• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ДУМКА

1. Особливості української філософської думки

2. Філософське мислення доби Київської Русі

3. Філософія в Києво-Могилянській академії.

4. Філософія Г.Сковороди

5. Філософські погляди І.Франка

6. Вчення про ноосферу В.Вернадського

1. Історично склалося так, що українська філософія не набула світового визнання, але все ж має ряд особливостей, що роблять її неповторною та унікальною. У розвитку і становленні філософії в Україні виділяють три періоди: 1. період докласичної філософії (від К.Русі до Просвітництва включаючи філософію в К-М академії). 2. класичний період (від філософії Г.Сковороди до університетської філософії 19 ст. 3. період новітньої української філософії (Франко, Драгоманов, Міхновський, Липинський, Донцов). У першому періоді філософія ще не виділилася у самостійну сферу теоретичного осмислення світу. Це практична філософія Х-ХІ ст. і основна її проблема – Людина-Бог. Другий період – 16-18 ст. і охоплює діяльність братств, Острозької та Києво-Могилянської академій, період культури т.зв. українського бароко, коли вже сформувалися характерні риси філософії в Україні, і у її центрі проблема Людина-Всесвіт. Третій період – 19-перша половина 20 ст. – філософія культури романтизму з основною проблемою Людина-нація. Отже, три типи української культури: греко-слов’янський, бароко та романтизм – зумовили своєрідність періодів історії філософії в Україні.

Витоки української філософії: 1) культура давніх слов’ян; 2) грецький вплив (давньогрецькі поселення існували в Півн. Причорномор’ї з VII ст. до н.е. по III ст. н.е.); 3) етнічні особливості філософії – провідні риси українського менталітету: а) ідея необмеженої свободи (історичний взірець – козацтво); б) творчий індивідуалізм (особиста незалежність і шанування свободи іншої людини); в) емоційність (сердечне ставлення до природи, Батьківщини); г) культ Землі; д) романтичність; е) надмірний естетизм (схильність до пишнот і прикрашання всього); є) кордоцентризм („філософія серця” – елементи української культури, такі як послання, молитви, повчання, настанови „йшли” від серця а не від мислення, діяльності розуму); ж) сентиментальність.

Отже, українська філософія має такі особливості:

o постає внутрішнім явищем української культури

o ніколи не виявляла схильностей до абстрактних суджень

o схильна до моральних настанов та життєвого повчання

o сильно споріднена з літературою, політичною та історичною думкою

o обернена у минуле (ідеалізація минулого)

2. Становлення української філософської думки починається з духовної культури Київської Русі. Філософія була занесена на наші землі разом із християнством, з Візантії. У філософії того часу склався своєрідний тип мислення, позбавлений абстрактних, відірваних від життя теоретичних ідей: філософія мала практичне, моральне спрямування. Можна сказати, що у філософії К.Русі застосовувався сократівський морально-практичний метод, а також платонівський метод художньо-образного філософствування. Філософській культурі К.Русі властива „етизація: все у світі, що потрапляє до орбіти філософського мислення, співвідноситься з конфліктом добра і зла.

Основні твори філософського спрямування: „Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, у якому прославляється князь Володимир за те, що охрестив Русь, руська земля і народ („Київ – місто, яке сяє величністю”, „руський народ – цивілізований і рівноправний серед інших”); „Повість минулих літ” Нестора - літописця, основна ідея якого – заклик до єдності руських земель і припинення міжусобних війн між князями: „Чого ви чвари маєте між собою, погани ж гублять землю Руську. Помиріться оба і підіть проти них!”; „Повчання Мономаха дітям”, у якому Мономах закликає дітей творити добро, допомагати бідним і вбогим, а також примиритися князів заради єдності Русі; „Моління” Даниїла Заточника, у якому автор розглядає добро і зло у їх діалектичному зв’язку з досвідом: „Зла не бачивши, добра не осягнеш, лиха земні не терпівши, тепла не відчуєш”; „Слово о полку Ігоревім”, у якому помітна єдність людини з природою (природа повідомляє про небезпеку затемненням сонця), зображується язичницька міфологія слов’ян (згадуються Дажбог, Стрибог, Хорс), але найголовніша ідея твору – ідея єдності та переживання за долю Русі.(Руська земля, на думку автора твору, має стати єдиною і сильною на чолі з київським князем). Цей твір відображено у Київському літописі, у якому також вперше згадується термін „Україна” (1187)

Отже, філософському мисленню Київської Русі притаманні, по-перше, морально-філософсько-теологічні ознаки, по-друге, інтегративні ознаки, що проявлялися у прагненні до єдності руських земель.

3. Діяльність Києво-Могилянської академії (1632-1817) припадає на період українського Просвітництва і яка стала головним центром культури і освіти в Україні. Київські вчені ввели до своїх курсів філософії вчення Арістотеля, доповнюючи його християнською теологією. Найавторитетнішим вченим був Феофан Прокопович (1681-1736), предметом філософії якого стали людина і природа. Філософія розумілася ним як цілісна система знань, що в сукупності дозволяє знайти шлях до істини (Бога). Єдиним шляхом для осягнення Бога, він вважає сходження до Нього від природи. Головним аргументом Ф.Прокоповича в обґрунтуванні існування Бога є такий доказ: оскільки в природі панують гармонія, доцільність і закономірність, отже, існує Розум, який розумно влаштував світ. Вчений також прагне наблизити філософію до природознавства, яке повинно базуватися на експериментах. Серед інших вчених відомі такі: І.Гізель, який у середині 17 ст. знайомив спудеїв з геліоцентричною теорією М.Коперніка; С.Яворський, І.Галятовський та ін.

Особливості навчання в Києво-Могилянській академії:

В академії існувало 8 класів навчання, які поділялися на 2 відділи: нижчий і вищий. Нижчий складали 6 класів: 1-й – клас фари або аналогії (вчили читати, писати, основи латині, грецької та слов’янської), 2-й – клас попередніх відомостей, 3-й і 4-й – класи граматики і синтаксини (арифметика, граматика, музика, переклад творів), 5-й – клас піїтики (складання віршів), 6-й – клас риторики (складання промов). Вищий рівень складали 2 класи: 1-й – клас філософії (логіка, діалектика, натурфілософія, метафізика, фізика, геометрія, астрономія), 2-й – клас богослов’я.

Після кожного розділу предмету проводився диспут, в якому брали участь 4 спудеї (студенти): один „дефендент” (розповідач) і три „опугнанти” (опоненти першого). Іспити – 3 рази на рік, щорічно – екзамен з гри на музичному інструменті. Проживали спудеї в бурсах, які містилися на Подолі. Ректор академії визначав предмети і 2 рази на тиждень відвідував заняття, але лише на нижчому рівні. Популярним був т.зв. префект, якого обирали самі спудеї, і який наглядав за дисципліною, відповідав за естетичний вигляд академії, і був головою суду в стінах академії.

4. Григорій Сковорода (1722-1794) Народився на Полтавщині, вступив до К-М академії, в якій навчався з трьома перервами. З 1769 р. розпочинає мандрівне життя. Помер і похований в селі Пан-Іванівці (зараз – Сковородинівка Харківської обл.). На його могилі викарбуваний напис згідно його заповіту : „Світ ловив мене, та не впіймав”. Основна ідея філософії Сковороди – самопізнання людини, тому його порівнюють з давньогрецьким філософом Сократом. Філософії Сковороди притаманні пошук істини, зневага до слави і багатства, обстоювання духовної свободи та морального самовдосконалення, прагнення безпосередньо втілити своє вчення у життя. Як і грецькі філософи, він вказує, що поведінка більшості людей не відповідає їх прагненню до щастя, тому він намагається виробити принципи, які допомогли б уникнути згубного шляху і відкрили б істинний шлях до щастя.

Першим основоположним принципом філософії Сковороди є вчення про дві натури: зовнішню (видиму) і внутрішню (невидиму). Видима натура – речовинна, матеріальна – несправжнє буття, а невидима – внутрішня, світла – справжнє буття. Видимий світ – це тінь невидимого світу, бо є мінливим як тінь: то виникає, то зникає. Ці два світи існують нерозривно, як яблуня і її тінь. Так само і людина складається з двох натур – видимої (тіло) і невидимої (дух). Становлення справжньої людини відбувається не в її тілесному народженні, а тоді, коли вона осягає, пізнає свою суть, свій невидимий світ. Тому лише через самопізнання людина пізнає свою суть, свій невидимий світ, а також Бога. Процес самопізнання йде не від розуму, а від серця – духовної субстанції людини.

Другим основоположним принципом філософії Сковороди є ідея трьох світів. Спираючись на античну традицію, він поділив світ на макрокосм (великий світ), мікрокосм (людина) та світ символів (Біблія), призначений для пізнання невидимої натури (Бога). Бога він порівнює з компасом на кораблі, що визначає його правильний шлях. Сковорода зазначає, що мудреці, які писали Біблію, передавали свої думки не буквально, а символічно (сонце - істина, якір - утвердження, лелека - шанування Бога, зерно, насіння – думка, тощо). Буквальне розуміння Біблії він називає нісенітницею, оскільки, книжники, які без кінця читають її, часто вбачають у ній лише зовнішню сторону, яка не дає побачити невидимий світ.

Третім основоположним принципом філософії Сковороди є етичний ідеал „нерівної рівності” та концепція „спорідненої праці”. Сенс першої полягає в тому, що всі люди, як „тіні” дійсної Людини (Бога) є рівні перед Ним, але разом з тим усі вони різні. (образ фонтану, який заповнює водою різний за об’ємом посуд, розставлений навколо нього: об’єм води різний, але їх однаковість у тому, що усі вони заповнені водою). Сенс другої полягає у тому, що у кожної людини, каже, Сковорода, – своя природа, яку не можна змінити, а можливо, лише пізнавши її, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Споріднена праця приносить людині насолоду не наслідками, чи славою, а самим своїм процесом. Саме в спорідненій праці Сковорода вбачає джерело щастя людини.

Як відрізнити споріднені нахили людини від неспоріднених? Поняття „потрібне” співвідноситься з поняттям „легке”, а „непотрібне” з „важкодоступним”, тобто справді природна потреба легко досяжна, тоді як труднодоступні задоволення – це фальшиві блага.

5. Іван Франко – один з найвидатніших українських філософів. Навчався на філософському факультеті у Львівському університеті, згодом у Відні, де і захистив докторську дисертацію. Його світогляду притаманна позитивна філософія, стверджував необхідність зв’язку теорії з практикою, показував, що еволюція в суспільстві суміщає і прогрес і регрес, але провідною тенденцією є все ж прогрес. Піддає нищівній критиці суспільство, яке поділене на багатих і бідних, вказуючи, що таке розшарування неодмінно веде до його знищення. На ранньому етапі своєї творчості (70-80-і рр. ХІХ ст.) Франко захоплювався соціалістичними ідеями, хоча його розуміння соціалізму кардинально відрізнялося від класичних (Маркс, Енгельс) соціалістичних вчень. Зокрема, по-перше, тодішні марксисти нав’язували „науковий соціалізм” для більшості країн Європи, а Франко вказує, що соціалізм можна втілити лише відповідно до соціально-економічних умов кожної держави; по-друге, соціалізм у Франка ототожнюється зі справедливістю, по-третє, до робітничого класу Франко відносить не лише промислових робітників, як марксисти, а весь „робучий люд” – дрібних власників, вчителів, письменників, тощо; по-четверте, шляхом до справедливого соціалістичного устрою суспільства має стати поступовий шлях, „великий ряд культурних, наукових і політичних змін”, в основі яких має лежати освіта і наука. (тодішні марксисти наголошували на необхідності раптових, революційних змін).

На пізньому етапі творчості (90-і рр. ХІХ- поч.ХХ ст.) Франко повністю відмовляється від будь яких „ізмів”, вказуючи, що „державний соціалізм”, який пропонують марксисти, є гальмом історичного поступу. Він закликає у одній зі своїх статей не піддаватися спокусі примарної досконалості у пропонованій соціалістичній державі, тому що насправді така держава обезвладнить продуктивні сили та інтелектуальне життя, що зробить неможливим її нормальний економічний та духовний розвиток, а також „пожере” її мільйонами функціонерів. На цьому етапі творчості Франко закликає до об’єднання української нації в єдиний організм, здатний до самостійного культурного, економічного і політичного життя, а також до засвоювання загальнолюдських здобутків у різних сферах. На перший план Франко висунув „ідеал державної самостійності”, який, на його думку, поки що для нас є „поза межами можливого” (зважаючи на тодішні обставини), але існує тисяча стежок, які ведуть до його здійснення, треба лише невтомно слідувати до нього.

6. В.Вернадський (1863-1945) – видатний український природознавець, перший президент Української академії наук (1918-1921). Згодом читав лекції в університеті Сорбонна (Франція) про походження Землі та життя. Вернадський вказує, що за умов панування людини, загострилася ситуація в біосфері – постала проблема збереження біосферних процесів, які є головною умовою збереження життя на Землі. Порушення цих процесів призведе до руйнування природних об’єктів і зробить неможливим життєдіяльність людини. Тому як можливий варіант вирішення цієї проблеми – штучне виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на створення яких природа затрачує тисячі років. Таким чином, він формулює ідею ноосфери (з гр. ”нус” – розум, „сфайра” – сфера) – сфера взаємодії природи і суспільства, новий стан біосфери, в якому розумна діяльність людини стає вирішальним фактором її розвитку. Для ноосфери характерний зв’язок законів природи з законами мислення та соціально-економічними законами. Для того, щоб став можливим такий перехід від біосфери до ноосфери, повинно бути виконано цілий ряд умов, необхідних для її існування: 1) заселення всієї планети; 2) швидке вдосконалення засобів зв’язку між країнами; 3) рівність людей всіх рас і релігій; 4) відкриття нових джерел енергії; 5) вільність наукової думки від тиску політичних ідеологій; 6) вседоступна система освіти і підвищення добробуту людей; 7) уникнення воєн. Основною передумовою переходу біосфери в ноосферу є поширення наукової думки у все людство. Людина ноосфери – це вільна, незалежна від інших організмів. (сучасна людина гетеротрофна, тобто існує за рахунок рослин), а нова людина має стати автотрофною, тобто наука повинна забезпечити синтезування їжі, що врятує її від загибелі. Людський розум, - зазначає Вернадський,- створив би, таким чином, „велике геологічне явище”.

Лекція 7

ОНТОЛОГІЯ

1.Філософський зміст проблеми буття

а) особливості розуміння поняття “світ”

б) уявлення про буття в історії філософії

2. Особливості розуміння буття

а) основні форми буття

б) субстанція і матерія як філософські категорії

в) види і структурні рівні матерії. Форми руху матерії.

г) простір і час як форми існування матерії

1. Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтології. Онтологія (з грецьк. – „онтос”- наявне, суще, „логос”- вчення) – розділ філософії, що вивчає фундаментальні принципи буття, найбільш загальні основи існуючого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність, тощо. Термін „онтологія” запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус у праці „Філософський лексикон”. Розглядаючи проблему буття, філософія виходить з того, що світ існує. Але філософія не обмежується просто фіксацією існування світу, а розглядає складний зв’язок між предметами і явищами світу, які разом із своїми особливостями, властивостями об’єднуються з усім тим, що є і існує у світі. За допомогою категорії „буття” здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу, „як цілого”, тобто світ існує як безмежна цілісність: природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах, і їх різне за формою існування якраз і є передумовою єдності світу.

а) Знання про світ – складова частина онтології, антропології, інших наук, оскільки лише через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів, законів розвитку, людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв’язок з іншими людьми. Поняття „світ” має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, природи, суспільних відносин. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною. Поняття „світ” сформувалося ще у давній період розвитку людства, і пов’язано з практичним виділенням людини з природи. Зокрема, на ранніх етапах свого розвитку людина не могла наодинці протистояти навколишньому світу, що і зумовило формування спільних зусиль, потреб, цінностей, спільно вироблених норм і правил життя, які регулювали стосунки як в середині самої общини, так і за її межами, тобто з природою. В цей час людина переходить від пристосовництва і збиральництва до діяльності, спрямованої на виробництво з предметів природи знарядь праці, до перетворення предметів природи на засоби задоволення власних потреб. Тим самим складається відповідна єдність людини і природи, яка вплетена у сферу її активної діяльності. На цій основі починає створюватись цілісне уявлення про природне оточення, про себе, про взаємовідносини людини і природи, які і знайшли своє відображення у понятті „світ”, який є цілісною системою, що розвивається у діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність дійсно суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії: людина в процесі активної діяльності перетворює природу на світ свого буття, який з одного боку, забезпечує їй існування, а з другого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. У процесі розвитку людини змінюється і уявлення про світ, яке постійно наповнюється новим змістом. Отже, поняття „світ” охоплює: „світ людини” (внутрішній світ її існування – почуття, воля, віра, розум, цінності), „світ людського буття” (соціальне оточення людини: суспільно-економічні відносини, культурне середовище), „світ речей” (речі, які ми маємо як наслідок предметної діяльності людини) „світ ідей”(комплекс ідей, бажань, прагнень), „символічний світ” (умовний світ символів, знаків логіки, фізики, математики), „макросвіт” (світ, в якому існує людина), „мегасвіт” (Галактика, планетні системи), „мікросвіт” (матеріальні об’єкти, розміри яких не перевищують розмірів атомів, елементарних частинок), „потойбічний світ”.

Сучасне уявлення про світ базується на так званій науковій картині світу, яка розглядає його як такий, що самоорганізовується, знаходячись у становленні. Наука вже не шукає незмінної, універсальної сутності буття, вона розглядає буття в розмаїтті його мінливих проявів, різноманітних форм, видів та рівнів. Наукова картина світу передбачає наявність синергетики (самоорганізації світу) – процес самовідтворення і самоорганізації соціальних і природних систем. Природа тут виступає не як якийсь сталий машиноподібний об’єкт, а як система, що само організується Наприклад, особливістю живих систем є те, що вони спроможні використовувати смерть для своєї самоорганізації, оскільки без процесу „контролювання” смерті не буває життя (складові організму перебувають завжди в процесі оновлення – розпаду, відмирання і утворення нових живих структур). Особливістю процесів самоорганізації є те, що вони включають в себе ситуації вибору, можливість альтернативних варіантів подальшого розвитку. Закони природи виявилися не жорстко визначеними, запрограмованими, а такими, що включають в себе певну невизначеність, непередбачуваність, несподіваність, тому вони є проявом певної „свободи”. У цьому полягає можливість втручання людини у процеси природного та історичного розвитку, і саме цим зумовлена необхідність відповідальності людини, людства за свої вчинки, які безпосередньо впливають на історичні та природні процеси. (В.Вернадський вказує, що людині призначено продовжити еволюцію природи на засадах відповідальності за все живе на Землі, тому з часом біосфера поступово трансформується у ноосферу – сферу розуму, людської праці і наукових досягнень.)

б) Філософське розуміння проблеми буття історично змінювалося, по-різному трактуючись в історії філософії. Ще Фалес з Мілету зазначав, що „все утворюється з води”, хоча вперше поняття „буття” застосував Парменід у V-IV ст. до н.е., висунувши тезу „буття є, а небуття немає”, тобто буття є самодостатнє, незмінне, а те, що ми сприймаємо як змінне і нестале – це результат людської уяви, вражень, тобто – небуття. За Платоном справжнім джерелом буття є лише ідея, яка є вічною та незмінною, на відміну від речей чуттєвого, матеріального світу, які є змінними, несталими (небуття). У Арістотеля світ ідей та речей тотожні, тому важливо досліджувати будову речей, їх функції і причину. Геракліт першооснову світу вбачав у постійному рухові, змінах, а втіленням всіх перетворень був вогонь, тому сутність буття у нього – у вічному становленні. У середньовіччі буття постає у вигляді абсолюту (Бога), як вічне і незмінне буття. Людина стає цілісним буттям, оскільки поєднує в собі два начала – тілесне і духовне. У філософії епохи Відродження буття ототожнювалося з природою, у філософії Нового часу людське буття оголошувалося суб’єктивним, тобто залежним від свідомості і буття окремої людини. (Р.Декарт: „Я мислю, отже я існую”). Філософія буття поступається місцем у цей період філософії свободи, яка оголошує людське існування автономним, самодостатнім, яке не потребує впливу навколишнього світу, оскільки людина сама творить себе та історію. У марксистській філософії буття постає як реальність, яка існує незалежно від людини. У сучасній західній філософії буття розглядається як предмет психіки, свідомості людини, які визначають його.

2. Буття по-різному характеризується в залежності від розуміння його стану. Вже антична філософія задає основні варіанти такого розуміння: Парменід характеризує буття як стійке, нерухоме. Геракліт вважав буття таким, яке безупинно змінюється, розвивається. Ця позиція була близькою до філософії марксизму, сьогодні її відстоює філософія постмодернізму. У Платона справжнє буття – це незмінний „світ ідей”, а мінливий „світ речей” він відмовлявся називати буттям і називав його світом становлення. У Арістотеля, навпаки, справжнім буттям є світ матеріальних речей. Тому вчення, які стверджують, що основою світу може бути лише духовне (ідея, Бог, абсолютна ідея) називаються ідеалістичними (Платон, Августин, Гегель), а вчення, які визнають єдино існуючим, основою світу матеріальний світ – матеріалістичними (Аристотель, Дідро, Маркс).

а) Виділяють такі основні форми буття:

1. буття речей і процесів, що існують незалежно від людини та її діяльності („перша природа”) – Всесвіт, космос, природа.

2. буття речей і процесів, створених людиною („друга природа”) – буття речей і процесів, створених людиною: будинки, автомобілі, навчання, виховання.

3. буття соціального – система суспільних процесів, яка створюється різноманітними відносинами, які виникають між людьми у їх діяльності (на виробництві, у побуті, родині, державі)

4. буття людини, яке характеризується: а) наявністю свідомості, за допомогою якої вона задовольняє свої потреби, діючи на інші фізичні тіла; б) соціальністю, оскільки людина живе у суспільстві, запозичуючи від інших людей знання, знаряддя праці, в) самотворенням, самодіяльністю (формує власний духовний світ, шукає ідеали, що її приваблюють, прагне отримати максимальні уявлення про світ, в якому живе, постійно конструює проекти перетворення світу до такого стану, який найбільш гідний її, який найкраще задовольнить її потреби)

5. буття духовного – процеси свідомого та несвідомого, включаючи інформацію, яка зберігається в природних і штучних мовах. Ця форма буття функціонує у таких проявах: а) як свідомість індивіда (потік переживань, вражень, думок, переконань, цінностей), б) як продукти духовного обміну людей, які втілюються в специфічних духовних утвореннях – наукових ідеях і теоріях, моральних нормах, правилах спілкування, і які зафіксовані у наукових працях, літературі, творах мистецтва, тощо.

б, в) Філософський зміст категорії „субстанція” виражають два основні аспекти: абсолютна самодостатність, незалежність від чого-небудь і першопричина, першооснова всього існуючого, основа світу (у Фалеса – вода, у Демокріта – атоми, у Платона – ідея, у середньовіччі – Бог, тощо). У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію. Матерія – це філософська категорія, що позначає об’єктивну реальність, тобто світ речей і властивостей, що відображається відчуттями людей, але існує незалежно від них. В історії розвитку науки виокремилися 2 аспекти на розуміння матерії: філософський і природничо-науковий (фізичний). Філософський аспект вказує на матерію, як на сутність, субстанцію, яка лежить в основі всіх явищ і процесів, а фізичний – включає знання про фізичну, структурну будову матерії. Атрибутами (невід’ємними властивостями) матерії є системність, рух, простір, час. В давні часи поняття „матерія” ототожнювалося із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, тощо). Сучасна наука доводить, що матерію можна класифікувати за видами і структурними рівнями. Отже, є такі види матерії: а) речовинні види (матеріальні утворення, які складаються з елементарних частинок, які мають масу спокою); б) не речовинні види (поля) – електромагнітне поле, гравітаційне, радіохвилі, ультразвук, рентгенівські промені. Ці види матерії не мають маси спокою. в) антиречовинні види (антиречовина) – матерія, яка складається з античастинок (напр. ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком „+”, в антиречовини ядро зі знаком „ – „ ). Далі слід розглянути структурні рівні матерії: 1. система неживої природи (поля, атоми, молекули, космічні системи – планети, зорі, Галактика). 2. система живої природи (системи доклітинного рівня – напр. білки; клітини, багатоклітинні організми – рослини, тварини, понад організмові системи – напр. біоценози, біосфера). 3. соціальна система ( сім’я, класи, нації, держава, суспільство, людство) Всім системам притаманна цілісність, єдність (наприклад, у системі неживої природи цілісність визначається ядерними, гравітаційними і електромагнітними силами, у живій природі за допомогою саморегуляції і відтворення, у соціальній системі – завдяки розвинутим соціальним зв’язкам і стосункам між людьми).

Усім системним рівням матерії відповідають різні форми руху, оскільки матеріальний світ розвивається завдяки рухові, тобто взаємодії речей і процесів. Рух є складним процесом, оскільки є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. У русі предмет чи річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не перебувала у русі. У філософії розрізняють 5 основних форм руху матерії: 1.механічна (дія-протидія, притягання-відштовхування); 2. фізична (позитивна-негативна електрика, симетрія-асиметрія); 3. хімічна (розкладання –з”єднання, асоціація-дисоціація); 4. біологічна ( спадковість-мінливість); 5.соціальна (соціальні конфлікти, боротьба різних соціальних груп, виховання, навчання) Особливістю соціальної форми руху є те, що вона носить цілеспрямований, усвідомлений характер, оскільки її носієм є людина.

г) Загальними формами існування матерії є простір і час. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Простір виражає протяжність, будову матеріальних об’єктів, а час – тривалість їх існування, послідовність зміни станів. Так само як і простір, час без матеріальних об’єктів не існує. Основні властивості простору: протяжність (здатність співіснування різних елементів: крапок, відрізків, об’ємів), тривимірність (положення об’єкта визначається довжиною, шириною і висотою), симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, відстань між тілами, межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнений, переходить у простір іншої системи, що може відрізнятися за різними характеристиками. До загальних властивостей часу належать: об’єктивність,тривалість (послідовність змін), одномірність, незворотність, асиметричність, нерозривний зв’язок з простором, рухом, матерією. У природничо-науковій літературі поняття „час” часто вживається як синонім поняття „тривалість”. На це звертав увагу, наприклад, І.Ньютон.

Існують 2 підходи стосовно природи простору та часу: Перший підхід (субстанціональний) доводить, що простір і час – самостійні сутності, що діють поряд з матерією і незалежні від неї, тобто простір і час та матеріальні об’єкти лише можуть прикладатися один до одного, не взаємодіючи. Зокрема, І.Ньютон у своїй праці „Математичні начала натуральної філософії” (1687) вказував, що простір – це щось подібне до порожньої кімнати, в яку можна внести чи винести меблі, а простір при цьому залишиться без змін. Другий підхід (реляційний) розуміє простір і час у тісному взаємозв’язку з матеріальними об’єктами, і поза ними вважаються неіснуючими. Підтвердженням вірогідності другого підходу стали наступні дослідження: Б.Риманн (1826-1866) – німецький математик: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкта, на площині завжди дорівнює 180 гр. Однак, якщо геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів його буде більшою. Отже, і простір таким чином буде більшим, тобто змінним, а не стабільним; М.Лобачевський (1792-1856) – російський математик довів, що сума кутів трикутника може бути менша за 180 гр.: це залежить від того, з якого боку сферичної поверхні уявити трикутник; А.Ейнштейн (1879-1955) у своїй „Загальній теорії відносності” (1916) дослідив, що у Всесвіті, в залежності від розподілу мас, можуть реалізовуватися різні геометрії простору. Ейнштейн зробив такі висновки: 1. якщо тіло рухається зі швидкістю, близькою до швидкості світла (300 тис. км/сек.), то це тіло змінюється у своїх розмірах (зростає його маса). Отже, змінюються і його просторові характеристики. 2.якщо тіло рухається з швидкістю, близькою до швидкості світла, то час для такого тіла протікає повільніше Швейцарський фізик К.Лейшнер у 1994 р. розрахував, ґрунтуючись на дослідженні Ейнштейна, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 млн. км/год., то час буде мати такі характеристики:

Політ тіла тривалістю:

· 15 років – на Землі мине 35 р.;

· 20 років – на Землі мине 80 р.;

· 30 р. – на Землі мине 1200 р.

Ще один приклад: Якщо космонавти літають навколо Землі зі швидкістю 8км./сек., то зміна часу вимірюється менше на декілька секунд від польоту космонавта, тобто він буде молодшим від другого космонавта на декілька секунд. Тобто, час на Землі протікає швидше, а у польоті – повільніше.

Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості, тобто вони об’єктивні за своєю природою. Але їх сприйняття не позбавлене особистісних, суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається не завжди по-справжньому – відстань між ними може ховатися (напр. в горах, пустелі); б) час також може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від уваги, інтересу чи захопленості людини. (напр. один і той же час у дитячому віці протікає повільно, а у дорослому – швидко). Автора теорії відносності А.Ейнштейна журналісти якось запитали, як розуміти його твердження про те, що час поняття відносне, може сповільнюватися, коли загальновідомо, що час в земних умовах протікає однаково ? Відомий вчений відповів: „ Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати зовсім по-різному: у першому випадку – швидко, у другому – надто повільно”.

Лекція 8

ГНОСЕОЛОГІЯ

1. Загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод.

2. Проблеми пізнання в історико-філософському контексті

3. Основні форми чуттєвого та раціонального пізнання

4. Істина та її критерії. Види істин

5. Структура та основні форми наукового пізнання

1. Людина здатна суб’єктивно засвоювати, усвідомлювати навколишній світ (буття). Знання – це відображення у свідомості людини реального світу та його закономірностей. Іноді даний термін тлумачиться лише як результат засвоєння світу людиною, іноді він містить у собі і сам результат, і шлях його досягнення (пізнання). Пізнання – це процес отримання і розвитку знання, його постійне поглиблення, поширення і вдосконалення. Воно здійснюється у різних формах: буденний досвід людей, гра, міфологія, релігія, філософія, наука, мистецтво.

Одним з аспектів проблеми пізнання є з’ясування специфіки таких вчень, як агностицизм і скептицизм. Представники агностицизму повністю або частково заперечують принципову можливість достовірного пізнання світу. Прихильники скептицизму, не заперечуючи такої можливості, сумніваються в отриманні достовірного знання. Причиною таких поглядів є: невичерпність зовнішнього світу і самого пізнання, їхні зміни, обмеженість органів чуття людини.

Теорія пізнання (гносеологія, епістемологія) – це розділ філософії, у якому з’ясовуються природа пізнання, його етапи, рівні, методи, форми, можливості, труднощі та суперечності. Предметом гносеології, як філософської дисципліни стають: процес досягнення істинного знання, способи доведення істини, структура, форми і методи пізнавальної діяльності. Процес пізнання з точки зору сучасної наукової гносеології здійснюється у процесі взаємодії суб’єкта і об’єкта. Суб’єкт – це людина, але не будь-яка, а лише та, котра здатна пізнавати, активна, творча, цілеспрямована. Об’єкт – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність людини.

2. Витоки історії пізнання можна знайти ще у спадщині давньогрецьких філософів. Зокрема, у ранній період античної філософії (натурфілософський – VII-V ст. до н.е.) представники елейської школи поділяли знання на: 1.достовірне (істинне); 2. імовірнісне (гадане). Перше спрямоване на відкриття сутності пізнаваних речей чи явищ (мислення), а друге – дає нам множинні знання лише мінливого, чуттєвого світу (органи відчуття). Представники школи софістів, навпаки, підкреслювали, що чуттєвість є мірою істинності пізнання (те, що здається смачним, холодним, гарним і є таким, оскільки, як зазначає Протагор, „людина є мірою всіх речей”). Інший давньогрецький філософ Демокріт, намагаючись подолати протиставлення двох видів пізнання: чуттєвого і раціонального, говорить про два види пізнання: темне (приховує істину за суб’єктивними людськими відчуттями), і світле (розумове) (спрямоване на пізнання сутності), які, хоча і протилежні, але доповнюють один одне, оскільки розкривають відповідно вторинні (напр. смак, колір) і первинні якості (напр. порядок розташування атомів) речей.

У класичній добі античної філософії (V-IV ст. до н.е.) Сократ веде мову про знання, як про визначення загальних понять. Його позицію можна охарактеризувати, як етичний раціоналізм, оскільки він ототожнював будь-який поганий вчинок людини з незнанням, а мудрість – з досконалим знанням. У філософії Аристотеля теорія пізнання – це вже теорія наукового пізнання. Він виділяє такі його основні риси, як: всезагальність, доведеність, пояснююча властивість, необхідність. Знаряддям будь-якої науки, засобом здобуття знань у Аристотеля виступає логіка, яка займається розробкою методів здобуття істинного знання.

У добу середньовіччя гносеологічна проблематика тісно переплетена з теологічною: пізнання розглядається як пізнання Бога (зокрема, такий напрям, як схоластика в особі Томи Аквінського пропонує раціональні засоби доведення його існування). Якщо античні філософи з гносеологічною проблематикою пов’язували в першу чергу, пізнання природи та людського мислення, то в середні віки більше наголошується на самопізнанні (Августин Аврелій).

Мислителі Відродження ставлять питання про нескінченність процесу пізнання, вказуючи, що пізнання – це процес, а не результат. У філософії Нового часу (17-18 ст.) гносеологічна проблематика стає провідною. У цей час існує думка, що правильно організоване пізнання може відкрити всі таємниці природи, вирішити суспільні проблеми та вдосконалити людину (Р.Декарт, Ф.Бекон, Б.Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш-Л. Монтеск’є, Вольтер). У період Нового часу виникають два підходи щодо критерію пізнавальної діяльності: раціоналізм(Р.Декарт, Г.Лейбніц) – критерієм і джерелом пізнання є розум; та емпіризм (сенсуалізм) (Ф.Бекон, Дж.Локк)– критерієм і джерелом пізнання є чуттєвий досвід (відчуття). Відбуваються також дискусії щодо наукового методу: індуктивного або дедуктивного.

Сучасна західноєвропейська філософія 19-20 ст. відзначається ірраціоналізмом у гносеології. Ця філософія відкриває нові рівні та види пізнання: інтуїція, фантазія, сновидіння, пізнання несвідомого (А.Бергсон, А.Шопенгауер, З.Фрейд, Ф.Ніцше). Разом з цим представники такого філософського напрямку, як позитивізм вказують, що предметом філософії має бути впорядкування і систематизація наукових понять, висновків, синтез даних конкретних наук і орієнтація у пізнанні на такі методи, як спостереження, порівняння, експеримент, вимірювання. (О.Конт, Г.Спенсер). Представники неопозитивізму (Б.Рассел, К.Поппер) прагнуть звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також закликають всебічно застосовувати принцип верифікації (емпірична перевірка істинності наукових тверджень).

3. У процесі пізнання фактично використовуються усі здібності людини. Найважливіші серед них: почуття („живе споглядання”) і розум (мислення), які знаходяться у тісному зв’язку. Формами чуттєвого пізнання є: відчуття,сприйняття та уявлення. Відчуття, як найпростіша форма чуттєвого досвіду відображає у свідомості людини окремі сторони і властивості предметів. Виділяють п’ять основних органів відчуття людини: зір, слух, нюх, дотик, смак. (сьогодні психологи виділяють ще т.зв.” шосте відчуття” – інтуїцію). Сприйняття – це цілісний образ предмету, синтез окремих відчуттів. Уявлення – це відтворення у свідомості людини того, що колись було. Виділяють уявлення пам’яті (напр. образ моря), та уяви (напр. кентавр).

Раціональне пізнання найбільш повно виражено у мисленні. Формами раціонального пізнання є: поняття,судження,умовиводи. Поняття виражає загальні ознаки, суттєві сторони і зв’язки предметів та явищ (напр. „сніг”, „стіл”, „держава”). В цих поняттях не беруться до уваги їхні конкретні ознаки чи властивості: „який сніг – мокрий чи сухий ?”, „який стіл – письмовий, столовий ?”, „яка держава – тоталітарна, демократична ?”. Думка концентрується лише на загальному, що притаманне цим явищам і речам, тобто будь-яке поняття є результатом узагальнення, який зафіксоване у його визначенні. Найбільш загальними поняттями є філософські: рух, простір, час, кількість, якість, зміст, форма, тощо. Судження – це форма мислення, яка виражає зв’язок понять у вигляді речення, яке може бути істинним, або хибним, стверджувальним, або заперечним. (напр. „Україна – європейська держава”, „штучний супутник Землі не є планетою”, тощо). Умовивід – це форма мислення, за допомогою якої отримують нове знання на основі принаймні двох суджень. Наприклад:

1. В усіх вищих навчальних закладах України вивчають філософію

2. ЛНУ ім. І.Франка – вищий навчальний заклад України

__________________________________________________________

3. В ЛНУ ім. І.Франка вивчають філософію.

1. А.Шевченко – українець

2. У складі ФК „Мілан” – грає А.Шевченко

________________________________________

3. У складі ФК „Мілан” грає українець

Отже, умовивід здійснюється за такою схемою: 1. А – В

2. С – А

3. С – В

Важливою умовою отримання істинного заключення (№3) є істинність попередніх посилок. Умовиводи бувають індуктивними (рух думки від одиничного до загального) та дедуктивними (від загального до одиничного).

Чуттєве та раціональне пізнання знаходяться в органічній єдності, тісній взаємодії: не буває раціонального пізнання поза чуттєвим і навпаки. Прикладом цієї взаємодії є інтуїція (з лат. „intueor”­ – „уважно дивлюся”) – здатність осягнути істину, передбачити ситуацію без логічного, раціонального доведення. Це пряме „бачення” сутності явища чи процесу. Рисами інтуїції є безпосередність (відсутні логічні ланки доведення), несподіваність (раптовість „спалаху” думки), неусвідомленість шляхів досягнення нового знання, яким чином це відбулося. Отже, інтуїція – це здатність осягнення істини шляхом прямого її вбачання без доказового обґрунтування. До загальних умов формування і виявлення інтуїції належать такі:

o фундаментальна професійна підготовка суб’єкта, глибоке знання проблеми

o пошукова ситуація

o напружені зусилля вирішити проблему

o наявність „підказки”, що є „пусковим механізмом” для інтуїції

У ролі причини, „підказки” для Ньютона, наприклад, було яблуко, що впало йому на голову і викликало ідею всесвітнього тяжіння, для інженера С.Броуна – звисаюче між гілками павутиння, яке наштовхнуло його на ідею звисаючого мосту.

4. Безпосередньою метою пізнання є істина. Істина – це знання, яке відповідає дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини, або теорія кореспонденції – відповідності). Істина – це узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції – узгодженості). Істина – це результат прийнятої згоди вчених між собою (теорія конвенціоналізму – угоди, домовленості). Істина – це корисність знання в досягненні поставленої мети (теорія практицизму – корисності; прагматизм) Певне поєднання цих рис істини демонструє марксистське розуміння істини. ЇЇ основні ознаки такі: 1. об’єктивність: зміст істини обумовлений властивостями об’єкту, що вивчається і не залежить від волі і свідомості суб’єкта пізнання; 2. процесуальність: істина досягається не відразу, а поступово. 3. конкретність: будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими обставинами, які повинно враховувати пізнання.

Істина буває: об’єктивною, абсолютною і відносною.

Об’єктивна істина – це такий зміст знань, який не залежить від людини, її свідомості чи мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку, тощо. (напр. І.Ньютон відкрив основні закони класичної фізики, закон всесвітнього тяжіння у XVII ст., але хіба до того ці закони не діяли ? Діяли, але лише Ньютону вдалося їх відкрити, з’ясувати їхню сутність, завдяки своїй обдарованості, талановитості.). Об’єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин.

Поняття „абсолютна істина” вживається у таких значеннях: а) такі знання про речі, процеси чи явища, які не можна спростувати (напр. знання про те, що Земля обертається навколо Сонця; що атом містить у собі колосальну енергію, тощо.); б) так звані „вічні істини” (“veritas aeternae”) – факти, що встановлені з повною достовірністю (напр. ІІ Світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р.: йдеться не про конкретну дату, оскільки вона може не збігатися за різними календарями, а про факти, фактичні події, які є не спростовані, абсолютні, вічні. Факт, отже, рівнозначний поняттю „істина”.

Відносна істина – це неповне, незавершене, неостаточне знання, яке в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється. Воно визначається рівнем розвитку науки в даний період (напр. наші знання про Космос, про фізичні процеси, про людину є поки що відносними)

Слід зазначити, що об’єктивна істина є єдністю абсолютного та відносного: відносна істина містить у собі момент абсолютної, зумовлює і передбачає її, а абсолютна істина, в свою чергу, дається людині лише через відносні істини, які є щаблями, певними етапами на шляху досягнення абсолютної істини. (кожен початковий етап пізнання характеризується відносно істинним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю обмеженість, одержувати досконаліші знання свідчить про цей тісний взаємозв’язок двох істин, про можливість досягати абсолютної істини через відносну істину чи множину відносних істин);

На всіх етапах свого розвитку істина нерозривно пов’язана зі своєю протилежністю – оманою, хибним знанням (заблудженням,). Омана – знання, яке не відповідає своєму предмету, дійсності. Омана має такі форми: наукова, релігійна, філософська, політична, тощо. Оману треба відрізняти від брехні, дезінформації які виступають, як навмисне, свідоме викривлення істини в корисних цілях. Омана, ж – результат неправильних дій, несвідома помилка суб’єкта в різних сферах діяльності (політиці, життєвих ситуаціях, обчисленнях, тощо). Слід зазначити, що процес пізнання – це завжди пошук, у якому часто використовується метод спроб і помилок, тому омани важко уникнути. Вона є, свого роду, певним етапом, сходинкою до істини. В процесі розвитку суспільства, омана (заблудження) або перетворюється у істину, або зникає.

“Verum index sui et falsi”– “Істина – пробний камінь самої себе і брехні”

5. Наука – це форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, людину, суспільство, техніку), на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука – це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і одночасно – результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Головна мета науки – істинне знання. Наука як цілісна система знань, поділяється на певні галузі (окремі науки): природничі (науки про природу – біологія, фізика, астрономія, географія, екологія, хімія); суспільні (науки про людину і суспільство – історія, економіка, психологія, етика, соціологія, правознавство); технічні – механіка, електротехніка). Своєрідними науками є математика, без якої не будуть функціонувати всі вище перераховані галузі науки, і філософія, яка вивчає загальні закони розвитку і природи, і суспільства, і людини, і техніки у формі загального опису та оцінювання.

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних рівні – емпіричний і теоретичний. Емпіричний рівень – це наукове пізнання, яке ґрунтується на експерименті, на відчуттях, сприйняттях і уявленнях і включає в себе такі методи пізнання: 1.спостереження, 2.порівняння, 3.вимірювання, 4.опис, 5.експеримент, 6.аналогія. Теоретичний рівень – це наукове пізнання, яке ґрунтується на формах раціонального пізнання – судженнях, поняттях, умовиводах і включає в себе такі методи, як 1.узагальнення, 2.аналіз і синтез – (аналіз – розчленування досліджуваного предмету дослідження, а синтез – з’єднування, сполучення різних елементів у єдине ціле, в систему); 3.дедукція і індукція; історичний метод ( дослідження процесу становлення і розвитку певного об’єкта, його періодів і різноманітних проявів); 4.ідеалізація (спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об’єкти, які не можуть бути здійснені на практиці експериментальним шляхом. Прикладами ідеалізованих об’єктів є: „абсолютно тверде тіло”, „ідеальний розчин”, „ідеальний газ”, „ідеальне суспільство”; 5.формалізація (лат. „контур”, „зовнішнє окреслення”) – метод відображення результатів мислення за допомогою символів, знаків, формул. Завдяки цьому складні відношення, процеси і структури речей чи явищ виражаються в компактній і узагальненій формі. (напр. змістовне судження про взаємодію енергії, маси і швидкості можна формалізувати так: Е=мс², – де „Е” – енергія, „м” – маса, „с” – швидкість тіла. Саме судження буде виглядати так: повна енергія тіла, що рухається, прямопропорційна масі тіла і квадратові його швидкості); 6.моделювання (лат. „зразок”, „еталон”) – відтворення властивостей об’єкта, що вивчається, на його побудованій моделі (аналогові). (напр. неможливо безпосередньо побачити, як мислить людина, як функціонує її мозок, чи з чого складається земна кора, тому це здійснюється на їхніх аналогах, моделях).

Існують також основні форми наукового пізнання:

1. факт (з лат. „здійснене”, „зроблене”) – подія, явище, процес, що мають місце насправді і є об’єктом дослідження. Факт – це речення, що фіксує емпіричне знання. У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну основу для висунення гіпотез і створення теорій. Факти відіграють важливу роль у перевірці, підтвердженні та спростуванні теорій: відповідність фактам – одна з суттєвих вимог до наукових теорій. 2. проблема (з гр. „перешкода”, „складність”) – теоретичне або практичне запитання, що потребує свого вирішення, вивчення і дослідження: напр. проблема реформування нашої економіки, правової системи, тощо); 3. гіпотеза (з гр. „здогадка”, „припущення”) – форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі ряду фактів), істинне значення якого потребує доказу. Гіпотеза використовується тоді, коли: а) відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ; б) коли факти складні, і гіпотеза може стати першим кроком до їх пояснення; в) коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені. Гіпотеза повинна бути простою, чіткою, логічною, повинна бути розрахована на можливість практичного підтвердження. Приклади гіпотез: а) про походження життя на Землі, б) про походження людини, в) про походження планет, тощо; 4. наукова теорія( цілісна система знань, яка об’єднує і описує певну сукупність явищ і процесів). Функціями теорії є: синтетична (систематизація знання), пояснювальна, методологічна (відкриття шляхів для пошуку нових знань); 5. ідея(форма мислення, яка об’єднує знання про реальну дійсність, суб’єктивну мету, а також бажання її реалізувати. Ідея включає: мету, пошук шляхів її втілення, бажання людини. Ідеї бувають економічні, політичні, релігійні, мистецькі, технічні, тощо. (напр. ідея відкрити власний бізнес, ідея про речовину і поле.)

„Розум полягає не тільки у знанні, а й у вмінні використовувати знання на практиці” (Арістотель)

„Бути людиною – значить не тільки мати знання, а й робити для майбутніх поколінь те, що попередні робили для нас” (Георг Ліхтенберг – німецький письменник 18 ст.)

„У науці слава дістається тому, хто переконав світ, а не тому, хто першим набрів на ідею” (Ч.Дарвін)

Лекція 9

СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ (ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА)

1. Поняття „суспільство”. Основні сфери суспільного життя

2. Соціальні інститути у структурі суспільства

3. Рушійні сили розвитку суспільства

4. Суспільство і природа

а) основні етапи взаємодії людини та природи

б) коеволюція в контексті взаємодії суспільства і природи

в) зміст поняття „географічне середовище” та „географічний детермінізм”

г) філософський зміст екологічної проблеми

1. Суспільство – дуже складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. Суспільство – це соціальна система, що характеризується відносною самостійністю, урівноваженою територією, економічними ресурсами, вихованням та соціалізацією населення і культури (визначення американського соціолога Толкотта Парсонса). Поняття „суспільство” у філософській, економічній та історичній літературі має такі значення:

1. окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку (напр. суспільство стародавнього Риму, суспільство середньовічної Флоренції, суспільство сучасної України)

2. певна сукупність суспільств (напр. ООН, ЄС)

3. сукупність всіх суспільств, що існували і існують на земній кулі, тобто людство в цілому.

4. суспільство певного типу (напр. феодальне, рабовласницьке, капіталістичне, соціалістичне, аграрне, індустріальне, тоталітарне, демократичне, тощо)

Суспільне життя протікає у різних сферах і вимірах. Основними сферами суспільного життя є:

а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, продуктивні сили та виробничі відносини, НТП і НТР.

б) соціально-політична – включає соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові, міждержавні. Ця сфера охоплює такі явища в суспільстві, як війна, революція, еволюція, реформа.

в) духовна – комплекс ідей, поглядів, уявлень, наукових досягнень. Охоплює такі явища як наука, ідеологія, морально-етичні цінності.

г) культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, їх передачу від покоління до покоління, життя сім’ї, освіту, виховання, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу, тощо)

Усі ці сфери суспільного життя тісно взаємопов’язані між собою, тому їх треба розглядати лише у єдності. Надання переваги якійсь одній сфері і недооцінка іншої може призвести до деформованої моделі суспільства.

2. Під час філософського аналізу суспільства дуже важливим є поняття „діяльності” – умови , засобу, рушійної сили соціального. Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини і суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища відповідно до своїх потреб. Через діяльність людина перетворює природу і створює свій особливий світ – культуру. Тому діяльність є джерелом формування соціальності: наприклад, завдяки діяльності людина поборола тотожність з природою і набула надприродного статусу, постійно змінює і вдосконалює засоби виробництва, збагачується культурними цінностями, тощо. Характеризуючи діяльність, як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститути є сукупністю діяльних індивідів, установ, які володіють певними матеріальними засобами, і здійснюють конкретну соціальну функцію. Соціальні інститути заохочують діяльність людей, які входять до них, регулюють їх поведінку та діяльність, контролюють та впорядковують їх згідно із своїми принципами та нормами. Основними соціальними інститутами є :

1.політичні інститути – забезпечують встановлення і підтримку політичної влади у суспільстві: держава, політичні партії, армія, суд, Верховна Рада.

2. економічні інститути – забезпечують процеси виробництва і розподілу благ і послуг: підприємства, заводи, банки, сфера послуг.

3.соціально-культурні інститути – забезпечують встановлення і підтримку духовних, релігійних, моральних, науково-освітніх потреб і цінностей: система освіти (університети, інститути), охорона здоров’я, наукові установи, інститути релігії (церква), сім’я, тощо.( напр. вища школа, як соціальний інститут, включає працівників міністерства, викладацький склад, адміністрацію і громадські організації навчальних закладів, студентів. Основною соціальною функцією вищої школи є задоволення суспільної потреби у підготовці кваліфікованих спеціалістів).

3. Важливою проблемою соціальної філософії є проблема рушійних сил соціального процесу. Під рушійними силами, насамперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами – потребами та інтересами. Людина змушена задовольняти свої потреби власною діяльністю: (напр. зміна засобів виробництва, зміна у структурі та функціях політичної системи, зміна про уявлення щодо духовних цінностей).

Суб’єктами суспільного розвитку виступають: а) окремий індивід(особистість); б) соціальна група. Саме в особистостях, їхніх ідеях знаходить своє втілення роль народних мас, груп чи інших соціальних спільнот, адже народ чи нація самі по собі не діють: їх обовязково очолює якась певна соціальна особистість. Саме від особистості, від її дії, конкретних вчинків залежить зміст суспільного життя, його унікальність (видатні історичні особистості).

Крім особистостей, рушійними силами розвитку суспільства є також і соціальні групи, які поділяють на малі, середні та великі. Англійський філософ Т.Гоббс у творі “Левіафан” визначив групу, як “певну кількість людей, об’єднаних між собою спільним інтересом чи спільною справою”. Соціальна група – це відносно стійка кількість людей, зв’язаних між собою системою відносин, які регулюються інститутами, володіють певними спільними цінностями і відокремлені певним чином від інших груп”. Малі соціальні групи – групи, які об’єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, норм поведінки: сім’я, студентська група, військовий підрозділ, шкільний клас, вузівська кафедра, виробниче об’єднання (бригада, лабораторія). Середні соціальні групи – більш чисельні спільноти людей, між членами яких вже немає тісних контактів чи безпосереднього спілкування. Середні групи виникають за професійними ознаками : студенти вузу, військова дивізія, школярі в школі, викладачі вузу, працівники одного заводу чи певної галузі виробництва; та за територіальними ознаками: жителі села чи міста, області чи регіону. Перші групи виникають свідомо (для досягнення певної мети, вирішення певних соціальних завдань), а другі – стихійно. Великі соціальні групи – довготривалі, сталі спільноти людей, які існують у масштабах усього суспільства. Саме вони є основними суб’єктами розвитку суспільства: студенти, армія, учні, викладачі, робітники. До великих соціальних груп належить також нація, яка часто стає центром подій сучасної світової історії.

4. Проблема взаємодії людини, суспільства і природи – одна з найактуальніших проблем у соціальній філософії. Ця проблематичність пояснюється, насамперед, різким зростанням т.зв. антропного впливу суспільства на навколишнє середовище, споживацьким ставленням до неї. Виділяють такі етапи взаємодії людини і природи:

а) етап економіки, який проявляється у присвоюванні матеріальних благ: первісна людина жила збиранням, мисливством, рибальством, використовуючи примітивні знаряддя праці, впливаючи на природу лише фактом присутності в ній.

б) етап економіки, пов’язаний з виробництвом матеріальних благ (від виникнення землеробства і скотарства до появи капіталістичних відносин): підсилюється вплив людства на природу, що в локальних масштабах призводить до негативних екологічних наслідків.

в) етап техногенної цивілізації (від англійської промислової революції XVII-XVIII ст. до середини ХХ ст.): тут головним стає принцип панування людини над природою, який спирається на прагнення до безмежного науково-технічного прогресу. В природознавстві домінує ідея випробування природи, вона розглядається як невичерпна комора і як об’єкт інтенсивної перетворюючої діяльності – у підсумку екологічна ситуація досягає стану екологічної кризи.

г) етап ціннісної переорієнтації ставлення до природи (від 70-х рр. ХХ ст. до нашого часу): спроба перегляду світоглядних установок техногенного суспільства, розгляд людства і природи як рівноправних і взаємозалежних партнерів, відносини між якими треба гармонізувати. Практичні контури такої ціннісної переорієнтації закладаються виникаючим „інформаційним суспільством” , основоположна ідея якого полягає у тому, що інформатика, комп’ютери та мікроелектроніка повинні змінити в кращу сторону як саме суспільство, так і його взаємодію з природою. Більшість людей у такому суспільстві будуть зайняті у сфері послуг і виробництві інформації, що позитивно вплине на стратегію організації праці, умови життя, роботу транспорту, а через них – і на всю екологічну ситуацію.

Активно використовуючи природні ресурси на основі вдосконалення технологій та виробництва, людство (правда не все) досягло колосальних успіхів: напр. за останні 100 років людство збільшило в 1000 разів енергетичні запаси, кожні 15 років у розвинутих країнах подвоюється загальний обсяг товарів і послуг. Хоча людство починає важко розраховуватися за технічні досягнення цивілізації: змінився склад біосфери, накопичується вуглекислота в атмосфері, забруднюється повітря (наприклад, запиленість від початку і до кінця ХХ ст. зросла на 20 %). Тому у нових для людства умовах взаємодію суспільства і природи треба будувати так, щоб розвиток суспільства не завдавав шкоди природі, а навпаки, сприяв розвитку, а також створити умови, при яких повніше враховувався б природній фактор.

б) У сучасній науці такий підхід до вирішення проблем взаємодії суспільства і природи отримав назву коеволюція. Коеволюція – це сукупність поглядів, згідно яких суспільство і природа – це соціоприродна система, де гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування природного і навпаки. Інакше кажучи, подальший розвиток суспільства неможливий без узгодження з розвитком природи. Система людина-суспільство-навколишнє середовище – це досить жорстка система, елементи якої самовизначають один одного (тут доречна аналогія з принципом антропності, досить популярним у сучасній науці: всі світові константи, такі як швидкість світла, гравітаційна стала і інші між собою пов’язані настільки точно, що навіть незначна зміна їх величин, наприклад на долю процента, перетворила б Всесвіт на зовсім інший світ). Коеволюція через це вчить необхідності досліджувати взаємозв’язки суспільства і природи та враховувати їх характер у практичній діяльності людини. Мова йде не про перетворення природи, а про адаптацію до неї, збереження розвитку екосистем, створення там такого штучного середовища, яке б не деформувало природне середовище існування людини. За оцінками зарубіжних вчених щорічні втрати України від неефективного, нераціонального природокористування та забруднення навколишнього середовища складають від 15 до 20 % національного доходу, і цей відсоток є одним з найбільших у світі. Сучасне світове виробництво, взявши від природи 100 одиниць речовини, використовує всього 3-4, а 96 одиниць викидає до навколишнього середовища у формі отрутної рідини. В сучасних умовах коеволюція ставить вимогу виробити нову політику з екологічних питань, новий екологічний вимір матеріального виробництва, культури, тощо. Актуальними стають поняття „екологічні шляхи наукового пізнання”, „екологічний стиль мислення”, „екологічна культура”, „екологічна раціоналізація”,„екологічна оптимізація” (структурна перебудова виробництва) та ін.

в) Одним із найважливіших понять соціальної філософії є поняття „географічного середовища” – сфери, в межах якої людина реалізує свої творчі сили. Географічне середовище – це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених у процес суспільного життя, і які, таким чином, є необхідними умовами існування і розвитку суспільства. До географічного середовища належать: земна кора із корисними копалинами, ґрунти, ліси, води, болота, рослинний і тваринний світи, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто це та частина природи, яка є об’єктом діяльності людини, виробництва. Із розвитком суспільства географічне середовище розширюється, до його складу залучаються Північний і Південний полюси, дно океанів, космічний простір, тощо, а також якісно змінюється, зокрема, створюється нова природа: нові сорти дерев, рослин, нові породи тварин (методами селекції), сади, парки, створюються нові міста, озера, будуються електростанції, штучні моря, тощо. Отже, абсолютно впевнено можна сказати, що наш сучасник живе практично в інших природних умовах, ніж його предок 1000 років на

Читайте також:

1. Антиукраїнська політика російського царизму. Посилення централізаторсько-шовіністичних тенденцій
2. Висловлення й думка
3. Виховання, школа і педагогічна думка у Стародавньому Римі. Педагогічні ідеї М.Ф.Квінтіліана
4. Власне українська лексика, її фонетичні та словотвірні ознаки
5. Всеукраїнська школа волонтерів
6. Господарська система та економічна думка Західної Європи в ХІ – ХV ст.
7. Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка. 1 страница
8. Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка. 10 страница
9. Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка. 11 страница
10. Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка. 12 страница
11. Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка. 13 страница
12. Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка. 14 страница

Переглядів: 4119