• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Загальна характеристика діяльності банків на ринку цінних паперів

Банки — активні інституційні учасники ринку цінних паперів. Вони здійснюють операції з різними видами цінних паперів — пайовими, борговими, похідними (фінансовими інструментами) і в різних сегментах ринку — первинному і вторинному, біржовому і позабіржовому, ринку державних і корпоративних цінних паперів, внутрішньому, міжнародному і глобальному.

Діяльність банків на ринку цінних паперів багатогранна. Вони виступають у ролі емітентів, інвесторів, фінансових посередників та інфраструктурних учасників ринку, займаються непрофесійною і професійною діяльністю з цінними паперами.

Емісійна діяльність банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.

Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні папери від свого імені і за свій рахунок. Метою інвестиційної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, — активні інвестори на ринку державних цінних паперів. Що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то є істотні розбіжності в законодавстві різних країн. Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моделі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану.

Банківська модель^[1]характеризується найактивнішою роллю банків (порівняно з іншими фінансовими посередниками) на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації нефінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку, В найбільш завершеному вигляді ця модель діє в Німеччині. Німецькій економіці притаманна активна участь банківського капіталу у формуванні капіталу нефінансового сектора. Німецькі банки контролюють великі пакети акцій промислових фірм, активно впливають на діяльність Ради директорів цих фірм, тобто виступають у ролі стратегічних інвесторів.

Небанківська модель (її Іде називають американською моделлю) обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитних установ) на ринку корпоративних цінних паперів. Так, у США згідно з законом Гласса-Стігала (1933 р.) банкам до недавнього часу заборонялося займатися розміщенням (андеррайтин-гом), купівлею і продажем акцій нефінансових компаній, була обмежена їх діяльність із корпоративними облігаціями. Активну діяльність на ринку корпоративних цінних паперів у США проводять спеціальні інвестиційні інституції, зокрема інвестиційні банки, компанії, фонди.

Змішана модель характеризується присутністю і діяльністю на рийку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціальних інвестиційних інституцій^[2].

Питання про те, яка з моделей організації ринку цінних паперів найбільш ефективна для банків, є дискусійним. Як перевагу банківської моделі організації ринку цінних паперів передусім підкреслюють ефект диверсифікації банківської діяльності, підвищення конкурентоспроможності банків на фінансовому ринку. Перевагу небанківської моделі звичайно вбачають у можливості відокремити ризик за операціями з цінними паперами від ризику за традиційними для банків кредитно-депозитними операціями і цим сприяти стабілізації банківського сектора.

Загалом у світовій практиці спостерігається тенденція відходу від спеціалізації банківських і інвестиційних інституцій і прагнення до універсального характеру їх діяльності, що зумовлено наростаючою конкуренцією між ними. Розвитку тенденції до універсалізації сприяє також скасування або пом'якшення адміністративних заборон на інвестиційну діяльність банків у законодавстві деяких країн (США, Канада), в яких передбачалося чітке розділення депозитно-кредитної та інвестиційної діяльності фінансових посередників.

Як тенденцію можна також назвати поширення операцій з сек'юритизації банківських кредитів. Зміст цієї операції полягає у тому, що банк випускає цінні папери, використовуючи як заставу пакет заставних зобов'язань, що перебувають у його кредитному портфелі і є однорідними за характером і строками. Сек'юритизація активів дає змогу банку вирішити низку завдань:

· зменшити розмір неліквідних активів;

· поліпшити показники своєї діяльності, і насамперед показник платоспроможності банку, який розраховується як співвідношення капіталу й активів, зважених з урахуванням ризику;

· перекласти кредитний ризик на власників цінних паперів;

· отримати додатковий прибуток у вигляді комісійних за обслуговування цінних паперів (наприклад, за виплату процентів власникам облігацій).

¾ В Україні згідно з законодавством формується змішана модель організації ринку цінних паперів. Банкам дозволяється займатися як інвестиційною, так і торговельною (професійною) діяльністю з цінними паперами. Банки мають право здійснювати інвестиції у статутні фонди та акції інших юридичних осіб на підставі письмового дозволу НБУ (за винятком випадків, коли інвестиції у юридичну особу не перевищують 5% від регулятивного капіталу банку, а також якщо діяльність юридичної особи обмежується наданням фінансових послуг). Банкам забороняється інвестувати кошти упідприємства, статутом яких передбачено повну відповідальність його власників. Пряма чи опосередкована участь банку у капіталі будь-якого підприємства не повинна перевищувати 15% від капіталу банку, а його сукупні інвестиції — 60%. Ці обмеження не поширюються на діяльність інвестиційних банків. Крім того, вказані обмеження не застосовуються, якщо банки придбали акції та інші цінні папери у таких випадках:

¾ у зв'язку з реалізацією права заставодержателя (при цьому банк утримує цінні папери не більше одного року);

¾ з метою створення холдингової групи (при цьому банк придбав акції, емітентом яких є інший банк);

¾ у результаті андеррайтингу (при цьому цінні папери, які придбав банк, перебувають у його власності не більше одного року).

НБУ застосовує і «вбудовані» обмеження на банківські інвестиції. Так, норматив адекватності регулятивного капіталу банку визначає достатність капіталу для здійснення активних операцій з Урахуванням ризиків, характерних для різних видів банківської діяльності. Інвестиції банків у акції і корпоративні боргові зобов'язання НБУ визначає як високоризиковані операції і застосовує до цих операцій коефіцієнт ризику (зважування) 100%, що, у свою чергу, підвищує вимоги до розміру банківського капіталу. Інвестиції банків у цінні папери відображаються в активних операціях банків.

Інвестиційна діяльність банків на ринку цінних паперів тісно пов'язана з їх кредитною діяльністю. Цінні папери можуть використовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через центральний банк, а також для проведення операцій РЕПО.

Значне місце в діяльності банків на ринку цінних паперів посідає посередницька діяльність, пов'язана з наданням послуг своїм клієнтам, тобто клієнтські операції. Банки за дорученням клієнтів купують та продають цінні папери, формують портфелі цінних паперів для клієнтів, управляють цими портфелями на підставі відповідного довірчого договору, займаються розміщенням (андеррайтингом) цінних паперів на первинному ринку, надають консультаційні послуги. Цінні папери, які належать клієнтам, але перебувають у банку згідно з договором про довірче управління, а також цінні папери клієнтів, прийняті банком на зберігання, обліковуються за позабалансовими рахунками.

Банки беруть активну участь у формуванні інфраструктури ринку цінних паперів. Вони можуть виконувати депозитарні функції, займатися клірингово-розрахунковою діяльністю, вести реєстр власників цінних паперів (реєстраторська діяльність) тощо.

Згідно з українським законодавством банки за умови отримання письмового дозволу НБУ мають право здійснювати такі операції з цінними паперами:

¾ емісію власних цінних паперів;

¾ організацію купівлі та продажу цінних паперів за доручен­ням клієнтів;

¾ операції на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

¾ інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

¾ операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринку і з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

¾ довірче управління цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;

¾ депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Згідно з законодавством України окремі види діяльності банків на ринку цінних паперів підпадають під визначення професійної діяльності, зокрема це діяльність із випуску та обігу цінних паперів^[3], депозитарна, розрахунково-клірингова, реєстраторська діяльність тощо. Для здійснення професійної діяльності банки повинні отримати також відповідний дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Багатогранна діяльність банків на ринку цінних паперів, а звідси і велике розмаїття банківських операцій з цінними паперами визначають необхідність організації окремого підрозділу банку (управління, департаменту) для здійснення операцій з цінними паперами, побудованого за функціонально-продуктовим принципом.

Функціональна спрямованість діяльності того чи іншого банку визначає доцільність організації в межах підрозділу для здійс­нення операцій з цінними паперами таких відділів:

¾ відділ, що аналізує і прогнозує кон'юнктуру ринку цінних паперів і розробляє відповідні рекомендації для банку (інформаційно-аналітичний відділ);

¾ відділ, що здійснює емісію власних цінних паперів;

¾ відділ, що управляє портфелем цінних паперів банку (інвестиційний відділ);

¾ відділ, що займається брокерським обслуговуванням клієнтів;

¾ відділ, що управляє коштами клієнтів (трастовий відділ);

¾ відділ, що укладає угоди стосовно цінних паперів (торговий відділ або фронт-офіс);

¾ відділ, що оформляє угоди стосовно цінних паперів (бек-офіс);

¾ депозитарій.

Залежно від обсягів діяльності на ринку цінних паперів, її спрямованості та фінансових можливостей банки можуть спрощувати структуру підрозділу для здійснення операцій з цінними паперами чи, навпаки, ускладнювати її, зокрема, вводити в роботу окремих відділів спеціалізацію за продуктовим принципом, базуючись на окремих інструментах ринку.

Важливим моментом у діяльності банків на ринку цінних паперів є контроль (зовнішній і внутрішній)^[4] за використанням конфіденційної інформації співробітниками банків, тому що виникає конфлікт інтересів між банком, який має власний портфель цінних паперів, і його клієнтами, яким він надає послуги на фондовому ринку, та між окремими підрозділами банку (наприклад, інвестиційним і кредитним). З метою гарантування безпеки банку і додержання інтересів клієнтів, необхідно дотримуватися «концепції китайської стіни», суть якої полягає у розмежуванні потоків конфіденційної інформації всередині банку, в організаційному відособленні окремих підрозділів, що забезпечують діяльність банків на фінансовому ринку.

Діяльність банків на ринку цінних паперів передбачає вироблення відповідної політики як важливої складової загальної політики банку з управління активами і пасивами. З метою узгодженості функціонування окремих підрозділів банки створюють коор­динаційний орган — Комітет з питань управління активами і пасивами (КУАП). Основні завдання Комітету:

¾ формування для управління активами і пасивами банку стратегії, яка спрямована на забезпечення стійкої ліквідності, мінімізації ризиків і максимізації доходу;

¾ розроблення бюджету і стратегічного плану банку;

¾ координація оперативного інвестування надлишкових ресурсів і знаходження додаткових ресурсів для розширення кредитно-інвестиційної діяльності і поповнення ліквідності у разі відпливу коштів з банку;

¾ визначення цінової політики банку, як за депозитно-кредитними, так і за емісійно-інвестиційними та посередницькими операціями;

¾ аналіз ризиків, притаманних банківській діяльності, і хеджування цих ризиків.

Для розрахункового обслуговування угод, які укладені на організованих біржових та позабіржових ринках цінних паперів, в Україні згідно з чинним законодавством можуть створюватись спеціалізовані розрахункові (клірингові) банки. Положення НБУ, яке регламентує діяльність цих банків, забороняє їм здійснювати такі операції:

¾ проведення ризикованих активних операцій з коштами клієнтів;

¾ залучення міжбанківських кредитів для проведення власних активних операцій;

видачу гарантій та поручительств (за деякими винятками).

Крім того, НБУ встановлює для розрахункових банків спеціальні вищі, ніж для універсальних комерційних банків, — граничні значення економічних нормативів, що регламентують адекватність капіталу банку, ліквідну позицію, кредитний ризик і ризик інвестування.

Читайте також:

1. I етап. Аналіз впливу типів ринку на цінову політику.
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
4. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
5. II. Мотивація навчальної діяльності
6. II. Мотивація навчальної діяльності
7. II. Мотивація навчальної діяльності
8. II. Мотивація навчальної діяльності
9. II. Мотивація навчальної діяльності
10. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
11. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
12. III. Економічна інтерпретація результатів статистичного дослідження банків

Переглядів: 503