• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Складові ефективності системи державного управління

Ефективність роботи системи державного управління визначається трьома складовими:

· ефективністю взаємодії з громадянами і підприємствами;

· ефективністю внутрішньої роботи кожної установи окремо;

· ефективністю взаємодії органів влади між собою.

Інформаційні технології не є панацеєю, але з їх допомогою можливе істотне підвищення ефективності всіх трьох ланок. Впровадження інформаційних технологій, як показує практика, призводить до оптимізації організаційних процедур, роблячи їх більш простими і логічними.

Очікувані від впровадження інформаційних технологій результати можна розділити на два класи – стратегічні і тактичні.

Тактичні результати пов'язані в основному із скороченням витрат. Їх досить легко визначити і виміряти. Оцінювані в грошовому вимірі переваги можуть бути розраховані на основі підрахунку того, скільки можна забрати фізичних шаф для зберігання документів, скільки площ звільнити, наскільки можна скоротити штат (чи, принаймні, уникнути його росту), скільки часу заощадять організації і громадяни, які взаємодіють з органами влади тощо.

Очікувані стратегічні результати — це поліпшення якості прийнятих рішень, підвищення довіри громадян до влади, істотне зниження прямих і непрямих суспільних витрат на утримання органів влади. На досягнення цих цілей саме й повинна бути орієнтована програма «Електронна Україна».

35.2. ВИЗНАЧЕННЯ, ЗАВДАННЯ ТА ТИПИ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ.

Соціа́льна держава – це соціально орієнтована держава,що визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадського миру і злагоди в суспільстві.

Дослідження досвіду становлення і функціонування соціальної держави доводять відсутність її єдиної моделі не тільки у світі, а й навіть в Європі. Це пов'язано з тим, що соціальна держава є гранично загальною категорією. Саме тому вона не може бути піддана докладній правовій стандартизації. Навпаки, питання про її зміст відкривається для вільної політичної дискусії. Існує значна кількість класифікацій соціальної держави.

Т. Тілтон, Н. Ферніс у 1977 р. виділили три моделі соціальної держави:

· «Позитивна держава соціального захисту» (англо-американська й англо-саксонська моделі) – орієнтована на зрівняння шансів на добробут усіх громадян, забезпечення та гарантування «рівних можливостей». Соціальне забезпечення базується на індивідуалізмі та захисті корпоративних інтересів. Соціальна політика тут є лише засобом контролю, «амортизатором» соціальних конфліктів, а на соціальні потреби припадає доволі незначна частка держбюжету. Розвинута система соціального законодавства відсутня. Тобто це класична неоліберальна, «залишкова» модель.

· «Держава соціальної безпеки» («держава соціальної захищеності», «держава соціального захисту») – на додаток до забезпечення рівних шансів громадян створює умови повної зайнятості та гарантує всім громадянам без винятку отримання доходів не нижче прожиткового мінімуму. Вона досягає мети ліквідації бідності та знедоленості шляхом соціального страхування. Це гуманізований тип ліберальної держави.

· «Соціальна держава загального добробуту» ( «держава загального добробуту», «соціальна держава загального благоденства») — забезпечує повну зайнятість, згладжує різнию в доходах усього населення, створює численні постійні державні та громадські соціальні служби. Соціальна політика спрямована на створення рівних життєвих умов для всіх членів суспільства.

В. Намчук виділяє патерналістську, корпоративістську та етатистську моделі соціальної держави:

· Для патерналістської моделі характерне намагання досягти ефективності, використовуючи фонди на забезпечення тих членів суспільств, які найбільше потребують допомоги. Вона відрізняється низьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем. Основними умовами функціонування моделі є мінімальне втручання держави в ринкові відносини, обмежене застосування заходів державного регулювання, що не виходить за рамки вироблення макроекономічної політики.

· Корпоративістській моделі притаманна законодавчо закріплена співучасть державних і громадських структур у вирішенні проблем індивіда, групи, общини.

· Етатистська модель орієнтована на централізовану, дорогу систему соціального забезпечення, значну державну участь у соціальному обслуговуванні. Контроль за реалізацією державної соціальної політики здійснюється місцевими органами влади, підзвітними центральному уряду.

В. Гойман, беручи за критерій рівень доходів, виділяє чотири типи соціальної держави:

· егалітарний — усі члени суспільства отримують рівні блага, а отже, в економічному (матеріальному) сенсі всі є рівними;

· «роулсіанський» тип, при якому справедливою є така диференціація доходів, яка допускає відносну економічну нерівність лише тоді, коли вона сприяє досягненню вищого рівня життя незаможних членів суспільства. Це тип соціальної держави, зорієнтованої на максимальне забезпечення корисності для найменш забезпечених осіб;

· утилітарний тип передбачає максимізацію його загальної корисності для всіх членів суспільства. Інакше кажучи, більшу частину суспільного багатства повинен отримувати той, хто є більшою мірою здатний приносити (і реально приносить) користь;

· тип соціальної держави, орієнтованої на класичну модель ринку.

Отже, нині не існує якоїсь уніфікованої соціальної моделі. У силу історичних, культурних відмінностей кожна національна соціальна модель оригінальна та неповторна. Звичайно, реальна соціальна практика базується не відповідно до теоретичних моделей, а згідно з історичними, культурними, економічними і політичними умовами, тому переважають змішані моделі, в яких виділяють найхарактерніші для тої чи іншої моделі ознаки

36.2. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ.

Україна зробила свій європейський вибір, але щоб він став реальним, необхідно чітко розуміти, що в основі розвитку європейського світу лежить інноваційність економічного, соціального, політичного та культурного спрямування. А тому Україна повинна стати інноваційною нацією, щоб ЄС сприйняв її як дійсно європейську державу.

Експерти і населення, як свідчать дані цього моніторингу, вважають, що головними перешкодами на шляху України до ЄС є: 1) неспроможність влади здійснювати євроінтеграційний курс; 2) проблема співробітництва між гілками влади: 3) неготовність владної еліти здійснювати контроль за нормами і стандартами ЄС.

Але існує інша, значно глибша, проблема інтеграції до ЄС, яка лежить у площині нашої національної культури порівняно з європейською. Здається, глибинні, багато в чому архаїчні та "радянські" світоглядні уявлення українців зіштовхуються з новою для себе культурою, для якої характерний перехід від так званого модерну (культури індустріальної епохи) до постмодерну (культури постіндустріального суспільства), в центрі якого є масова особистість. Особистість цієї культури стає суб'єктом соціального, політичного і економічного розвитку.

Для Європи характерне постійне підвищення рівня суб'єктності в економіці, де людина може проявити себе вільно і відповідально через систему відносин приватної власності. Суспільство, на зразок розвинутої європейської держави, новий тип не тільки економічних, але й соціальних та інституційних відносин. Його формування являє собою еволюційний процес, який можливо прискорити, але не можна перенести на суспільство, яке не готове для цього. Готовність суспільства визначається декількома умовами та критеріями у європейському вимірі: рівнем технологічного та інтелектуального потенціалу; рівнем розвитку демократії, в тому числі й економічної; розвитком інституційної системи, яка включає як формальні, так і неформальні підсистеми; розвитком культури, в тому числі й економічної, рівнем та якістю життя.

Хоча Україна й має достатньо об'єктивних передумов для послідовного наближення до стандартів життя в країнах ЄЄ, однак головною її проблемою на шляху євроінтеграції залишаються вкрай низькі показники, порівняно з цими країнами, щодо задоволення життєво важливих потреб населення, а також атмосфера невпевненості в дієздатності та ефективності нових соціальних інституцій. До цього слід додати схильність до корупції, що стала вкоріненою рисою не тільки політичної та економічної еліти, але й масової свідомості.

Становлення України як сучасної європейської держави не може здійснюватися без ефективної інституційної системи, бо саме вона є запорукою демократичного розвитку держави на ліберальних принципах, балансу різнорівневих інтересів у суспільстві і, в кінцевому рахунку, економічного зростання. Але у процесі розбудови інституцій обов'язково слід враховувати так звані неформальні інституційні.

Крім цього, Україна повинна продемонструвати власну спроможність до послідовних і цілеспрямованих кроків не лише держави, а й усього суспільства в напрямку адаптації до критеріїв європейської інтеграції. Аргументація цього потребує подальших розробок в економічній науці, необхідне пояснення фрагментарності цінностей та інтересів з боку держави, окремих підприємств, їх здатності усвідомити вплив інтеграції на інноваційний розвиток згідно зі стратегією держави. Щоб відповідати основним параметрам держави за стандартами ЄС, Україні необхідно пройти ще довгий і тернистий шлях.

Отже, поступ України шляхом євроінтеграції передусім має бути пов’язаний із подоланням суперечливого ставлення до ринкової економіки, демократичних засад суспільного життя, цінностей і стереотипів.

Дуже важливо також враховувати і такі чинники:

Більшість українців – 58 % виступають за приєднання України до Європейського Союзу, кількість противників приєднання до ЄС збільшилася несуттєво - їх 31 %. Такі результати опитування DW-Trend в Україні за листопад 2013 року.

Наскільки важливо для Росії вступ України в МС, а для Заходу віддалення України від Росії шляхом підписання договору асоціацію з ЄС про це можна судити за заявою Олександра Кваснєвського висловленій раніше «Тут триває битва неймовірного значення і ваги». Так само Кваснєвський сказав в інтерв'ю BBC: «Складається враження, що політичне становище ускладнилося в останні місяці, але, по-моєму, самий головний фактор, який змінив підхід України – це натиск з боку Російської Федерації. Ми не знаємо, що сталося під час зустрічі президентів Путіна і Януковича в Сочі, але думаю, там були представлені такі аргументи, що, врешті-решт, Україна попросила у нас тайм-аут»,...«…тисячі людей вийшли на вулиці не за яку – то одну партію, не проти якоїсь партії, а за Європу. Це для нас дуже важлива інформація, тому що навіть у самій Європі зараз не так вже багато таких місць, навіть серед членів ЄС – де б в листопаді в дощ так сильно підтримували Європейський союз?...», і, не дивлячись на це, президент приймає «вольове» рішення – не підписувати угоду з ЄС.

В листопаді 2013 року на саміті у Вільнюсі очікувалось підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Однак, 9 листопада в Росії відбулася таємна зустріч президентів Януковича і Путіна, зміст якої залишається невідомим. Після цього українська влада різко змінила риторику і 21 листопада 2013 Кабінет міністрів України вирішив призупинити процес підготовки до підписання угоди з Євросоюзом. Внаслідок цього, по всій Україні розпочались масові акції протесту. 21 березня 2014 року, була підписана політична частина угоди асоціації з Європейським Союзом. Економічну частину угоди було підписано 27 червня 2014 року.

Швидше за все, Україна буде продовжувати рухатися шляхом євроінтеграції, але більш звивистим шляхом. НАСКІЛЬКИ ЗВИВИСТИМ , ПОКАЖЕ ЧАС.

37.2. ЗНАЧЕННЯ ПРОГНОЗУВАННЯ, ПЛАНУВАННЯ І ПРОГРАМУВАННЯ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ.

Життя сучасного суспільства неможливе без передбачення майбутнього, визначення цілей і завдань його розвитку, обґрунтування засобів досягнення поставлених цілей. Для виконання функцій ДР економічними процесами необхідно спрогнозовувати наслідки багатьох економічних явищ, щоб правильно вирішити теперішні завдання. Для цього і потрібне прогнозування на всіх ієрархічних рівнях управління.

Під прогнозом розуміють науково обґрунтоване міркування (судження) про розвиток, стан об’єкта у майбутньому, можливі шляхи і строки його досягнення. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням. Тобто прогнозування – це наукове виявлення ймовірних шляхів майбутнього розвитку явищ, процесів та закономірностей діючих економічних, соціальних та науково-технічних систем на різних рівнях (мікро-, мезо-, макрорівні).

Прогнозування поєднує у собі два елементи – передбачення і пропонування. Якщо у першому випадку описують можливі перспективи, стани, вирішення проблем майбутнього, то у другому – визначають бажаний (можливий) стан явища під впливом цілеспрямованої діяльності.

Сутність прогнозування – формування уявлень про можливий стан системи у майбутньому шляхом обробки інформації про її минуле та теперішнє.

Процес прогнозування складається з низки етапів: ретроспекції, діагнозу, проспекції.

На стадії ретроспекції досліджується історія розвитку об’єкта прогнозування (визначаються джерела прогнозної інформації; відбувається збір, зберігання та обробка інформації; з’ясовуються та уточнюються кількісні та якісні характеристики об’єкта прогнозування, методів виміру та надання інформації).

На стадії діагнозу визначається нинішній стан об’єкта прогнозування (розроблюється модель прогнозування та вибирається адекватний метод прогнозування).

Стадія проспекції – розробка самого прогнозу (за даними діагнозу складається прогноз) – оцінюється повнота інформації про об’єкт прогнозування, уточнюється; коригування прогнозної моделі відповідно до нової інформації, що надходить.

Суб’єктом прогнозування виступає держава в особі державних органів управління певного ієрархічного рівня, економічних служб органів місцевого самоврядування, економічних підрозділів підприємств та організацій різних форм власності. (Конкретними суб’єктами є – відділ прогнозів соціально-економічного розвитку, науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки з питань європейської інтеграції, Український науково-дослідний інститут проблем ринку та інші).

Макроекономічне планування – це цілеспрямована діяльність органів державного управління із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки у майбутньому та досягання їх з найменшими витратами суспільної праці. Планування передбачає розробку та обґрунтування планових показників, які характеризують розвиток економіки в майбутньому; економічних нормативів, які визначають взаємовідносини з державою, фінансово-бюджетною системою. Воно охоплює всі аспекти соціально-економічного розвитку, науку, культуру, освіту, охорону здоров’я тощо.

Завдання макроекономічного планування зводиться до забезпечення 1) макроекономічної рівноваги і збалансованості, 2) стабільного економічного розвитку (зростання), 3) високої конкурентоспроможності вітчизняної економіки, 4) соціальної справедливості та екологічної безпеки.

Макроекономічне планування як спеціальний інструмент державного регулювання економіки виконує такі функції:

1. Визначення цілей та пріоритетів розвитку національної економіки.

2. Забезпечення оптимального варіанта розвитку національної економіки (найкоротшого, найефективнішого способу досягнення поставленої мети).

3. Координація економічної діяльності суб’єктів господарювання (забезпечення інформацією, стимулювання, організація тощо).

4. Контроль за ходом реалізації цілей та завдань, оперативне регулювання умов господарювання або змін завдань економічної політики держави.

Світовій практиці відомі два основних види макроекономічного планування: директивне та індикативне.

Об’єктивна необхідність державного програмування економіки зумовлена потребою глибоких і швидких структурних змін у національній економіці та недостатньою ефективністю ринкових механізмів. Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.

Мета державного програмування полягає у забезпеченні найбільш ефективного варіанта розвитку економіки.

Програмування, як форма державного регулювання економіки, має такі особливості:

· втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коректує цей процес;

· програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише спрямовує їхню діяльність;

· основою програмування є структурне регулювання;

· програмування, як форма впливу на економіку, є системним і комплексним.

Отже, програмування – це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період.

Основу державного програмування становлять розробка і виконання державних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують як субординарні одна до одної, так і як співіснуючі і взаємодоповнюючі.

Державні програми включають комплексні програми розвитку національної економіки та спеціальні програми розвитку окремих секторів, галузей, територій.

38.2. ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ. СУТНІСТЬ, ЗАВДАННЯ ТА СТРАТЕГІЧНІ ЦІЛІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ.

Гуманітарна політика держави ставить за мету «олюднення», одуховлення всіх сфер та галузей суспільного буття, створення умов для максимальної самореалізації кожної особистості, спрямована на формування, розвиток і збереження фундаментальних загальноцивілізованих цінностей. Останнє якраз і є підгрунттям злагоди в суспільстві.

Орієнтація гуманітарної політики України саме на західноєвропейську систему цінностей має і морально-психологічні, і міжнародно-правові підстави. В ієрархії цих цінностей на першому плані, безперечно, стоять свобода та рівність людини. Свобода і рівність не декларовані, а реальні, забезпечені і системою конституційних гарантій, і діяльністю державних структур, в тому числі й правоохоронних органів.

Поруч зі свободою і рівністю в ряду найвищих гуманітарних цінностей стоїть соціальна справедливість. Здавна триває суперечка про її справжні критерії. Подолані застарілі уявлення, що такими критеріями мусять бути походження людини, її станова належність, розміри багатства. Нині все більше стає загальновизнаним розуміння того, що реальною підставою для оцінки людини, для визначення міри справедливого ставлення до неї є, перш за все, реальний внесок кожного у формування та збагачення тих вічних цінностей, які є спільним надбанням багатьох поколінь.

Розв’язання першочергових завдань гуманітарної політики України повинно здійснюватись по багатьох напрямках, усіма «гілками» державної влади та їх структурними підрозділами. Але основою єдності усіх напрямів, фундаментом зусиль повинні бути ідеї національного характеру гуманітарної політики, формування національної свідомості, захист цінностей, закріплених у Конституції України, консолідація суспільства до злагоди і праці. Головною синтезуючою ідеєю гуманітарної політики має бути її людинотворчий характер.

Державна гуманітарна політика - це системна й послідовна діяльність держави у відносинах з людиною, зокрема, суспільством в цілому, що здійснюється через органи державної виконавчої, законодавчої та судової влади при залученні громадськості й з урахуванням основних прав людини і ставить за мету досягнення високого життєвого, духовного та інтелектуального рівня особистості як у її власних інтересах, так і в інтересах України в цілому.

Поняття гуманітарної політики тісно пов’язане з поняттям соціальної політики, але якщо соціальна політика, як державна політика, спрямована на досягнення добробуту в суспільстві, покликана переважно забезпечувати фінансування соціально-культурної сфери, а за світовими стандартами, адресована лише певним категоріям населення, то гуманітарна політика є поняттям значно ширшим і включає в себе, поряд зі специфічними економіко-фінансовими заходами, заходи управлінські, політико-правові, міжнародне співробітництво тощо.

До того ж, гуманітарна політика - це не лише однобічний механізм забезпечення людського розвитку, а механізм взазмодії особи, суспільства і держави, який виявляється, з одного боку, у спрямованості на людину, покращанні умов її життя, а з другого боку - на залучення людини до державотворчих процесів, а в більш широкому розумінні - до світового співробітництва і розвитку, що сьогодні є таким важливим для становлення Української держави. У цьому полягає практичний аспект злагоди в суспільстві.

Гуманітарна політика є важливим чинником суспільного життя. Її сутність, зміст, принципи і практична діяльність її інституцій - усі ці складові потребують сьогодні підвищеної уваги. Недостатня методологічна і теоретична визначеність у цих питаннях породжує нескоординованість в гуманітарній практиці - у викладанні гуманітарних дисциплін, науковій роботі інститутів гуманітарного профілю, діяльності культурно-освітніх закладів, праці мистецьких колективів, творчих спілок, засобів масової інформації тощо.

Гуманітарна політика - це джерело і механізм гуманізації суспільства. Вона орієнтує всі сфери діяльності без винятку на людину, її потреби і їх задоволення як на головну мету, спрямовує почуття і розум людей не на розбрат і протистояння, а на взаєморозуміння і взаємоповагу, підтримання і розвиток людського в людині, а не хижацького в ній. Її метою є впровадження в суспільство ідей свободи, справедливості, демократії, солідарності, збереження миру, екологічної безпеки та інші. З цієї мети треба й виходити. Які б не були різні за змістом, сферою дії, об’єктом і суб’єктом впливу освіта, виховання, інформаційна, мистецька та інша діяльність, вони повинні базуватись на гуманістичних принципах. І це не означає цензурування гуманітарної сфери. Навпаки, це означає приведення її у відповідність з своєю гуманістичною сутністю і така відповідність є умовою єднання суспільства.

Далі необхідно визначити ті принципи, на яких має базуватися гуманітарна політика в Україні. Першим таким принципом є законність. Одним з основних завдань державотворення є побудова правової держави, що означає таку державу, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини. З цього випливає і другий принцип гуманітарної політики - проведення діяльності відповідно до основних прав людини або, іншими словами, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей. У Декларації про державний суверенітет України, Акті про незалежність Української держави, в Конституції Україна проголосила про побудову демократичної, правової, соціальної, соборної держави. Також Україною підписані основні міжнародні документи, що стосуються охорони прав людини. Отже, будь-яка державна діяльність повинна слугуватися як інтересам Української держави, так і вимогам сучасного світового розвитку. Тому наступним принципом гуманітарної політики є врахування інтересів як Української держави, так і світової спільноти. Тут мається на увазі також і орієнтація на досвід передових держав світу, зокрема європейських, у створенні повноцінного соціокультурного середовища при опорі на історичні традиції українського народу, духовний та інтелектуальний потенціал. Важливим також є принцип відкритості державної діяльності, формування довіри до влади, до держави, створення зусиллям всіх державних органів максимально сприятливих умов для розвитку гуманітарної сфери суспільства, надання рівних можливостей для кожного громадянина України.

Базуючись на цих принципах, державна гуманітарна політика, відповідно до своїх завдань, зможе стати одним з гарантів досягнення злагоди у громадянському суспільстві в Україні та її повноправному входженню у світове співтовариство.

39.2. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ.

Місцеве самоврядування є однією з найефективніших форм місцевого управління та розвитку територій. Там, де воно дійсно функціонує, де місцеве населення має реальне право та можливість самостійно вирішувати питання місцевого значення, спостерігається зростання доходів місцевих бюджетів і соціально-економічний розвиток в цілому.

Ефективне місцеве самоврядування має базуватися на таких основних принципах самоврядності як правової, організаційної та фінансової автономії. Тільки через відповідність повноважень органів місцевого самоврядування зазначеним принципам можливим буде його реальний розвиток в Україні.

Принцип правової автономії означає, що органи місцевого самоврядування повинні мати власні, тільки їм притаманні повноваження, що визначаються Конституцією та відповідними законами. Зазначений принцип також має бути ефективним щодо делегованих повноважень: органи місцевої влади мають бути вільними у прийнятті на себе виконання цих повноважень, враховуючи місцеву специфіку.

Принцип організаційної автономії означає, що органи місцевого самоврядування мають бути вільними щодо визначення своєї власної структури для того, щоб ефективно виконувати свої функції під власну відповідальність. Це означає, що для якісного надання послуг населенню та управління територією в цілому в різних органах місцевого самоврядування можуть бути різні структурні підрозділи та кількість працівників.

Фінансова автономія органів місцевого самоврядування означає, що зазначені органи мають право збирати та розподіляти їх власні фінансові ресурси самостійно. Цих ресурсів має бути достатньо для того, щоб орган місцевого самоврядування міг якісно здійснювати свої функції та повноваження. Частина зазначених ресурсів має поступати до місцевих бюджетів через місцеві податки та збори. Ставки місцевих податків та зборів має право визначати самостійно орган місцевого самоврядування, але у рамках, передбачених законодавством.

Основні проблемні питання розвитку місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі.

Конституцією України затверджено організаційну, фінансову, правову самостійність органів місцевого самоврядування, відповідно до Європейської Хартії місцевого самоврядування, але на практиці зазначені принципи реалізуються не завжди, що пов’язано з недосконалою нормативно-правовою базою.

На практиці органи місцевого самоврядування стикаються зі значною кількістю проблем через нечіткість законодавчого визначення їх функцій та сфери діяльності. Частина повноважень, якими мають бути наділені органи місцевої влади, зокрема органи місцевого самоврядування, залишається у межах компетенції виключно органів влади національного (центрального рівня). Ті ж повноваження, що належать до компетенції органів місцевої влади (органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій) чітко між ними не розмежовані.

У такій ситуації представники місцевої влади не в змозі чітко визначити сферу своєї компетенції, повноважень та відповідальності. Зрозуміло, що це має свій негативний вплив на розвиток регіонів і покращення системи надання послуг населенню з боку органів місцевої влади. Це впливає і на стан взаємодії та взаєморозуміння з громадськістю, на контроль з боку громадськості за діяльністю органів публічної влади. Якщо для самих представників місцевої влади незрозуміло хто і що повинен виконувати, та за які напрями відповідати, то тим більше це незрозуміло для населення, яке таким чином не в змозі і проконтролювати виконання.

За останні кілька років було розроблено та прийнято низьку документів, що визначали як необхідність здійснення децентралізації, так і шляхи її досягнення, але остаточне вирішення цієї проблеми має здійснюватися тільки на законодавчому рівні. В країні назріла необхідність внесення відповідних змін до існуючих законів та розробки нових, зокрема тих, що стосуються комунальної власності, місцевих податків і зборів, фінансової та організаційної автономії органів місцевого самоврядування тощо.

Отже, основними проблемними питаннями, що заважають розвитку та зміцненню місцевого самоврядування в Україні є:

· відсутність чіткого розподілу функцій та повноважень між органами місцевого самоврядування та органами місцевої виконавчої влади, що має бути забезпечено відповідним законодавством (Закони України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації”);

· недостатня можливість самостійності у прийнятті рішень органами місцевого самоврядування. Зокрема, це стосується формування місцевих бюджетів і спрямування їх витрат; можливості створювати додаткові послуги для населення у кількості, що визначатиме сам орган місцевої влади; право органів місцевого самоврядування (за власні кошти та під власну відповідальність) самостійно визначати власну структуру для того, щоб ефективно виконувати свої функції.

Ще однією з важливих проблем сучасного розвитку місцевого самоврядування є нечіткість нормативно-правового визначення його статусу, а саме - чіткої відокремленості від органів державної влади, тобто дійсної самоврядності територіальних громад. Суть місцевого самоврядного управління полягає у реальній можливості місцевого населення вирішувати питання розвитку громад і всіх важливих питань, що належать до компетенції місцевого самоврядування. Більшість з громадян України взагалі вважає, що місцеве самоврядування також відноситься до органів державної влади. Тобто, місцеве населення не знає своїх реальних прав та можливостей впливу на ситуацію в їх регіоні.

40.2. ПОКАЗНИКИ ТА ІНДИКАТОРИ СТАБІЛЬНОГО ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ. СКЛАДОВІ НАЦІОНАЛЬНОГО КАПІТАЛУ СУСПІЛЬСТВА.

Визначено три виміри, які відображають ключові можливості у забезпеченні всього процесу людського розвитку: прожити довге й здорове життя (вимір – довголіття); набути, розширювати й оновлювати знання (вимір – освіченість); мати доступ до засобів існування, що забезпечують гідний рівень життя (вимір – матеріальний рівень життя).

Вимір довголіття відображає можливість людей прожити тривале й здорове життя. Хоча прямого зв’язку між довголіттям і здоров’ям населення немає (наприклад, нерідко молоді та здорові люди гинуть у військових конфліктах, а хронічно хворі з допомогою медицини живуть довго), однак будь-яке збільшення тривалості життя в кожному разі бажане для людей.

Індекс тривалості життяобчислюється за формулою:

де Х _і – очікувана тривалість життя при народженні населення і-тої території;

Х _max – максимальне значення показника (прийняте на рівні 85 років);

Х _mіn – мінімальне значення показника (прийняте на рівні 25 років).

Показник освіченостітакож важливий не лише сам по собі. Цей вимір людського розвитку відображає можливості людей набувати знань і здібностей для повноправної і багатогранної участі в житті сучасного суспільства та суттєвого і значимого особистого внеску в це життя.

Індекс рівня освіченостіобчислюється за формулою:

,

де І _adult – індекс грамотності дорослого населення;

І _chіld – індекс сукупної частки учнів у загальній чисельності населення відповідного віку.

Показник матеріального рівня життямає відображати можливості доступу людей до матеріальних ресурсів, необхідних для гідного існування, включаючи ведення здорового способу життя, забезпечення територіальної та соціальної мобільності, обмін інформацією й участь у житті суспільства. Цей вимір, безумовно, є найскладнішим для оцінювання і трактування людського розвитку.

Індекс скоригованого реального ВВП на душу населення обчислюється за формулою:

,

де Х _і — скоригований реальний ВВП на душу населення і-тої країни;

Х _max — максимальне значення показника (прийняте на рівні 40000 доларів США на рік на особу (за паритетом купівельної спроможності);

Х _mіn — мінімальне значення показника (прийняте на рівні 100 доларів США на рік на особу (за паритетом купівельної спроможності).

Для побудови загального індексу людського розвитку потрібне їх агрегування, тобто зведення їх воєдино. В загальному вигляді індекс людського розвитку розраховується за формулою простої середньої арифметичної індексів окремих складових

Націона́льне багатство (капітал) – це сукупність матеріальних благ і духовних цінностей, нагромаджених суспільством за всю його історію, які мають ринкову цінність і можуть обмінюватися на гроші або інші блага.

Багатство нації може бути поділено на два основних види – речове багатство, втілене в фізичних і фінансових активах, яке називається капіталом, і неречове багатство, яке називається людським капіталом.

Важливими складовими елементами речового національного багатства є:

· створений і нагромаджений в країні виробничий капітал (активи), які, в свою чергу, поділяються на основні та оборотні. До основних відносяться засоби праці (споруди, будинки, обладнання, машини, верстати, прилади), які використовуються в декількох виробничих циклах. До оборотних – предмети праці (сировина, матеріали, електроенергія, паливо), які використовуються повністю на протязі одного виробничого циклу;

· основний невиробничий капітал (активи), тобто активи, які функціонують в соціальній сфері – житло і будинки, лікарні, школи, культурно-освітні і спортивні установи тощо;

· майно домашніх господарств – житло, предмети домашнього вжитку тривалого використання (меблі, автомобілі, побутова техніка, одяг тощо), засоби праці підсобних господарств, домашні тварини;

· товарні запаси народного господарства (резервні і страхові запаси, запаси готової продукції на складах);

· залучені в процес виробництва природні ресурси (земля, грунти, надра, води, ліси, розвідані корисні копалини, атмосфера, клімат).

До неречевого багатства нації відносять нагромаджені виробничі, духовні і культурні цінності. До них належать:

· нагромаджений виробничий досвід людей, їх здібності;

· освітній і інтелектуальний потенціал нації;

· творчі здібності;

· мистецькі і літературні твори, досягнення культури;

· національні звичаї, традиції, мораль, етичні норми тощо.

Всі види національного багатства (речові і неречові) мають таку основну властивість, здатність приносити дохід, який уособлює собою віддачу від цього багатства.

Читайте також:

1. C. 3. Структурна побудова управління організаціями.
2. ERP і управління можливостями бізнесу
3. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
4. I. Органи і системи, що забезпечують функцію виділення
5. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
6. II. Анатомічний склад лімфатичної системи
7. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
8. ISO9000. Як працює система управління якістю
9. IV. Розподіл нервової системи
10. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
11. IV. Філогенез кровоносної системи
12. Oracle Управління преміальними

Переглядів: 868