• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 4: Естетика як метатеорія мистецтва. (Мистецтво: сутність, функції, види та історичні типи.)

План.

1. Мистецтво: сутність і функції.

2. Система мистецтва та класифікація видів мистецтва.

Загальна характеристика видів мистецтва.

3. Типологія історичного розвитку мистецтва.

Література:

Левчук Л.Т. Естетика. –К.: Вища школа, 2000. Розділи: 5,6,7,8,9. С. 108 – 289.

Лозовой В.О. Естетика. -К.: Юрінком Інтер, 2003. Розділи: 7, 8, 9, 10. С. 108 -174.

1. Мистецтво: сутність і функції.

Мистецтво – це особлива форма суспільної свідомості і людської діяльності, в якій органічно співвідносяться художнє (образне) пізнання життя з творчістю за законами краси. В більш широкому значенні слово “мистецтво” відноситься до будь – якої форми практичної діяльності, коли вона виконується уміло, майстерно, вправно і досконало в технологічному, а часто і в естетичному значенні.

Мистецтво історично виникло і розвивалось як особливий вид естетичноїдіяльності. Її джерелом, так як і естетичних почуттів і потреб людини, стала праця. Перші ознаки первісного суспільства відносяться до епохи пізнього палеоліту (приблизно за 40 - 20 тис. років до н. е.). Твори мистецтва породили “публіку, що розуміє мистецтво і здатну насолоджуватися красою” (Маркс). Народжені мистецтвом естетичні потреби народу в свою чергу викликали до життя все нові й нові твори мистецтва. З часом художня творчість стала своєрідним видом праці, результатом професійної діяльності художників. “Мистецтво, - пише Ю.М.Лотман, відтворює принципово новий рівень дійсності, який відрізняється від неї певним збільшенням свободи. Свобода привноситься в ті сфери, які в реальності її не мають. Безальтернативне стає альтернативним… Воно уможливлює не тільки заборонене, але і неможливе. Тому по відношенню до реальності мистецтво виступає як область свободи.”

Соціальна сутність мистецтва полягає у тому, що художній розвиток суспільстваобумовлений природно-історичним процесом, тобто його розвиток виявляє характерні закономірності, що пов’язані з певними періодами становлення людської культури.

Першазакономірність у розвитку мистецтва пов’язана з тим, що воно з’явилось як результатестетичних потреб та естетичних здібностей, що розвинулись у межах практичної діяльності (яка була в основному представлена мисливством та відповідними магічними ритуальними дійствами) людей та міфологічного типу світогляду. У межах міфів вироблялись основні образні та метафоричні засоби майбутнього мистецтва. Стародавні міфи містять у собі поєднані елементи мистецтва, релігії, донаукові уявлення про природу та суспільство.

Друга закономірність – пов’язана з поділом праці на розумову і фізичну. Поява вільного часу (дозвілля) створила умови для відмежування деякої групи людей, які здобули можливість спеціально вдосконалювати свої естетичні та художні потенції. У цьому сенсі йдеться про поділ мистецтва на народне (фольклор) та започаткування професійного.

Третя закономірність – це поділ суспільства на класи, що зумовив відображення у мистецтві естетичних ідеалів, симпатій, переваг різних соціальних груп. Естетичні ідеї та потреби панівного класу стають пануючими естетичними ідеями, що не зменшує цінності різних шарів мистецтва, а навпаки, сприяє розвитку його історичних форм.

Четверта закономірність розвитку мистецтва – це взаємозв’язок, взаємозалежність з іншими формами духовного життя суспільства та соціально-економічними умовами, а також зворотна сила впливу мистецтва на політику, мораль і т. ін., а через них – на економіку. В історії мистецтва були періоди, коли воно вбирало в себе функції інших форм суспільної свідомості внаслідок будь-яких конкретно-історичних причин (наприклад, вітчизняне мистецтва XIX ст., яке замінило собою вільне право, політику, тому, власне, стало “підручником життя”).

П’ята закономірність пов’язана з тим, що залежно від конкретно-історичних умов епохи актуалізується той чи інший бік впливу мистецтва на суспільство та людину. Наприклад, для французького мистецтваXVII ст. головним суспільним завданням було виховання людини – громадянина (класицизм), сторіччям пізніше мистецтво Франції було спрямоване на розкріпачення в людині емоційного почуттєвого (сентименталізм).

Соціальна сутність мистецтва виявляється також і у специфіці його мети та предмета. Метою мистецтва, усіх його видів, форм та жанрів є вдосконалення людини та суспільства, в якому ця людина живе. Тому предметоммистецтва стає реальна дійсність, за якої постає життя людини.

В основі мистецтва лежить образне відображення дійсності з позицій певного естетичного ідеалу. Розкриваючи через індивідуальні художні образи сутність подій, життєвих ситуацій, суспільних відношень, характерів і переживань людей (незалежно від того, взяті вони безпосередньо із реального життя чи представляють собою плід фантазії, художнього вимислу), художник здійснює образне відкриття життєвої правди. Одночасно через увесь образний лад твору художник виражає своє відношення до світу, дає йому оцінку з точки зору тих суспільних сил чи класів, ідеологічним представником яких він виступає. Сукупність життєвої правди і передового естетичного ідеалу і створює так звану художню правду, яка є сутністю справжнього мистецтва і обумовлює силу його ідейно-естетичного впливу на людей.

В різноманітних видах мистецтва художня правда знаходить своє специфічне втілення, свій конкретно-чуттєвий образ, обумовлений матеріалом даного виду мистецтва. В образотворчому мистецтві матеріалом для її втілення служать фарби, камінь, мармур і т. д., в музиці – музичний звук, в літературі – слово. Які б поетичні образи і сюжети не виникали, наприклад, в уявленні письменника., вони не стануть творами мистецтва, поки не знайдуть відповідного вираження у слові. Вміння художника перевести свій замисел у плоть, в конкретний образ, який робить його фантазію доступною людям, і служить проявом особливого роду творчої діяльності, яким і є мистецтво. Воно вимагає таланту, спеціальної підготовки і невпинного удосконалення майстерності.

Мистецтво є багатофункціональним. Дослідники визначають різну кількість функцій, але, незалежно від кількості, всі ці функції взаємопов’язані, оскільки твори мистецтва існують як цілісне явище, що передбачає цілісне сприйняття.

Суспільно-перетворююча та компенсаторна функція (мистецтво як діяльність та “втіха”) має свій прояв як ідейно-естетичний вплив на людей. Завдяки цій здатності мистецтво залучає людей до цілеспрямованої діяльності, що трансформує суспільство. Художня творчість являє собою процес перетворення (в уявленні) фактів дійсності, матеріалу та самої людини. Ідеали гармонійної людини пробуджують активність кожного створювати самого себе в цьому напрямку, тобто стверджують у дійсності те, що є бажаним, насправді компенсуючи те, що є недостатнім для повноцінного життя людини.

Пізнавально-евристична функція (мистецтво як знання та просвіта) полягає у тому, мистецтво пізнає дійсність співвідносно з людиною, в усьому багатстві форм, що сприймаються людською чуттєвістю. Це дає можливість мистецтву відкривати нове у відомому, або нові процеси у тому, що уже визнано. Мистецтво виступає засобом просвіти, передачі досвіду, фактів життя, а також засобом навчання, передачі навичок мислення, узагальнення системи поглядів.

Художньо-концептуальнафункція (мистецтво як аналіз світу) дозволяє побачити у художньому творі уявлення митця про світ у цілому. Цілісна концепція подана у формах, які чуттєво сприймаються, в них емоційно втілені уявлення про світ, людину та місце людини у світі.

Функція передбачення (прогностична) (мистецтво віщування) полягає у можливості прогнозування майбутнього. У цьому мистецтво співвідноситься з людською інтуїцією, яка здійснює стрибок через розрив інформації. Наприклад у фантастичній літературі часто передбачається поява тих чи інших технічних досягнень (наприклад прообраз субмарини у романі Ж.Верна “20 000 лье под водой”, або лазера у романі О.Толстого “Гіперболоїд інженера Гаріна”). Однак більш важливими є соціальні передбачення, прогнози щодо майбутнього людини та суспільства. Спеціально цьому присвячений окремий жанр – утопії та антиутопії.

Інформативна та комунікативна функція (мистецтво як повідомлення та спілкування) полягає в тому, що твір мистецтва – це певна знакова система, що несе певну інформацію. Як і будь-яка знакова система, мистецтво має свій код, “ключ” до якого втілений в особливостях даної культури, її змісті.

Виховна функція дає змогу художньому твору впливати на склад думок та почуттів людини в цілому. Ще піфагорійці помітили, що мистецтво очищає особистість, а Аристотель увів поняття “катарсису”, що означає процес очищення за допомогою виникнення схожих почуттів. Мистецтво дозволяє пережити багато людських доль, тим самим розширюючи історично обмежений досвід життя особистості, дозволяє їй відчути все різноманіття досвіду людства.

Сугестивна функція (вплив на несвідоме) полягає у тому, що мистецтво здатне навіювати певний склад думок та почуттів. Емоційний вплив мистецтва якраз і характерний тим, що діє безпосередньо, прямо на почуття того, хто сприймає, минаючи на цьому рівні раціональні заборони. Ця якість має найбільшу силу, яка спроможна впливати на особистість, вдосконалюючи чи руйнуючи її.

Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу та ціннісних орієнтирів) сприяє формуванню естетичного смаку, здібностей та потреб людини. Мистецтво ціннісно орієнтує людину у світі, розвиває у неї творчий дух.

Гедоністична функція (мистецтво як насолода) має прояв у тому, що мистецтво – сфера свободи й майстерності, які несуть насолоду. Усі явища мистецтва співвідносні з естетичними цінностями. Джерелом естетичної насолоди є художня форма, яка знаходиться у гармонійній єдності зі змістом. Радість несе в собі й залучення до творчості, й ігровий аспект, присутній при сприйнятті художнього твору.

Поєднання пізнавальної, творчої, знаково-комунікативної, прогностичної та інших функціональних граней в структурі художнього полотна дозволяє мистецтву на відміну від усіх спеціалізованих форм людської діяльності, відтворювати (образно моделювати) саме людське життя в його цілісності, “подвоювати” його, служити його уявним доповненням, продовженням, а іноді і заміною.

Мистецтво є формою культури, воно виступає колективною пам’яттю людства, яка здійснює зв'язок поколінь, різних народів, різних культур. Мистецтво народжується “багаторазово” у процесі свого соціального функціонування: при індивідуальному сприйнятті; у кожен новий період історії, у відповідності з актуальними для цього часу ідеями, ідеалами, інтересами, потребами, під час виникнення нових видів мистецтва, втілюючи загально художні закономірності у нову виражальну форму; з кожним етапом вдосконалення специфічної мови всередині виду мистецтва.

1. Система мистецтва та класифікація видів мистецтва. Загальна характеристика видів мистецтва.

Значна кількість видів мистецтва склалася історично як відтворення багатобічності реальної дійсності та індивідуальних особливостей сприйняття її людиною. Види мистецтв – література, образотворче мистецтво (живопис, скульптура, графіка), музика, балет, хореографія, архітектура,театр мають відношення до мистецтва як особливе до загального.

Відокремлення певних видів мистецтв – це проблема, яка хвилювала людство з давнини і хвилює у наш час.

В сучасній системі мистецтв існують дві тенденції: тяжіння до синтезу (наприклад, зв'язок архітектури, живопису та скульптури (більш конкретно: наприклад театр синтезує в собі літературу, живопис, пантоміму, музику, скульптуру, архітектуру, адже спектакль створюється за допомогою гри акторів, поетичної мови, музики, об’ємних предметів та зображень на площині - декорацій)) та збереження незалежності окремих видів мистецтва. Обидві тенденції плідні та сприяють розвитку системи мистецтв. Розподіляючи мистецтво за способом сприйняття, одержуємо слухові, зорові та видовищні види мистецтва, за створенням художнього образу: часові, просторові, просторово-часові. Поділ мистецтва за типом відтворення дійсності дає образотворчі та необразотворчі види мистецтв. Залежно від характеру поєднання виражальних засобів у конкретному виді мистецтва відзначають прості, складні та синтетичні види мистецтва. Кожний вид мистецтва змінюється під впливом своєрідності часу, культурних вимог, характеру художнього смаку. У середині кожного виду також існує поділ на жанри, стилі, роди.

Жанр (фр.genre - рід, вид) – історично стійка форма композиційної організації художнього твору, яка виникає і розвивається в залежності від різноманіття відображуваної у мистецтві дійсності, а також від тих естетичних задач, які поставлені у творі художником. Термін жанр означає поетичний рід (різновид) (драма, лірика, епос), основні видозміни жанру – жанрові форми, чи види; а також різні варіанти поетичного виду. Наприклад, розрізняють такі жанри роману (роман, розповідь, новела, повість, епопея як види епічного жанру художньої літератури): історичний, біографічний, психологічний, побутовий, філософський, авантюрний, науково-фантастичний, виробничий і т. д. Відповідні жанрові відмінності існують і в інших видах мистецтва: у живописі: портретний, пейзажний, батальний і жанровий (побутові сцени) жанри; музичними жанрами є: симфонія, соната, кантата, романс, пісня і т. д.; в театрі: трагедія, комедія, драма, водевіль, скетч, ревю та ін.; твори архітектури поділяються на монументальну чи побутову архітектуру: палаци, культові споруди, житлові будівлі, виробничі будови і т.д.; у скульптурі – портретний, анімалістичний (зображення тварин), жанровий (побутовий), історичний, орнаментальний.

Стиль (лат.stilus - паличка для письма) – це сукупність головних ідейно-художніх особливостей творчості майстра, які виявляються у типових для нього темах, ідеях, характерах, конфліктах, а також у різноманітності виражальних засобів, художніх прийомів; це єдність змісту, образної системи й художньої форми, що склалася за конкретних суспільно-історичних умов івластива різним історичним періодам і епохам у розвитку літератури і мистецтва.

Видимистецтва – це стійкі форми існування мистецтва, що склалися історично як відтворення багатобічності реальної дійсності та індивідуальних особливостей сприйняття її людиною. Це – архітектура, образотворче мистецтво (живопис, скульптура, графіка), декоративно-прикладне мистецтво, музика, балет, хореографія, література,театр, кіно, телебачення, цирк, естрадне мистецтво.

Архітектура (грець. architekton - будівельник)– будівельне мистецтво; вид мистецтва, твори якого є пам’ятками матеріальної і духовної культури людства; особливий вид творчої діяльності людини, в результаті якої створюються твори, що втілюють єдність матеріальної культури суспільства і мистецтва. Тому всі архітектурні спорудимають як функціональні, технічні якості (зручність, користь, міцність, економічність), так і естетичні (краса, художній образ, що виражав певний ідейний зміст). Найважливішим засобом художньої виразності в архітектурі служить пропорційність, масштабність, тобто певна співрозмірність окремих частин будівлі чи архітектурного ансамблю, його співрозмірність з оточуючими будівлями і природою, а також по відношенню до людини.

Балет (франц. ballet, італ. ballo- бал) - вид сценічного мистецтва, в якому зміст вистави розкривається засобами класичного танцю, міміки і музики; твір, призначений для втілення в музично-хореографічних образах.

Графіка (лат. grafo - пишу, малюю) – вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є однотонний малюнок, виконаний переважно на папері олівцем, пером, пензлем, вуглем, або друковані художні зображення, відтиснуті на папері формою (гравюра).

Гравюра (франц. gravure вирізати, висікати) – вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком з малюнка, виконаного гравіруванням на дошці, металі та іншій друкарській формі.

Живопис - вид образотворчого мистецтва, найважливішим засобом художнього вираження в якому є колір у його нерозривному зв’язку з малюнком. Колір дає можливість наглядно передати усю різноманітність реального світу: об’єм і світло, глибину і простір, природу, живу людину і плоди її діяльності. Живопис представляє собою зображення на площині (полотні, папері чи стіні). Різновидами живописної техніки за використаними фарбувальними матеріалами є: олійний живопис, акварель, що виконується на папері і відрізняється прозорістю та м’якістю шару фарби, пастель, що виконується олівцями на шорсткуватому папері особливих сортів; фреска і мозаїка, що широко використовуються у монументальному мистецтві. У живописі особливе значення мають такі елементи форми як колорит – навмисний вибір домінуючого кольору, чи співвідношення кольорів, що підсилюють вплив картини на глядача, композиція – вміла побудова художником зображення на площині, що допомагає розкрити сюжет, смисл картини; ритм - чергування силуетів чи об’ємів, яке підкреслює чи динаміку руху, чи статику спокою. Жанри живопису: пейзаж, натюрморт (зображення речей, окремих предметів, кольорів, портрет, тематичні (історичні, жанрово-побутові) картини.

Кіно (грець. кінеу - рухаю) – вид мистецтва, галузь культури і господарства з приводу вироблення кінофільмів і їх демонстрування.

Література (лат. literature – написане, рукопис) – в широкому розумінні – сукупність писаних і друкованих творів того чи іншого народу, епохи або людства; художня література як різновид мистецтва – мистецтво слова, що відображає суспільне життя в словесних художніх образах.

Музика – вид мистецтва, що відображає дійсність у звукових образах. Її жанрами та видами є хорал (лат. cantus choralis - хоровий спів) – релігійне багатоголосся; меса (франц. messe – літургія) – хоровий спів, який називають за першим словом молитви; ораторія (лат. oro - молю) – хоровий твір для співаків – солістів, пізніше у концертному виконання став супроводжуватись оркестром; кантата (італ. cantata – співаю) – хоровий твір, за змістом менший ніж ораторія, не має драматичного розвитку сюжету; сюїта (франц. suite – послідовність, ряд) – спочатку – танцювальна музика у концерті, пізніше – самостійний інструментальний твір, що складається з декількох п’єс танцювального характеру; фуга (італ. fuga – біг) – музична форма з яскраво відтвореною ідеєю-темою, що відображається в іншій, що повторює головну, в іншій тональності чи регістрі; соната (італ. sonata – звучати) – складний інструментальний твір, який до 16 ст. був частиною релігійної музики, складається з декількох частин, що об’єднуються загальною ідеєю та змістом, але є різними за ритмом; симфонія (грець. symphonia - співзвуччя) – сонатно-циклічна форма, призначена для виконання симфонічним оркестром; опера (італ. opera – праця, твір) – музично-драматичний твір, призначений для виконання у театрі.

Скульптура (лат. sculpere - вирізати, висікати) – вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об’ємну форму і виконуються із твердих або пластичних матеріалів, або це вид образотворчого мистецтва, що відображає дійсність в узагальнених пластичних образах і об’ємно-просторових формах, а також самі твори цього виду мистецтва. Художня виразність скульптурних образів визначається їх пластичністю, динамічністю, гармонійною пропорційністю, чіткістю силуету. Ескізи майбутнього твору, як правило, виготовляються із пластичних матеріалів – глини, пластиліну, воску; після цього ескіз переводять у гіпс, а потім виконують у “матеріалі” – камені (мармурі, граніті та ін.), дереві, металі, бетоні, пластмасі та ін.

Хореографія (грець. хореіа – танок і - графія) - мистецтво створення танців і танцювальних вистав.

Цирк (лат. cirkcus - коло) - вид мистецтва, в якому поєднуються акробатика, клоунада, виступи дресированих тварин та ін.; у Стародавньому Римі – еліпсовидна арена з трибунами, де відбувалися кінні змагання, бої гладіаторів, виступали акробати, еквілібристи, жонглери, коміки.

1. Типологія історичного розвитку мистецтва.

Мистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, яка започаткована наскальними зображеннями тварин, ритуальними танцями і співами, кам’яними ідолами тощо. Триває і збагачується вона й понині, коли поряд з живописом і музикою, театром і архітектурою існують кіно і телебачення, дизайн і балет на льоду. Як народжувались і змінювались протягом тисячоліть художня творчість і естетична діяльність людини? Чи можна говорити про висхідний характер розвитку мистецтва, чи кожний його історичний етап є самоцінним і самодостатнім? Що мається на увазі, коли йдеться про історичність змін мистецтва? Незаперечним є те, що певні періоди розвитку мистецтва не збігаються із загальним розвитком суспільства, причому це стосується як окремих видів мистецтва так і художнього виробничого процесу в цілому. Найвища складність полягає у тому, що твори мистецтва минулих епох дають нам справжню естетичну насолоду і певною мірою виступають як норма. Розвиток мистецтва полягає саме у безперервному відкритті нових сфер досвіду і нових структур їх художнього опанування. Історична типологія мистецтва використовує цілий ряд понять, за якими стоять особливі принципи поділу історії художнього процесу: художня епоха, художній напрям, художній метод і художній стиль.

Художня епоха - це визначення конкретно-історичного етапу розвитку мистецтва, що збігається з культурно – історичною епохою, в основі якої лежить певний спосіб виробництва, що вказує на цілісність матеріальної і духовної практики.

Художній напрям– це визначення конкретно-історичного етапу розвитку мистецтва, пов’язаного з певним напрямом суспільного духовного руху, основу якого становить певна концепція світу і людини. Це сукупність творів, що стають близькими один до одного за рядом суттєвих ідейно-естетичних ознак, художній метод матеріалізується у художньому напрямові. Він охоплює епохи і системи мистецтва. Напрям поділяється на художні течії і художні школи.

Художня течія – такі художній рух, який утворюється за певних національних та історичних умов і об’єднує гурти художників, що базуються на естетичних принципах одного художнього методу в межах одного виду мистецтва з метою вирішення конкретних завдань (мистецтво передвижників, рух “нової хвилі ” в кінематографі у Франції).

Художні школи – це національні та провінціальні гілки художнього напряму (наприклад, Італійська школа за епохи Ренесансу, Новгородська школа російського середньовіччя).

Художній метод – історично обумовлений спосіб створення художніх творів, побудований на певній системі принципів і прийомів відбору та узагальнення життєвого матеріалу, оцінки його з позицій естетичного ідеалу. Це спосіб пізнання дійсності та її художнє моделювання.

Художній стиль - стійка система художньо-образних засобів і прийомів художньої творчості, характерна для певного історичного періоду.

Основні етапи еволюції мистецтва:

Мистецтво первісної людини, Мистецтво стародавнього світу, Античне мистецтво, Мистецтво середньовіччя, Мистецтво епохи Відродження, Мистецтво Нового часу, Мистецтво XX століття (індустріальної епохи):

Мистецтво Нового часу представлене такими напрямами:

Бароко – художній напрям, який сформувався в Італії у 80 – 90-ті роки XVI ст., а пізніше поширився в інших європейських країнах. Термін бароко у перекладі з португальської мови – перлина неправильної форми (особлива складність). В основі цього художнього напряму лежать контрасти земного та небесного, реального та нереального, дійсного та вигаданого, багатства та злидарства, влади та безвладдя і т. п.

Класицизм - художній напрям, який виник у Франції у XVII ст. Мистецтву класицизму притаманні громадянський пафос, віра у силу розуму, чіткість, якість, велич, певний поетичний стиль мови, віршований розмір. Художній напрям “класицизм” відтворився у художньому стилі “академізм”.

Просвітницький реалізм – Сентименталізм –Романтизм –Критичний реалізм –

Мистецтво XX століття (індустріальної епохи):

Соціалістичний реалізм–Модернізм –Експресіонізм –Абстракціонізм –Сюрреалізм –

Гіперреалізм, мінімальне мистецтво, постмодернізм.

Читайте також:

1. I. ІСТОРИЧНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
2. T. Сутність, етіологія та патогенез порушень опорно-рухової системи
3. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
4. Адміністративна відповідальність: поняття, мета, функції, принципи та ознаки.
5. Базальні ядра, їх функції, симптоми ураження
6. Базальні ядра, їх функції, симптоми ураження.
7. Базові функції, логічні функції
8. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн
9. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
10. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
11. Безробіття: сутність, види, соціально – економічні наслідки.
12. Бухгалтерський облік: сутність, значення, принципи

Переглядів: 2179