• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Земельний кодекс України 1990 р.

У 1989-1990 pp. почалося розроблення нового Земельного кодексу (далі - ЗК) України, а 18 грудня 1990 р. він був прий­нятий Постановою Верховної Ради України № 562-12. 13 бе­резня 1992 р. до даного Кодексу були внесені деякі зміни, зат­верджені Законом України¹² № 2126-12.

Завданням ЗК було регулювання земельних відносин з метою створення умов для національного використання й охо­рони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості грунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю.

¹² Земельний кодекс України. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 25. - С.354. 36

ЗК поділяв усі землі України за критерієм їх цільового при­значення на сім категорій:

? землі сільськогосподарського призначення;

? землі населених пунктів;

? землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;

? землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

? землі лісового фонду;

? землі водного фонду;

? землі запасу.

Розпоряджалися цими землями Ради: сільські, селищні, міські, районні, обласні, Верховна Рада Автономної Республі­ки Крим, Верховна Рада України.

ЗК закріплював три форми власності на землю: приватну, колективну, державну. Всі форми були рівноправними.

Право колективної та приватної власності на землю, а також право постійного користування землею посвідчувалися дер­жавними актами. Форми цих актів затверджувалися постано­вою Верховної Ради України від 13.03.92 р. № 2201-XII. Орган­ізація виготовлення бланків державних актів і забезпечення ними місцевих Рад покладалися на Кабінет Міністрів України.

З метою забезпечення Рад, зацікавлених юридичних, фізич­них осіб вірогідними необхідними відомостями про природний, господарський стан та правовий режим земель запроваджував­ся державний земельний кадастр.

Об'єктом державної власності стали всі землі за винятком тих земель, які передані у колективну та приватну власність.

Суб'єктами права державної власності виступали Ради: Вер­ховна Рада України - на землі загальнодержавної власності, обласні, районні, міські, селищні і сільські Ради - на землі в межах своїх територій (за винятком земель загальнодержавної власності).

Землі державної власності передавалися як у колективну, так і у приватну власність. Разом з тим ст. 4 Кодексу містить

Земельне право України

Розділ II. Історія земельного права

перелік земель, які не підлягають передачі ні у приватну, ні у колективну власність.

Кодекс регулював право колективної власності на землю. Суб'єктами цього права могли виступати: колективні сільсько­господарські підприємства; сільськогосподарські кооперативи; садівницькі товариства; сільськогосподарські акціонерні товари­ства. Суб'єкти права колективної власності здійснюють розпо­рядження власними земельними ділянками за рішенням вищого органу управління - загальних зборів.

У колективну власність земля передавалась безоплатно. Передача земельних ділянок у колективну власність здійсню­валась тими Радами, на території яких розташовані земель; ;і ділянки.

Члени суб'єктів колективної власності (за винятком членів садівницьких товариств) мали право у разі виходу одержати свою частку землі в натурі (паювання). Порядок паювання землі регулювався Указом Президента України від 08.08.95 р. № 720/ 95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям". Згідно з Указом паювання землі проводилося як під час член­ства, так і в разі виходу з членства колективного суб'єкта. Паю­вання без виходу з членства здійснювалося без виділення паю в натурі, а при виході з членства - з виділенням земельної ділян­ки в натурі (на місцевості). У першому випадку документом, що посвідчував право на частку, був сертифікат, а в другому- дер­жавний акт на право приватної власності на земельну ділянку.

Право на земельну частку кожний член міг передавати за спадком згідно з законодавством, але з урахуванням вимог ста­туту суб'єкта колективної власності. У разі продажу частки пріо­ритетне право на її придбання належало іншим співвласникам.

Суб'єктами права на одержання земельних ділянок у приват­ну власність були громадяни України. Іноземцям та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передавалися.

Передача земельних ділянок громадянам України проводи­лася Радами, на території яких розташовані земельні ділянки.

За плату передавалися у власність громадян земельні ділян­ки для ведення селянського (фермерського) господарства по­над середню земельну частку.

За загальним правилом надана громадянинові у власність земельна ділянка не могла бути об'єктом застави. Винятком було зобов'язання з участю кредитної установи. Ця заборона не стосувалася земельних ділянок, набутих громадянами у власність на інших підставах (в порядку дарування, купівлі-продажу тощо).

Що стосується колишніх (до націоналізації) землевласників, то такі землі поверненню ні їм, ні їх спадкоємцям не підлягали.

Закріплювалось два види користування землею: постійне і тимчасове. Тимчасове землекористування, у свою чергу, под­іляється на короткострокове - до трьох років і довгострокове -від трьох до 25 років. Постійним є землекористування без заз­далегідь встановленого строку.

Як у постійне, так і в тимчасове користування землі нада­валися із земель, що перебували у державній власності, Рада­ми, на території яких розташовані земельні ділянки.

Що стосується земель, які перебували у колективній і при­ватній власності, то власники цієї землі могли передавати її у тимчасове користування за цивільно-правовим договором та­ким суб'єктам і для таких потреб:

? громадянам України для городництва, сінокосіння і випа­сання худоби;

? підприємствам, установам, організаціям для несільськогос-подарських потреб.

У разі успадкування земельних ділянок неповнолітнім громадянином ці ділянки могли бути надані в оренду до досяг­нення цією особою повноліття, але під контролем відповідної сільської, селищної, міської Ради.

Умови оренди землі, конкретні строки та розмір орендної плати визначалися договором оренди між орендодавцем і орен­дарем. Після закінчення передбаченого договором строку орен­дар мав переважне право на поновлення договору оренди. Якщо предметом оренди були земельні ділянки сільськогоспо-

Земельне право України

дарського призначення, то орендарі мали переважне право на одержання цих ділянок у власність. Однак це не стосувалося

орендарів:

♦ спільних підприємств; міжнародних об'єднань і органі­зацій з участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб; підприємств, що повністю належать інозем­ним інвесторам; іноземних держав; міжнародних органі­зацій; іноземних юридичних осіб та фізичних осіб без

громадянства. Державне управління в галузі використання та охорони земель покладалося на Кабінет Міністрів України, Уряд Авто­номної Республіки Крим, місцеві Ради і місцеві державні адмі­ністрації, Державний комітет України по земельних ресурсах та його органи й деякі інші державні органи.

Передачу земельних ділянок як у колективну, так і в при­ватну власність здійснювали ті Ради, на території яких розта­шовані земельні ділянки.

Вирішення питання про передачу землі, що пребувала у державній власності, у власність або користування іншим осо­бам було виключним правом Ради, тобто на Ради такого обо­в'язку не покладалось. Виняток з цього правила містила лише ст. 5 З К щодо надання земельної ділянки для ведення селянсь­кого (фермерського) господарства.

Кодекс обмежував право власників земельних ділянок, пе­реданих їм Радами у власність, щодо розпорядження цими зе­мельними ділянками: вони протягом 6 років не могли будь-яким способом відчужувати ці земельні ділянки за винятком пере­дачі їх у спадщину, або відчуження Раді на тих же умовах, на яких ця земля була передана власникам. Власник мав право, при наявності поважних причин, звернутися до суду з позовом про скорочення цього шестирічного строку. Разом з тим слід зазначити, що дія цього обмеження зупинена Декретом Кабі­нету Міністрів України від 26.12.92 р. № 15-92 щодо громадян України, яким земельні ділянки передані у приватну власність в межах норм, встановлених Земельним кодексом: для веден­ня особистого підсобного господарства; для будівництва і об-

Розділ II. Історія земельного права

слуговування жилого будинку і господарських будівель (при­садибна ділянка); для садівництва; для дачного і гаражного будівництва.

Громадянам України у приватну власність могли передава­тися землі як із земель запасу, так і з земель, що були раніше їм надані.

Для одержання у власність земельних ділянок із земель за­пасу громадяни подавали заяву до сільської, селищної, міської Ради за місцем розташування земельної ділянки, у якій вказу­вали бажаний розмір та місцезнаходження ділянки, мету її ви­користання, склад своєї сім'ї. Якщо Рада погоджувалася на пе­редачу земельної ділянки у власність громадянину, то вона замовляла землевпорядній організації проект відведення зе­мельної ділянки, який погоджувався з відповідними органами (природоохоронними, архітектури, санітарними, землевпоряд­ними) та сільською чи селищною Радою. Рішення про переда­чу земельної ділянки із земель запасу у власність громадянина приймала районна (міська) Рада.

Рішення про передачу громадянам у власність тих земель­них ділянок, які раніше були надані їм у користування, прий­малося сільською (селищною) Радою за місцем розташування земельної ділянки на підставі заяви громадянина про бажаний розмір земельної ділянки, мету та місцезнаходження.

Заяви громадян вирішувалися в місячний строк. Для цих цілей громадянам безоплатно передавалися у власність зе­мельні ділянки один раз, про що Радою робиться відмітка у паспорті громадянина.

Колективним сільгосппідприємствам, сільгоспкооперативам та сільськогосподарським акціонерним товариствам земельні ділянки передавалися у колективну власність сільськими (се­лищними) Радами за місцем розташування земельної ділянки.

Земельні ділянки, які перебували у приватній або колек­тивній власності, могли бути придбані за договором купівлі-продажу. Такий договір підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню і наступній реєстрації у сільській, селищній, міській Раді, на території якої розташована земельна ділянка.

Земельне право України_______________________

Земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства понад площу, яка передавалася безоплатно, мог­ла бути придбана громадянами у місцевих Рад за їх рішенням, на підставі якого укладався договір купівлі-продажу, котрий також підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню.

Договір купівлі-продажу був підставою для видачі держав­ного акта на право власності на земельну ділянку.

З К визначалися повноваження кожної ланки Рад щодо на­дання земельних ділянок у користування. Сільські, селищні, міські Ради надавали земельні ділянки у межах відповідно села, селища, міста для будь-яких потреб із земель сіл, селищ, міст.

Сільські і селищні Ради надавали земельні ділянки із земель поза межами сіл, селищ для: будівництва шкіл, лікарень, об'єктів сфери послуг; сільгоспвикористання; ведення селянського (фер­мерського) господарства; особистого підсобного господарства; індивідуах ьного житлового, дачного і гаражного будівництва; індивідуального і колективного садівництва, городництва, сіно­косіння і випасання худоби; традиційних народних промислів.

Районні і міські (з районним поділом) Ради надавали земельні ділянки тільки поза межами населених пунктів: із земель запасу

- для сільгоспвикористання; із земель лісового і водного фондів

- для ведення лісового і водного господарства; для ведення се­лянського (фермерського) господарства - у випадку, коли сільська або селищна Рада відмовила у наданні такої ділянки.

Обласні Ради надавали земельні ділянки також лише із зе­мель поза межами населених пунктів для: будівництва шляхів, ліній електропередачі і зв'язку, трубопроводів; осушувальних і зрошувальних каналів та інших лінійних споруд; в інших ви­падках за винятком тих, коли земля надається сільськими, се­лищними, міськими Радами та Верховною Радою України.

Верховна Рада України надавала земельні ділянки в тих випадках, коли для вилучення цих земель встановлено особли­вий порядок.

З К встановлював пріоритетність надання земель для сільськогосподарських потреб. Віднесення земель до придатних для таких потреб проводилося за даними державного кадастру.

Розділ II. Історія земельного права

Встановлювалося, що для несільськогосподарських потреб надаються землі, як правило, не придатні для ведення сільсько­го господарства.

Встановлювалися підстави припинення права користуван­ня земельною ділянкою. Такими підставами були: добровільна відмова від земельної ділянки, закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; припинення діяльності підприємства, установи, організації чи селянського (фермерського) господар­ства; систематична несплата у встановлені строки земельного податку чи орендної плати; нераціональне використання зе­мельної ділянки; використання землі не за цільовим призначен­ням; невикористання протягом одного р. земельної ділянки, наданої для сільгоспвиробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; вилучення земель в порядку, встановленому законом; використання земельної ділянки спо­собами, які призводять до зниження якості землі.

Припинення права користування землею проводилося відповідними Радами, а в окремих випадках, при незгоді зем­лекористувача, - в судовому порядку.

Статті ЗК регулювали вилучення (викуп) земель.

Таке вилучення (викуп) могло мати місце, по-перше, за зго­дою власника (землекористувача) і, по-друге, з метою передачі земді у власність або надання у користування. Про вилучення (викуп) земельної ділянки відповідна Рада приймає рішення.

ЗК встановлював платність користування землею.

І власники землі, і землекористувачі були зобов'язані щоріч­но сплачувати плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати. Плата була диференційованою в залежності від якості земельної ділянки, її місцезнаходження, виходячи з када­стрової оцінки земель. Верховна Рада України встановлювала ставки земельного податку, порядок оподаткування, а також гра­ничні розміри орендної плати за договором оренди. Плата за землю надходила до бюджетів тих сільських, селищних, міських Рад, на території яких знаходилися земельні ділянки.

Від плати за землю звільнялися: заповідники, національні і дендрологічні парки, ботанічні сади, заказники (крім мисливсь-

Земельне право України__________________________

ких), дослідні господарства науково-дослідних установ і на­вчальних закладів сільськогосподарського профілю; державні сортовипробувальні станції та сортодільниці, а також землі рад­госпів, що використовуються цими станціями і дільницями для випробування сортів сільськогосподарських культур; заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпе­чення, дитячі санаторно-курортні і оздоровчі, а також навчаль­но-виховні заклади; заклади фізкультури і спорту, за винятком кооперативних і приватних; благодійні фонди; інваліди І ти II груп, учасники Великої Вітчизняної війни і прирівняні до них особи, пенсіонери; особи та громадські об'єднання, які постраж­дали від Чорнобильської катастрофи. Новостворювані селянські (фермерські) господарства звільняються від плати за землю протягом 3-х років.

ЗК визначалися права і обов'язки власників землі та зем­лекористувачів, захист і гарантії їх прав.

Вони мають право самостійно господарювати на землі, ви­користовувати у встановленому порядку для потреб господар­ства наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти; зводити будівлі і споруди за погодженням із сільською, селищною, міською Ра­дою, а на орендованих ділянках - і за погодженням з район­ною Радою, іншим орендодавцем; мають право власності на посіви і посадки сільгоспкультур і насаджень, вироблену сільгоспродукцію і доходи від її реалізації та ін. Громадянин України, якому земельна ділянка належала на праві приватної власності, міг укладати договір застави з кредитною установою.

Власники земельних ділянок і землекористувачі були зобо­в'язані використовувати землю за цільовим призначенням та дотримувати умов її надання; ефективно використовувати зем­лю, дотримувати природоохоронної технології виробництва, здійснювати встановлені ст. 84 заходи по охороні земель; своє­часно сплачувати земельний податок або орендну плату за зем­лю; не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів; додержувати правил добросусідства (дозво­ляти власникам і користувачам земельних ділянок прохід до

Розділ II. Історія земельного права

доріг загального користування, не чинити перешкод у прове­денні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій, вживати заходів до недопущення можливості стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних доб­рив на суміжну земельну ділянку) й ін.

Кодекс встановлював, що громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної суміжної власності, користуються і розпоряджа­ються земельною ділянкою спільно. Якщо названі об'єкти на­лежали громадянам на праві спільної часткової власності, то використання і розпорядження земельною ділянкою визнача­лися співвласниками цих об'єктів пропорційно їх часткам у спільній власності. У разі недосягнення співвласниками згоди спір вирішувався судом.

Закон охороняв права власників земельних ділянок і зем­лекористувачів. Звернення стягнення на земельну ділянку по боргових зобов'язаннях власника могло мати місце лише за рішенням суду і тільки при умові відсутності у боржника іншого майна, на яке згідно із законодавством могло бути звернено стягнення. Однак якщо землевласником був грома­дянин, то звернення стягнення на земельну ділянку було можливе лише в одному випадку - коли земельна ділянка є предметом застави.

Спори про розмежування території сіл, селищ, міст, районів, областей вирішувалися вищестоящою Радою.

Спори з приводу суміжного землекористування: додержан­ня меж, правил добросусідства (зокрема, щодо обов'язку влас­ника або землекористувача дозволити власникам або землеко­ристувачам сусідньої ділянки прохід до доріг загального користування для спорудження на суміжній ділянці необхідних комунікацій, вжиття заходів до недопущення можливості сто­ку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та міне­ральних добрив на суміжну ділянку тощо) розглядаються об­раною відповідною Радою узгоджувальною комісією, а при недосягненні згоди - судом. Відповідно до ч.2 ст. 124 Консти­туції України такі спори могли розглядатися безпосередньо

Читайте також:

1. Http://www.minjust.gov.ua Міністерство юстиції України
2. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
3. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
4. Q Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України – 1996 - № 30 – Ст. 141
5. V. Постанови Пленуму Верховного Суду України
6. VI. Накази Генерального прокурора України
7. XVIII. Особливості прийому та навчання іноземців та осіб без громадянства у вищих навчальних закладах України
8. А/. Верховна Рада України.
9. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
10. Аграрні закони України
11. Агровиробничі групи грунтів України
12. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства

Переглядів: 1429