ПОЛІТИКО-ПРАВОВА КОНЦЕПЦІЯ ГЕҐЕЛЯ

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (Hegel), 1770-1831, геніальний мислитель-діалектик, зробив колосальний внесок у розвиток політичної та правової думки. Його праця "Філософія права" - одна з найвідоміших у всій історії правової, політичної та соціальної думки. Вона виділяється в історичному ряді навіть таких класичних праць з політичної та правової філософії, як "Держава" і "Закони" Платона, "Політика" Арістотеля, "Про державу" і "Про закони" Ціцерона, "Державець" Мак'явеллі, "Левіафан" Гобса, "Політичний трактат" Спінози, "Про дух законів" Монтеск'є, "Про суспільний договір" Руссо.

На всіх етапах творчості Геґеля, починаючи від студентських років і завершуючи останньою працею “Англійський білль про реформу 1831 р.”, в центрі його уваги були проблеми держави і права. І власне "Філософія права" є синтезом філософських і політико-правових досліджень Геґеля упродовж десятиліть.

"Філософія права", згідно з Геґелівською концепцією, являє собою філософську науку про право, предметом дослідження якої є ідея права, тобто поняття права і його здійснення. Ідея - це єдність наявного буття і поняття. Вона не тільки їхня гармонія, але й повне їхнє взаємопроникнення. Ідея права - це свобода, й істинне її розуміння досягається тільки тоді, коли вона пізнається у її понятті і в наявному бутті цього поняття.

Наука про право є частиною філософії. Тому її мета - розвинути з поняття ідею. Головне завдання філософії права - наукове пізнання держави і права, а не вказівка на те, якими вони повинні бути. На відміну від позитивної юриспруденції, яка вивчає юридичні закони, тобто позитивне право, філософська наука про державу і право має своїм завданням пізнання базових ідей держави і права.

Значення філософії Геґеля у розвитку ідеалу правової держави полягає у тому, що вона доводить цей ідеал до його кульмінаційної точки: правова держава оголошується ним божественною і приводить людський розвиток до його морального завершення. Отже, правова держава - це вершина розвитку людського суспільства.

Розглядаючи філософію права Геґеля, передусім треба з’ясувати її основу. Такою основою є поняття свободи волі. Покладаючи це поняття в основу своїх філософсько-теоретичних конструкцій, Геґель простежує зародження і розвиток усієї системи суспільних відносин. Для попередників Геґеля чи не найскладнішою проблемою було узгодження принципів свободи і людського спілкування, яке необхідно вимагає обмеження цієї свободи. Вони вважали, що ці поняття обмежують одне одного, і тому кожне з них бралось у всій крайності свого абстрактного виразу. Натомість Геґель прагнув показати, що свобода полягає не тільки у змозі вибору і у відсутності обмеження, але й у вільному виборі якогось певного конкретного рішення. Таке конкретне рішення є разом з тим обмеженням волі, але обмеженням, яке випливає з її вільного вибору. Обираючи для себе певне визначення, воля не перестає бути вільною, оскільки вона сама вибирає це визначення. Отож, самообмеження волі не суперечить її сутності. Навпаки, це - закономірний момент її вільного прояву. Звідси легко вивести необхідний зв’язок свободи із законом та індивіда зі суспільством. Простежуючи зародження і розвиток вільної волі, Геґель вказує, що вона витворюється поступово з природних нахилів і прагнень. На нижчих формах свого прояву вона підпорядкована цим прагненням, які самі по собі суперечливі і перебувають у боротьбі один з одним. Але воля може досягнути панування над ними, вибираючи ті з них, які відповідають її сутності. Внаслідок цього природні прагнення звільняються від своєї випадковості та суб'єктивності і набувають значення вільної волі. У цьому процесі воля досягає істинного свого розвитку. У зв'язку з таким розумінням свободи Геґель вбачав у спілкуванні не тільки обмеження, а насамперед повноту особистості. У суспільстві людина знаходить ті обмеження, які випливають з її розумної сутності, з самої основи її свободи. І саме з цих позицій Геґель вважав можливою гармонію між індивідом і суспільством. І цей неминучий і безспірний зв'язок індивіда та суспільства набуває у мислителя характеру вищої моральної правди. Саме суспільство є живим втіленням ідеї добра, яка без нього чи поза ним залишається абстрактною і безсилою. Чиста суб'єктивність позбавляє людину міцних основ, і в неї може виникнути таке жагуче прагнення до об'єктивного порядку, що вона буде ладна, радше, принизитися до повної і рабської залежності, аби уникнути тих мук, які пов'язані з внутрішньою пустотою і беззмістовністю. Проте, підпорядковуючись цьому порядку, індивід знаходить у ньому власну сутність, оскільки об'єктивна мораль не є чимсь чужим суб'єктові. Створюючи для нього обов'язки, вона не обмежує, а радше, звільняє його - від підпорядкування безпосереднім прагненням і від гніту суб'єктивної невизначеності. Вона вказує йому шлях до вищої моральної свободи і, формуючи його характер, перетворює схильність до добра у постійну властивість, робить її правом, звичкою, другою природою. Отже, разом з утвердженням і здійсненням об'єктивної моралі дістає міцну основу і суб'єктивна мораль. Свавілля окремого індивіда, який протистояв загальному порядку, зникає. Суб'єктивність як необхідний грунт для буття свободи стає адекватною самому поняттю і сутності свободи. Однак треба зауважити, що Геґель мав на увазі не особисті емпіричні явища, а їхню моральну основу. Ідеальною формою примирення він вважав не будь-який прояв державної ідеї, а тільки її вище завершення, вінець історії, останню універсальну форму світового духу. З цього приводу він писав: "Держава в собі і для себе є моральна цілісність, здійснення свободи, і абсолютна мета розуму полягає у тому, щоб свобода дійсно була. Держава є дух, який перебуває в світі і реалізується в ньому свідомо, тоді як у природі він отримує дійсність тільки як іншого себе, як дрімаючого духу. Тільки як наявний у свідомості, знаючий самого себе як існуючий предмет, він є держава. У свободі треба виходити не з поодинокого і поодинокості свідомості, а тільки з її сутності, бо ця сутність, незалежно від того, чи знає людина про це, чи ні, реалізується як самостійна сила, в якій окремі індивіди не більш ніж моменти: держава - це хода Бога у світі; її основою служить влада розуму, який здійснює себе як волю. Мислячи ідею держави, треба мати на увазі не окремі держави, не окремі інститути, а ідею для себе, цього дійсного Бога".

Визнаючи правову державу найвищою цінністю, вищим втіленням Бога на землі, Геґель водночас нерозривно пов’язує її з ідеєю свободи. По суті, його метою є узгодити загальне і конкретне, свободу і закон, особистість і державу. Згідно з Геґелівською діалектичною схемою, суб’єктивність - це необхідний грунт для буття свободи і необхідна вимога моральної ідеї. Проте, щоб стати реальністю, вона повинна прийти до тісного зв’язку з об’єктивним порядком. Дуже важливо підкреслити, що в даному випадку Геґель має на увазі не будь-яку державу і не будь-який її прояв. Власне у праці "Філософія права" він прагне подати ідеальну основу дійсної держави. Ідея мислителя полягає у тому, що в державі слід поважати прояв Божественного духу, подібно до того, як ми поважаємо і бачимо його у фізичній природі. Ця настанова тільки підкреслює вимогу, щоб держава відповідала своїй ідеї, або, іншими словами, "в державі не слід прагнути нічого іншого, крім того, що є втіленням розумності". Саме в цьому розумінні Геґель говорить про державу як про реальність моральної ідеї, прояву в державі сили розуму. Тому, власне, говорячи про державу, він постійно підкреслює, що йдеться про "розвинуті держави нашого часу"; ті ж держави, які не відповідають зазначеним вимогам, він вважав незавершеними. За словами Геґеля, такі держави тільки існують, проте не мають дійсності - тієї дійсності, яка визначається розумом і вимагається моральною ідеєю. Саме у цьому контексті слід розуміти твердження Геґеля: "Все дійсне розумне, все розумне дійсне", оскільки мислитель не все існуюче вважав дійсним. Під дійсністю він розумів ту вищу реальність світового й історичного процесу, в якій здійснюється закономірний рух духу.

Розглядаючи політико-правову концепцію Геґеля, важливо відзначити й те, що він був перший, і не тільки в німецькій філософії права, хто між індивідом і державою вказав на суспільне середовище, тобто на громадянське суспільство, як на особливий елемент, який має значення і для особистості, і для держави. Суспільне середовище є виразом приватних інтересів індивідів, і саме це середовище - громадянське суспільство - є однією з тих принципових відмінностей, що відрізняють давній і новий світ. Розвиваючи свої погляди на державу, мислитель підкреслював необхідність єдності державного життя, як основи нормального політичного буття, і саме з нею він пов’язував сферу особистої свободи. Отже, ідея держави осмислюється Геґелем з двох боків: з одного боку, встановлюється принцип єдності влади, як необхідної основи юридичного порядку, з іншого - розвивається ідея про гарантії особистості проти всеохоплюючої могутності держави. Ці два моменти постійно вступають між собою у протиріччя. У державно-правовому житті це і є втілення діалектичного принципу єдності і боротьби протилежностей. В цьому аспекті важливо підкреслити, що Геґель ставить державу на рівні з суспільством, яке він вважав організацією практичних інтересів і особистої свободи, незалежною від об’єднуючих функцій держави.

Як же Геґель розуміє єдність держави?

Основний принцип єдності стосується устрою влади. Організація влади потребує її структуралізації. Різноманітні функції і пов’язані з ними повноваження доручаються окремим органам. Але цей розподіл властей не слід розуміти, як абсолютну їхню самостійність. Усі державні органи - це тільки моменти єдиного цілого. На думку Геґеля, ця єдність повинна мати своє втілення в одній конкретній особі - монархові, який являє собою своєрідне живе втілення державного об’єднання. Проте йдеться про таку монархію, в якій монарх обмежений законом, і, підкреслює Геґель, якщо конституційний устрій міцний, то часто монархові не залишається нічого більше, як просто поставити своє ім’я, що й означає завершене вирішення даної проблеми. У такому аспекті всі окремі влади і справи в державі не можуть мати ні самостійного значення, ні залежати від індивідуальних інтересів. В цьому контексті Геґель розглядає і суверенітет держави. Для нього суверенітет - це втілення органічної єдності держави. Тому справжнє втілення суверенітету він вважав можливим тільки за конституційної монархії, яка одна тільки і може бути належно структуризована і організована. Отож об’єднуючий вплив суверенітету є тільки продовженням тієї внутрішньої субстанціарної єдності, яка притаманна державному організму і виявляється у свідомості громадян у вигляді почуття патріотизму. З уваги на ці міркування Геґель надавав важливого значення органічній будові суспільства, яка виявляється у розвитку громадського та корпоративного життя. Тільки органічний розвиток та єдність приватних сфер дають змогу говорити про правомірність влади в державі; тільки за цієї умови ціле, тобто держава, є дійсною силою і владою. В іншому випадку, за Геґелем, це ціле перетворюється в масу окремих атомів, тому державна влада повинна залишати недоторканою органічну будову суспільства і законодавство повинно враховувати цю органічну будову народу. А в законодавчій владі повинні бути представлені не окремі особи як такі, а народ як ціле, зі своїм органічним поділом на стани і корпорації. В цілому у концепції Геґеля ідея органічного поділу суспільства має дуже велике значення. У цьому мислитель вбачав втілення моральної життєвості держави. У розвитку духу громадськості, суспільної єдності, на думку Геґеля, полягає глибина і сила держави. Це внутрішнє, самобутнє життя суспільства забезпечує державі її моральний і правомірний характер і створює для влади нормальне і правомірне становище. Саме тому Геґель віддає перевагу сильній, але децентралізованій державі, в якій центральна державна влада надає своїм підданим свободу у всьому, що не належить до прямого призначення державної влади, тобто її організація і збереження, внутрішня і зовнішня безпека.

Священним обов'язком центральної влади (уряду) є, згідно з Геґелем, як надання громадянам такої свободи і самостійності, так і її захист від різних посягань. Геґель підкреслював, що державна організація централізованого типу має суттєвий недолік порівняно з децентралізованою, оскільки не може розраховувати на вільну підтримку своїх підданих, на їхні почуття власної гідності і бажання служити опорою державі - той могутній дух, який виявляється тільки у такій державі, де все, що можливо, верховна влада передає на вирішення самим громадянам. Геґель підкреслював, що в державі слід розрізняти, з одного боку, те, що потрібно державній владі, а, отже, повинно перебувати в її компетенції; з іншого - те, що необхідно організованому у суспільство народові, але є випадковим чи необов'язковим для державної влади. Щасливим Геґель вважав той народ, якому держава надає значну свободу діяльності у питаннях загального характеру, які не мають першочергового значення для держави в цілому. У такому випадку і сама держава, спираючись на вільний дух свого народу, стає безмежно сильною і могутньою. Зважаючи на це, Геґель велику увагу приділяв механізмам, які покликані забезпечувати розвиток суспільства та його взаємодію з державою. В організації представницьких зібрань з публічними дебатами, у свободі думки і розвитку преси він убачав гарантію того, що загальний інтерес проникає в маси народу і проходить через свідомість громадян.

Розглядаючи політико-правову концепцію Геґеля, важливо зазначити, що велику увагу він приділяв національним особливостям того чи іншого народу, як визначальному факторові його державно-правового розвитку. Мислитель підкреслював, що модернізація державно-правового життя є результатом самобутнього розвитку кожної окремої нації і не може бути вирішена шляхом простого запозичення досягнень інших народів.

Ідея держави, за Геґелем, виявляється трояко: 1) як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, тобто в даному аспекті йдеться про державний устрій та внутрішнє державне право; 2) у відносинах між державами як зовнішнє державне право; 3) у всесвітній історії.

Держава як дійсність конкретної свободи є індивідуальна держава. У своєму розвинутому і розумному вигляді така держава являє собою основану на розподілі влад конституційну монархію. Трьома різними владами, на які поділяється політична держава, є: законодавча влада, представницька влада і влада монарха. Геґель не погоджується з поглядом Лока і Монтеск'є про самостійність влад з їхнім взаємним стримуванням, оскільки в даному випадку прогнозується їхня взаємна ворожість і протистояння. За Геґелем же, усі ці влади виходять з інтересів могутності цілого і всі вони підпорядковуються інтересам держави. Представницька влада, до якої Геґель відносить і судову, визначається ним, як влада, яка підводить особливі сфери і окремі випадки під загальне. Завдання представницької влади - виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів і установ. Законодавча влада - це влада, функцією якої є визначати та встановлювати засади законодавства та устрою держави. У другому аспекті держави ставляться одна до одної, як самостійні, вільні і незалежні індивідуальності. В цьому контексті він розглядає і проблеми війни і миру, аналізує взаємозв'язок внутрішньої та зовнішньої політики держави, подає характеристику війни як фактору та форми політики. При цьому слід відзначити реалізм, з яким він підходить до розгляду цієї проблеми. Взаємовідносини різних держав Геґель трактує, як колізійні, конфліктні зіткнення протилежних інтересів, прав і сил. Справою комбінації сил і політичного рішення є відповідь на питання про захист інтересів і прав, яким загрожує небезпека. І в умовах конфлікту війна вирішує питання не про те, яке з двох прав, що зіткнулися, є справжнє, оскільки, по суті, обидва ці права є справжніми, а питання про те, яке право повинно поступитися іншому. Саме тому Геґель підкреслював, що гарантією незалежності держави є її збройні сили, розвинутим станом яких є постійна армія.

Всесвітня історія як прогрес в усвідомленні свободи являє собою, по суті, історію суверенних держав (моральних субстанцій), історію прогресу в державних формуваннях.

Що ж до поняття права, то в Геґелівській концепції воно має кілька значень: 1) право як свобода (ідея права); 2) право як певний ступінь і форма свободи (особливе право); 3) право як закон (позитивне право).

На ступені об'єктивного духу, де увесь розвиток визначається ідеєю свободи, "свобода" і "право" виражають один зміст. У цьому аспекті філософію права можна було б назвати філософією свободи.

В другому аспекті система права як царство реалізованої свободи являє собою ієрархію особливих прав від абстрактних форм до конкретних. На вершині ієрархії "особливих прав" стоїть право держави, над яким є тільки право світового духу. Оскільки в реальній дійсності "особливі права" всіх ступенів (особистості, її совісті, злочинця, сім'ї, суспільства, держави) дані одночасно, то остаточно істинним є право наступного ступеня.

І право як закон, або позитивне право, є одним з "особливих прав". Перетворення права у собі в закон шляхом законодавства надає праву форми загальності і справжньої визначеності. Предметом законодавства можуть бути тільки зовнішні сторони людських стосунків, а не їхня внутрішня сфера. Розрізняючи право і закон, Геґель водночас прагнув уникнути їхнього протиставлення. Він вважав неправильним перетворювати відмінність між природним, або філософським, правом та позитивним правом у їхнє протиставлення. Разом з тим мислитель визнає, що зміст права може бути спотворений в законодавчому процесі, тому він допускає, що не все дане у формі закону є право. Проте, у "Філософії права" Геґель пише: "... та обставина, що насильство і тиранія можуть бути елементом позитивного права, є для останнього чимсь випадковим і не торкається його природи". За своїм визначенням, позитивне право як ступінь самого поняття права розумне. Закон - це конкретна форма виразу права. В законах знаходить своє втілення національний характер народу, рівень його історичного розвитку, природні умови його життя. Але ці фактори не впливають на сутність права. В Геґелівському вченні трьома головними формами вільної волі і відповідно трьома головними рівнями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність. Учення про абстрактне право вміщує в собі проблематику власності, договору і неправди; вчення про мораль - умисел і вину, намір і благо, добро і совість; учення про моральність - сім'ю, громадянське суспільство і державу.

Абстрактне право є першим рівнем у розвитку поняття права від абстрактного до конкретного. Це право абстрактно вільної особи. Абстрактне право має той сенс, що, взагалі, в основі права міститься свобода окремої людини (особи, особистості). Особистість, за Геґелем, передбачає взагалі правоздатність. Абстрактне право - це спроможність усіх наступних більш конкретних визначень свободи і права. На цій стадії позитивний закон виражається єдиною формулою - "будь особою і поважай інших як осіб".

Свою реалізацію свобода особистості знаходить, згідно з Геґелем насамперед у праві приватної власності. Отже, філософ обгрунтовує формальну, правову рівність людей: люди рівні саме як вільні особистості, рівні в їхньому однаковому праві на приватну власність, проте не в розмірі володіння власністю. Базуючись на такому твердженні, Геґель відкидає рабство, кріпацтво, спільність майна. Відчуження правоздатності, особистої свободи, моральності, релігійності є несправедливим і підлягає подоланню. "Природною річчю є абсолютне право раба звільнитися", - підкреслював Геґель. Важливе місце у цьому аспекті Геґель відводить договору, в якому один одному протистоять самостійні особи - володільці приватної власності. Він підкреслював, що предметом договору можна вважати лише поодиноку річ, яка тільки і може бути відчужена. Загальне ж міститься в моральності і державі. Тобто ні сім'я, ні держава не є і не може бути предметом договору. Договірні відносини - це відносини приватної власності.

Іншим важливим напрямом учення про абстрактне право є поняття неправди (проста неправда, обман, примус і злочин). Злочин - це свідоме порушення права як права, і покарання є не тільки засобом відновлення порушеного права, але й правом самого злочинця, закладеним уже в його діянні - вчинку вільної особистості. Покарання злочину, за Геґелем, є, по суті, конкретизацією абстрактного права до моралі. На цьому рівні, коли особистість абстрактного права стає суб'єктом вільної волі, вперше набувають значення мотиви і цілі вчинків суб'єктів. Вимоги суб'єктивної свободи полягають у тому, щоб про людину судили з її самовизначення. Тільки через вчинок суб'єктивна воля досягає об'єктивності і відповідно сфери дії закону, оскільки моральна воля не може бути карною.

Абстрактне право і мораль є двома односторонніми моментами, які набувають своєї дійсності і конкретності в моральності, коли поняття свободи об'єктивується в наявному світі у вигляді сім'ї, громадянського суспільства і держави.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Іммануїл Кант.	\|	Густав Гуго

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.