• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Самовдосконалення

• Активно шукає можливості для поповнення свого інтелектуального багажу та постійно вчиться, як на роботі, так і на формальних навчальних програмах.

30.2. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ДОКУМЕНТИ ЩОДО РОЗВИТКУ І ФУНКЦІОНУВАННЯ МОВ В УКРАЇНІ.

Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу.

Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.

Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної мовної політики.

Концепція державної мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині.

Мовна ситуація - "ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення" ⁹.

Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст. 10), Закон України "Про мови в Українській PCP", "Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: "Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя".

Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові: "Конституцією України статус державної надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі". Намагання надати статус державної якійсь іншій мові - це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.

Отже, Конституційний Суд України робить вмотивований, обґрунтований висновок: "Таким чином, положення Конституції зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб під час виконання ними службових обов'язків у роботі й діловодстві тощо, органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України".

31.2. СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ.

Сьогодні Україна переходить від індустріального суспільства до інформаційного. На сучасному етапі інформаційна політика України здійснюється в умовах, коли концепція інформаційного суверенітету перебуває на стадії формування. Водночас інформаційна галузь належить до стратегічних інтересів будь-якої країни й потребує особливої уваги, тому на сьогодні дослідження теми державної політики є актуальним.

На розвиток і захист свого інформаційного середовища та створення позитивного іміджу своїх країн у світі розвинені держави виділяють чималі кошти. У нас же ця галузь значною мірою перебуває на периферії суспільного розвитку. Нині, як ніколи, потрібно не тільки досліджувати й вивчати інформаційну галузь України, а й вживати конкретних заходів щодо відновлення та розбудови інформаційного середовища та приведення національного законодавства у відповідність зі світовими нормами.

Державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:

· забезпечення доступу громадян до інформації;

· створення національних систем і мереж інформації;

· зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

· забезпечення ефективного використання інформації;

· сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

· створення загальної системи охорони інформації;

· сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України;

· сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців [4].

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції (ст. 6 Закону України “Про інформацію”).

32.2. МЕХАНІЗМИ СПІВПРАЦІ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄС.

Протягом багатьох років правові засади співпраці між Україною та європейськими інтеграційними об'єднаннями визначалися, насамперед, Угодою про партнерство та співробітництво (УПС), укладеною у червні 1994 р. між європейськими співтовариствами, їх державами-членами, з одного боку, та Україною - з іншого, міжнародними угодами, які стали засобом імплементації положень УПС, актами органів Євросоюзу. Зазначена угода являла собою угоду першого покоління, яка була спрямована на започаткування сталих відносин між партнерами.

Головною метою УПС було поступове наближення України до європейських співтовариств і сусідніх регіонів та її інтегрування до світової торговельної системи. УПС мала підготувати країну до вступу до СОТ.

Вступ до СОТ був визнаний сторонами угоди передумовою для укладання нової угоди про створення зони вільної торгівлі.

В основу УПС були покладені такі принципи, як забезпечення захисту прав людини і демократії.

Виконання угоди мало сприяти політичним, економічним і правовим реформам в Україні.

УПС регулювала широкий спектр відносин з ЄС. Вона містила положення, що передбачали політичний діалог, лібералізацію взаємної торгівлі, розвиток підприємницької та інвестиційної діяльності, співробітництво в економічній, соціальній, фінансовій, освітній, науковій, космічній, кримінальній та інших сферах, наближення законодавства України до законодавства ЄС, фінансову та технічну допомогу з боку європейських співтовариств, створення інституцій його механізму для проведення регулярних міжурядових консультацій та розв'язання суперечок.

УПС належала до рамкових угод. Імплементація багатьох її положень повинна була здійснюватися шляхом укладання інших міжнародних угод сторонами. При цьому розподіл повноважень між сторонами угод з імплементації УПС з боку Євросоюзу залежав від розподілу їхньої компетенції в установчих договорах про європейські інтеграційні об'єднання. Зокрема, у торговельних відносинах з Україною Співтовариство виступало від свого імені в рамках спільної торгівельної політики.

У межах УПС діяв політичний діалог. Він здійснювався переважно за допомогою органів співробітництва, створених у рамках УПС, до яких належали Рада з питань співробітництва, Комітет з питань співробітництва та Комітет з парламентського співробітництва. Він проходив на кількох рівнях: проведення консультацій на вищому рівні, в межах Ради з питань співробітництва на міністерському рівні. Були передбачені також зустрічі з трійкою держав Євросоюзу. Політичний діалог здійснювався також на рівні вищих посадових осіб, через дипломатичні канали, шляхом обміну політичною інформацією тощо.

Головне призначення політичного діалогу полягало у забезпеченні зближення та тісного співробітництва між Україною та Євросоюзом як у політичній, так і в економічній галузях.

УПС передбачала створення органів співробітництва сторін на паритетних засадах. До них належали насамперед Рада з питань співробітництва, Комітет з питань співробітництва та Комітет з парламентського співробітництва.

У межах своїх повноважень Рада з питань співробітництва стежила за належним виконанням УПС, розглядала найбільш значні питання співпраці, що виникали в рамках угоди, забезпечувала політичний діалог між сторонами, вирішувала суперечки. Основними актами, які приймала Рада з питань співробітництва, були рекомендації.

Ще однією ланкою інституційного механізму УПС став Комітет з питань співробітництва. Він допомагав Раді при виконанні нею своїх функцій.

Для співпраці сторін на парламентському рівні було створено Комітет з парламентського співробітництва.

У випадках виникнення спорів щодо застосування або тлумачення угоди сторони могли звертатися до Ради з питань співробітництва, яка виносила рекомендації. Крім того, спір міг бути вирішений шляхом ухвалення призначеними сторонами та Радою з питань співробітництва мировими посередниками рекомендацій.

УПС стала перехідним етапом на шляху підготовки України до підписання УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ З ЄВРОСОЮЗОМ.

Органи співпраці, створені в межах УПС, продовжують визначати параметри відносин сторін.

В листопаді 2013 року на саміті у Вільнюсі очікувалось підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Однак, 9 листопада в Росії відбулася таємна зустріч президентів Януковича і Путіна, зміст якої залишається невідомим. Після цього українська влада різко змінила риторику і 21 листопада 2013 Кабінет міністрів України вирішив призупинити процес підготовки до підписання угоди з Євросоюзом. Внаслідок цього, по всій Україні розпочались масові акції протесту. 21 березня 2014 року, була підписана політична частина угоди асоціації з Європейським Союзом. Економічну частину угоди було підписано 27 червня 2014 року.

33.2. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ.

На сьогодні перед Україною постало досить складне та відповідальне завдання, пов’язане з інтеграцією нашої держави до європейської спільноти. Не буде перебільшенням сказати, що від реалізації зазначеного завдання залежить подальше політичне, економічне та соціальне зростання держави, оскільки сучасні світові тенденції, більшість із яких мають, на жаль, негативний характер (фінансові та економічні кризи, катастрофи, тероризм тощо), зобов’язують держави об’єднуватися для спільного подолання як кризових явищ, так і для реалізації позитивних проектів.

Вигідне геополітичне положення України робить її надзвичайно важливим партнером для більшості європейських країн, об’єднаних у Європейський Союз. Виходячи з цього, євроінтеграційні плани Української держави є важливими не тільки для неї самої, але і для Європейського Союзу в цілому. Проте для досягнення євроінтеграційних цілей Україна має виконати значну кількість передумов, що, як наслідок, покладає на її органи чималу кількість додаткових та надзвичайно відповідальних обов’язків, зокрема: приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних та європейських правових актів; посилення стабільності та ефективності інституцій, що забезпечують демократію та верховенство права; подальше проведення судової та правової реформ для забезпечення незалежності судової влади та зміцнення її адміністративної дієздатності, а також забезпечення неупередженості та ефективності прокуратури; запровадження ефективних заходів зниження рівня бідності та підвищення рівня зайнятості, спрямованих на суттєве зменшення кількості населення, що перебуває за межею бідності, та посилення соціальної інтеграції, включаючи стабільну систему освіти, охорони здоров’я та інших соціальних послуг для всіх верств населення тощо.

В листопаді 2013 року на саміті у Вільнюсі очікувалось підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Однак, 9 листопада в Росії відбулася таємна зустріч президентів Януковича і Путіна, зміст якої залишається невідомим. Після цього українська влада різко змінила риторику і 21 листопада 2013 Кабінет міністрів України вирішив призупинити процес підготовки до підписання угоди з Євросоюзом. Внаслідок цього, по всій Україні розпочались масові акції протесту. 21 березня 2014 року, була підписана політична частина угоди асоціації з Європейським Союзом. Економічну частину угоди було підписано 27 червня 2014 року.

Перед органами виконавчої влади України постає чимала кількість завдань, пов’язаних з нормативним, правовозастосовчим та організаційним забезпеченням євроінтеграційних процесів.

Аналіз системи органів виконавчої влади, відповідальних за забезпечення євроінтеграційних процесів, свідчить про наявність чималої кількості проблем у цій сфері:

по-перше, це відсутність чіткої та скоординованої системи суб’єктів, які діють у сфері євроінтеграції України, у зв’язку з чим політику України у сфері розбудови такої системи важко назвати виваженою та послідовною (свідченням цього є постійні створення та ліквідації певних державних структур, покликаних працювати у цій сфері);

по-друге, неефективність функціонування колегіальних органів (рад та комітетів), що пов’язано як із їх постійною трансформацією, так і з включенням до їх складу керівників центральних органів виконавчої влади, які через завантаженість поточними питаннями функціонування міністерств (державних комітетів), навряд чи можуть необхідною мірою зосередитися на питаннях євроінтеграційної політики;

по-третє, відсутність єдиного загальнонаціонального органу виконавчої влади, відповідального за забезпечення реалізації євроінтеграційної політики, який би акумулював у собі максимальний перелік обов’язків, завдань та повноважень у сфері інтеграції України до Європейського Союзу.

Система нормативних актів, які визначають правові засади євроінтеграційної діяльності органів виконавчої влади, має такі властивості:

1) складається з багатьох різнорідних частин – окремих підсистем нормативних актів – системи міжнародних (європейських) нормативних актів, системи міждержавних нормативних актів та системи національних (українських) нормативних актів;

2) постійно перебуває у стані розвитку, який обумовлюється дією на цю систему, з одного боку, систем вищого рівня, а з іншого – постійними трансформаціями, які відбуваються в межах кожної з підсистем, що утворюють цю систему;

3) характеризується постійним ускладненнями як кількісного, так і якісного порядку;

4) кожна з підсистем нормативних актів, що закладають правове підґрунтя для євроінтеграційної діяльності органів виконавчої влади, характеризується певними, подекуди суттєвими особливостями;

5) система нормативних актів, що закладають правове підґрунтя для євроінтеграційної діяльності органів виконавчої влади, несе певне функціональне навантаження, яке характеризується комплексним характером, пов’язаним із необхідністю узгодження діяльності вітчизняних органів виконавчої влади у процесі їх євроінтеграційної діяльності не тільки між собою, але і з:

а) європейськими інституціями;

б) міждержавними суб’єктами;

в) з українським парламентом, Президентом України, органами судової влади, органами прокуратури.

34.2. ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ.

Обчислювальна техніка і засоби зв'язку міцно ввійшли в сучасне життя, і подив викликає вже не їхня наявність, а скоріше, відсутність чи недостатньо ефективне використання. Рівень комп'ютеризації українських комерційних структур і громадян поки нижче, ніж у ряді провідних країн Європи і США, але розрив поступово скорочується. А от ситуація з освоєнням інформаційних і комунікаційних технологій (ІКТ) органами державного управління стала причиною обґрунтованого занепокоєння українського суспільства.

Задачі сучасного суспільства можна вирішити, тільки застосовуючи сучасні засоби. Можна тимчасово відкласти впровадження інформаційних технологій ціною збільшення державного апарату, зниження рівня оплати праці в державному секторі, погіршення умов розміщення державних установ. Але це поставить під загрозу виконання багатьох державних функцій і в кінцевому підсумку завдасть істотної шкоди репутації і інтересам держави.

Об'єктивних причин відкладати впровадження сучасних ІКТ у державному секторі немає. Формальною констатацією цього факту з боку держави повинно бути, наприклад, створення державної цільової програми «Електронна Україна». Задачею українського бізнесу в зв'язку з цим повинна стати допомога органам державного управління в її практичній реалізації.

Читайте також:

1. Вимоги самовдосконалення.
2. Наукова організація праці викладача як чинник його професійного самовдосконалення. Психолого-педагогічна структура діяльності викладача.
3. Психологічна саморегуляція та самовдосконалення
4. Самовдосконалення менеджера
5. Самоосвіта – процес самостійного здобуття знань, умінь і навичок. І самовиховання і самоосвіта – дві сторони одного процесу – самовдосконалення.
6. Структура процесу самовдосконалення
7. Тема 7. Моральне виховання та самовдосконалення особистості.

Переглядів: 486