Лексикографія - розділ мовознавства, що розробляє теорію та практику укладання словників.
Словниковий склад мови відображається у словниках.
Перші лексикографічні спроби були вже за часів Київської Русі. Так, «Повість врем'яних літ» має кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав тощо.
У Збірнику Святослава є цілий розділ, де додано пояснення незрозумілих слів з Євангелія та інших книг. На сторінках церковних книг трапляється чимало так званих «проізвольників» - записів, зроблених тими, хто, читаючи, сам вписував на полях пояснення слів, незрозумілих іншим читачам. Усе це свідчить про те, що потреба у словниках існувала ще за часів Київської Русі.
Словники української мови почали з'являтися ще у XVI ст. Першими такими словниками були «Лексис» Лаврентія Зизанія і словник Памви Беринди «Лексикон словенороський», видані 1627 р. у Києві, в якому слова старослов'янської мови перекладалися на тогочасну українську книжну мову.
Першим словником, що фіксував лексику нової української літературної мови, був невеличкий (близько 1 тис. слів) словничок, доданий до першого видання «Енеїди» Івана Котляревського (1798 р.). Подібний словничок під назвою «Краткий малороссийский словарь» (1130 слів) було додано до першої граматики української мови О.Павловського (1819 р.).
Чимало словників видано у XIX - XX ст. Сьогодні вони - пам'ятки минулого.
Визначним явищем української лексикографії був грунтовно підготовлений 4-томний «Словарь української мови» (1907 - 1909 рр.), упорядкований Б.Грінченком. У ньому понад 70 тис. слів, які перекладаються і пояснюються російською мовою. Цей словник не втратив свого значення і нині. Ним користуються, коли виникає потреба з'ясувати значення слів застарілих і особливо діалектних. Словник перевидавався 4 рази, останній раз у 1958 - 1959 роках.