Науковий статус психоаналізу

Завершуючи курс лекцій зі вступу до психоаналізу, Фройд зазначав: Я думаю, що психоаналіз не здатен створити свій особливий світогляд. Йому і непотрібно цього, він є частиною науки і може поєднатися з науковим світоглядом. Але він очевидно не заслуговує такої голосної назви, оскільки не все бачить, надто недосконалий, не претендує на завершеність та систематичність. Наукове мислення серед людей ще достатньо молоде, надто багато значних проблем ще не може розв’язати.

Світогляд, який ґрунтується на науці, окрім утвердження реального зовнішнього світу, має істотні риси заперечення, як: обмеження істиною, відмова від ілюзій. Хто з наших сучасників незадоволений такою ситуацією, хто вимагає для свого заспокоєння на даний момент більшого, нехай набуває його, де знайде. Ми на нього не образимося, не зможемо йому допомогти, але не будемо через нього змінювати своє мислення.

Фройд критикує релігію, вбачає в ній залишки нашого дитинства, проекцію інфантильних бажань на зовнішній світ. Доросла людина живе за принципом реальності, а це означає, що вона живе без надії. Наука відповідає дорослому стану людства – у деяких працях Фройд практично відтворює схему історії О.Конта, з тією відмінністю, що для Фройда „дитинство людства” за біогенетичним законом відтворення відтворюється в дитинстві кожного індивіда. „Позитивна” стадія розвитку людського знання пов’язана з системою наукового знання, яке витісняє дитячі сподівання та релігійно-міфологічні уявлення.

Фройд неодноразово критикував філософію, яка займається „фабрикуванням світоглядів”. Філософія претендує на остаточну істину, але вона базується на ілюзії, що ми можемо отримати цілісну картину світу шляхом спекуляцій. Методично, вона помиляється, переоцінюючи пізнавальне значення логічних операцій, визнаючи інтуїцію як джерело знання. На думку Фройда, заперечення наукової істини у релятивістських філософських школах призводить до самогубства розуму. Більше того, конечною метою цих шкіл є відновлення у своїх правах донаукової міфології.

Фройд дотримувався кумулятивістського розуміння історії науки, яка повільно, складним шляхом цеглинка за цеглинкою вибудовує будівлю наукової картини світу.

Створюючи психоаналіз, Фройд відмовився від зведення психічних процесів до фізіологічних, водночас запропоновані ним моделі психіки підпорядковані принципам жорсткого детермінізму та механіцизму,наприклад, другий закон термодинаміки виявився для Фройда мало що не психологічним законом при обґрунтуванні „інстинкту смерті”.

З іншого боку, Фройд від конкретних спостережень переходив до сміливих узагальнень, але отримані на підставі порівняно незначної кількості спостережень гіпотези перетворювалися в догмати, до яких він пристосовував наступні спостереження. На це звертали увагу К.Ясперс та К.Поппер.

Також в психоаналізі існує й така проблема як плюралізм інтерпретацій, перевірка незалежними від дослідника даними психоаналітичних тверджень неможлива. Застосовуючи практично ті ж методи, ортодоксальні фройдисти, прихильники Юнга, Адлера чи Горні приходять до абсолютно іншої картини психічних процесів.

Фройд, та його прихильники часто критиків психоаналізу звинувачували у тому, що вони критикують його через свої комплекси, або є антисемітами.

Руткевич зазначає, що Фройд вважав психоаналіз частиною єдиного наукового світогляду, але цей світогляд дедалі більше не співпадає саме з природничими науками. У цих умовах можливі кілька стратегій збереження психоаналізу у низці наукових дисциплін. Перша – психоаналітики перестають повторювати найбільш дискусійні тези Фройда, ця позиція панує в рамках фройдистської асоціації, де при підкресленому шануванні Фройда, були переглянуті багато йо положень, такі теоретики як Г.Гартман та Д.Рапопорт доклали чималих зусиль що пристосувати психоаналіз до академічної психології та психіатрії.

Найбільш радикальний перегляд психоаналітичної теорії був запропонований Грюнбаумом, який дійшов висновку, що метапсихологію Фройда нічого вже не може порятувати. Науковий статус в психоаналізі мають деякі окремі гіпотези, які організують клінічний досвід психотерапевтів. На його думку потрібно зберегти тільки те, що отримало підтвердження за допомогою позаклінічних спостережень чи відповідає загальним для всієї медицини критеріям науковості. Все інше – це лише казки для напівосвічених випускників коледжів, які вважають, що у них є несвідоме тільки тому, що про це написано в популярній книжці чи статті якогось шарлатана, який отримав від інших неуків та брехунів Ph.D., але немає уявлення про сучасну науку.

Проте психоаналітикам не так легко відмовитися від теорії Фройда, оскільки їм довелося б переглянути свою практику, а це буде кінцем психоаналізу, що тягне за собою низку матеріальних наслідків. В умовах, коли на ринку „пси-культури” конкурує до 200 різних терапевтичних шкіл, ніхто не може собі дозволити переглядати популярні сторони вчення, які й приваблюють клієнтів. На думку Грюнбаума, можливо саме тому в останній час отримав поширення герменевтичний спосіб тлумачення психоаналізу, як варіанту „розуміючої” психології. Ця стратегія виживання є найбільш витонченою вже тому, що всі природничонаукові заперечення психоаналізу відпадають разом із прийняттям її в якості герменевтичної науки. Деякі психоаналітики тут йдуть за Дільтеєм, інші звертаються до Гуссерля та Гайдеггера.

Найбільшого поширення в останні десятиліття набув той варіант герменевтичного тлумачення психоаналізу, який був розвинений Габермасом, Аппелем та іншими спадкоємцями „франкфуртської школи”.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософсько-гносеологічні аспекти	\|	Ідейно-теоретичні передумови психоаналізу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.