• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Право власності та похідні права (право господарського відання, право оперативного управління, право оперативного використання майна) у сфері господарювання

Право власності, як зазначено у назві ст. 134 ГК, є основ­ним речовим правом у сфері господарювання.

В економічному аспекті власність — це присвоєння матері­альних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територі­альній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матері­ально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матері­альних благ — це суспільні відносини власності, які характе­ризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежу­ванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні влас­ника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності дістають юридичне закріп­лення у праві власності, яке виникає внаслідок правового ре­гулювання зазначених економічних відносин. Правове регу­лювання відносин власності є одним з найважливіших на­прямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відно­сини власності, становить право власності в об'єктивному ро­зумінні.

Право власності в суб'єктивному розумінні є основним ре­човим правом у сфері господарювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користуван­ня і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння — це закріплення матеріальних благ за конкрет­ними власниками — індивідами і колективами, фактичне утри­мання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування — це вилучення з речей їхніх корисних влас­тивостей, які дають можливість задовольнити відповідні по­треби індивіда чи колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб'єктами. Реалізую-чи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві влас­ності, праві господарського відання чи праві оперативного уп­равління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК.

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК) закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебуває у спільній власності двох або більше осіб (співвлас­ників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної влас­ності (частини 1, 2 ст. 355 ЦК). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права та обов'язки співвласників такого майна встановлені, крім норм ГК, також поло­женнями Глави 26 «Право спільної власності» ЦК України (статті 355—372).

У Господарському кодексі (ч. З ст. 134) знайшло відобра­ження положення п. 7 ст. 92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності визначається виключно зако­нами України. До таких законів, зокрема, відносяться Цивіль­ний кодекс України, Господарський кодекс України, Декрет Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. «Про управ­ління майном, що є у загальнодержавній власності», Закони України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування», від 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» тощо.

Велике значення для забезпечення майнових прав суб'єктів господарювання має також положення щодо визначення право­вих форм реалізації права власності у сфері господарювання вик­лючно на рівні закону. Така вказівка Кодексу покликана захища­ти суб'єктів господарювання від проявів втручання державних та інших органів в регулювання майнових відносин шляхом прий­няття ними актів так званого відомчого законодавства.

Серед повноважень власника ГК виділяє такий вид як орга­нізаційно-установчі повноваження, що мають безпосереднє відношення до здійснення господарської діяльності.

Одним з основних організаційно-установчих повноважень власника майна ч. 1 ст. 135 ГК називає його засновницькі повноваження:

по-перше, власник має право засновувати господарські орга­нізації: одноосібно (унітарні підприємства) або спільно з іншими власниками (корпоративні підприємства) на основі належного йому (їм) майна або здійснювати господарську діяльність в інших формах господарювання, не заборонених законом. Госпо­дарські організації, щодо заснування яких йдеться в ч. 1 ст. 135 ГК, можуть створюватись різних видів і організаційних форм, встановлених ст. 63 ГК;

по-друге, якщо власником є громадянин, він може обрати таку організаційну форму підприємництва як підприємець без статусу юридичної особи (ч. 1 ст. 128 ГК);

по-третє, власник на свій розсуд визначає мету і предмет господарської діяльності утвореного ним суб'єкта господарю­вання. Метою господарської діяльності є задоволення суспіль­них і особистих потреб, а предметом — систематичне здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої госпо­дарської діяльності (ч. 1 ст. 62 ГК);

по-четверте, власник на свій розсуд визначає також струк­туру утвореного ним суб'єкта господарювання (види і назву виробничих структурних підрозділів, а також види і назву функціональних структурних підрозділів апарату управління), склад і компетенцію його органів управління, порядок викорис­тання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта гос­подарювання;

по-п 'яте, власник приймає рішення про припинення відпо­відно до законодавства господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання.

Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших нормативно-правових актів.

Державні та комунальні підприємства можуть бути об'єднані за рішенням власника (уповноваженого ним органу) у дер­жавні (комунальні) господарські об'єднання.

Однією із форм правового режиму майна, закріпленого за суб'єктом підприємництва, є право господарського відання. Термін «право господарського відання» прийшов на заміну тер­міну «право повного господарського відання», що ним у Зако­нах України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (ч. 1 ст. 10) та від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» (ч. З ст. 10) позначалося право, на якому майно закріплювалося за державними підприємствами.

Право господарського відання — правова форма, що згідно з ч. 1 ст. 136 ГК застосовується для встановлення правового режиму майна, закріпленого лише за суб'єктом підприємницт­ва. При цьому, як випливає зі змісту ч. 2 зазначеної статті, такий суб'єкт підприємництва має бути заснований в органі­заційно-правовій формі підприємства.

За суб'єктами господарювання, які не відносяться до суб'єктів підприємництва, майно не може закріплюватися на праві гос­подарського відання. Щодо них застосовуються інші форми правового режиму (право оперативного управління, право ко­ристування тощо). Для порівняння варто відзначити, що за за­конодавством Російської Федерації майно на праві господарсь­кого відання належить лише державному або муніципальному унітарному підприємству (ст. 294 ЦК РФ), а за законодавством Республіки Казахстан — державному підприємству (ст. 196 ЦК РК), яке може бути республіканським або комунальним.

Право господарського відання — це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє корис­тується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника носять абсолютний ха­рактер, то суб'єкт підприємництва, за яким майно закріплене власником

(уповноваженим власником органом) на праві гос­подарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, яке (повноваження) він може реалізувати лише за згодою власника. Випадки одер­жання такої згоди передбачені ГК та іншими законами.

Право господарського відання, крім обмеження суб'єкта підприємництва у розпорядженні окремими видами майна зго­дою власника (уповноваженого органу), характеризується і тим, що власник майна, закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належ­ного йому майна. Такий контроль може здійснюватись влас­ником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган. Проте в будь-якому випадку такий контроль не повинен при­зводити до втручання в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Згідно з ч. З ст. 136 ГК право господарського відання захи­щається за допомогою тих же положень закону, що і право власності. Важливе значення для захисту права господарсько­го відання має вказівка закону (ч. 2 ст. 136 ГК) на те, що суб'єкт підприємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського відання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство, дозволяє тако­му суб'єкту підприємництва не лише закріпити за ним майно засобами бухгалтерського обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб'єктів господарювання, власника тощо, але і нести відповідальність за своїми зобов'язаннями закріп­леним за ним майном, звертатися до суду за захистом поруше­них майнових прав в тому числі і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника.

Таким чином, підбиваючи підсумок, право господарського відання можна визначити як право юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку господарську діяльність, тобто є суб'єктами підприємництва, похідне від права власності, з об­меженням повноваження розпорядження окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу).

Право оперативного управління, як правовий інститут, вперше було запроваджено в законодавство Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. спочатку лише для позначення майнових прав державних організацій, а згодом (1981 р.) було поширене і на кооперативні, державно-кооперативні, міжколгоспні підприємства-юридичні особи.

Право оперативного управління — це речове право суб'єкта господарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тоб­то самостійну систематичну господарську діяльність, спрямо­вану на досягнення економічних, соціальних та інших резуль­татів без мети одержання прибутку (ч. 1 ст. 52 ГК). Змістом права оперативного управління є повноваження володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб'єк­том господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у ме­жах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до ч. З ст. 76 ГК майно казенного підприє­мства закріплюється за ним на праві оперативного управлін­ня в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне під­приємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарсь­кого відання за такими ознаками:

а) казенне підприємство або інший суб'єкт господарюван­ня, який здійснює некомерційну господарську діяльність, по­стійно фінансується власником. Як зазначено в ч. З ст. 76 ГК, фінанси казенних підприємств є єдиними з фінансами дер­жавної казни. Суб'єкт господарювання на праві господарсько­го відання здійснює підприємницьку діяльність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

б) казенне підприємство, як суб'єкт права оперативного управління, розпоряджається своїми коштами відповідно до фінансового плану і плану розвитку казенного підприємства. Розподіл та використання прибутку (доходу) казенного підприєм­ства визначаються фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому для державних комерційних під­приємств.

Як і при праві господарського відання, власник майна, за­кріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом гос­подарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосе­редньо або через уповноважений ним орган. Проте межі уп­равління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням.

Так, згідно з ч. З ст. 77 ГК орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству май­на, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке , не використовується або використовується не за призначен­ням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

Право оперативного управління захищається законом відпо­відно до положень, встановлених для захисту права власності.

Новим для правового інституту майнової основи господа­рювання є встановлення титулу стосовно майна відокремлено­го підрозділу (структурної одиниці) господарської організації. Оскільки Господарський кодекс визнав відокремлені підрозді­ли (структурні одиниці) господарських організацій суб'єктами господарювання (ст. 55 ГК) і встановив особливості їх право­вого статусу (ст. 132 ГК), необхідно було визначити і право­вий титул, на якому господарська організація надає майно та­кому суб'єкту.

Таким титулом ст. 138 ГК визначає оперативне викорис­тання майна. На нашу думку, оперативне використання майна може бути похідним титулом від права власності, права госпо­дарського відання або права оперативного управління тощо, залежно від того, на якому з цих речових прав майно нале­жить (закріплене) суб'єкту господарювання — господарській організації.

Особливість реалізації права оперативного використання майна обумовлена тим, що відокремлений підрозділ здійснює господарську діяльність у складі господарської організації і від її імені, оскільки не має статусу юридичної особи.

Виходячи з цього, закон визначає, що обсяг майнових пра-вомочностей суб'єкта господарювання (тобто володіння, корис­тування і розпорядження майном) у межах права оперативно­го використання майна визначається господарською організа­цією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, відповідно до закону.

Читайте також:

1. D (правая) S (левая)
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. I. ТЕОРИЯ И ИСТОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
4. II. Права та обов'язки адміністрації організації, що проводить туристську подорож
5. II. ТЕОРИЯ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА
6. III. ГРАЖДАНСКОЕ ПРАВО
7. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
8. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
9. IV. Оцінка привабливості стратегічних зон господарювання підприємства на ринку.
10. V. Класифікація і внесення поправок
11. VI. УГОЛОВНОЕ ПРАВО И УГОЛОВНЫЙ ПРОЦЕСС
12. XII. Право на першочергове зарахування

Переглядів: 4376