Сутність людини та сенс людського життя

Будь-який феномен може бути осмислений неоднозначно – або через його порівняння з іншими сутностями чи явищами, або через розкриття його власної унікальної природи. Феномен людини не є винятком. Тому відсторонене вивчення людини передбачає осмислення її відносин з природою, суспільством, Богом і самою собою. Проникнення в таємницю людини "зсередини" передбачає осягнення її тілесного, емоційного, морального, соціального та духовного буття.

Релігія розглядає як вищу цінність Бога. Тому таємниця людини у цій системі мислення (типі світогляду) виявляється або принципово недосяжною, або віднесеною до сутності божественного. Людина є суперечливою єдністю духу (душі) і природи (тіла), якісно протилежних одне одному як величне і низьке (Авґустин Блаженний уявляв душу як незалежну від тіла і ототожнював її з людиною, Фома Аквінський розглядав людину як єдність тіла і душі, як істоту проміжну між твариною і ангелами).

Тут простежується прагнення людини не лише пізнати власну сутність, а передусім прилучитися до вищої сутності – Бога. Тобто сутність людини зводиться до пізнання. Бога і служіння йому, що афористично формулюється так: людина – раб Божий.

Мислителі натуралістичної орієнтації виходять з культу природи, космосу (адже натура в перекладі з латинської – природа). Тому людина вважається лише природною істотою, вона нічим особливо не відрізняється від тварин. Сутність людини представники натуралізму бачили лише в якихось незмінних біологічних чи психологічних властивостях (так, 3. Фрейд, відомий австрійський психіатр і філософ, вважав, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих інстинктів – еросу і танатосу, тобто кохання і смерті, які визначають всю житттє.діяльність людей і навіть їхню історію).

Подібні погляди на рівні буденної свідомості здаються доступними і простими. Адже вам доводилось часто чути: "Людину не переробиш", тобто її не зміниш, не перевиховаєш. Якщо це й можна зробити, то лише за допомогою "генної інженерії". Ця точка зору має під собою деякі підстави, оскільки кожна людина як природна істота зберігає в собі якісь властивості від своїх тваринних предків. Інколи навіть відомі вчені сучасності доходять висновку, що за своєю природою людина більше погана, ніж хороша. "Якщо вірити етологам, то людина – гірша за мавп, – пише М. Амосов. – Радикально переробити цю природу можна лише генетичною хірургією, можливості ж соціального виховання досить обмежені".

Проте людина – не Бог, не злочинець, не грішний ангел. Як продукт тривалого біологічного і соціального розвитку (антропосоціогенезу) людина містить у собі не лише надбання, а й тваринні начала (в цьому аспекті не можна, мабуть, не погодитися, що "найстрашніші дияволи – це грішні янголи", та з китайською мудрістю "не все людське є у звірові, але все звіряче є в людині...").

Виходячи з першого підходу до розуміння сутності людини, тобто вивчення людини "ззовні", потрібно зупинитися і на соціоцентризмі, або антропологічному релятивізмі (від грецького «антропос» – людина, релятивізм з латинської — відносність), згідно з яким людська природа сприйнятлива до безкінечних змін, її внутрішнє стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена відповідно до тієї чи іншої соціальної програми.

Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, суспільних форм життя над природними передумовами людського буття. Звідси зроблено висновок, що людина є вираженням культурних умов, і якщо треба проникнути у її таємницю, то слід вивчити ті чи інші структури культури.

Ще однією світоглядною позицією в оцінці сутності людини, підходом "зсередини" є ідеалізм. Філософи – ідеалісти вважають, що головним у людині, іі сутністю є свідомість розум, і саме цією властивістю людина відрізняєте інших живих істот. Оскільки свідомість людини не залишається незмінною, може вдосконалюватися в процесі освіти і виховання, то, впливаючи на свідомість, можна змінити і саму людину. У цьому суть просвітництва, характерного для різних філософських напрямів, у тому числі і для української філософії.

Отже, якими є ідеї, найбільш поширені у суспільстві, у який спосіб і з якою ефективністю передаються вони людині, такими є й самі люди. За всієї привабливості такого розуміння сутності людини воно малопродуктивне: хоча свідомість і відіграє надзвичайно велику роль у її життєдіяльності, вона все-таки не є визначальною, оскільки сама залежить від певних умов людського життя.

Насправді сутність людини як об'єкта філософського та наукового аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про рух пізнання від сутності першого порядку до сутності другого, третього та наступних порядків. Тому можливим є такий варіант розгляду феномену людини, її сутності:

• по-перше, людина є живою істотою, проте їй притаманний особливий тип тілесної організації (тобто природна сутність людини – сутність першого порядку);

• по-друге, людина є там, де є її діяльність (це сутність другого порядку; сутність людської діяльності буде розглянуто в розділі про суспільне життя людини);

• по-третє, людська діяльність здійснюється у системі суспільних відносин – це сутність третього порядку, тобто йдеться про суспільність людини;

• по-четверте, людська діяльність (праця) є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства і самої людини (сутність четвертого порядку);

• по-п'яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа (про це докладніше йдеться при аналізі душевного життя і духовності людини). Отже, це сутність найглибшого порядку.

Зі зміною історичних уявлень про сутність людини відповідно змінюються і уявлення про сенс її життя.

Сенс (тобто смислове значення) людського життя має історичний характер. Однак питання про сенс життя є питанням про призначення людини. Не чому, а для чого живе людина? Із давніх часів це питання стояло перед людиною. Відомий французький філософ А. Камю у своєму есе "Міф про Сізіфа" писав, що є лише одне фундаментальне питання філософії – це питання про те, варте чи не варте життя того, щоб його прожити. Інше все – чи має світ три виміри, керується чи ні наш розум дев'ятьма чи дванадцятьма категоріями, – другорядне. Вже виникнення цього питання свідчить про те, що воно народжується із сумніву в існуванні такого сенсу.

З-поміж багатьох підходів до вирішення цієї складної проблеми можна виділити три головні:

• сенс життя одвічно притаманний життю від самого його початку;

• сенс життя за межами життя;

• сенс життя створюється самою людиною.

Для першого підходу найбільш характерне релігійне тлумачення життя, згідно з яким не перетворення світу на засадах добра, а дійова співучасть у Боголюдському житті має для людини абсолютний сенс. Бог створив людину за своєю подобою, і ми своїм життям повинні виявляти його подобу.

Основою другого підходу є наполовину релігійна ідеях людина здатна перебудувати світ на засадах добра і справедливості. Рух до цього світлого майбутнього є прогресом. Прогрес передбачає мету, а мета надає сенсу людському життю. Тобто майбутнє тут обожнюється за рахунок сучасного і минулого. Прогрес, отже, перетворює кожне людське покоління, кожну людину, кожну епоху на засіб і знаряддя кінцевої мети – досконалості, могутності та блаженства майбутнього людства.

Відповідно до третього підходу життя не має сенсу, який випливає з минулого чи майбутнього, тим більше з потойбічного світу. В самому житті взагалі немає раз і назавжди визначеного сенсу. Лише ми самі свідомо чи стихійно, навмисне чи мимоволі самим способом нашого буття надаємо йому сенсу і тим самим обираємо і створюємо свою людську сутність. Попри суб'єктивізм, цей підхід здається найбільш плодотворним.

Отже, перший висновок із вчень про сенс життя можна сформулювати так: говорити про це поняття безвідносно до конкретної людини безглуздо, оскільки завжди існує індивідуально усвідомлений сенс життя. Одні вбачають його у праці, другі – в коханні, треті – у самовдосконаленні, пізнанні, четверті – у боротьбі, п'яті – у служінні Богу тощо. Отже, це залежить від розуміння життя людиною, вона сама визначає сенс свого життя.

Другий висновок полягає в тому, що сенс життя усвідомлюється і формується на певних світоглядних (міфологічних, релігійних, філософських чи наукових) засадах. Звідси нерозривний зв'язок сенсу життя з основами світогляду, особливо з філософією і релігією.

Виходячи з розуміння сутності людини як суспільної істоти, багато мислителів висловлювали думку про те, що сенс життя полягає у сприянні процвітанню і поступу людства. Адже жити лише для себе – безглуздо, хоча турбуватися про власне існування потрібно завжди (варто згадати принцип "розумного егоїзму", сформульований ще в давнину: "Якщо не я за себе, то хто ж за мене? Якщо я лише за себе, то для чого я?"). Турбуючись про себе, своє здоров'я, людина так чи інакше турбується і про суспільство. Гадаємо, ви зможете правильно оцінити цю думку.

Сприяти розвитку суспільства, його вдосконаленню можна лише тоді, коли людина живе його болями та тривогами, коли вона відчуває їх і розуміє, сприймає, як свої власні. Це важливо ще й тому, що проблеми і потреби, тривоги і турботи людства не залишаються незмінними – на кожному етапі цивілізаційного поступу в кожної нації, кожного покоління вони свої (згадаймо основні проблеми України: незалежність, державотворення, духовність народу, його економічне становище, соціальні проблеми та ін.).

Проте визначення сенсу життя не можна обмежити лише потребами суспільства, в якому ми живемо. Воно залежить значною мірою і від наших особистих задатків, нахилів, здібностей, нашого покликання. Німецький філософ Г. Фіхте слушно вважав, що істинно людський сенс життя – в досягненні людиною певної згоди з самою собою, в розумі, у свободі, в діяльності, тобто у тому, щоб людина із простого продукту природи стала вільною, розумною істотою.

Отже, потреби суспільства, з одного боку, і наше власне покликання – з іншого, – те головне, чим зумовлений і в реалізації чого полягає сенс нашого життя. Ось чому в історії людства сенс життя вбачали або у своїй єдності з родом, плем'ям, нацією, або у служінні Богу, або у спогляданні світу чи його пізнанні, пізніше – в активному перетворенні світу, підкоренні його з метою задоволення людських потреб або, як сьогодні, у сприянні виживанню людства у зв'язку з тими глобальними проблемами, які виникли в результаті "панування над природою" як визначальної парадигми класичної науки.

Визначення сенсу життя, його чітке розуміння пов'язане з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності та з вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного життя або життя за принципом "як всі"...).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Індивід. Індивідуальність. Особа. Особистість.	\|	Ціннісні виміри людського життя. Смерть і безсмертя

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.