Психоаналіз розробляє метод зведення множинного (поліваріантного способу людського буття) до першопричинного начала – несвідомого фактора людського існування.
Психоаналітичний метод за своєю універсальністю (всезагальністю) має характер філософського методу.
Філософсько-гносеологічні основи психоаналізу ґрунтуються на методології зведення різних сторін людського існування до одного, визначального принципу – психофізіологічного механізму людини.
Філософсько-антропологічні аспекти
Традиційна філософська антропологія розглядала людину як бівалентну істоту - в її тілесному і духовному атрибутах. У більшості випадків людина духовна протиставлялася людині тілесній, і навпаки. (Це питання часто називають основним питанням філософії).
Духовне існування людини абсолютизувалося в релігійному культі монастиря, чи в світському культі „гри в бісер”. Матеріальне існування абсолютизувалося в позитивізмі, прагматизмі, марксизмі.
Психоаналіз прагне гармонізувати духовну і тілесну природу людини. Намагається вивільнити людську тілесність від репресивної щодо неї функції культури.
У руслі такого підходу психоаналіз дозволяє розв’язувати соціальні проблеми (Фромм), чи моральні (Фройд, Юнг).
Наприклад проблема зла, вона піднімається ще Августином. Але як для Августина так і для інших мислителів характерним є те, що перетворення зла в добро може здійснюватися під примусом культури, шляхом витіснення природних інстинктів. Психоаналіз навпаки вбачає вирішення проблеми не у витісненні, оскільки саме в такий спосіб, коли інстинкти репресовані (витіснені) культурою, вони прориваються своєю злочинною природою. (За словами Фромма „Людина не є вбивцею, такою її робить історія”.)
Методологією філософсько-антропологічних основ психоаналізу є методологія розширення уявлень про людину як Homo Natura, коли людина підпорядковує себе не лише власному духовному єству, але й природному.