• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Економічна суть ринку, його структура та основні елементи.

У широкому розумінні ринок є цариною прояву економічних відносин між людьми, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. У вужчому розумінні ринок – це сфера товарного обігу і зв’язана з ним сукупність товарно – грошових відносин, що виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) у процесі купівлі – продажу товарів.

Розширене трактування розкриває дуже важливий суттєвий аспект ринку, який дає змогу визначити його місце і роль у процесі відтворення: ринок забезпечує органічний зв’язок між виробництвом і споживанням, перебуває під їхнім впливом і сам впливає на них.

На ринку виявляються реальні обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значущість виробленого продукту й витраченої на його виготовлення праці, встановлюється співвідношення між попитом і пропозицією, яке дарує певний рівень цін на товари та послуги.

Стимулююча функція ринку полягає в тому, що він ініціює виробництво саме тих товарів, які потрібні споживачам. Через механізм конкуренції ринкові відносини активно впливають на розширення асортименту й поліпшення якості продукції, зниження витрат виробництва та обігу, вилучення з виробництва і споживання застарілих видів продукції, які не мають перспективи розширення збуту.

Прагнення дістати переваги на ринку стимулює інтенсивну інноваційну діяльність виробників, спрямовану на своєчасне оновлення техніко – технологічної бази підприємств, освоєння нових видів продукції і послуг, а також підсилює спонукальні мотиви працівників до підвищення своєї кваліфікації, творчої та високопродуктивної роботи.

Ринкові відносини мають загальний характер, поширюються на всі господарські сфери й регіони країни, проникають у всі частини економічної системи держави. У ці відносини вступає безліч суб’єктів, а у сферу обігу надходять різноманітні товари й послуги, що формує складну структуру ринку. Вивчення останньої уможливлює комплексне дослідження єдності, взаємозв’язку і взаємодії складових елементів ринку, пошуки та розвиток нових організаційних форм господарських зв’язків і товарно-грошового обміну, управління попитом і пропозицією, механізми самоналагоджування основних ланок виробництва на ефективний режим господарювання. З огляду на такі завдання найбільш поширеним є чотирипозиційний підхід до загальної структуризації ринку, а саме: з позиції його суб’єктного складу, продуктово-ресурсного наповнення, елементно-технологічних зв’язків і територіально-просторової організації.

Найбільше охоплення суб’єктів ринку, групування їх з урахуванням специфічних особливостей ринкової поведінки досягається виділенням п’яти основних типів ринків:

ринку споживачів – окремих осіб і домашніх господарств, які купують товари чи отримують послуги для особистого споживання;

ринку виробників – сукупності осіб і підприємств, що закуповують товари чи отримують послуги для особистого споживання;

ринку проміжних продавців (посередників) – сукупності осіб та організацій, які стають власниками товарів для перепродажу або здавання їх в оренду іншим споживачам із зиском для себе;

ринку господарських установ, які купують товари та послуги для забезпечення сфери комунального господарства або для забезпечення діяльності різних некомерційних організацій;

міжнародного ринку – зарубіжних покупців, споживачів, виробників, проміжних продавців.

До найбільш розвинутих елементо-технологічних форм ринку, які відносно відокремились і відіграють важливу самостійну роль як об’єкти обміну у відтворювальному процесі, належать: ринок засобів виробництва; ринок предметів споживання; ринок інвестицій; ринок інновацій та інформації; ринок робочої сили; грошово-кредитний і валютний ринки.

Зазначена система ринків, незважаючи на відносну обмеженість елементів, що до неї входять, охоплює основні цикли відтворювального процесу (інноваційного, інвестиційного, виробничого), поділяє (з урахуванням неоднакового економічного призначення, обігу й споживання) суспільний продукт на засоби виробництва і предмети споживання, інтегрує фактори виробництва (робочу силу й засоби виробництва), охоплює ринок грошей як необхідну передумову здійснення обмінних операцій, придбання на елементних ринках товарів, необхідних для тих чи інших процесів споживання та відтворення. Цим зумовлюється її значення для розуміння першочергових завдань зі створення ключових товарних ринків як нерозривної взаємозв’язаної і взаємодіючої системи, що формує ринкове середовище.

Ринок як сфера товарного обміну має свої просторово-територіальні межі. З урахуванням останніх, а також масштабів товарообміну можна виділити місцевий (локальний), регіональний, національний, транснаціональний і світовий ринки. Кожному з них притаманні власні специфічні риси, обумовлені місткістю ринку, різновидами товарів і послуг, що реалізуються, структурою товарообороту, складом агентів товарного руху, особливостями інфраструктури, рівнем цін та іншими ринковими чинниками.

Розвиток територіальних ринків, їхнє взаємопроникнення та інтеграція в масштабніші ринкові структури можливі тільки на основі подальшого поглиблення міжнародного поділу праці. Останнє розширює межі ринкового простору до тих граничних розмірів, що в них цю продукцію може набувати, реалізувати з відшкодуванням виробничих і транспортних витрат та з одержанням нормативного прибутку.

Безперебійне функціонування такої складної і багаторівневої системи, як ринок, котрий у розвиненому товарному виробництві репрезентований понад двадцятьма основними його видами, потребує високорозвинутої і широко розгалуженої загальної та спеціальної інфраструктури, що враховує ринкові особливості.

Інфраструктуру ринку становить сукупність організацій (установ), які мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових елементів, що здійснюють оборот товарів, просування останніх зі сфери виробництва у сферу споживання.

До найбільш важливих елементів ринкової інфраструктури належать: комерційні інформаційні центри; сировинно-товарні, фондові, валютні біржі; комерційні, інвестиційні, емісійні, кредитні банки; транспортні й складські мережі.

У забезпеченні безперервного руху товарів визначальну роль відіграють постачально-збутові організації – посередники, дилерська мережа підприємств оптової і роздрібної торгівлі, пункти прокату та лізингу, ремонтні й сервісні центри з обслуговування виробів у споживачів, страхові, аудиторські, холдингові, брокерські компанії, торгові дома, аукціони, виставки, система зовнішньоторговельних організацій.

Сучасний ринок (системне визначення) — певна сукупність економічних відносин між різними суб'єктами, де відбуваються остаточне визнання й визначення їх вартості та реалізація, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками, забезпечується безперервність суспільного відтворення й формування цілісної економічної системи, а також здійснюються опосередкований контроль споживачів за виробництвом та санація економічної системи від неефективних підприємств. Це позитивні функції ринку, які поєднуються з певною сукупністю його негативних аспектів.

Ефективне функціонування ринку забезпечують відповідні умови:

1. Реальний плюралізм типів і форм економічної власності та форм господарювання. Якщо виходити з досвіду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існувати індивідуальна приватна власність (заснована як на власній, так і на чужій праці), колективна власність (у формі акціонерних компаній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна власність, муніципальна власність, змішана форма власності як наслідок різних комбінацій названих форм.

2. Нездатність суб'єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі олігополій як колективних монополій), знижує ефективність функціонування ринку.

3. Розвинуте антимонопольне законодавство та наявність достатніх механізмів його реалізації, яке певною мірою послаблює монополістичні тенденції в економіці й сприяє ефективному функціонуванню сучасного ринку.

4. Розвинута система економічного, правового та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів). Це створює передумови для діяльності регульованого ринку.

5. Наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність.

6. Конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності. Кількість їх у виробництві однотипної продукції повинна становити більш як 7—8, оскільки 1—2 суб'єкти — це монополія, а 3—5 — олігополія.

7. Розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів власності. Вони можуть стати об'єктом купівлі-продажу (засоби виробництва, у тому числі земля, робоча сила, інтелектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, різні види цінних паперів — акцій, облігацій, сертифікатів тощо, гроші, нерухомість, предмети споживання та ін.).

8. Наявність ринкової інфраструктури. Вона охоплює комплекс інститутів, підприємств, служб та установ, які забезпечують обслуговування ринку, купівлю-продаж різних об'єктів власності.

У сукупності економічних відносин, яку виражає категорія «ринок», ключову роль відіграють відносини економічної власності. Так, у процесі купівлі-продажу товарів і послуг здійснюються їх привласнення й відчуження, створюються передумови привласнення чужої неоплаченої праці (якщо йдеться про купівлю-продаж робочої сили на відповідній біржі); на фондовій біржі такі відносини реалізуються через діяльність посередників-дилерів тощо (внаслідок привласнення засновницького прибутку, випуску цінних паперів інвестиційними компаніями та іншими методами).

Структура ринку.

Розрізняють ринки засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, праці, технології, інформації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуальної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок товарів поділяють на оптовий і споживчий; ринок інтелектуальної власності — на ринок патентів, ліцензій, ноу-хау, програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок інвестицій (довготермінових кредитів), ринок грошей (короткотермінових кредитів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (у сучасних умовах він є водночас і ринком товарів). Всі вони у комплексі формують структуру ринку.

Структура ринку — сукупність окремих ринків у межах національної економіки або внутрішнього ринку, а також світового ринку та його окремих регіонів і взаємодія між ними.

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють монополізований і олігополістичний ринки, яким протистоять немонополізований та регульований ринки.

Монополізований ринок — ринок, на якому один-два виробники або продавці можуть зосередити у своїх руках усю або переважну масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни.

На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких окремо не спроможний впливати на процес ціноутворення. На цьому ринку у розвинутих країнах діє найбільше господарюючих суб'єктів.

Олігополістичний ринок — ринок, на якому кілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова монополія.

Між монополізованим і регульованим ринками спільним є те, що ці ринки — високоорганізовані, виникли й розвиваються на вищій стадії капіталізму, функціонують за дії тенденції до підриву товарного виробництва. Між ними є також відмінності:

1) монополізований (у тому числі олігополізований) охоплює тільки один сектор економіки і лише частково немонополізований (тією мірою, якою розвиваються контрактні відносини між великими, середніми та дрібними підприємствами), а регульований — всю економіку в єдності трьох секторів (у тому числі державного), хоч і неоднаковою мірою;

2) суб'єктом регулювання монополізованого ринку є монополія (у тому числі й олігополія — колективна монополія), а суб'єктом регульованого — держава і наднаціональні органи;

3) мета регулювання в межах монополізованого ринку — привласнення монопольно високих прибутків, а мета державного — стабілізація економічної системи, узгодження різних інтересів (приватних, колективних і суспільних), певне задоволення загальнонаціональних проблем.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупівель: систему бірж, ярмарків, виставок та інших посередницьких структур із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін., які формують інфраструктуру ринку.

Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв'язки, на основі яких формуються економічні закони розвитку й функціонування сучасного регульованого ринку.

За узагальненим критерієм ринки поділяють на фінансові ринки, ринки засобів виробництва (або капіталу, за термінологією економікс), предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності, валютні, ринок інформації, золота.

Фінансовий ринок (у вузькому значенні — грошовий ринок, ринок позичкових капіталів) — сукупність економічних відносин з приводу організації купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал.

Фінансовий ринок спрямовує в єдине русло рух інших форм капіталу, а отже, ринковий механізм. Гроші є найрухливішою формою економічної власності, а цінні папери — основною формою багатства. Саме фінансовий ринок (насамперед грошовий) найбільше відповідає вимогам досконалої конкуренції, що зумовлено однорідністю товару, наявністю інформації про цей об'єкт торгівлі тощо.

На ринку обертаються такі види цінних паперів: акції, облігації (підприємств і державних позик) та іпотечні облігації; купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варранти (складські свідоцтва) та ін. Суб'єктами відносин, які при цьому виникають, є підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. Об'єкти фінансового ринку — це особисті заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів, та ін. Як основні важелі цього ринку діють попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку за сучасних умов є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення тощо. У багатьох країнах ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару.

Найбільшими продавцями капіталів є страхові компанії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові надходження від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їх депозити формуються з ліквідних ресурсів підприємств і особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті самі суб'єкти.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансові ринки. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється на обліковий (об'єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність) та міжбанківський (на якому банки розміщують тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ у формі міжбанківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів виділяють довготермінові позички й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткотермінових і довготермінових кредитів надають великі комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників. Так, великі компанії переважно отримують кредит на тривалий термін, без забезпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми, які повинні представити забезпечення, поручительство або гарантію. У багатьох країнах значну частину позичок надають у формі відкриття кредитної лінії — досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредитом і можливість упродовж певного періоду отримати позичку без додаткових переговорів з банком. Водночас відкриття кредитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своєму поточному рахунку не менше 20% загальної суми кредиту (компенсаційний залишок), яку він не може вилучити або перенести в інший банк. Ця умова «прив'язує» позичальника до банку.

Якщо кредити надають під заставу, то банк отримує право розпоряджатися заставленим майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).

Найнижчою відсотковою ставкою за банківські кредити є базова ставка («прайм рейт») за незабезпечені короткотермінові кредити для першокласних позичальників. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1—5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надають кредити під цінні папери, товари й устаткування, під боргові зобов'язання позичальників (тобто під дебіторську заборгованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюють при наданні сільськогосподарських кредитів (довготермінових — під заставу нерухомості й короткотермінових — під заставу майбутнього врожаю тощо) та споживчих кредитів (під заставу житла, товарів тривалого користування), відсоткові ставки за якими найвищі.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінансового ринку має держава через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку, є кредитором і позичальником, встановлює загальні правила функціонування й розвитку ринку, здійснює оперативний контроль за ним тощо.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед повернути громадянам вилучені державою трудові заощадження, істотно підвищити реальні доходи населення, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, забезпечити особисту фінансову безпеку, створити інвестиційні фонди тощо.

Істотним недоліком фінансового ринку є випереджаючий розвиток грошового ринку порівняно з ринком капіталів, повільне формування платіжної системи та ін.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обміну.

Основними умовами функціонування товарного ринку є такі:

1. Матеріальна зацікавленість виробника в обслуговуванні попиту. Це наріжний камінь усієї системи ринкових відносин узагалі. її основу становлять відносини власності на засоби виробництва і створюваний продукт. Власність визначає свободу виробника у маневруванні ресурсами, дає можливість самостійно приймати рішення з вигодою для себе, а також для суспільства в цілому, нести відповідальність за свої рішення, у тому числі матеріальну.

Спонукальним мотивом до дій для виробника є прибуток. Тому держава повинна створювати відповідні умови для реалізації виробником матеріальної зацікавленості, тобто формувати законодавчу базу, яка б давала змогу поєднувати всі види інтересів у суспільстві.

2. Наявність резервів виробничих потужностей і робочої сили. Якщо виробничі потужності використовуються на 100 % за повної зайнятості всього працездатного населення, то виробництво не може оперативно реагувати на зміни попиту, виробник не має маневру для переналагодження виробництва на випуск нової продукції. Звідси — випуск продукції, яка не має попиту, втрата конкурентних позицій на ринку, велика кількість непроданого товару і, як наслідок, неефективне використання виробничих ресурсів.

Щодо резерву робочої сили, то практика показала, що в ринковій економіці варто підтримувати оптимальний розмір цього резерву, оскільки суспільство зазнає великих втрат як за безробіття, так і за повної зайнятості.

Чим визначається оптимальний розмір зазначених резервів? Оскільки кінцевою метою виробника є отримання максимального прибутку, то очевидно, що для нього оптимальним буде такий резерв виробничих потужностей і робочої сили, за якого він отримуватиме максимальний прибуток за найменших витрат.

3. Наявність інфраструктури ринкового господарства, тобто взаємопов'язаної системи організацій, яка обслуговує потоки товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили*

Тут важливо зазначити, що в ринковому господарстві всі суб'єкти господарювання, незалежно від форм власності, мають перебувати у рівних умовах, кожному з них з боку держави має гарантуватися однаковий юридичний і фактичний захист.

4. Наявність стійкого грошового обігу. Нестійкий грошовий обіг у країні формує особливу психологію учасників ринку. Висока інфляція викликає у споживача великі інфляційні очікування. За цих умов, щоб позбутися "гарячих грошей" і уникнути збитків, споживач виявляє ажіотажний попит на товари і послуги, що в результаті дає виробникові помилковий орієнтир на розширення виробництва та пропозиції товарів.

Стійкий грошовий обіг робить життя розміреним і передбачуваним. Споживач формує сталий попит на товари і послуги, його дії передбачаються виробником. Стабільність грошової одиниці робить привабливими для населення вклади в банках, що створює стійку інвестиційну базу для виробника. Ринок товарів та послуг набуває стабільного і динамічного характеру.

Є низка умов, окрім основних, які прямо чи опосередковано впливають на ефективність функціонування товарного ринку. Це політичне становище в країні та за її межами, екологічна ситуація та ін. Інакше кажучи, товарний ринок не може функціонувати ізольовано від складних внутрішніх та зовнішніх процесів суспільного розвитку.

З'ясувавши сутність інфраструктури товарного ринку, треба визначити концепцію його подальшого розвитку. Трансформаційні процеси, що відбуваються в економіці України, дедалі більше залучають її до загальносвітових процесів глобальної конкуренції. На противагу діяльності українських підприємств на внутрішньому ринку діє відпрацьована десятиліттями маркетингова стратегія європейських, американських та азійських багатонаціональних корпорацій. Це призвело до зникнення з ринку багатьох асортиментних груп товарів вітчизняного виробництва, витіснення їх імпортними товарами, просування яких до споживача інтенсивно фінансується іноземним капіталом. Відбувається процес фактичної монополізації окремих сегментів внутрішнього ринку, особливо ринку споживчих товарів, іноземними виробниками.

Неспроможність вітчизняних товаровиробників фінансово забезпечувати процес переміщення товарів зумовлює їхню поразку в конкурентній боротьбі. З іншого боку, сюди додається недостатній розвиток інфраструктури товарного ринку.

Унаслідок зменшення інвестицій та власних джерел фінансування, надмірного зростання вартості виробничо-технологічного, торговельного й іншого устаткування знижується технічний і технологічний рівень підприємств інфраструктури. Технологічна політика більшості суб'єктів господарювання спрямована переважно на створення зовнішнього привабливого вигляду підприємства. Капіталовкладення спрямовуються здебільшого в об'єкти з невеликою капіталомісткістю або в роздрібну мережу з продажу дорогих імпортних товарів. Це призвело до значного зниження ролі суб'єктів інфраструктури як організаторів товарного обігу, порушення зв'язків між виробниками і покупцями. Складські об'єкти багатьох оптово-посередницьких структур використовуються не за призначенням, здаються в оренду або взагалі пустують.

Усе це свідчить, що сучасний стан інфраструктури товарного ринку не відповідає вимогам створення ефективної конкурентоспроможної вітчизняної економіки. Значною мірою це пояснюється відсутністю соціальних передумов підприємницької активності у сфері виробництва та обігу. Важливим чинником реалізації наявного виробничого потенціалу є приведення у відповідність інституціональної й індивідуальної поведінки керівників суб'єктів господарювання, впровадження принципово вищого рівня керування фірмами. Йдеться про створення ефективної системи маркетингу, органічне опанування стратегічного мислення і методів управління, розрахованих на перспективу, постійне оновлення продукції, послуг і технологій.

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
3. VІ. План та організаційна структура заняття
4. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
5. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
6. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
7. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
8. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
9. Артеріальний пульс, основні параметри
10. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
11. Атомно-кристалічна структура металів
12. Базова алгоритмічна структура

Переглядів: 2399