Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Питання № 3.

Становлення ринкової економіки супроводжується формуванням ринку праці – соціально-економічної системи, окремими складовими котрої виступають ринок робочої сили і ринок робочих місць.

Ринок праці – це система взаємодії споживачів праці та її постачальників, а саме юридичних і фізичних осіб, з одного боку, і конкретних фізичних осіб, з певним рівнем професійних знань і навичок та розумово-фізичним станом – з іншого. Ринок праці (ринок робочої сили чи ринок трудових ресурсів) є відкритою підсистемою, яка через міжрегіональні міграції органічно взаємодіє з ринками праці інших регіонів. Ринок праці за адміністративно-командної та ринкової (перехідної) економіки функціонує по-різному.

Економічний розвиток будь-якого суспільства визначається ступенем використання ресурсів, а оскільки робоча сила є головним ресурсом економіки, то підтримка її зайнятості є особливо пріоритетною.

Не всі члени суспільства можуть пропонувати свої послуги на ринку праці. До непрацездатного населення належать:

• діти до 16 років;

• інваліди І-ІІ групи і хронічно хворі;

• особи похилого віку, які втратили залишкову працездатність;

• пенсіонери за віком, які працюють.

Особами працездатного віку є чоловіки від 16 до 60 років та жінки від 16 до 55 років. Однак серед них є недрудоактивні, які не прагнуть реалізувати свою працездатність (домогосподарки, студенти денної форми навчання, які не працюють у вільний від навчання час). Однак працездатні члени суспільства можуть бути зайнятими або незайнятими (безробітними).

Базою для формування трудової активності населення слугує його працездатність, як правило, повна, однак слід враховувати також часткову чи залишкову працездатність. Головними чинниками формування трудової активності є:

• соціально-демографічні (стать, вік, сімейний стан, стан здоров’я тощо);

• демоекономічні (освітній рівень, професійно-кваліфікаційна підготовка, рівень доходів);

• економічні (наявність роботи та можливість її змінити, рівень оплати праці та його співвідношення з прожитковим мінімумом);

• соціопсихологічні (професійна, галузева і територіальна мобільність, готовність до зміни трудової діяльності, відношення до нелегального ринку праці).

Сукупність зайнятих на ринку праці можна поділити на дві основні категорії:

• наймані працівники, ті які легально працюють та отримують за це винагороду, або ті які мають робочі місця, але реально не працюють (неоплачувані відпустки, військовики строкової служби);

• зайняті на власному підприємстві, само зайняті.

Основними ознаками зайнятості є:

• тривалість робочого періоду та рівень оплати праці;

• кількість робочих місць на одну особу;

• реєстрація.

На підставі цих ознак виокремлюють різні види зайнятості:

• повна зайнятість;

• неповна зайнятість;

• первинна, основна зайнятість;

• вторинна, третинна, додаткова зайнятість;

• зареєстрована зайнятість;

• незареєстрована зайнятість.

Безробіття – це стан, коли людина не заангажована на ринку праці, але активно шукає роботу, або чекає, щоб повернутися на попереднє місце праці.

Головними причинами безробіття є:

• циклічність економічного розвитку;

• структурні зрушення (міжгалузеві, внутрішньогалузеві, секторні та регіональні);

• вплив науково-технічного прогресу і запровадження інноваційних технологій;

• невідповідність пропозиції та попиту робочої сили;

• рух робочої сили (професійний, соціальний, регіональний).

За умови штучної підтримки високого необґрунтованого рівня зайнятості, як правило, спостерігаються зменшення продуктивності суспільної праці та зростання інфляції, попиту і навпаки, при зворотних діях, зокрема при зростанні безробіття, поглиблюється розшарування суспільства за рівнем доходів.

Види безробіття:

• природне безробіття, яке поділяється на фрікційне і інституційне;

• вимушене безробіття, яке поділяється структурне, технологічне, регіональне;

• циклічне;

• тривалим або застійне;

• повне або часткове;

• відкрите або приховане.

З початком трансформаційних процесів багато українських родин вперше в житті зіткнулись з безробіттям. Для національної сфери зайнятості характерні:

• надзайнятість;

• перетворення заробітної плати в один із основних елементів системи соціального захисту;

• знижена мотивація до праці;

• деформація трудових відносин;

• можливість отримання нерегламентованих доходів;

• регресивні зрушення в структурі зайнятості.

Існує три основні моделі ринку праці:

• патерналістська, характеризується значним опікуванням проблемами найманих працівників з боку їхніх працедавців (Японія);

• соціал-демократична, державна активна політика зайнятості характерна для скандинавських країн;

• ліберальна модель, яка характеризується значною децентралізацією державних систем соціального захисту та мобільністю трудових ресурсів, поширена в США, Канаді та Австралії.

Найближчим часом Україна повинна віднайти своє місце у системі міжнародного поділу ринку праці та стати активним продуцентом конкурентоспроможної продукції. Проблеми українського ринку праці неможливо вирішити без впровадження державного регулювання зайнятості, яке містить активну і пасивну складові політики зайнятості.

Основними напрямками активної політики зайнятості є:

• створення нових робочих місць;

• професійна підготовка і перепідготовка робочої сили;

• організація інтеграційних і громадських робіт.

Заходи активної політики зайнятості фінансуються головно з державного та місцевого бюджетів.

Основним елементом пасивної політики зайнятості є надання відповідної допомоги з безробіття, яка виконує не лише компенсаційну, а й стимулятивні функцію. Програми пасивної політики зайнятості фінансуються зі спеціальних страхових фондів.

В Україні пасивних програм сприяння зайнятості значно більше, ніж активних. Необхідно раціоналізувати структуру видатків на пасивні заходи, збільшити фінансування активних заходів. При цьому варто дотримуватися принципу – краще фінансувати роботу, аніж безробіття, що можна зробити шляхом інтенсифікації всебічної підтримки економічно активного населення, створенням вигідних умов для його самореалізації. Досягти економічної стабільності, знизити рівень безробіття можна шляхом підвищення продуктивності праці, радикального зменшення праце-, матеріало- та енергоємності виробництва вітчизняних товарів і надання послуг.

Матеріальне становище членів суспільства різнилося завжди упродовж розвитку людства і для цього існують ряд цілком природних причин. Так, молоді люди мають більше можливостей щодо підвищення свого добробуту, аніж люди похилого віку, сім’ї з дітьми витрачають більше, ніж бездітні, а фізично повноцінні люди можуть заробити більше, ніж інваліди; в економічно розвинених регіонах населення має більше можливостей для створення доходу, ніж у депресивних. Безпосередньо бідність є результатом відмінностей щодо матеріального становища індивідів і сімей, а тому завжди існувала й існує в усіх суспільствах, навіть у найрозвиненіших.

Бідність – це злиденне існування фізичної особи, за якого через брак коштів неможливо підтримувати достойний спосіб життя, властивий суспільству конкретного соціально-економічного періоду.До категорії бідних належать особи, не з власної волі позбавлені найнеобхіднішого: нормального житла, одягу, їжі, медичних та освітніх послуг, можливості забезпечувати культурні і правові потреби.

Бідність не лише поділяє суспільство, а й є стимулом для того, щоб людина прагнула і досягала кращої долі. Проте в сучасних умовах бідність часто стає на перешкоді стабільності суспільства і його подальшого розвитку. Навіть в економічно розвинених країнах бідність стає загрозою, коли вона перетворюється в застійну, тобто спостерігається довготривалий стан бідності індивідів, сімей, де бідним є не одне покоління. Люди, які тривалий час перебувають у стані бідності, часто соціально деградують, перетворюються на люмпенів, злочинців, які становлять загрозу для інших громадян. Тому боротьба з бідністю нині є складовою соціальної політики в усіх цивілізованих суспільствах.

Боротьба з бідністю особливо гостро стоїть на порядку денному у країнах з перехідною економікою. За часів “реального соціалізму” майнове розшарування було незначним, а наявність бідних не визнавалась офіційно. Термін “бідність” тривалий час не вживався в офіційних документах СРСР. Проте , за оцінками зарубіжних експертів, станом на 1990 рік в Україні бідними можна було вважати приблизно 11% населення. Нині внаслідок відомих економічних обставин частка бідних серед населення не лише зросла, а й з’явилась загроза появи застійної бідності, коли в бідних сімей немає надії вибратися з нужди. Діти з таких сімей, не маючи доступу до повноцінної освіти, закладів культури, найбільшою мірою наражені на ризик у дорослому житті опинитися на нижчій соціальній сходинці, ніж їхні батьки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Питання № 2.	\|	Українська бідність має цілий ряд специфічних особливостей.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.