• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні напрямки державного регулювання інвестиційної діяльності

54. Характеристика координуючих органів інвестиційної діяльності

Згідно з ч. І ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Це означає, що Кабінет Міністрів очолює систему органів державної виконав­чої влади і здійснює її як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи діяльність цих органів. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпо­рядженнями Президента України, Програмою діяльності Уряду України, схваленою Верховною Радою України.

У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів України:

- здійснює прогнозування і антимонопольне регулювання еко­номіки України, сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом всіх форм власності та забезпечення соціальної спрямованості економіки, організує управління об'­єктами права державної власності, розробку і реалізацію за­гальнодержавних програм;

- вживає заходів щодо підтримки національного товаровироб- ницгва, структурної перебудови економіки та прискореного розвитку її пріоритетних галузей, проведення земельної ре­форми, залучення інвестицій в економіку України, утворює і використовує державні резервні фонди, визначає порядок фор­мування та розміщення замовлень на виробництво продук­ції для державних потреб;

- організовує розробку та виконання Державного бюджету Укра їни, контролює обслуговування державного боргу України, дотримання порядку ціноутворення, організує державне стра­хування, випуск державних внутрішніх позик;

- вживає заходів стимулювання інноваційної діяльності това­ровиробників, обґрунтовує пріоритетні напрямки розвитку на­уки і техніки, розробляє пропозиції щодо обсягів бюджетного фінансування науково-технічної сфери;

- забезпечує дотримання вимог законності в діяльності органів виконавчої влади та їх апарату, посадових осіб;

- організовує управління зовнішньоекономічною діяльністю держави, митною справою;

- спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади.

Усі перелічені функції тісно пов'язані між собою і, зокрема, з процесами державного управління інвестиційною діяльністю.

Таким чином, Кабінет Міністрів України на підставі чинного законодавства здійснює виконавчо-розпорядчі функції з управ­ління всіма галузями економіки. У межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими для виконання.

Кабінет Міністрів України, виходячи зі свого правового ста­тусу, повинен розробляти загальні засади, принципи, напрями державної інвестиційної політики, спрямовувати та координу­вати роботу міністерств, інших підпорядкованих йому централь­них і місцевих органів державної виконавчої влади у сфері дер­жавного управління інвестиційною діяльністю.

Правовий статус місцевих державних адміністрацій визначено Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (в ред. 09.04.1999 р.). У сфері інвестиційної діяльності вони забезпечують:

55 Створення та діяльність інвестиційних компаній в Україні

Становлення ринкової економіки в Україні й гострота проблеми інвестиційних ресурсів обумовлюють необхідність розвитку інвестиційних інститутів. В Україні вони виникли ще до того, як з’явились перші законодавчі акти, що регламентували їх діяльність. Відставання нормативної бази від реального процесу ліквідовано тільки на початку 1994 p., коли Президент України підписав Указ »Про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії». Згодом у 2001 р. прийнято Закон України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Відповідно до указу Президента України передбачено створення інститутів взаємного інвестування у формі інвестиційних фондів та інвестиційних компаній. Основна різниця між ними знаходилась у площині їх різних можливостей на ринку цінних паперів. Так, інвестиційні фонди створювалися як інститути спільного інвестування, тоді як інвестиційна компанія виступала як професійний торговець на ринку цінних паперів, крім того, за певних умов мала змогу здійснювати і колективне інвестування. Між ними була також різниця в припустимих формах організаційної структури, в розмірах статутного фонду і т. ін.

Інвестиційний фонд в Україні створювався як юридична особа надзвичайною функцією якої було спільне інвестування. Його організаційна форма визначалася у вигляді акціонерного товариства закритого типу зі статутним фондом не менше 2 тис. мінімальних зарплат. Статутний фонд формувався за рахунок грошових коштів, цінних паперів і нерухомого майна його засновників та учасників.

Інвестиційні фонди, відповідно до Указу Президента України від 1994 p., могли бути як відкритими, так і закритими. Відкриті створювались на невизначений термін. Вони забезпечували високу ступінь ліквідності інвестиційних сертифікатів, що випускалися, встановлюючи терміни їх викупу (погашення). На відміну від них, закриті інвестиційні фонди випущені сертифікати не викуповували. Термін діяльності таких фондів був визначеним і встановлювався вже у момент створення інвестиційного фонду закритого типу.

Наявна і досить недосконала правова база, що регламентувала функціонування інвестиційних компаній і фондів, певною мірою стримувала їх розвиток. Новим кроком у розвитку інвестиційних процесів у нашій державі стало прийняття в 2001 р. Закону України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Згідно з положенням цього закону в Україні створюються інститути спільного інвестування, які можуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До відкритих належать ті, що в будь-який момент за бажанням інвестора можуть викупити ті цінні папери, які емітовані даним інститутом спільного інвестування. Інтервальні — це різновид відкритих, які відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за бажання інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті емісії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвестування належать до закритих тоді, коли вони не беруть на себе зобов’язання щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть викуповуватись лише у двох випадках: реорганізації або ліквідації емітента.

Закон України регламентує і термін існування інститутів спільного інвестування. Щодо цього останні можуть бути створені як на певний термін, так і на безстроковий. При цьому закриті можуть бути лише строковими.

В новому законі вводиться й таке поняття, як диверсифікований, або недиверсифікований вид інституту спільного інвестування. Подаємо ознаки диверсифікованого виду:

кількість цінних паперів одного емітента в активах інституту спільного інвестування не може перевищувати 10 % від загального обсягу їх емісії;

активи диверсифікованого інституту спільного інвестування не менш, як на 80 % повинні складатися з грошових коштів, ощадних сертифікатів, а також облігацій (підприємств, місцевих і центральних органів влади), які допущені до торгів на біржі, або в торговельно-інформаційній системі.

Відкриті та інтервальні інститути спільного інвестування можуть бути тільки диверсифіковані. Це пояснюється тим, що законодавець намагається створити умови, які б унеможливлювали або робили найменш вірогідними банкрутство цих інститутів. У цьому ж напрямку діють і ті обмеження, що стосуються дивер- сифікованих інститутів спільного інвестування відносно розміщення їх активів. Так, їм забороняється:

тримати у грошових коштах, в ощадних сертифікатах, на депозитних рахунках у банках більше ЗО відсотків загальної вартості активів інституту спільного інвестування;

купувати цінні папери одного емітента більш, ніж на 5 % загальної вартості активів такого інституту;

придбавати, або додатково інвестувати в цінні папери органів місцевого самоврядування більш, ніж 10 %загальної вартості активів інституту спільного інвестування;

придбавати, або додатково інвестувати акції українських емітентів більш, ніж на 40 %загальної вартості активів інституту спільного інвестування.

Це тільки деякі обмеження, встановлені для диверсифікованих інститутів спільного інвестування. Інші стосуються обмежень щодо купівлі цінних паперів іноземних емітентів, емітентів; які є пов’язаними особами інституту спільного інвестування (особи, які здійснюють контроль за відповідною юридичною особою) тощо. Мета цих обмежень полягає в тому, щоб максимально забезпечити та посилити надійність і стабільність функціонування цих інститутів.

За формою своєї організації інститути спільного інвестування можуть бути як корпоративними інвестиційними фондами, так і пайовими. Корпоративний створюється тільки у формі відкритого акціонерного товариства і має здійснювати діяльність тільки зі спільного інвестування.

Корпоративний інвестиційний фонд організовує свою діяльність за тими нормами, що встановлені законодавством України для акціонерних товариств. Це стосується, наприклад, мінімального (початкового) розміру статутного фонду (капіталу), ієрархії й основних повноважень органів такого фонду (збори акціонерів та спостережна рада), порядку проведення зборів акціонерів, порядку припинення діяльності інвестиційного фонду тощо. Але при цьому в Законі України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» визначаються й певні особливості саме акціонерного товариства, що діє як інвестиційний фонд. Зокрема, такому товариству заборонено випускати будь-які інші (крім акцій) цінні папери. Тоді як звичайне акціонерне товариство може випускати, наприклад, облігації (щоправда вартістю не більше 25% від статутного капіталу). Акції корпоративного інвестиційного фонду можуть бути тільки простими іменними, тоді як інші акціонерні товариства можуть випустити як привілейовані акції (до 10 %), так і прості, та акції на пред’явника. Існують і інші особливості, наприклад, стосовно розкриття інформації інвестиційного фонду.

Пайові інвестиційні фонди — це активи, які належать інвесторам на правах спільної часткової власності. Ці активи знаходяться в управлінні компанії, яка спеціалізується на управлінні активами. Мінімальний розмір активів пайового фонду не може бути менше від початкового капіталу корпоративного інвестиційного фонду. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою.

Створення пайового інвестиційного фонду дає можливість займатись організацією спільного інвестування саме компанії з управління активами. Ця компанія відповідає за збитки, які були завдані діяльністю (або бездіяльністю) інституту спільного інвестування.

Новий закон про інститути спільного інвестування торкається і вже існуючих інвестиційних компаній та фондів. їх в Україні вже на початок 1999 р. було зареєстровано 959. Але всі вони виявились малопотужними. їх активи склали в 2000 р. тільки 0,21 % від ВВП, тоді як в інших країнах з перехідною економікою цей рівень сягає 5—12 % від ВВП. До того ж більше 90 % їх були закритими.

Відповідно до Закону України »Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні фонди)» всі закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній у разі закінчення терміну їх існування повинні реорганізуватись у пайові чи корпоративні інвестиційні фонди, або припинити свою діяльність. А ті, термін дії яких не закінчився, мають право функціонувати до кінця строку, а потім теж повинні бути реорганізовані або ж ліквідовані.

Що стосується відкритих інвестиційних фондів і відкритих взаємних фондів, то вони у дворічний термін мають бути або реорганізовані в пайові і корпоративні інвестиційні фонди, або ліквідуватись.

Подальша перспектива їх розвитку в нашій державі пов’язана з удосконаленням законодавства, що регулює діяльність цих компаній і фондів та всього фінансового ринку в цілому. Однак формування правового поля створює тільки загальні умови для розвитку інвестиційного бізнесу. Основу становлення й укріплення даної форми небанківських кредитних установ мають скласти зміни в матеріальному стані громадян нашої країни. Тільки за умови, що сімейні доходи для більшості населення переважати муть їх витрати, стає можливим перетворення фондів взаємного інвестування в потужний важіль інвестиційної діяльності.

Як свідчить досвід високорозвинутих країн Заходу, подальше вдосконалення інвестиційного бізнесу відбувається в напрямі посилення тієї ланки, яка забезпечує саме колективну організацію інвестування. Ця перспектива означає загальний напрям розвитку вітчизняних інвестиційних фондів. Але це, очевидно, буде тільки домінуючим напрямом, який не заперечуватиме багатогранності інших форм організації інститутів щодо акумуляції грошових коштів населення і їх перетворення в капітал.

56 Інвестиційні фонди та їх характеристика

Інвестиційні фонди є посередниками в інвестиційному процесі між громадянами та емітентами. Випускаючи власні сертифікати, інвестиційний фонд акумулює грошові кошти різних груп інвесторів (в основному громадян) і вкладає їх у цінні папери інших емітентів. Таким чином, інвестиційний фонд мінімізує інвестиційний ризик своїх акціонерів.

Основні функції інвестиційного фонду — диверсифікація інвестицій і управління портфелем інвестицій. Головний напрям діяльності інвестиційного фонду — професійний інвестиційний менеджмент. Інвестиційний фонд забезпечує такий рівень диверсифікації й управління інвестиціями, якого не може забезпечити окремий індивідуальний інвестор, тому що це потребує спеціальних знань, високої інформованості і неперервного аналізу стану інвестиційних ринків.

У США інвестиційні фонди мають три основні види: фонди сертифікатів з номінальною вартістю, об’єднані інвестиційні трасти та управлінські фонди (рис. 7.3).

Фонди сертифікатів з номінальною вартістю випускають для дрібних інвесторів сертифікати, які мають номінальну вартість. Такі сертифікати являють собою спеціальну форму контракту між інвестором і фондом, в якому зазначаються номінал, що дорівнює сумі капіталу інвестора, строк дії контракту з управління цим капіталом, умови управління, включаючи умови виплати основної інвестиційної суми, доходу і порядок цих виплат.
Фонди цього типу виступають як боржники своїх клієнтів і несуть основний ризик щодо інвестицій капіталів клієнтів у фінансові активи.
Об’єднані інвестиційні трасти формуються на основі трастової домовленості, тобто контракту на управління інвестиційним портфелем за дорученням власника. Трасти випускають власні сертифікати часткової участі, які обов’язково викупаються трастом. Кожний сертифікат представляє частку інвестора у сукупному інвестиційному портфелі всього трасту. Головна мета інвестиційних трастів — створення умов для схильних до ризику інвесторів, щоб здійснити колективні інвестиції.
Інвестиційні трасти не мають ради директорів. Управляють трастами наглядачі або депозитори, які представляють інтереси сторін, що уклали трастовий контракт. Перед укладанням трастового контракту встановлюються структура і розмір портфеля активів трасту, які не можуть мінятися протягом усього строку дії трасту. Дрібний інвестор сам вибирає тип інвестицій, коли придбає частку в інвестиційному трасті.
Управлінські фонди формуються як самостійні юридичні особи у вигляді корпорацій або партнерств за участю спонсора або довіреної особи, які гарантують капітал фонду. Компаніями управляють зовнішні менеджери. Управлінські фонди бувають відкритого або закритого типу.
Компанії відкритого типу випускають акції або часткові сертифікати участі, які фонд викупає в інвесторів. Компанії закритого типу не викупають своїх акцій і сертифікатів. На кінець 80-х рр. частка фондів відкритого типу у загальному обсязі активів усіх управлінських фондів становила майже 95%.
Управлінські фонди відкритого типу, які часто називають взаємними фондами, є найбільш поширеним типом інвестиційних фондів. Взаємні фонди створюються кількох видів: траст, партнерство, обмежене партнерство, окремий рахунок.
Трастова форма взаємного фонду, як і будь-який траст, веде управління інвестиційними портфелями або іншим майном за дорученням клієнта.

57. Фінансово-промислові групи в Україні

Промислово-фінансова група (ПФГ) - це велике угруповання підприємств, банків, інших юридичних осіб, які займаються виробничою, торговельною, фінансово-кредитною діяльністю. На відміну від холдингу, ПФГ не має компанії, що спеціалізується на управлінні. Ці групи створюються, зазвичай, на міжгалузевих засадах, що дозволяє здійснювати спільні інвестиції у великі проекти.

В Україні промислово-фінансові групи створюються двох типів: на підставі об'єднання статутних фондів (статутні групи) та на підставі об'єднання всіх фінансових ресурсів з єдиним управлінням (договірні групи у формі консорціуму).

Специфіку і переваги ПФГ можна охарактеризувати таким чином. По-перше, усі учасники групи працюють як лапки єдиного фінансово- промислового механізму, їхні інтереси органічно пов'язані. По-друге, завдяки єдності фінансових, страхових та промислових можливостей найбільш ефективних галузевих видів виробництва, ФПГ створюють дуже стійкі системи, які мають свободу щодо мобільного міжгалузевого перерозподілу матеріальних та фінансових ресурсів.

І, нарешті, ПФГ - саме ті організаційні структури, з якими охоче будуть співпрацювати іноземні інвестори, тому що такі об'єднання володіють певною автономією у прийнятті та виконанні основних рішень, можуть самостійно будувати фінансовий, виробничий, технологічний, кадровий та інші мости на світові ринки, до міжнародних кооперацій зв'язків.

Об'єднання капіталів продиктоване інвестиційними потребами, які щорічно зростають, які вже не можуть задовольнятися за рахунок власних ресурсів компанії. Тому процеси об'єднання фінансового та промислового капіталу активно здійснюються гам і годі, де і коли господарські суб'єкти починають зазнавати брак інвестиційних ресурсів, який, своєю чергою, може бути викликаний різними причинами.

Світовий досвід показує, що найактивнішими учасниками промислово-фінансових угрупувань є фінансові установи. Об'єктивно цьому сприяє та обставина, що саме в цих структурах сконцентровані ресурси, які можуть бути направлені на задоволення інвестиційних потреб.

До фінансових установ належать банки, кредитні установи, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інститути спільного інвестування та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

На інвестиційному ринку ці установи можуть виконувати такі функції, як: випуск платіжних документів; довірче управління фінансовими активами; залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо подальшого їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику; надання гарантій та поручительств; переказ грошей; послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; торгівля цінними паперами; факторинг та інші операції.

Активним учасником інвестиційного процесу с банки. З метою диверсифікації активних операцій, розширення джерел отримання додаткового доходу та підтримки ліквідності балансу комерційні банки повинні займатися інвестиційною діяльністю.

58. Економічна сутність та зміст ризику

Більш точне і водночас лаконічне визначення ризику наводять американські економісти. На їхню думку, ризик — це шанси на по- несення втрат або збитків унаслідок здійснення будь-якої справи. Однак таке трактування ризику є однобічним. Воно характеризує його лише як імовірність певних втрат (прибутку, доходу, майна), тобто додаткових витрат виробничих ресурсів підприємництва порів­няно із заздалегідь установленими розмірами їх. Отже, підприєм­ницький ризик у цьому трактуванні розглядається як категорія, що призводить лише до негативних наслідків. Тоді виникає запитання: чому підприємці ризикують? Вони йдуть на ризик тому, що він мо­же дати як негативні, так і позитивні результати. Відомо чимало прикладів, коли підприємці, ризикуючи, одержують надприбутки. Тому, даючи визначення сутності ризику, слід мати це на увазі. Отже, підприємницький ризик — це ймовірність понесення фірмою у процесі здійснення господарських операцій втрат або одержання додаткового прибутку, зумовлених багатоваріант- ністю прийняття можливих рішень чи невизначеністю вироб­ничих ситуацій. ► ризик — це категорія ймовірнісна. Він або може бути, або ні. Ця характеристика підприємницького ризику є принциповою. Гос­подарські ситуації, заздалегідь визначені й кількісно оцінені, не вважаються на певний момент ризикованими. Інша справа, коли внаслідок впливу непередбачених чинників можуть бути відхилен­ня реальних результатів від очікуваних. Саме в цьому і виявляється ризик;► ризик може спричинити як негативні, так і позитивні наслідки;► ризик може бути лише в процесі здійснення господарських операцій.

Ризик як необхідність успіху в підприємницькій діяльності. Ри­зик тісно пов’язаний з ринком. Ринок нормально функціонуватиме як мінімум за двох умов: ► бажання іти на ризик; ► бути готовим до будь-яких можливостей, які надає ринок. Підприємницький ризик є елементом, властивим ринковій еко­номіці. Практично жоден підприємець, який хоче мати зиск, не мо- же не враховувати цього. Підприємницька активність і готовність іти на ризик настільки тісно переплітаються, що їх часто розгляда­ють як синоніми. Спроби уникнути ризику можуть призводити під­приємців до великих невдач і навіть до краху. Неминучість ризику зумовлюється такими чинниками: ► свободою дій підприємця; ► орієнтацією підприємницької діяльності на одержання високо­го прибутку; ► діяльністю фірм у конкурентному середовищі.

59 Харакетрні властивості ризику

Суть підприємницького ризику можна відобразити властивос-тями ризику – тобто основними його характеристиками та показни-ками, згрупованими по певних класифікаторах згідно умов госпо-дарської діяльності. До головних властивостей підприємницького ризику відносяться:

- основні риси ризику;

- функції ризику в підприємницькій діяльності;

- сторони спостереження ризику;

- джерела виникнення ризику;

- види ризиків підприємницької діяльності. Цей перелік властивостей підприємницьких ризиків України не

можна вважати вичерпним, оскільки оновлення господарської прак-тики веде до постійного розширення сутності ризику і відповідних показників, якими можна її відобразити. Зараз слід детальніше зу-пинитися на вивченні вищеназваних властивостей ризику.

Основна риса ризику – комплексний показник, який відображає сутнісний прояв ризику незалежно від впливу конкретних госпо-дарських умов. Основні риси однакові для всіх видів підприємниць-ких ризиків. Серед основних рис ризику можна виділити:

1) суперечливість – прагнення підприємця одержати результат неординарними заходами з одного боку та імовірність проігно-рувати дію об'єктивних економічних закономірностей (тобто ударитися в підприємницький авантюризм);

2) альтернативність – це необхідність вибору однієї дії із декількох варіантів рішень, що передбачає застосування спеціальних ме-тодик, технологій ведення підприємництва тощо;

3) невизначеність – ризик стає власне предметом праці підприємця в процесі ухвалення рішення або з метою подолання фактора ризику.

60 Класифікація ризику

Вид ризику – характеристика, яка комплексно враховує джерела, фактори і сферу підприємницької діяльності на об'єкті, де виникає ризик. Зустрічаються самі різноманітні види ризиків у підприєм-ницьких діях, наприклад, ризики фінансових ринків, помилкового або несприятливого вибору, моральні або несумлінної поведінки, банківські і страхові, зовнішні і внутрішні. Проте в господарській практиці прийнято виділяти найвідоміші види ризиків, перелік яких представлено нижче.

1. За масштабом економічної системи

- макрорівень - странові ризики, до яких приписують економічні, фіскально-монетарні, а також соціально-політичні ризики тієї країни, де підприємець здійснює свою діяльність;

- мезорівень – галузеві ризики, насамперед промислові, аграрні, сфери обслуговування, які обумовлені галузевими особливостя-ми господарювання;

- мікрорівень – ризики діяльності окремого учасника ринку, наприклад, такі як фінансові та комерційні ризики господа-рювання; поява ризику цього виду викликана особливостями господарської діяльності суб'єкта ринкових відносин, його еко-номічною поведінкою чи будь-якими іншими індивідуальними чинниками.

2. По характеру прояву ризики розділяють на дві групи:

- системні ризики – це вид ризику, що властивий ринку в цілому і викликаний об'єктивними чинниками функціонування ринку, наприклад, країновий ризик на макрорівні, ризик ліквідності фондового інструменту;

- несистемні ризики – це вид ризику, обумовлений окремими чин-никами проведення підприємницьких дій та особливостями фор-мування господарських відносин між різними суб'єктами ринку, зокрема, ризик обігу конкретного цінного паперу, ризик стосовно кваліфікації оператора ринку, ризик від запровадженої системи розрахунку за господарськими договорами. Характерна особли-вість несистемного ризику полягає в можливості його диверси-фікації – використовуванні спеціальних методів пом'якшення ризику, коли інвестиційні кошти розосереджуються в придбання фінансових активів з різноманітними властивостями. При цьому передбачається зниження інтегрального ризику, що очікується за фінансово-економічними показниками всієї сукупності активів господарюючого суб'єкта. Зниження інтегрального ризику до-сягається за рахунок зменшення надмірної концентрації інвести-ційних коштів в одному виді фінансового активу.

3. За територіальною ознакою виділяють ризики, прояв яких спо-

стерігається на певній території у зв'язку з її географічними,

геополітичними, етнічними особливостями щодо ведення гос-

подарства. Як правило, сюди відносять такі види ризиків:

- країнові, тобто системні для всієї території країни, яки не під-даються диверсифікації;

- галузеві – ті, що характерні окремій галузі, яка є домінуючою на да-ній території, наприклад, у складі промислових, агропромислових, транспортних утворень територіальної організації господарства;

- регіональні, тобто характерні даному регіону, району, місту, на-селеному пункту.

Крім дії об'єктивних економічних законів в територіальних ризи-ках виділяється вплив суб'єктивної складової продуктивних сил – лю-дини, як головної і найскладнішої ланки в господарському механізмі, в ухваленні рішень, в реалізації підприємницьких дій.

4. За особливостями підприємницьких операцій – це, головним чином, ризики портфельного інвестування в цінні папери, ризи-ки не своєчасного проведення операції купівлі, продажу, обміну, застави фінансового активу, що знаходиться в господарському веденні підприємця (тимчасові ризики).

5. Технологічні ризики – вони викликані особливостями операцій поставки товарних і фінансових активів, платежу по підприєм-ницькій операції, клірингових взаєморозрахунків в цінних па-перах або іншими операційними особливостями здійснення під-приємницької діяльності.

6. Специфічні ризики – нетрадиційні види ризиків, що викликані тимчасовим станом об'єкту підприємницької діяльності, вони не виявляються в його звичайному функціонуванні (так звані ризики перехідного режиму). У сучасній практиці дані види ризиків обу-мовлені характером економічних трансформацій господарських комплексів і особливостями державної економічної політики. Вид ризику як комплексна характеристика його властивостей на об'єкті підприємницької діяльності не тільки відображає сутність ризику, але і дозволяє найпростіше перейти до визначення класу ризику, тобто здійснити класифікацію ризику, як неминучий етап його аналізу і оцінки.

61 Характеристика джерел ризику

Джерело підприємницького ризику – головна причина виник-нення ризику, що існує в певних господарських умовах і створює підґрунтя для виникнення неоднозначності, невизначеності між господарськими суб'єктами. Джерело ризику указує на те місце у виробничих відносинах, де системи управління і виробництва недо-статньо врегульовані між собою.

До основних джерел ризику сьогодні відносять такі:

1) спонтанний характер природних процесів, стихій;

2) випадковість дій, подій і поведінки суб'єктів;

3) присутність протиборчих тенденцій, потоків, інтересів на об'єкті підприємницької діяльності;

4) імовірнісний характер соціально-економічного розвитку, мінли-вість соціально-економічних вимог щодо об'єкту підприємництва;

5) погрішності інформації про об'єкт підприємництва;

6) обмеженість ресурсів для подолання випадкових факторів;

7) неоднозначність пізнання об'єкту;

8) не співпадання суб'єктивних оцінок і економічної поведінки;

9) недосконалість господарського механізму. Слід зазначити, що джерела ризику інтегрально відображають

ступінь зрілості господарського механізму, але їх зміст безперервно оновлюється.

62 Зовнішні ризики та їх характеристика

Розрізняють зовнішні і внутрішні підприємницькі ризики. Ри-зики, які безпосередньо не пов'язані з діяльністю підприємства чи його контактною аудиторією, належать до зовнішніх ризиків.

Зовнішні ризики пов'язані зі спричиненням збитків і не-отриманням підприємцем очікуваного прибутку внаслідок порушення своїх зобов'язань контрагентами підприємця або через інші обставини, які не залежать від нього.

На рівень зовнішніх ризиків впливає велика кількість факто-рів — політичні, економічні, демографічні та ін. До зовнішніх ризиків належать:

— природні (ризик стихійних лих і екологічні ризики);

— загальноекономічні (ризик зміни економічної ситуації, ри-зик несприятливої кон'юнктури ринку, податкові ризики, ризик посилення конкуренції і галузевий ризик);

— політичні (ризик націоналізації й експропріації, ризик трансферту, ризик розриву контракту, ризик воєнних дій і циві-льних заворушень);

— фінансові ризики, пов'язані з купівельною спроможністю грошей (інфляційні і дефляційні ризики, валютні ризики, ризик ліквідності, ризик зміни загальноринкової ставки процента).

63 Ризики інвестиційних проектів

Проектні ризики, у свою чергу, можна класифікувати за рядом ознак.
1. За видами виділяють такі види проектних ризиків:
— ризик зниження фінансової стабільності підприємства — виникає через недосконалість структури інвестованого капіталу;
— ризик неплатоспроможності підприємства — виникає через зниження рівня ліквідності оборотних активів підприємства;
— ризик проектування — виникає внаслідок недосконалості підготовки бізнес-плану, у зв'язку з недоліком інформації про зовнішнє середовище, неправильною оцінкою параметрів внутрішнього потенціалу, використанням застарілої техніки й технології;
— будівельний ризик — виникає внаслідок вибору недостатньо кваліфікованих підрядників, використання застарілих будівельних технологій і матеріалів та інших причин, що спричинюють перевищення строків будівельно-монтажних робіт із проекту;
— маркетинговий ризик — можливість істотного зниження передбаченого проектом обсягу реалізації продукції й інших факторів, що ведуть до зменшення прибутку на стадії експлуатації проекту;
— ризик фінансування проекту — пов'язаний з недостатнім загальним обсягом інвестиційних ресурсів для реалізації
проекту, несвоєчасним надходженням інвестиційних ресурсів з окремих джерел, ростом середньозваженої вартості капіталу;
— інші види ризиків.
2. За етапами здійснення проекту:
— проектні ризики передінвестиційного етапу — пов'язані з вибором інвестиційної ідеї, підготовки бізнес-плану, обґрунтованістю оцінки основних результативних показників проекту;
— проектні ризики інвестиційного етапу — це ризики несвоєчасного здійснення будівельно-монтажних робіт із проекту, неефективний контроль за якістю цих робіт, неефективне фінансування на стадії будівництва, низь-ке ресурсне забезпечення виконуваних робіт;
— проектні ризики постінвестицгйного етапу — це несвоєчасний вихід виробництва на передбачену проектну потужність, недостатнє забезпечення виробництва сировиною й матеріалами, низька кваліфікація операційного персоналу, недоліки маркетингової політики та ін.
3. За комплексністю дослідження:
— простий проектний ризик — це вид проектного ризику, що не розчленовується на окремі підвиди;
— комплексний проектний ризик — це вид ризику, що складається з комплексу розглянутих підвидів.
4. За можливістю передбачення:
— прогнозований проектний ризик — це ризик, що піддається прогнозу з боку підприємства;
— непрогнозований проектний ризик — це ризик, прогнозування якого неможливе.

64. Ризики фінансових інвестицій

Ризик фінансового інвестування — це ймовірність недоодержання доходів від цінних паперів у зв'язку зі зміною кон'юнктури інвестиційного ринку. Специфічні ризики фінансового інвестування властиві окремим інвестиційним операціям по придбанню цінних паперів. До них належать:
— відсотковий ризик — це ризик втрати доходу фінансового інвестування через зміну відсоткової ставки (внаслідок зростання відсоткової ставки знижується ринковий курс цінного папера);
— ринковий ризик — це ризик втрати доходу через зміну -курсу окремих цінних паперів;
— ризик ліквідності — це ймовірність втрати доходу внаслідок неможливості продати цінний папір без втрати і інвестованого в неї капіталу;
— комерційний ризик — ймовірність недоодержання дивідендів за цінними паперами внаслідок зниження ефективності функціонування підприємства-емітента цінних паперів;
— інші види ризиків.
Крім того, ризик фінансового інвестування також може бути прогнозованим або непрогнозованим.
Інвестиційні ризики, як правило, не виникають у чистому вигляді. Це пояснюється тим, що всі види інвестиційних ризиків тісно взаємозалежні й взаємопов'язані.

65 Методики визначення кількісної характеристики ризику

У абсолютному виразі ризик визначається величиною можливих втрат у фізичному (матеріально-речовинному) або грошовому (вартісному) виразі. У відносному виразі ризик визначають як величину можливих втрат, віднесену до певної бази, яку формують показники майнового стану фірми, показники ресурсовитратності даного виду діяльності, показники очікуваного доходу даного виду діяльності.

Вимірювання економічного ризику рішень або проектів концептуально включає три складових:

1. Оцінку достовірності умов і ринкової кон'юнктури або досягнення необхідного результату (отримання збитку). Класичне поняття достовірності, як відношення числа випадків настання деякої події до достатньо великого числа випадків, недоцільне. При оцінці ризику застосовують суб'єктивну достовірність, визначувану експертним шляхом як співвідношення шансів. Чим менше достовірність правильного прогнозу умов, кон'юнктури або необхідного результату, тим більше ризик.

2. Визначення розмірів очікуваного результату або збитку. При одній і тій самій достовірності чим більше ці розміри, тим більше ризик. Додаток розміру результату або збитку на достовірність складає математичне очікування.

3. Відношення математичного очікування збитку до фінансово-економічного потенціалу економічної системи. Чим більше можливий збиток по відношенню до цього потенціалу, тим більше ризик.

Методи аналізу і оцінки підприємницького ризику, а також порядок і правила формування інформаційної бази, алгоритмів розрахунку із застосуванням відомого математичного апарату і інших методів багато в чому ситуативні і індивідуальні.

Серед способів кількісного визначення величини ризику виділяють два основні підходи: теоретичний і емпіричний. Теоретичний підхід виражає вимоги до результатів визначення рішення, за умови розрахунку ризику шляхом логічних міркувань, а не на основі минулого досвіду. Емпіричний підхід екстраполює ризик, розрахований на базі подій минулих періодів [8, с. 128-129].

Статистичний спосіб полягає в тому, що вивчається статистика втрат, які мали місце в аналогічних видах підприємницької діяльності, встановлюється частота появи певних рівнів втрат. При оцінці ризику повністю обґрунтовано вживання апарату математичної статистики і теорії достовірності у випадках:

- якщо йдеться про інвестиції, які мають аналоги. Тоді стає справедливим вживання методів математичної статистики для оцінки най достовірніших параметрів інвестиційного процесу і його результатів;

- якщо інвестиція не має аналогів, або організація не володіє достатнім досвідом для здійснення інвестицій або інвестиційний процес реалізується в умовах нестабільності. Тоді використовується апарат теорії вірогідності, що дозволяє моделювати інноваційні процеси з більшою точністю, а, отже, більш адекватно визначати заходи щодо управління ризиком.

Відповідно до цих допущень формалізований опис ризику інвестиційної діяльності можна представити у вигляді функції:

Я = F(р, и), (13)

де Б(...) - функція опису ризику;

р - достовірність несприятливої ситуації в ході реалізації проекту;

і - кількісна оцінка "несприятливості" ситуації в ході реалізації проекту.

При ухваленні рішення про реалізацію проекту необхідно визначити, чи можливе в даній області управління ризиками. Якщо аналіз показує, що в ході інвестиційної діяльності реально може бути досягнутий тільки той або інший конкретний результат (і ніякий інший), то такі інвестиційні проекти є безризиковими.

Якщо в ході аналізу встановлено, що можливо мати декілька результатів від інвестиції, кожний з яких неоднаково оцінюється інвестором (найвдаліший, вдалий, абсолютно невдалий), то подібні інвестиції називаються ризиковими.

Для ризикових інвестицій в першу чергу оцінюється параметр самого очікуваного результату (Яе), який визначається по формулі математичного очікування:

Я_е = ±РЛ, (14)

і=1

де Я_і - і-й можливий результат реалізації проекту;

Рі, - достовірність і-го результату; п - число можливих результатів.

Кількісною оцінкою ризику проекту прийнято рахувати варіацію (уаг) - розкид можливих результатів інвестиційної операції щодо очікуваного значення (математичного очікування). Відповідно до теорії достовірності і математичної статистики цей показник розраховується як середнє квадратичне відхилення від очікуваного результату:

уаг = 2Рі (Я -Я_е)², (15)

Також для оцінки ризику використовується показник середнього лінійного відхилення (а), який іноді називається дисперсією:

а = V уаг, (16)

Якщо для декількох проектів однакові значення середнього рівня очікуваного доходу, то визначення більш ризикового проекту можна вести по значенню а: чим > а, тим > рівень ризику.

Якщо середнє очікуване значення доходів (Я.) за проектами різне, то про рівень ризику для кожного з них судять по показнику стандартного відхилення (коефіцієнта варіації):

(.7,

Чим вище коефіцієнт варіації, тим більше ризикованим вважається проект.

66 Заходи щодо зниження та запобігання ризиків

Залежно від виду проекта, його належності до того чи іншого типу портфеля розробляється система заходів протидії ризикам:
- заставні операції і гарантування;
- диверсифікація;
- страхування;
- лімітування;
- розподіл;
- еккаутинг та ін.
При інвестиційному кредиті найбільшого поширення дістали такі засоби захисту від інвестиційного ризику, як позички під заставу та гарантовані кредити.
Позички під заставу — це позички, забезпечені з боку позичальника заставними активами. Застава — це один з найдавніших засобів забезпечення позичок. Але якщо у минулі роки заставні фізичні активи переходили у власність кредитора, то сьогодні вони, як правило, залишаються у користуванні позичальника, а кредитору у відповідності з контрактом переходять (уступаються) права володіння (цесія).
Банк прагне формувати власний позичковий портфель із забезпечених кредитів, тому він зобов’язаний дуже вимогливо оцінювати якість застави. Основні критерії цього:
- вік активів, їх моральний і фізичний знос, темпи старіння застави;
- простота оцінки цінності застави та можливість її перегляду (індексації) у період кредитування;
- можливість розміщення закладених активів на ринку;
- рівень ліквідності як для фізичних, так і фінансових активів;
- підконтрольність — простота та легкість встановлення місцезнаходження застави та вступу у володіння нею;
- рівень позичкової маржі для кожного виду застави (наприклад, для готівки така маржа становить 100 % + очікуваний відсоток інфляції, для висококваліфікованих цінних паперів — 60—70%, для матеріальних запасів та обладнання — 50%).
У процесі кредитування під впливом інфляції рівень може коригуватись: для фінансових активів — у бік збільшення, для фізичних — у бік зменшення.
Гарантований кредит видається під письмове зобов’язання третьої сторони сплатити борг у разі відмови від його сплати позичальником. Оцінка ризиків гаранта та вимоги до якості гарантії такі самі, як і до застави.
Гарантії можуть бути таких видів:
- обмежена або необмежена, тобто та, що гарантує всю заборгованість чи тільки її частку;
- забезпечена або незабезпечена, тобто із заставою чи без неї;
- фізичних або юридичних осіб, тобто забезпечена власними чи корпоративними активами.
Кредитори звичайно прагнуть отримати необмежену та забезпечену гарантію, тому повинні особливо ретельно перевіряти її. При оцінці фінансового стану гаранта слід враховувати, що гарантія як умовне зобов’язання являє собою позабалансовий фінансовий інструмент. Тому перевіряти необхідно як балансові, так і позабалансові операції гаранта.
Особливу відповідальність несе банк, який виступає у ролі гаранта, оскільки гарантії, які ним видаються, так само, як і безпосередньо кредити, забезпечуються не власними ресурсами, а коштами акціонерів або вкладників.
Одним з найефективніших методів збалансованості інвестиційного портфеля є диверсифікація.
Диверсифікація — це розподіл цінних паперів портфеля таким чином, щоб досягти максимального доходу за мінімального ризику. Як правило, це здобувається шляхом розподілу капіталу між пакетами цінних паперів різної якості та різних термінів погашення для зниження портфельного ризику.

67 Формування та використання виробничих потужностей економічних систем

68 Кадровий потенціал

Людський фактор потрібно розглядати у взаємозв'язку кількісних і якісних характеристик кадрів, склад яких сформований на підприємстві, у діалектичній єдності здібностей кадрів і можливостей їхньої реалізації в умовах функціонування, що постійно змінюються. Все це зумовлює необхідність виділення такої категорії, як кадровий потенціал, що являє собою сукупність здібностей і можливостей кадрів забезпечувати досягнення цілей довгострокового (перспективного) розвитку підприємства.

Для розкриття цих здібностей і можливостей у кадровому складі виділяють групи, що грають різну роль у процесі досягнення цілей розвитку підприємства:

- працівники, що визначають цілі розвитку підприємства;

- працівники, що розробляють засоби досягнення цілей (продукцію, науково-дослідницькі розробки, технології);

- працівники, що організовують процес створення засобів досягнення цілей;

- працівники, що безпосередньо створюють засоби досягнення цілей;

- працівники, що обслуговують процес створення засобів досягнення цілей.

69. Продуктивність праці

Продукти́вність пра́ці (англ. productivity, labour productivity; нім. Arbeitsleistung f, Leistung f, Arbeitsproduktivität f) — це показниктрудової діяльності працівників. Характеризує кількість продукції, виробленої за одиницю часу, або витрати часу на виробництвоодиниці продукції.

ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ – продуктивність виробничої діяльності людини, кількість продукції, яка виробляється за одиницю часу. У гірничій промисловості є чотири методи вимірювання продуктивності праці: натуральний, трудовий, вартісний та умовних одиниць.

Натуральний метод вимірювання П.п. базується на обліку роботи в натуральному вираженні (тоннах, метрах, м3) за одиницю часу – місяць, рік, зміну, годину.

Трудовий метод вимірювання П.п. полягає в обчисленні витрат праці, затрачених на одиницю продукції. Показник, що обчислюється таким чином, характеризується трудомісткістю робіт і є оберненою величиною натурального показника.

Вартісний метод вимірювання П.п. полягає в тому, що для розрахунків приймають весь обсяг товарної (валової) продукції підприємства, що виготовлена (реалізована) за одиницю часу.

Метод умовних одиниць застосовується для вимірювання П.п., коли випускається дек. видів продукції. Для цього методу використовуються умовно натуральні одиниці, що забезпечують зведення всієї різноманітності видів продукції до одного умовного, виходячи з певних властивостей продукції.

Читайте також:

1. II. Мотивація навчальної діяльності
2. II. Мотивація навчальної діяльності
3. II. Мотивація навчальної діяльності
4. II. Мотивація навчальної діяльності
5. II. Мотивація навчальної діяльності
6. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
7. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
8. II. Основні засоби
9. II.3. Основні способи і прийоми досягнення адекватності
10. III. Мотивація навчальної діяльності
11. III. Мотивація навчальної діяльності
12. IV. Загальна оцінка діяльності вчителя

Переглядів: 1511