• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

СУТНІСТЬ МІГРАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ І ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

Класифікація приміщень за ступенем небезпеки ураження працюючих електричним струмом.

За ступенем небезпеки ураження електричним струмом всі приміщення поділяються на три категорії: приміщення без підвищеної небезпеки; приміщення з підвищеною небезпекою; особливо небезпечні приміщення.

Приміщення з підвищеною небезпекою характеризуються наявністю в них однієї з наступних умов, що створюють підвищену небезпеку: високої відносної вологості повітря (перевищує 75% протягом тривалого часу); високої температури (перевищує 35˚С протягом тривалого часу); струмопровідного пилу; струмопровідної підлоги (металевої, земляної, залізобетонної, цегляної і т.п.); можливості одночасного доторкання до металевих елементів технологічного устаткування чи металоконструкцій будівлі, що з‘єднані із землею та металевих частин електроустаткування, які можуть опинитись під напругою.

Особливо небезпечні приміщення характеризуються наявністю однієї із умов, що створюють особливу небезпеку: дуже високої відносної вологості повітря (близько 100%), хімічно активного середовища; або одночасною наявністю двох чи більше умов, що створюють підвищену небезпеку.

Приміщення без підвищеної небезпеки характеризуються відсутністю умов, що створюють особливу або підвищену небезпеку.

Оскільки наявність небезпечних умов впливає на наслідки випадкового доторкання до струмопровідних частин електроустаткування, то для ручних переносних світильників, місцевого освітлення виробничого устаткування та електрифікованого ручного інструменту в приміщеннях з підвищеною небезпекою допускається напруга живлення до 36 В, а у особливо небезпечних приміщеннях – до 12 В.

Контрольні питання:

1. Що таке електробезпека?

2. Які дії справляє електричний струм проходячи через тіло людини?

3. Охарактеризуйте місцеві електротравми.

4. Охарактеризуйте загальні електротравми.

Широке розуміння предмета демографії передбачає вивчення міграцій населення у різних генераціях, соціальних групах і на різних територіях. Являючи собою сукупність усіх видів переміщень у просторі, міграції призводять до зміни географічного розміщення населення, його густоти та заселеності територій, їх супроводжують збільшення або скорочення чисельності населення, зміни його статево-вікового, сімейного, шлюбного та етнічного складу, соціальної структури територіальних спільнот як у місцях виходу, так і в місцях вселення мігрантів.

Труднощі переїзду та адаптації до нових умов життя негативно впливають на здоров'я мігрантів, частоту й характер їх захворюваності, знижуючи тривалість життя та викликаючи у низці випадків підвищену й передчасну смертність цього контингенту. Як правило, міграції сполучені з тимчасовим, а іноді й тривалим розривом сімейних зв'язків, відстроченими шлюбами та народженням дітей. Отже, міграції є складником демографічної ситуації, впливають на характер демографічного розвитку, взаємопов'язані з процесами відтворення населення, вносять істотні зміни в його структури.

Крім демографії, міграції населення вивчають соціологія, географія, економіка, історія, статистика, етнографія, соціальна психологія, соціальна гігієна, популяційна генетика, антропологія та низка інших наук. Вони виробили певні теоретичні уявлення про міграції населення, які істотно розши­рюють предметні царини як самих цих наукових дисциплін, так і системи знань про народонаселення.

Класифікація міграцій. У вузькому значенні поняття міграції являє собою вид територіального переміщення населення, який завершується зміною постійного місця замешкання, що у буквальному розумінні слова означає переселення. Широко вживаний наприкінці XIX — на початку XX сторіччя, термін "переселення" позначав масовий рух сільського населення з аграрне перенаселених губерній у східні та південні райони Росії. У 1930-ті роки більш вживаним стало поняття "перерозподіл населення й трудових ресурсів", яке об'єднувало територіальні переміщення населення із села в місто та з європейської частини країни в її східні райони. У 1940—1950-ті роки термін "міграції населення" практично не використовували. Його відновлення й новий етап у вивченні міграцій населення належать до кінця 1950-х — початку 1960-х років.

Міграції у широкому розумінні слова, крім переселень, охоплюють усі види переміщень населення в просторі — сезонні, епізодичні, маятникові. Вони являють собою масові переміщення населення через кордони тих чи тих територій будь-якої тривалості, регулярності й цільової спрямованості зі зміною місця замешкання назавжди або на більш-менш тривалий час, а у разі маятникових міграцій — і без його зміни. Міграції населення складені з міграційних потоків, а тому саме поняття міграції вживають у збірному розумінні та у множині.

Сезонні міграції — це переміщення переважно працездатного населення до міст тимчасової праці й замешкання на термін звичайно у кілька місяців, зі збереженням можливості повернення в місця постійного замешкання.

Епізодичні міграції являють собою ділові, культурно-побутові, рекреаційні та інші поїздки, здійснювані не тільки нерегулярно у часі, але й необов'язково у тих самих напрямках. Якщо у ділових поїздках беруть участь, як правило, працездатні контингенти, то в рекреаційних, туристичних та комерційних — й решта населення. Соціально-демографічний склад учасників епізодичних міграцій вельми різноманітний.

Маятникові міграції— це масові між поселенські щоденні або щотижневі переміщення населення від місць замешкання до місць докладання праці та у зворотний бік. У маятникових міграціях бере участь значна частина міського й сільського населення. У процесі маятникових міграцій здійснюється тери­торіальне переміщення одного з головних ресурсів виробництва — робочої сили, яке має зворотний характер, одноденний цикл і не супроводжується зміною місця замешкання. Соціально-економічний зміст трудових маятникових міграцій та між поселенських культурно-побутових та рекреаційних поїздок населення принципово відмінний: перші перебувають у сфері суспільного виробництва, другі ж — у сфері особистого споживання. Й якщо маятникові мігранти, зайняті у сфері суспільне зорганізованої праці, беруть участь у створенні продукції у матеріально-речовинній формі або у наданні різного роду послуг, то населення, яке здійснює між поселенські культурно-побутові, соціально-культурні та рекреаційні поїздки, не виробляє ні матеріальних

Трудові маятникові міграції — складник демографічної ситуації. Вони взаємодіють з процесом відтворення населення й справляють вплив на його структури. В районах інтенсивного розвитку трудових маятникових міграцій спостерігається позитивна динаміка чисельності населення, формується про­гресивний або стаціонарний тип вікової структури, яка забезпечує його розширене відтворення, відзначена підвищена частка контингентів працездат­ного віку. Міграції сільських мешканців з цих районів істотно знижуються. Головний внесок, який роблять трудові маятникові міграції в оптимізацію демографічної ситуації, полягає в закріпленні позитивного ефекту, створеного концентрацією молодих працездатних контингентів у приміських районах. Трудові маятникові міграції утворюють свого роду противагу незворотним міграціям, які вимивають сільське населення в міста, немовби конкурують з ними.

Процес адаптації за умов незворотних міграцій, або переселень, пов'язаний з різкою зміною матеріального, соціального й психологічного стану індивіда, котрий змінив місце замешкання. Змінюються зміст праці, соціальне оточення, при міграціях на далеку відстань — клімат. Переважна більшість мігрантів не має свого житла у місцях вселення впродовж тривалого періоду часу. За умов трудових маятникових міграцій складний процес адаптації значно полегшений: маятникові мігранти забезпечені житлом, збережені значною мірою старі соціальні зв'язки, повністю знята проблема приживаності. Змінюються лише місце та умови праці, що, власне, й становило предмет прагнень маятникових мігрантів. Тому перехід у статус маятникового мігранта здійснюється відносно безболісно у порівнянні з адаптацією за умов переселень.

А проте для незворотних міграцій та трудових маятникових міграцій характерні тісні взаємозв'язки й тенденції до взаємозаміщуваності. За авто­номного розвитку цих двох видів територіальної рухливості населення пере­творення трудових маятникових міграцій на переселення так само ймовірні, як і зворотні перетворення.

Однією з головних ознак міграцій є перетин адміністративних кордонів тих чи тих територій — держави, області, населеного пункту. На цій підставі виокремлюють перш за все зовнішні та внутрішні міграції. Зовнішні міграції (еміграція та імміграція) пов'язані з перетином державного кордону, їх також називають міжнародними й, у свою чергу, поділяють на міжконтинентальні та внутрішньоконтинентальні.

Внутрішні міграції є міжпоселенськими переміщеннями населення всере­дині країни. Жодні внутрішньопоселенські переміщення, наприклад, у межах того самого міста, як міграції населення не розглядають. Розрізняють міграції сільського та міського населення, міжміські міграції та міграції у межах сільської місцевості, а предметом вивчення є міграційні потоки у напрямках "село — місто", "місто — місто", "місто — село" та "село — село". До нещодавнього часу міграції у напрямках "село — місто" та "місто — місто" домінували в структурі міграційних потоків в Україні.

Розрізняють також і міграції в межах окремих великих територіальних одиниць — області, економічного району, автономної республіки. У цих випадках міграції поділяють на внутрішньообласні та міжобласні, внутрішньорайонні та міжрайонні, внутрішньореспубліканські та міжреспублі­канські.

За способом реалізації міграції класифікують як організовані та неорга­нізовані. Перші здійснюють за допомоги й за участі державних та громадських органів, другі ж — силами й коштом самих мігрантів без матеріальної та організаційної підтримки з боку будь-яких установ. Неорганізовані міграції називають іноді індивідуальними.

Переселення, які мають незворотний характер, деякі дослідники класифі­кують як постійні міграції. Всі інші види міграцій, які мають тимчасовий характер, іменують як зворотні. Загалом же загальноприйнята класифікація міграцій на сьогодні відсутня.

Міграційні потоки. Для кожної окремої людини міграція становить оди­ничну подію. Але як масовий процес міграції населення складені з потоків, що належать до певного часу й території. Під міграційними потоками у демографії розуміють сукупності одиничних міграційних переміщень, об'єдну­ваних спільністю напрямку, який визначається районами вибуття або прибуття мігрантів упродовж певного календарного проміжку часу. Однією з істотних закономірностей міграційних процесів є наявність зустрічних потоків між місцями прибуття та вибуття мігрантів, їх називають прямими та зворотними потоками. Більший за розмірами з двох спрямованих назустріч один одному міграційних потоків позначають як домінуючий, а менш інтенсивний — як протилежний. Різницю між ними називають чистим потоком, а їхню суму — обміном населення між двома районами.

Міграційна когорта. Сукупність мігрантів, об'єднувану спільним періодом міграцій у певний населений пункт або район, називають міграційною когор­тою, її виокремлюють на підставі даних переписів населення про тривалість проживання мігрантів у місцях вселення. Відомості про міграційні когорти становлять інтерес з точки зору історії міграцій, їх територіальних і часових закономірностей, їхнього внеску у формування населення — зміну його чисельності та складу. Слід розрізняти чисельність фактичних та чисельність таких, що дожили у певному місці, міграційних когорт, поза як фактичні когорти поступово зменшуються у зв'язку з наступними міграціями та смерт­ністю переселенців. Вплив цих чинників зростає мірою збільшення тривалості проживання міграційних когорт у місцях вселення.

Міграційна поведінка, міграційна установка, міграційна мотивація. Міграційна поведінка є одним з видів демографічної поведінки й являє собою сукупність дій та відносин, які опосередковують переселення індивідів або відмову від них. У рамках вивчення міграційної поведінки досліджують соціально-психологічні аспекти індивідуального, групового та масового став­лення людей до зміни місця замешкання.

Процес міграції населення включає три стадії: перша з них — потенційна міграція, друга — власне міграція населення, третя й остання — адаптація переселенців до умов життя в місцях їх вселення. На початковій стадії міграційного процесу під впливом можливих перспектив зміни деяких умов життя відбувається формування тих чи тих установок міграційної поведінки.

Міграційна установка являє собою психічний регулятор поведінки, схиль­ність особистості, яка визначає узгодженість дій, детермінованих позитивним або негативним ставленням до зміни місця та умов життя. Міграційна установка відображає готовність до певного результату міграційної поведінки. Відомості про міграційні установки отримують, як правило, із соціологічних опитувань потенційних мігрантів. Спонукальним компонентом міграційної установки є міграційна мотивація, яка розкриває якісний бік потреби індивіда у зміні місця замешкання, умов праці, реалізації певних життєвих планів.

Міграційна мотивація, або міграційні мотиви, — це психічний стан особис­тості, який спонукає її до досягнення особистих цілей економічного, соціального й психологічного характеру через зміну місця замешкання. Економічні і міграційні мотиви пов'язані з прагненням індивіда зміцнити свій економічний ! статус та матеріальний добробут своєї сім'ї. Соціальні міграційні мотиви; сполучені з бажанням потенційного мігранта підвищити свій соціальний статус, і суспільний авторитет та престиж. Психологічні міграційні мотиви пов'язані з потребою потенційного мігранта у наповненні свого життя сенсом, у самоповазі, бажанні пізнати невідомі аспекти життя, набути нового життєвого досвіду, розширити свої культурні обрії. На формування міграційних мотивів впливають особливості особистості потенційних переселенців, їхні інтереси, потреби, ціннісні орієнтації, устремління та сподівання, ціховані істотними відмінностями для осіб різної статі, віку, сімейного стану, освіти, культурного потенціалу та стану здоров'я. Таким чином, на прийняття рішення про міграцію справляють вплив структура особистості та потреби індивіда, з одного боку, та наявність певних зовнішніх стимулів міграції, можливих перспектив змінити деякі умови життя — з іншого.

Міграція як просторова самоорганізація населення. Переміщення на­селення у просторі можливостей, або стимулів, є самоорганізований процес суспільної поведінки індивідів, скерований системою вподобань. Просторова самоорганізація населення дістає вираження у вибірковому ставленні жителів до території їхнього замешкання: їх концентрації в одних районах та розосе­редження в інших у результаті переміщення населення в просторі. Розміри чисельності населення (або його густота, або його динаміка) — інтегральний показник, який відображає вплив багатьох чинників, що реально притягають людей у той чи той регіон. І тому чисельність населення (або його густоту, або динаміку) можна розглядати як індикатор привабливості цих районів для певних соціальних груп населення.

Територіальні переміщення населення здійснюються в певному соціально-просторовому континуумі, кожну точку якого характеризують певний набір життєвих благ, можливостей працевлаштування, отримання або придбання житла, отримання освіти, змістовного дозвілля, спілкування, відпочинку; різні екологічні параметри, рівень політичної стабільності та особистої безпеки. Сукупність цих районів і утворює простір можливостей, або простір стимулів, у межах якого принцип "людина шукає де краще" спрацьовує з невблаганністю закону. Простір можливостей є динамічним, різноманітним, його характеризують різні рівні концентрації діяльності людини. У ньому розгорнуті, а тому підлягають вибору можливості діяльності індивідів у найрізноманітніших царинах.

Формування вподобань населення щодо різних ділянок території відобра­жає економічно й соціально зумовлені реакції жителів на певну сукупність властивостей середовища їх замешкання. Сьогодні на просторову самоор­ганізацію населення істотний вплив справляють етнічний та політичний чинни­ки. Отже, вибіркове ставлення жителів до території їх замешкання може правити за критерій якості життя у тому чи тому районі в межах простору можливостей, з одного боку, та істотною ознакою для виокремлення латент­них (прихованих) груп населення з притаманними їм соціальною орга­нізацією, міграційною поведінкою й цілями — з іншого.

Приживаність новоселів. Термін "приживаність" з'явився наприкінці XIX — на початку XX сторіччя й пов'язаний з російським переселенським рухом. Аналогів у західноєвропейських мовах цей термін не має. В останні 15—20 років у вітчизняній літературі дістав поширення інший термін — адаптація. Між тим, на думку низки провідних дослідників міграційних про­цесів — Ж.Зайончковської, В.Переведенцева, Т.Заславської, Л.Рибаковського, поняття "приживаність" та "адаптація" не ідентичні. Ж.Зайончковська, зокрема, відзначає, що хоча адаптація й є засадовою стосовно приживаності, проте перша не вичерпує повністю феномен переходу новоселів до складу постійного населення району вселення.

Приживаність новоселів — це остання стадія міграційного процесу, їх адаптація до різних компонентів умов та способу життя населення в районах вселення перебігає нерівномірно. У деяких своїх формах вона завершується швидко, особливо якщо відмінності в умовах та способі життя у місцях виходу та районах вселення незначні або в останніх кращі, ніж у перших; в інших формах — це доволі тривалий процес. У низці випадків він триває й після того, як новосел стає старожилом. Це пояснюється тим, що приживаність, крім адаптації переселенців до умов та способу життя у місцях вселення, має й інший бік — пристосування цих умов до потреб самих переселенців. Останній процес часто-густо буває більш важливим для приживаності новоселів. Пристосування матеріальних умов до своїх потреб переселенська література називала в минулому "облаштуванням новоселів".

Облаштування — це процес досягнення новоселами рівня добробуту старожилів. На облаштування переселенців у разі їхніх організованих пере­міщень держава надає позики, безповоротні грошові допомоги, здійснює оплату витрат на переїзд та перевезення майна. Допомога, що її надає держава, поширюється на житлове облаштування, придбання худоби тощо. Як правило, на облаштування необхідний час, який за тривалістю може бути більшим чи меншим, ніж час, потрібний для адаптації, без якої приживаність так само недосяжна, як і без облаштування.

Отже, і адаптація, і облаштування являють собою взаємодію суб'єктивного та об'єктивного, проте адаптація — це пристосування суб'єкта до об'єктивних умов довколишнього середовища, а облаштування — перебудова зовнішніх умов відповідно до потреб суб'єкта. Без поєднання цих двох процесів прижи­ваність новоселів не може бути остаточною,

І в дореволюційній літературі, і в літературі 20-х років відзначалося, що для переходу новосела до складу постійного населення потрібні 8—10 років. Дослідження, проведені у 60-ті роки на Далекому Сході, Сахаліні, Камчатці, в Примор'ї та Приамур'ї, показали, що термін приживаності вихідців з різних регіонів СРСР там також наближається до десяти років. При цьому перехід новоселів до складу постійного населення визначали за рівнем їх міграційної рухливості. Цей критерій дістав обґрунтування у вітчизняній літературі в 60—70-ті роки. Саме він свідчить, що у новоселів рівень добробуту досяг тих самих показників, що й у старожилів. Дослідження В.Мойсеєнко, котра використовувала для аналізу дані переписів населення 1926 та 1979 років, показали, що межа переходу новоселів до складу постійного населення як у минулому, так і нині становить приблизно десять років. Якщо говорити про приживаність не на індивідуальному рівні, а на рівні певної сукупності ново­селів, то її термін залежить від освітнього, вікового, сімейного та соціального складу переселенців, від того, з яких місць вони прибули, чи відбулася у них зміна поселенського статусу, наскільки розрізняються соціально-демографічні структури новоприбулих мігрантів та постійного населення, якими є умови облаштування в нових місцях вселення.

Міграції та відтворення населення. Міграції та відтворення населення тісно пов'язані одне з одним, їх взаємодія та взаємовплив мають обопільний, двосторонній характер. Міграційна рухливість детермінована певними подіями життєвого циклу людини, наприклад, закінченням навчального закладу, почат­ком або завершенням трудової діяльності, службою в армії тощо. Демо­графічний цикл — укладання шлюбу, народження дітей, припинення шлюбу та інші події — становить важливу частину життєвого циклу. Тому демографічні параметри — статево-вікова структура, шлюбний стан, кількість дітей у сім'ї та їх вік і шерег інших — помітно впливають на міграційні процеси й є одним з істотних критеріїв виокремлення груп населення при вивченні міграцій.

Рухливість різних груп населення — статево-вікових, соціальних, про­фесійних, етнічних — не є однаковою. Міграцію, розглядувану з точки зору диференціації показників її інтенсивності по різних групах населення, назива­ють диференційною міграцією, її вивчення дає розуміння тих відмінностей, якими позначені міграційні взаємодії населень різних регіонів, окремих со­ціально-професійних, етнічних, вікових та інших груп.

При вивченні диференційної міграції так само, як і при дослідженні природного руху населення, на першочергову увагу заслуговують групи насе­лення, виокремленні за ознакою віку. Вікові групи посідають особливе місце у загальній схемі демографічного аналізу, й тому по вікова диференціація рухливості населення є предметом пильного інтересу демографів. Вікові групи істотно розрізняються за рівнем міграційної рухливості, а за решти однакових умов рухливість усього населення тим вища, чим вища у ньому частка найрухливіших вікових груп. Вікова ж структура населення за нормальних обставин визначена режимом його відтворення. Таким чином, вплив через вікову структуру — один з аспектів впливу відтворення населення на міграційну рухливість.

Розрізняють показники міграційної рухливості й залежно від статі. Перева­жання чоловіків серед мігрантів, відзначене у багатьох країнах, не є універ­сальним правилом, і в окремих країнах у різні часи в міграційних потоках спостерігали підвищену питому вагу жінок. В Європі, наприклад, у минулому серед мігрантів переважали жінки, що дало підстави англійському досліднику XIX сторіччя Е.Рейвенстайну сформулювати емпіричні закони міграції, один з яких стверджував, що жінки більш схильні до міграцій, ніж чоловіки.

Рухливість населення залежить і від шлюбного стану, і від кількості дітей у сім'ї, хоча ці залежності не є такими однобічними, як, наприклад, зв'язок інтенсивності міграцій з віком. Не тільки міграційна рухливість може залежати від кількості дітей у сім'ї, але й кількість дітей, у свою чергу, може визначатися рівнем рухливості: часті переїзди сімей призводять, як правило, до відкладання народжувань, а зрештою й до зменшення їхньої кількості. Так виявляє себе ще один бік взаємодії міграцій та відтворення населення.

Міграційна рухливість справляє вплив на інтенсивність процесів відтворення як відкритого, так і закритого населення, їх розрізняють залежно від того, чи обмінюється конкретна територія населенням з іншими чи ні. Прикладом відкритого населення може бути населення будь-якого району або міста. Абсолютно закритим є тільки населення всієї земної кулі. У минулому закритими були населення багатьох ізольованих районів, окремих островів і навіть цілих континентів. Сьогодні замкнутість окремих територій подолано, але все-таки й нині населення багатьох країн з незначним обсягом зовнішніх міграцій практично близьке до закритого.

У відкритому населенні міграції безпосередньо змінюють його чисельність і склад. Особливо важливе значення мають зміни статево-вікової структури. Якщо серед мігрантів переважають чоловіки й спостерігається підвищена частка молодших груп працездатного віку (від 16 до ЗО років), то це призводить до фемінізації населення та його постаріння у районах вибуття мігрантів і надмірної частки молодих чоловіків у районах вселення. Багаторічна міграція сільської молоді в міста України супроводжувалася протилежним ефектом. Уже на 1970 рік у сільській місцевості був відзначений дефіцит жінок, обмежений рамками молодіжного контингенту (15—24 роки). На момент перепису 1989 року він істотно збільшився, охопивши всі вікові групи до 40 років. Водночас у місті спостерігався надлишок жінок рішуче в усіх групах віком понад 15 років.

Зумовлена міграціями диспропорція статей ускладнює укладання шлюбів, що, у свою чергу, справляє вплив на інтенсивність процесу народжуваності як у місцях вибуття, так і у місцях вселення. У зв'язку з прискоренням постаріння населення у районах вибуття в них зростає смертність.

Міграційні процеси справляють і побічний вплив на відтворення населення. Міграції є одним з головних каналів соціальної мобільності населення, їх супроводжують зміни соціального статусу мігрантів, їх професії, культурно-освітнього рівня, способу життя. В результаті соціальних переміщень мігранти поступово прилучаються до зразків демографічної поведінки та відтворювальної моделі нової для них соціальної групи. На цей процес потрібно звичайно близько 10 років. Таким чином, міграції навіть усередині закритого населення виявляються потужним чинником змін у режимі відтворення населення зага­лом.

Вимірювання міграцій населення. Кількісний аналіз міграцій почи­нається з визначення її розмірів. Розмір міграцій можна розглядати з двох точок зору. По-перше, для будь-якого відкритого населення можна визначити показники, що характеризують його міграційну взаємодію з іншим відкритим населенням. З точки зору кожного такого населення (країни, району, населе­ного пункту) міграції поділяють на сукупність прибутті з-за меж території його розселення та сукупність вибуттів за її межі. Різницю між кількістю вибуттів та кількістю прибуттів за певний період називають чистою міграцією, а у низці літературних джерел використовують рівнозначні терміни нетто-міграція або сальдо міграції. Отже, тією мірою, якою розмір міграцій виражає міграційну взаємодію конкретного населення з усіма іншими, його характери­зують чотири показники: кількість прибуттів, кількість вибуттів, величина чистої міграції та розміри валової міграції. Остання являє собою суму кількостей прибуттів та вибуттів.

По-друге, для кожного населення, як відкритого, так і закритого, можна визначити показник, який відображає загальний рівень рухливості цього населення. Такий показник називають рухливістю. Для закритого населення рухливість збігається з прибуттям або вибуттям, які теоретично дорівнюють одне одному. Для відкритого населення рухливість дорівнює кількості всіх вибуттів плюс кількість всіх прибуттів з-за меж його території або, що те саме, кількості всіх прибуттів плюс кількість вибуттів поза межі території.

Розміри міграцій залежать від вибору територіальних одиниць, стосовно яких вивчають обмін населенням. Тому при визначенні розмірів міграцій необхідно зазначати, про міграції між якими територіями йдеться: зовнішні чи внутрішні, міжреспубліканські, міжобласні, між окремими регіонами, між містом та селом, між окремими містами.

При аналізі міграційних процесів часто виникає необхідність в їх розчлену­ванні й порівняльному аналізі отриманих частин. У цьому разі можуть бути використані різні ознаки. Зокрема, широко розповсюджені класифікації, що ґрунтуються на демографічних, соціальних, професійних характеристиках мігрантів. Так, наприклад, можна виокремити міграції чоловіків та жінок різних вікових груп, міських та сільських мешканців, за національною приналежністю тощо. Важливе значення для аналізу має поділ загального обсягу міграцій на окремі міграційні потоки, тобто сукупності мігрантів (або міграцій), які мають спільні території вибуття та прибуття. Не менш продуктивним з точки зору демографічного аналізу є поділ загального обсягу міграції за тривалий період на міграційні когорти — сукупності мігрантів, об'єднувані спільним періодом міграцій, а також виокремлення міграцій за порядком (перша, друга тощо) та напрямком (пряма й зворотна).

Проте абсолютні розміри міграцій мають обмежені аналітичні можливості. Вони завжди пов'язані із загальною чисельністю населення, з якого виходять або до якого ввіходять мігранти, але ці зв'язки саме й не знаходять відобра­ження в абсолютних показниках. Тому наступним етапом аналізу є обчислення відносних величин — показників інтенсивності міграцій. Коефіцієнтами інтенсивності міграцій називають показники, що характеризують відношення розмірів міграцій до загальної чисельності населень розглядуваних територій. Як і коефіцієнти природного руху населення, коефіцієнти міграцій обчислюють у проміле — з розрахунку на 1000 чоловік середньорічного населення. Вони дозволяють оцінити інтенсивність міграційних процесів для окремих територій і є мірилом, придатним для часових і просторових зіставлень.

Загальний коефіцієнт рухливості населення, на відміну від усіх інших показників інтенсивності міграцій, використовують для характеристики мігра­цій незалежно від напрямку потоків; він є відносною мірою загальної кількості міграційних переміщень, що відбуваються у певному населенні. Його назива­ють ще коефіцієнтом інтенсивності міграційного обігу й обчислюють як відношення валової міграції до чисельності населення певної території.

До загальних коефіцієнтів міграції належать коефіцієнт інтенсивності прибуттів — відношення кількості прибулих мігрантів до населення певної території; коефіцієнт інтенсивності вибуттів — відношення кількості вибулих мігрантів до населення певної території; коефіцієнт інтенсивності чистої міграції (сальдо міграції) — відношення чистої міграції до чисельності населення певної території. Останній показник є характеристикою резуль­тативності міграції.

При обчисленнях спеціальних (часткових) коефіцієнтів інтенсивності мігра­ції аналізують тільки мігрантів (міграції) з характеристиками, які цікавлять дослідника, — стать, вік, фах тощо. Базою порівняння є чисельність населення з цими самими характеристиками. Так, наприклад, частковий коефіцієнт вікової рухливості населення є частка від ділення чисельності мігрантів певного віку на кількість осіб цього самого віку в населенні.

Мірилом ефективності міжрайонного обміну мігрантами є коефіцієнт ефек­тивності міграцій. Його обчислюють як відношення різниці між прибулими на певну територію та вибулими з неї до їхньої суми з розрахунку на 1000 чоловік населення.

Хоча коефіцієнти інтенсивності міграції зовні й нагадують показники природного руху населення, проте між ними існують важливі відмінності. Якщо смерті, народження та інші демографічні події відбуваються завжди всередині певної сукупності населення, стосовно якої й змінюється їхня інтенсивність, то міграційні потоки пов'язують між собою принаймні дві сукупності населення. При вивченні диференційної міграції використання часткових коефіцієнтів мало придатне для часових і просторових зіставлень, поза як вони відобража­ють не тільки групові, але й загальні відмінності в інтенсивності міграції. Тому в демографічному аналізі міграцій використовують індекс відносної інтенсив­ності міграцій, який являє собою відношення часткового коефіцієнта інтен­сивності для певної групи до загального коефіцієнта інтенсивності міграції. Індекс відносної інтенсивності дозволяє значною мірою елімінувати вплив відмінностей у загальній інтенсивності міграцій і виявити специфіку міграційної ;| поведінки певної групи у порівнянні з усіма іншими. Індекси відносної інтенсивності міграцій значно меншою мірою, ніж часткові коефіцієнти, зазнають і випадкових коливань, яких може зазнавати загальна інтенсивність міграції рік ї у рік, завдяки чому вони дозволяють виявити тенденцію у зміні міграційної поведінки певної групи.

Проте й індекс відносної інтенсивності міграцій не можна розглядати як бездоганний показник, поза як він зазнає певного впливу структури населення. Зміна співвідношення часток груп населення з різною рухливістю змінює й загальну рухливість, від якої, у свою чергу, залежать значення індексів відносної інтенсивності. Один із способів пом'якшити це ускладнення — обчислення стандартизованих індексів, які, у свою чергу, не вільні від певних недоліків стандартизованих показників.

Поглиблення демографічного аналізу міграцій передбачає використання часткових повікових коефіцієнтів рухливості населення. Поряд з ними можуть бути обчислені й повікові ймовірності міграції, які являють собою відношення кількості мігрантів певного віку до загальної чисельності осіб цього віку на початку певного періоду часу. Знання повікових ймовірностей першої міграції дає можливість простежити, як певна вихідна сукупність тих, хто ніколи не мігрував, з віком поступово залучається до процесу міграції. Систематичне описання цього процесу дає таблиця рухливості, яку будують за тим самим принципом, що й усі демометричні таблиці. Така таблиця містить рубрику кількостей тих, хто ніколи не мігрував, які зменшуються під впливом ймовір­ності міграції у певному віці (X), рубрику ймовірностей та рубрику кількостей мігрантів того чи того віку.

Чиста таблиця рухливості не враховує того, що кількість тих, хто ніколи не мігрував, може зменшуватися не тільки під впливом міграцій, але й у результаті смертності. Тому більш точно залучення до міграційного процесу відображає комбінована таблиця рухливості, яка враховує ще й вплив смертності й яку будують так само, як комбіновану таблицю шлюбності. Аналогія з таблицею шлюбності полягає ще й у тому, що таблиця рухливості враховує лише перші міграції, так само як таблиці шлюбності — перші шлюби; наступні ж міграції не знаходять у ній відображення. Між тим повторні міграції становлять значну частку міграційних переміщень узагалі.

Повікові ймовірності повторних міграцій зменшуються з підвищенням по­рядку міграції. Тому для адекватного відображення міграційної рухливості певного населення необхідно побудувати таблицю, диференційовану за поряд­ком міграцій, — за аналогією з таблицею народжуваності, диференційованою за порядком народжувань. У такій таблиці при переході до міграції п-го порядку як вихідну розглядають сукупність тих, хто вже здійснив міграцію (п-1)-го порядку, наприклад, розглядають зменшення кількості тих, хто мігру­вав лише двічі, у результаті третьої міграції.

Таблиця рухливості, диференційована за порядком міграцій, так само як і таблиця перших міграцій, може бути і чистою, і комбінованою, її можна складати як для умовної, так і для реальної генерації. Розробка таблиць рухливості — трудомісткий процес, який вимагає для побудови вихідних даних, що вони нині можуть бути отримані лише за допомоги спеціальних вибіркових обстежень населення. А проте жодна інша система показників не дозволяє з такою повнотою судити про головні тенденції у змінах рухливості населення, про зв'язки рухливості з віком, про інтервал між двома послідовними мігра­ціями різних порядків та про шерег інших важливих характеристик.

Міграції в Україні. Освоєння колись неозорих просторів Російської імперії супроводжувалося масовими переселеннями українців за межі України. Напри­кінці XIX сторіччя, від 1891 по 1900 рік, переселенці з України становили 36% усіх внутрішніх мігрантів імперії, у 1901-1910 роках їхня частка зросла до 49% і досягла 60% у роки, що передували першій світовій війні. За період з 1896 по 1914 рік з дев'яти українських губерній переселилися за Урал 1,6 млн. чоловік. З них 23% виїхали з Полтавщини, 17% — з Чернігівщини, 12% — з Київщини, 9% — з Херсонщини, 7% — з Таврії, 4,5% — з Поділля, 4% — з Волині. У цей самий період почалась активна еміграція населення із західноукраїнських земель за океан, яка становила з 1895 по 1913 рік 413 тис. чоловік.

Особливо значних розмірів набула внутрішня українська міграція за років радянської влади. Насильницька колективізація 1929—1930 років супроводжувалася виселенням за межі України близько мільйона чоловік; близько двох мільйонів чоловік були евакуйовані за роки війни до східних регіонів СРСР. У повоєнний період великого розмаху набули переселення з України до Середньої Азії та Сибіру. Обмін населенням між Україною та іншими республіками колишнього СРСР, за винятком кількох останніх років, характеризувався усталеністю міграційних потоків і постійністю географії міграційних зв'язків. Головним партнером України щодо міграційного обміну всі ці роки була Росія, у першу чергу — Уральський, Центрально-Чорноземний, Північно-Кавказький, Північно-Західний та Східно-Сибірський регіони. Українська молодь брала активну участь в освоєнні цілини в Казахстані, виїжджала за комсомольськими закликами на гідроенергетичне Будівництво в Сибіру, спорудження Байкало-Амурської магістралі, промислові новобудови в країнах Прибалтики. Водночас Україна приймала переселенців з інших республік СРСР. Частка міжреспубліканської міграції в прирості її населення впродовж трьох десятиріч утримувалася на рівні 25%.

Впродовж тривалого часу типи міграційних процесів, їх динаміка й структура потоків в Україні підтримувалися економічною політикою, зорієнтованою на екстенсивний тип господарювання; відсутністю вільного ринку житла, інституцією прописки, неможливістю виїзду за межі країни. Домінантою міграційних-процесів в Україні у цей період був відплив сільських жителів, переважно молоді, у міста республіки та за її межі. Загалом у 1961 — 1990 роки - сільське населення України зменшилося за рахунок міграції на 6,7 млн. чоловік, або в середньому на 225 тис. чоловік щороку. Проте у 1986-1990 роки щорічний міграційний відплив сільських жителів почав послідовно знижуватися: 1989 року він становив 124,0 тис. чоловік, 1990 року — 70,7 тис., 1991 року — 36,4 тис. чоловік. А від 1992 року вперше за повоєнні роки відплив населення із сільської місцевості змінюється на його приплив: позитивне сальдо міграції досягає цього року в українському селі 78,7 тис. чоловік, а 1993 року, дещо зменшившись, все-таки зберігає позитивне значення — 41,7 тис. чоловік 1994 року тенденція до зменшення позитивного сальдо міграції в сільській місцевості триває, а його розмір досягає лише 0,5 тис. чоловік.

Багаторічний відплив сільської молоді в міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів в її сільській місцевості. Поза як село залишали переважно молоді та працездатні контингенти, цей процес супроводжували збільшення частки осіб пенсійного віку, зростання смертності сільського населення, скорочення його народжуваності, зниження питомої ваги дітей і підлітків. Нерегульована міграція із села призвела до істотних деформацій не тільки вікової, але й статевої структури сільського населення в Україні. Відбулося поглиблення диспропорцій статей у низці вікових груп, що істотно погіршило ситуацію на сільському шлюбному ринку: у вікових групах від 16 до 40 років на 1000 чоловік 1989 року припадало від 833 до 957 жінок відповідних вікових груп.

І якщо у сільській місцевості відзначений брак жінок, то у місті, яке поглинало майже весь внутрішньо республіканський приріст, відзначений їх надлишок практично в усіх вікових групах. Диспропорції статей у населенні репродуктивного віку створюють труднощі щодо укладання шлюбів і супроводжуються достатньо високою позашлюбною народжуваністю. Вона зросла від7,9 % року до 13,1 % 1993 року загальної кількості тих, хто народився в місті, й відповідно з 9,2 % до 12,8% - у сільській місцевості.

Небувалий вихід селянства з українського села, який почався ще у 20-ті роки й тривав до нещодавнього часу, визначив деформацію всіх демографічних структур у сільській місцевості України. Зменшилися абсолютні та відносні розміри населення працездатного віку, воно становить сьогодні менше половини сільських жителів (48,9%), в його структурі відбулося зрушення на користь старших вікових груп. У сільській місцевості постала регресивна вікова структура населення, яка не забезпечує його розширене відтворення: без припливу ззовні чисельність мешканців села неухильно знижувалася. Демографічна ситуація в сільській місцевості почала відтворюватися, неухильно погіршуючись. За 1959-1993 роки частка осіб пенсійного віку в сільській місцевості України збільшилася в 1,9 рази. І якщо на 1000 сільських жителів працездатного віку 1959 року припадало 276 пенсіонерів, то 1993 року — вже 594. Це співвідношення зросло у 2,2 рази

Безпосереднім підсумком перерозподілу жителів із сільської місцевості у міста України є радикальна зміна характеру їх розселення в її межах. У країні сформувалася система регіонів, відзначених високою концентрацією міського та сільського населення. Вони приурочені до найскладніших і найдинамічніших виробничих, урбаністичних та транспортних структур України. З точки зору забезпечення ядерної безпеки країни (мається на увазі як загроза ядерної експансії ззовні, так і екологічної катастрофи, подібної до чорнобильської) настільки висока концентрація населення в районах індустріального розвитку та зосередження транспортної інфраструктури вкрай небажана. Не менш небажане формування в межах України обсягових слабо заселених регіонів, в яких виведені з господарчого обороту значні за площею землі. Безпосередні й побічні втрати врожаю зростають з кожним роком, що за умов економічної кризи неприпустимо.

Наприкінці 1980-х років окреслилася нова тенденція у динаміці, структурі й напрямках міграційних потоків в Україні. Радикальні збурення у системі політичних, економічних, соціальних та національних інтересів, характерні для перехідних суспільних станів, потрясають сьогодні всі країни — колишні республіки Радянського Союзу, їх супроводжують соціальна дезорганізація, міжнаціональні конфлікти та масові міграції. Розвиток кровопролитних громадянських війн на Північному Кавказі, у Закавказзі та Середній Азії обернувся на масову обвальну міграцію із цих регіонів слов'яномовного населення, в тому числі українців.

Упродовж тривалого часу українці становили істотну частку міграційного приросту міського населення у цих регіонах, утворюючи разом з росіянами та білорусами групу з найвищими показниками міграційної рухливості та прижи­ваності у місцях вселення. Наприкінці 1980-х років розміри прибулих в інші республіки з України зменшуються, зростає потік мігрантів-українців у зворот­ному напрямку, й 1990 року починається зниження абсолютних та відносних розмірів українського населення в усіх республіках, за винятком України, Російської Федерації, Бєларусі. Головна маса українців повертається в Україну: їхня частка у міграційному прирості міського населення досягає 1990 року 76,9% (або 150,8 тис. чоловік). У містах Росії 1990 року осіли 26,9 тис. "українців, що переселилися сюди з інших республік. Постійними мешканцями Бєларусі стали 2,4 тис. українців.

За даними Міністерства статистики України, яке досліджувало наприкінці 1991 року причини міграції населення в Україні, 70,8% тих, хто переселився в її межі, прибули з Росії, 6,4% — з Молдови, 2,2% — із країн Балтії, 3,6% — з Грузії, 3,4% — з Азербайджану, 1,6% — з Вірменії, З,З% — з Казахстану, 4,0% — з Бєларусі, 4,7% — з країн Середньої Азії. Головна частина мігрантів, що переселилися в Україну (49,6%), мотивує свій переїзд сімейними обстави­нами, 18,8% — зміною місця роботи, 12,6% — загостренням міжнаціональних ' відносин, 12,4% — не облаштованістю побуту, 9,1% — необхідністю зміни клімату в зв'язку зі станом здоров'я. Такі параметри характеризують мігра­ційний процес наприкінці 1991 року. На початок літа 1992 року розпалюється збройний конфлікт у Придністров'ї, і в Україні з'являються біженці, на кінець липня 1994 року їхня кількість зросла до 60 тис. чоловік.

1989 року починається повернення кримських татар із Середньої Азії, куди вони були депортовані 1944 року. На початок 1995 року до Криму повернулося вже 238 тис. кримських татар і 12 тис. депортованих разом з ними вірмен, греків, болгар і німців. У місцях депортацій, переважно в Узбекистані, чекають на повернення ще 220 тис. кримських татар і близько 100 тис. вірмен, болгар, греків і німців. Водночас розширюється еміграція населення з України, яка має переважно етнічне забарвлення: виїжджають євреї, німці, греки, вірмени. 1980 року назавжди виїхало з України 6,8 тис. чоловік, 1988 року — 17,7 тис., 1989 року — 50,0 тис., а 1990 року — вже 95,4 тис. чоловік. Але всі ці роки приплив населення в Україну перевищував його відплив.

У першому півріччі 1994 року в Україні вперше за останні 10 років зареєстроване негативне сальдо міграції, яке становило 69,7 тис. чоловік. Переважна частина мігрантів (68%) виїхала в інші країни СНД і Балтії, решта ж вирушила у далеке зарубіжжя. З вибулих у країни СНД більшість (83,7%, або 139,3 тис. чоловік) становили мігранти, котрі виїхали до Росії, їхня кількість у 2,1 рази перевищила розміри тих, хто переселився з Росії в Україну. Частка мігрантів, котрі переїхали з України до Молдови та Бєларусі, незначна, вона становила лише по 3,3% до кожної з цих країн. У міграційному обміні з іншими країнами СНД та Балтії потік тих, хто переселився в Україну з цих країн, перевищував розміри міграційного потоку з України. Обсяг чистої міграції становив 16,5 тис. чоловік, з яких 25% переїхали в Україну з Узбекистану, 17% — з Казахстану, 16% — з Грузії, 14% — з Вірменії.

Серед вибулих до країн СНД і Балтії переважали росіяни (76 тис. чоловік, або 55%), відтак українці (41 тис., або 29%) і білоруси (3 тис., або 2,2%). Росіяни та українці вирушали переважно до Росії — відповідно 95% і 89%, білоруси — до Білорусі (60%), молдовани — до Молдови (75%). Серед загалу прибулих в Україну переважали українці — 36 тис. чоловік (39%), частка росіян була ненабагато менша — 32 тис. (35%), кримські татари становили 4 тис. (4,6%), а вірмени — 3 тис. (3,4%). Серед прибулих українців 73% переселилися з Росії, 6% — з Казахстану, 5% — з Молдови. Росіяни переїхали переважно з Росії, кримські татари — з Узбекистану, вірмени — з Вірменії. 90% мігрантів, котрі прибули з країн Балтії, становили росіяни та українці.

Як і в попередні роки, більша частина тих, хто емігрував до країн далекого зарубіжжя, виїхала в Ізраїль (26,5 тис. чоловік, або 36%), майже стільки ж колишніх мешканців України виїхало в США (31%), а 16% вирушили до Німеччини. Серед вибулих до країн далекого зарубіжжя найбільшою є питома вага євреїв (51%), частка українців досягла 20%, росіян — 14%, німців — 3,5%, угорців — 1%. З 13,5 тис. вибулих євреїв майже половина (46%) вибрала місцем майбутнього замешкання Ізраїль, 36% — США, 12% — Німеччину. Із 5,4 тис. вибулих за кордон українців 38% вирушили в США, 28% — в Ізраїль, 16% — до Німеччини, 3,4% — у Канаду, 2% — у Польщу.

Серед тих, хто переселився у далеке зарубіжжя, як правило, переважали мігранти корінних національностей країн вселення. Разом з тим із 4,3 тис. вибулих до Німеччини 40% становили євреї й тільки 19% — німці. Із 183 мігрантів, вибулих у Польщу, 56% репрезентовані українцями й лише 22% — поляками. Із 124 чоловік, котрі обрали місцем майбутнього замешкання Словакію, тільки 4,8% були словаками, натомість 79% тих, хто переселився в цю країну, — українці. Із 4,6 тис. прибулих до України з країн далекого зарубіжжя більшість (1,7 тис., або 37%) приїхала з Німеччини. Понад половину з них (65%) — українці, що повернулися в складі контингенту військовослуж­бовців, та члени їхніх сімей. Міграція за межі України тривала цілий 1994 рік. За цей період часу населення країни зменшилося за рахунок від'ємного балансу прибуттів і вибуттів на 143,2 тис. чоловік, більшість з яких переселилася в Російську Федерацію. Еміграція в США і Канаду цього року досягла 18,1 тис. колишніх громадян України, до Ізраїлю виїхали 21,7 тис., Німеччини -9,3 тис., Австралії — 0,8 тис. чоловік. Серед емігрантів переважали євреї, росіяни, українці, німці. В Російську Федерацію з України 1994 року виїхали 147,6 тис. росіян і 77,0 тис. українців, до історичної Батьківщини, в Німеччину, вирушили 1,7 тис. німців, шукати щастя в далеких США помандрували 9,2 тис. євреїв, 4,8 тис. українців та 2,5 тис. росіян.

Тенденція до еміграції з України збереглася й у першому півріччі 1995 року, впродовж якого чисельність жителів України скоротилася за рахунок еміграції на 40,8 тис. чоловік, в тому числі в міських поселеннях - на 29,3 тис., а в сільській місцевості — на 11,5 тис. чоловік.

Чотири п'ятих (80,0%) вибулих за межі України обрали як нове місце замешкання країни ближнього зарубіжжя й передусім Росію, яка поглинула 89,0% еміграції з України та країн ближнього зарубіжжя. До країн дальнього зарубіжжя еміграція з України становила у першому півріччі 1995 року 23,6 тис. чоловік. Головна частка вибулих (68,7%) - особи працездатного віку. Серед прибулих переважали іммігранти з ближнього зарубіжжя, їхня частка досягла 96,0%. Головним партнером України з міграційного обміну, як і колись, залишається Росія, яка дала нашій країні у першому півріччі 1995 року 66,0% усієї імміграції з СНД та Балтії. Громадянами України стали 79,7 тис. переселенців з цих країн.

Чи збережеться відзначена тенденція, чи продовжуватиметься відплив населення з України, чи зросте еміграція до країн далекого зарубіжжя, покаже час. Тільки тоді можна буде зробити висновок про характер міграційного тренду. Загалом же дедалі більша еміграція населення з України — тривожний симптом, який відображає не стільки зростання національної самосвідомості емігрантів, скільки погіршення і економічної, і екологічної, і соціально-політичної обстановки в СНД загалом і в Україні зокрема. Ті, хто виїздить з України, як правило, молоді й добре освічені, їх від'їзд істотно знижує якість трудового, демографічного та інтелектуального потенціалу України. Еміграція творчої, наукової, гуманітарної та інженерно-технічної інтелігенції за межі України, досягнувши на певному етапі критичної маси, створює серйозні перешкоди для національного відродження країни. Україна як велика євро­пейська держава потребує зміцнення своєї національної еліти: без неї немож­ливі ні розвиток національної культури, ні перебудова науково-промислового потенціалу, ні створення дієздатних збройних сил, ні забезпечення здоров'я та відтворення генофонду нації.

Читайте також:

1. II. Класифікація видатків та кредитування бюджету.
2. V. Класифікація і внесення поправок
3. V. Класифікація рахунків
4. А. Заходи, які направлені на охорону навколишнього середовища та здоров’я населення.
5. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
6. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель у складі Речі Посполитої в першій воловині ХVІІ ст.
7. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
8. Аналіз диференціації населення за доходами
9. Аналітичні процедури внутрішнього аудиту та їх класифікація.
10. Антропологічні особливості давнього населення території України
11. Банківська платіжна картка як засіб розрахунків. Класифікація платіжних карток
12. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн

Переглядів: 6736