружності грудної клітки, довжи­ни тулуба і кінцівок і ін.), оцінки зовнішніх ознак статури (форми грудної клітки, ніг, постави, рельєфу мускулатури, жировідкладен­ня, еластичності шкіри й ін.), ступеня статевого дозрівання по зов­нішніх ознаках, а також шляхом виміру деяких функціональних показників, як, наприклад, життєвої ємності легень, сили окремих м'язових груп, рівня прояву швидкості, витривалості і рухливості в суглобах.

Використовуючи всі ці показники фізичного розвитку, варто мати на увазі, що їхній високий рівень створює лише передумови для гарного здоров'я, високої працездатності чи високих спортив­них результатів. Можна, наприклад, мати високий ріст, гарну пос­тавою і не мати достатньої опірності до простудних захворювань чи володіти великою м'язовою силою і не уміти виконувати лазіння по канату в три прийоми. Тому при оцінці фізичного розвитку ви­користовується комплекс різних показників і обов'язково у зістав­ленні з показниками здоров'я, працездатності і рівнем умінь вико­нувати ті чи інші дії.

У силу того, що фізичне виховання може впливати на багато з перерахованих ознак, фізичний розвиток розцінюється як одна із функцій фізичного виховання, за якою судять про ефективність занять фізичними вправами.

Виховні завдання націлені на всебічний і гармонійний розвиток особистості людини в єдності його духовних і фізичних сил. Фізичне виховання, будучи цілісним педагогічним процесом, здатно своїми специфічними засобами вирішувати загальні завдання виховання.

Освітні завдання спрямовані на формування визначених систем рухових умінь і навичок, на озброєння спеціальними знаннями в цій галузі, у результаті чого людина здобуває той чи інший рівень фізичної освіти.

Фізичною освітою називається процес і результат оволодіння спеціальними систематизованими знаннями, фізичними вправами, а також способами їхнього самостійного вивчення і використання в житті.

Під спеціальними розуміються ті знання, що відбивають за­кономірності фізичного виховання. Має принципове значення не взагалі придбання обсягу знань і умінь, а саме систематизованих.

Визначений зміст системи характеризує спрямованість і рівень фі­зичної освіти. У цьому змісті можна говорити про загальну фізич­ну освіту, яку одержують учні загальноосвітніх шкіл, а також про спеціалізовану — що здобувається в процесі спортивної підготов­ки. Фізична освіта передбачає не тільки нагромадження людиною знань і рухових умінь, але і формування умінь користатися ними в житті (включаючи уміння передавати свої знання і досвід іншим) і самостійно опановувати фізичними вправами.

У зв'язку з тим, що фізичне виховання є єдиним способом одер­жання фізичної освіти, останнє розцінюється однією з функцій фі­зичного виховання, за якою судять про ефективність занять фізич­ними вправами.

Перераховані завдання системи фізичного виховання вирішуються комплексно на кожнім занятті фізичними вправами. Реальні педагогічні обставини можуть тимчасово підсилювати необхідність рішення тих чи інших завдань.

Система фізичного виховання та її оптимізація по­в'язані з обґрунтуванням принципів на яких вони будуються.

Під принципами в теорії фізичного виховання розуміють тео­ретичні положення, що відображають закономірності всебічного розвитку особистості, виховання, навчання та розвитку рухових здібностей.

Принципи за спрямованістю класифікуються на: загальні, вихо­вання, навчання та розвитку рухових здібностей.

Загальні принципи фізичного виховання відображають со­ціально-педагогічні детермінанти виховного процесу особис­тості і суспільства в цілому. Вони визначають генеральний напря­мок виховного процесу в суспільстві і виконують його соціальне замовлення.

Основними принципами фізичного виховання є:

1. Принцип національного виховання. Національне виховання передбачає етнізацію (етнос — стала сукупність, яка історично склалася на певній території, якій притаманні загальні риси, ста­більні особливості культури, включаючи мову, психічний склад, усвідомлення своєї спільності і відмінності від інших подібних ут­ворень) виховного процесу, тобто наповнення його національним змістом, формами, спрямованими на формування національної самосвідомості громадянина, характеру, почуття національної гід­ності, етнічної причетності до свого народу, відтворення в дітях його менталітету.

2. Принцип гуманістичної орієнтації. Не допускається застосування таких засобів, методів, форм занять, що принижують достоїнство особистості чи приносять шкоду здоров'ю.

Гуманізація процесу фізичного виховання проявляється у зміні форм спілкування, відмові від насильницьких методів у стосунках з учнями; створенні умов для усвідомленої участі в навчальному процесі його учасників; повній відповідності завдань, засобів і ме­тодів можливостям тих, хто займається, їх досвіду, рівню досягнень й інтересів; створенні умов кожному учаснику педагогічного проце­су для повного розвитку своїх фізичних і духовних здібностей; перенаціленні учнів з результатів навчання на способи їх досягнення.

3.Принцип пріоритету потреб, мотивів і інтересів особистості припускає побудову системи фізичного виховання в цілому й окре­мих програмах з обліком індивідуальних і групових, соціальних і духовних потреб людей, а також формування мотивації до занять фізичною культурою виходячи з впливу зовнішніх і внутрішніх чинників.

4.Принцип усебічного розвитку особистості припускає опти­мальне сполучення фізичного (тілесного) і духовного розвитку осо­бистості і реалізується через низку вимог до розвитку особистості:

· педагогічний процес повинен забезпечувати комплексний розвиток інтелектуальних, фізичних, моральних і естетич­них основ особистості;

· педагогічний процес повинен забезпечувати всебічність фі­зичного виховання.

5. Принцип оздоровчої спрямованості припускає орієнтацію занять фізичними вправами на досягнення належних норм фізичного
стану, що відповідають високому рівню здоров'я.

Вимоги принципу оздоровчої спрямованості:

· формування фізичної культури людини повинне співвідно­ситися з її психофізіологічними можливостями. Реалізацією цієї вимоги є побудова процесу фізичного виховання з обліком статевих і вікових особливостей організму, рівня фізичного розвитку і підго­товленості людини;

· педагогічний процес повинен плануватися і регулювати­ся відповідно до науково-обґрунтованих підходів до зміцнення здоров'я. При цьому першорядне значення мають об'єктивні дані різних видів контролю (педагогічного, медико-біологічного, біо­механічного, психологічного й ін.), що описують модельно-цільові характеристики фізичного стану і характеризують рівень фізичного здоров'я.

6. Принцип зв'язку фізичного виховання з іншими видами діяль­ності і зайнятості людей передбачає раціональне сполучення за­собів фізичного виховання з професійною, навчальною діяльністю, у побуті і під час дозвілля і відпочинку населення.

Вимоги принципу зв'язку фізичного виховання з життєдіяльністю:

· формування фізичної культури особистості повинно на­правлятися на створення психофізіологічних передумов до жит­тєдіяльності. З цього випливає, що при розробці і реалізації про­грам фізичного виховання необхідно визначальну увага приділяти становленню й удосконалюванню життєво важливих рухових умінь і навичок, а також розвитку основних фізичних здібностей;

· педагогічний процес повинен сприяти освоєнню нових форм рухової активності. Дана вимога встановлена в силу того, що всі можливі умови життєдіяльності передбачити неможливо. Тому ра­ціонально на основі усебічної фізкультурної освіти, розвитку коор­динаційних і інших рухових здібностей, розширення функціональ­них можливостей організму створювати передумови для освоєння нових видів діяльності;

· в умовах сучасної науково-технічної революції високий рівень розвитку основних рухових здібностей важливий для людей усіх професій. Професійно-прикладна фізична підготовка має істотне значення для широких мас людей, зайнятих у системі матеріаль­ного і духовного виробництва. Сполучення всебічного розвитку рухових здібностей із професійно-прикладною фізичною підготов­кою складає одну з істотних вимог національної системи фізичного виховання.

Принципи виховання забезпечують виховний процес, спрямо­ваний на формування сприятливого для самореалізації дитини се­редовища, формування громадянина демократичного суспільства. Принципи базуються, з одного боку, на закономірностях та особли­востях процесу виховання, а з іншого — на вимогах суспільства до мети, змісту, засобів і методів виховної діяльності.

Основними принципами виховання є:

1. Принцип гуманізації виховання. Реалізація принципу веде до сформованості у школяра гуманності як вершини його моральності, яка знаходить своє виявлення:

· у свідомому засвоєнні універсальних цінностей загально­людської та національної культури;

· в осмисленні єдності людського роду і себе як його непов­торної частки, зв'язку з іншими людьми, суспільством, при­родою, культурою;

· у виявленні любові до людей, всього живого, милосердя, доброти, здатності до співчуття, умінні проявляти добро­зичливість до всіх людей, незалежно від їх раси, національ­ності, віросповідання, положення у суспільстві, допомагати близьким і далеким;

· у прагненні до згоди, добросусідства, свободи, рівності, братства;

· у готовності вихованців до самозахисту своїх інтересів;

· у прагненні до оволодіння способами самовиховання, само­вдосконалення з метою оволодіння художніми, науковими, естетичними, моральними цінностями, шляхом ознайом­лення, охорони, відродження, відтворення в різних видах діяльності та ін.

2. Принцип врахування вікових та індивідуальних особливостей
вимагає глибокого і всебічного знання дитини, що передбачає вивчення її особистості, а саме:

· характеру взаємовідносин у сім'ї, з друзями, однокласниками;

· загального розвитку дитини, її інтересів, здібностей (куль­тура мови, кругозір, начитаність, інтереси в галузі літерату­ри, мистецтва, науки, техніки, спорту, схильності до певної професії тощо);

· ставлення до навчання (мотиви, самостійність, активність), фізичної праці;

· рівня вихованості, сформованості моральних якостей, особ­ливостей темпераменту та ін.

3. Принцип виховання в діяльності і спілкуванні. Умовами ефективної організації діяльності та спілкування є:

· забезпечення активності особистості в діяльності і спілку­ванні, яке передбачає обмін інформацією з проблем етики, естетики, праці, спорту, досвіду, обмін уміннями, резуль­татами діяльності, взаємодію у цьому процесі, тобто діяль­ність повинна бути значущою для дитини, мати для неї особистісний сенс;

· залучення дітей до різноманітних видів діяльності: ігрової, пізнавальної, трудової, громадської, спортивної, естетич­ної — для реалізації мети всебічного розвитку особистості школяра, його самореалізації;

· створення умов для того, щоб школяр відчував задоволення в процесі виконання конкретної роботи;

· педагогічне керівництво розвитком дитини у процесі діяль­ності і спілкування на основі співставлення «зони акту­ального досягнення» з «зоною найближчого розвитку» (Л.С. Виготський), що дозволяє об'єктивно враховувати но­воутворення, зміни, які відбуваються у суб'єкта;

· забезпечення позитивних міжособистісних стосунків між вихователем і вихованцями — відношення поваги, взаємо­допомоги, довіри, співтворчості, спрямованих на розумне поєднання педагогічного керівництва з розвитком ініціати­ви, активності, самостійності школярів.

4.Принцип стимулювання дитини до самовиховання. Сти­мулювання до самоактуалізації особистості передбачає певну со­ціальну адекватність виховання соціально-економічним умовам життя, реаліям політики, духовності суспільства, щоб здійснювати соціальне загартування молоді, пов'язане з вольовими зусиллями для подолання негативного впливу соціуму, набуття соціального імунітету, стресостійкості, рефлексивної позиції.

5.Принцип цілісного підходу до виховання. Цей принцип роз­глядається як теоретична основа організації виховної діяльності. Цілісність виховного процесу вимагає:

· диференціації форм і засобів масового та індивідуального впливу в залежності від психологічних, вікових особливос­тей, освітнього і культурного рівня вихованців;

· координації зусиль учасників процесу;

· творчого підходу до організації процесу виховання;

· врахування конкретної виховної ситуації та закономірнос­тей, принципів, особливостей виховання;

· варіативність методів, форм, засобів виховання та ін.

Дидактичні принципи — вихідні теоретичні положення, які визначають дії викладача і учня і спрямовані на оптимізацію проце­су навчання. До них відносяться:

1. Принцип свідомості.

2. Принцип активності.

3. Принцип науковості.

4. Принцип міцності.

5. Принцип індивідуалізації.

6. Принцип доступності.

7. Принцип наочності.

8. Принцип повторності

9. Принцип системності.

10. Принцип послідовності.

11. Принцип поступовості.

Принципи розвитку рухових здібностей. До цих принципів відносяться:

1. Принцип непреривності.

2. Принцип системного чергування навантаження і відпочинку.

3. Принцип поступового збільшення тренувальних впливів.

4. Принцип циклічної будови системи занять.

5. Принцип вікової адекватності процесу фізичного виховання.

Контрольні питання

1. Дайте характеристику фізичної культури.

2. Дайте характеристику фізичного виховання.

3. Дайте характеристику спорту.

4. В якому взаємозв'язку знаходяться основні поняття теорії фі­зичного виховання.

5. Назвіть основні документи, які регулюють діяльність в галузі фізичної культури і спорту України.

6. Якими є визначальні принципи Закону України «Про фізичну культуру і спорт»?

7. Які органи несуть відповідальність за розроблення та впро­вадження державних програм розвитку фізичної культури і спорту?

8. Яка мета і завдання системи фізичного виховання.

9. Дайте характеристику оздоровчим завданням фізичного вихо­вання.

10. Дайте характеристику виховним завданням фізичного виховання.

11. Дайте характеристику освітнім завданням фізичного виховання.

12. Назвіть принципи системи фізичного виховання.

Завдання для самостійної роботи

1. Випишіть із Закону України про фізичну культуру і спорт завдан­ня, поставлені перед фізкультурно-спортивним рухом України.

Читайте також:

1. I. ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
2. II. Вимоги до складання паспорта бюджетної програми
3. III.Цілі розвитку особистості
4. III.Цілі розвитку особистості
5. III.Цілі розвитку особистості
6. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
7. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
8. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
9. VII. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У ХХ ст.
10. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
11. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
12. А) Грошова оцінка земель по Україні

Переглядів: 2984