• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Періодизація української культури.

Усвідомлюючи відносну самостійність історії культури, враховуючи регі-ональні й світові обрії національної духовності, автори п`ятитомної „Історії української культури” виділяють в історії української культури п`ять великих періодів:

1. Історія культури давнього населення України.

2. Українська культура ХІІІ – середини ХУІІ століть.

3. Українська культура другої половини ХУІІ – ХУІІІ століть.

4. Українська культура кінця ХУІІІ – ХІХ століть.

5. Українська культура ХХ століття.

Визначеній періодизації автори дають таке обгрунтування.

Розвиваючись на величезних просторах Центральної і Східної Європи, про- тоукраїнський етнос мав постійні контакти із Заходом і Сходом, залишаючи сліди цього спілкування з іншими народами у мові, звичаях, по-буті, громад- ському житті тощо. Язичницька культура наших пращурів стояла досить ви- соко (ужиткове мистецтво, прикраси, фольклор, а надто календарно-господар –

-3-

ський цикл). Прийняття християнства, вхождення культури наших предків у сферу дії писемної візантійсько-європейської культури, було своєрідним її при-

стосуванням до завдань нового суспільного і культурного життя.

Найвищі здобутки культури Київської Русі: літописи, література релігій-ного то світського змісту, шкільництво, музика, архітектура, ансамблевість у містобудуванні, монументальний живопис у вигляді мозаїк та фресок, іконопи-сання.

Із занепадом Киівської Русі розпочинається так званий бездержавний пе-ріод нашої історії і культури (другий період). Однак духовні традиції Києва зберігаються в культурі Галицько-Волинського князівства, пізніше – живлять патріотичну діяльність русько-української еліти в Литовській державі, київських учених і письменників ХУІ - ХУІІ ст. У боротьбі проти національно-релігійної нерівноправності. Орди Батия не могли повністю паралізувати життя на великих русько-українських просторах. Культура великих міст з їхніми храмами, фресками і мозаїками соборів, бібліотеками, літературою, літописанням, школами, пишнотою княжого двору, легендарними вояками не могла зникнути безслідно.

Після Київської Русі можна назвати три періоди піднесення українського творчого генія: І.) за часів „Козацької республіки” і Гетьманщини (ХУІ – перша половина ХУІІІ ст.); 2.) у період слов`янського Відродження (кінець ХУІІІ – пер-ша половина ХІХ ст); 3.) період активізації національної свідомості (остання чверть ХІХ – перша третина ХХ ст.). Кожне з цих піднесень є певним підсумком духовних звершень нації, і тому в них найоб`ємніше виступають особливості входження культури у регіональний (слов`янський) та світовий контекст із своїми культуротворчими можливостями і здобутками.

Під впливом західноєвропейського Відродження в ХУ – початку ХУІІ ст. спостерігається піднесення етнічного самоусвідомлення українців, що виявля-лося як у народній, так і в професійній творчості. Під дією „Козацької респубі-ки” – Запорізької Січі – формуються ті риси української культури, які визнача-тимуть її обличчя у наступних століттях.

Приблизно з кінця ХУ ст., коли козацтво заявляє про себе війнами з турка-ми й татарами, і до останньої ліквідації царизмом Гетьманщини (остання чве-рть ХУІІІ ст.) козацтво було тією суспільною, політичною і військовою силою, під захистом якої відбувався розвиток національної культури. Його присутніс-тю позначені всі сфери українського інтелектуального життя і, насамперед, фо- льклор, з його культом козацької доблесті й патриотизму, професійне і народне мистецтво, наука, писемність – багатобарвна національна культура. Особливо велике значення не лише для України, а й всього слов`янського світу мали такі явища, як початок друкарства (1574), діяльність братств, початок книговидання при Києво-Печерській лаврі (1616), відкриття Києво-Могилянського колегіуму (1632). Розвиток української культури ХУІІІ ст., яка входила в загальноєвро-пейський культурний простір, був перерваний падінням Гетьманщини.

Відродження пройшло два етапи у своєму розвитку – просвітницький (кі-нець ХУІІІ – початок ХІХ ст.) і романтичний (20-40-ві роки ХІХ ст.).

-4-

Національна ідея і шевченківська модель культури впродовж другої половини ХІХ ст. виявили свою живучість і нездоланність.

Українська культура ХХ ст. продовжує розвиватися, як і раніше, нерівно-мірно, з піднесеннями і спадами. В її розвитку чітко простежуються три періо-ди: 1)від 90-х років ХІХ ст. до кінця 20-х років ХХ ст. ( з „розстріляним Відрод-женням” включно); 2)від початку 30-х до середини 50-х років ХХ ст. (до так званої хрущовської відлиги); 3) від другої половини 50-х років до кінця 80-х ро-ків ХХ ст. (розпад СРСР та країн Варшавської співдружності). Далі настає нова епоха – епоха Незалежності.

Найнебезпечніша тенденція сьогодні – це ігнорування створеного україн-ським народом і його інтелектуальнимим силами за роки радянської влади, ме-ханічне перенесення на український грунт явищ масової культури, створеної під чужим небом і за незвичних для нас обставин. Певним регулятором збли-ження свого й чужого виступає творчий доробок української діаспори усіх по-колінь, а надто старшого, яке не поривало зв`язків з українськими традиціями і яке, власне, активно підтримало національно-визвольний рух в Україні.

Якщо теза американського антрополога А. Кребера (1876-1960) – „Велич національної культури визначається кількістю її геніальних та великих синів” – вірна, то український народ, який дав світові Нестора-літописця і безіменного автора „Слова о полку Ігоревім”, Б. Хмельницького й І. Мазепу, Т. Шевченка й І. Франка, Лесю Українку і М. Грушевського, В. Винниченка і Леся Курбаса, М. Лисенка і Б. Лятошинського, О. Довженка і О. Архипенка, П. Тичину і А. Буч-му, В. Вернадського і С. Корольова, має право на своє належне місце в пантеоні світової культури.

Нова історична епоха української духовності розпочинається 1991 роком – роком проголошення незалежності суверенної України. Вона характеризується ліквідацією основних перепон на шляху розвитку національної культури, зок-рема цензурних заборон, звільненням від ідеологічних догм і міфів, вільним доступом до здобутків сучасного світового культурного процесу, до всієї культурної скарбниці людства.

Культурний процес, як і все життя суспільства у перехідну епоху, розвива-ється суперечливо і неоднозначно. Відживають одні явища й цінності і народ-жуються інші. Освіта, наука, літературно-художня творчість незалежної Украї-ни поступово пристосовуються до нових умов існування, набуваючи нового змісту і нових форм.

-5-

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
3. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
4. Антропологічна періодизація первісної історії
5. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
6. Аудіювання на уроках української мови
7. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
8. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.
9. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.
10. Братства та їх роль в розвитку української культури.
11. В чому була провідна роль української шляхти як верхівки українського суспільства в політичному житті XIV-XVI ст.
12. Важливою методико-методологічною проблемою є періодизація історії економічної думки, визначення пріоритетів, що підлягають аналізу.

Переглядів: 5745