• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розподіл функцій контролю за дотриманням бюджетного законодавства між міністерствами та відомствами України

Розділ 9. Управління фінансами і фінансовий контроль на регіональному рівні Засоби контролю

Відповідно до статті 26 Бюджетного кодексу, на всіх стадіях бюджетно­го процесу здійснюється внутрішній фінансовий контроль, який повинен за­безпечувати:

• постійну оцінку достатності та відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю;

• оцінку діяльності на відповідність результатів встановленим завдан­ням та планам;

• інформування безпосередньо керівника бюджетної установи про ре­зультати кожної перевірки (оцінки, розслідування, вивчення чи ревізії), проведеної підрозділом внутрішнього фінансового контролю.

Розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за ор­ганізацію і стан внутрішнього контролю та аудиту як у своїх закладах, так і в підвідомчих установах. Організація ефективної системи внутрішнього кон­тролю за фінансово-господарською діяльністю установи покладається на її керівника.

Зовнішній контроль та аудит фінансової та господарської діяльності бюджетних установ здійснюються Рахунковою палатою - в частині контро­лю за використанням коштів Державного бюджету України, Головним кон­трольно-ревізійним управлінням України - відповідно до його повноважень, визначених законом.

Протягом фіскального року та в його кінці принаймні п'ять груп знач­них установ здійснюють моніторинг відповідності місцевих надходжень і ви­датків по затверджених призначеннях і платежах або видатках. По-перше, Бюджетний кодекс передбачає звірку на місцевому рівні бюджетів, які за­тверджуються, за якими складається розпис і які виконуються місцевими ор­ганами влади (стаття 115). По-друге, Державне казначейство через свої регіональні підрозділи обліковує всі доходи і видатки місцевих бюджетів і здійснює моніторинг виконання бюджету з метою забезпечення відповідності платежів зобов'язанням і бюджетним призначенням (стаття 112:1-3). Це казначейська функція виконання бюджету. По-третє, Рахункова палата перевіряє використання бюджетних коштів Державного бюджету (стаття 110). По-четверте, Державне контрольно-ревізійне управління пе­ревіряє відповідність процедурам обліку і ефективність використання ре­сурсів місцевими органами (стаття 113). По-п'яте, Рада Міністрів Автоном­ної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі комітети відповідних рад (стаття 115) виконують роль «вищих аудиторських уста­нов» і здійснюють контроль за відповідністю бюджетному законодавству України показників затверджених бюджетів, бюджетного розпису та кошто­рисів бюджетних установ.

З інституційної точки зору, необхідно чітко визначити ролі і сфери відповідальності кожного підрозділу. Оскільки можуть бути накладки і зайві підрозділи, що послаблює здійснення такого контролю і може призвести до втручань і перешкоджання управлінню програмами. Якщо функції внутрішнього аудиту виконуються бухгалтеріями, то попередній аудит платіжних доручень не здійснюється. Це суперечить одному з принципів внутрішнього контролю, який відділяє обов'язки із збереження фондів від повноважень з затвердження платежів. Одна й та сама особа може затверд­жувати платіжні доручення і чеки, це потенційний конфлікт інтересів. Так само для зменшення можливостей для зловживань, обов'язки щодо касових надходжень слід відділити від ведення обліку. Особливістю операцій з ауди­ту є їх систематичність - на основі прозорих норм. Попередні системи, які існували в країнах, що розвиваються, та з перехідною економікою, функціонували скоріше як спеціальні «контрольні центри», які реагують на персональні скарги і не проводять аудиту на систематичній основі. Отже, слід розрізняти три типи сучасних засобів контролю відповідності бюджету:

1. Внутрішній контроль. Існують правила і системи, які пред'являють дані для менеджменту. Засоби внутрішнього контролю встановлю­ються в системі обліку, але застосовуються не бухгалтерськими підрозділами. Засоби внутрішнього контролю захищають державні фонди і забезпечують точність кінцевих звітів. Вони дозволяють керівникам і внутрішнім аудиторам приймати рішення, користую­чись достовірними і точними фіскальними даними. В Україні за встановлення засобів внутрішнього контролю має відповідати Ра­хункова палата.

2. Внутрішній аудит. Це підрозділ на рівні управління, який здійснює незалежну оцінку системи внутрішнього контролю. Як правило, ці підрозділи децентралізовані па галузевому рівні і в США мають на­зву «генеральних інспекторів». У них три головні функції. По-пер­ше, вони здійснюють попередній аудит операцій або типів операцій, таких як платіжні доручення, рахунки-фактури та інші типи пла­тежів. Це передбачає тестування системи обліку і її можливостей ге­нерувати достовірні та точні дані. Загальною проблемою, пов'язаною з цією функцією, є тенденція до перетворення її на функцію з право­вого контролю, що потребує багатьох кроків до того, як операції за­тверджуються внутрішніми аудиторами. Це часто спостерігалося в Латинській Америці і призводило до тієї ж корупції, для боротьби з якою створювалися ці засоби контролю. По-друге, підрозділи внутрішнього аудиту також розслідують порушення, коли фінансові процедури ігноруються або не відповідають прийнятій практиці. По-третє, підрозділи внутрішнього аудиту також оцінюють ефек­тивність і результативність урядових програм. Останній функції, як правило, приділяється найменше уваги - винятки становлять дер­жавні аудиторські служби Великої Британії та Швеції.

3. Зовнішній постаудит. Найбільша частина аудиторської діяльності проводиться до здійснення видатків для забезпечення законності та достатності видатків за призначеннями. Органи, які перевіряють відповідність законодавству, як правило, зосереджують увагу па стані після здійснення видатків і надають звіти про бюджетні рахун­ки на кінець року. Крім того, ці «вищі аудиторські установи» здійснюють аудит співвідношення вартості і якості подібно до ауди­ту, який проводиться внутрішніми аудиторськими підрозділами; при цьому в деяких випадках може відбуватися накладка діяльності

з розслідування. Аудит відповідності законодавству сприяє: встанов­ленню системи аналітичних перевірок і рівноваг, яка підвищує рівень підзвітності громадянам.

Відповідальність за бюджетні правопорушення

Бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу встановленого Бюджетним кодексом та іншими норма­тивно-правовими актами порядку складання, розгляду, затвердження, вне­сення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Концепція правопорушення охоплює такі елементи:

• невідповідне використання фінансових та матеріальних ресурсів;

• нездатність ефективно виконувати бюджетні та інші рішення;

• обман або помилки;

• нездатність надавати своєчасну та достовірну інформацію щодо фінансових та інших ресурсів.

Мовою закону:

Статтею 117 Бюджетного кодексу визначені підстави для призупинення бюджетних асигнувань, зокрема:

• несвоєчасне і неповне подання звітності про виконання бюджету;

• невиконання вимог щодо бухгалтерського обліку, складання звітності та внутрішнього фінансового контролю за бюджетними коштами і недотримання порядку перерахування цих коштів;

• подання недостовірних звітів та інформації про виконання бюджету;

• порушення розпорядниками бюджетних коштів вимог щодо прийнят­тя ними бюджетних зобов'язань;

• нецільове використання бюджетних коштів.

До уповноважених органів, яким надано право припиняти бюджетні асигнування в межах своїх повноважень, статтею 117 Бюджетного кодексу віднесено такі:

• Міністерство фінансів України;

• Державне казначейство;

• Державну контрольно-ревізійна служба України;

• місцеві фінансові органи;

• міські (міст районного значення), сільські, селищні голови;

• головні розпорядники бюджетних коштів.

Ці органи можуть застосовувати до розпорядників та одержувачів бю­джетних коштів низку заходів адміністративного впливу:

• застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджет­них правопорушеннях відповідно до закону;

• припинення операцій з бюджетними коштами.

Процедура припинення операцій з бюджетними коштами полягає у при­зупиненні будь-яких платежів з рахунку правопорушника бюджетного зако­нодавства.

У разі виявлення бюджетного правопорушення складається документ, яким фіксується факт бюджетного правопорушення. Наказом Міністерства фінансів України №129 від 26 лютого 2002 р. затверджено «Порядок складання, передачі за належністю Протоколу про бюджетне правопорушення». Прото­кол складається посадовими особами Міністерства фінансів України, органів Державного казначейства України, органів Державної контрольно-ревізійної служби, Міністерства фінансів Автономної Республіки Крим, місцевих фінан­сових органів, виконавчих органів міських (міст районного значення), селищ­них та сільських рад, які відповідно до чинного законодавства уповноважені здійснювати контроль та проводити перевірки дотримання порядку складан­ня, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету. Якщо бюджетні правопорушення виявлено в процесі про­ведення ревізії, протокол не складається. Форма протоколу містить відо­мості про учасника бюджетного процесу, виклад суті бюджетного правопо­рушення, пояснення керівника установи. При цьому, до протоколу додається довідка проведеної перевірки. Підписані протоколи протягом трьох днів пере­даються для прийняття рішення про накладення стягнення. У разі відмови від підписання протоколу, про це робиться відмітка. Мотиви відмови та ар­гументація подаються у письмовій формі.

За результатами розгляду керівник уповноваженого органу приймає рішення щодо припинення операцій з бюджетними коштами відповідного роз­порядника або одержувача бюджетних коштів. Рішення подається у вигляді відповідного розпорядження. Відповідно до статті 120 Бюджетного кодексу, припинення операцій з бюджетними коштами можливе на термін до тридця­ти днів. На підставі розпорядження органи Державного казначейства припи­няють операції з бюджетними коштами на зазначений у розпорядженні термін.

Підставою для відновлення операцій з бюджетними коштами є до­повідна записка про усунення бюджетних правопорушень, на підставі якої приймається рішення. Розпорядження про відновлення операцій з бюджетни­ми коштами приймається уповноваженим органом, що прийняв відповідне розпорядження про призупинення.

Мовою закону:

Витяг із Кримінального кодексу України

Стаття 210. Порушення законодавства про бюджетну систему Ук­раїни

1. Використання службовою особою бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків, а так само недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету чи пропорційного фінансування ви­датків бюджетів усіх рівнів, як це встановлено чинним бюджетним законодавством, якщо предметом цих діянь були бюджетні кошти у великих розмірах, - караються штрафом від ста до трьохсот неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Ті самі діяння, предметом яких були бюджетні кошти в особливо ве­ликих розмірах або вчинені повторно, або за попередньою змовою гру­пою осіб, - караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до восьми років, з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітки. 1. До бюджетних коштів належать кошти, що включа­ються у бюджети всіх рівнів незалежно від джерела їх формування.

2. Великим розміром бюджетних коштів, відповідно до статей 210/211 цього Кодексу, вважається сума, що в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

3. Особливо великим розміром бюджетних коштів, відповідно до статей 210, 211 цього Кодексу, вважається сума, що в три тисячі і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Стаття 211. Видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку

1. Видання службовою особою нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановле­ному законом порядку, якщо предметом таких дій були бюджетні ко­шти у великих розмірах, - карається штрафом від ста до чотирьох­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами па строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років, з поз­бавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, предметом яких були бюджетні кошти в особливо великих розмірах або вчинені повторно, - караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

9.4. Контроль і аудит фінансової діяльності місцевого самоврядування

Єдині правила бухгалтерського обліку всіх фінансових операцій, ак­тивів і фінансових зобов'язань держави визначаються Державним казначей­ством України за погодженням з Міністерством фінансів України. Бухгал­терський облік усіх операцій щодо виконання місцевих бюджетів України здійснюють органи Державного казначейства України. Цей облік повинен відображати всі активи та зобов'язання держави. Розпорядники бюджетних коштів ведуть бухгалтерський облік відповідно з правилами, встановленими Державним казначейством України.

Усі надходження до бюджету та витрати з бюджету обліковуються у валових показниках незалежно від того, передбачається чи не передба­чається у бюджетних призначеннях взаємозарахування цих показників. Усі надходження до бюджету та витрати з державного бюджету заносяться на рахунки в хронологічному порядку відповідно до встановленої законодавст­вом процедури. Усі бухгалтерські записи підтверджуються документально.

Фінансовий (внутрішній) аудит, який здійснюється на всіх стадіях бю­джетного процесу, повинен забезпечувати:

1) постійну оцінку достатності та відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю;

2) оцінку діяльності па відповідність результатів встановленим завдан­ням та планам;

3) інформування безпосередньо керівника бюджетної установи про ре­зультати будь-якої перевірки, оцінки, розслідування, вивчення чи ревізії, проведеної підрозділом внутрішнього аудиту.

Керівник кожної бюджетної установи відповідає за створення ефек­тивної системи внутрішнього контролю за фінансовою та господарською діяльністю цієї установи з урахуванням:

1) положень Бюджетного кодексу та інших нормативно-правових актів;

2) вимог цілеспрямованого, ефективного і економного управління функціями кожного підрозділу, правильного розмежування функціональних обов'язків;

3) відповідності вимогам обліку та процедур, необхідних для здійснен­ня бухгалтерського контролю щодо активів, пасивів, доходів та ви­датків бюджетної установи;

4) забезпечення відповідності діяльності бюджетної установи вимогам внутрішнього фінансового контролю.

Головні розпорядники бюджетних коштів і розпорядники бюджетних коштів, у яких є підвідомчі бюджетні установи, несуть відповідальність за організацію і стан фінансового (внутрішнього) контролю та аудиту як у своїх закладах, так і в підвідомчих бюджетних установах.

Зовнішній контроль та аудит за фінансовою та господарською діяльністю бюджетних установ здійснюється Рахунковою палатою та Голо­вним контрольно-ревізійним управлінням України у відповідності до їх по­вноважень, визначених законодавством України.

Питання для самоконтролю

1. Па якій стадії бюджетного процесу Міністерство фінансів здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства?

2. За рахунок чого може покриватися дефіцит бюджету АРК та міських бюджетів ?

3. У яких випадках можуть вноситися зміни до рішення про місцевий бюджет ?

4. Чи можуть здійснюватися запозичення до загального фонду місцево­го бюджету?

5. Вкажіть послідовність операцій, які здійснює Державне казначейст­во з обробки платежів, що надійшли до місцевого бюджету.

Розділ 10. Фінанси підприємств комунальної власності

10.1. Поняття про комунальну власність.

10.2. Об'єкти права комунальної власності.

103. Види комунальних підприємств.

10.4. Фінансові ресурси комунальних підприємств за їх видами.

10.5. Комунальний кредит.

10.6. Порядок складання, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів комунальних підприємств.

Основні терміни та поняття: комунальна власність, комунальне підприємство, унітарне комунальне підприємство, комунальний кредит, ко­шторис комунального підприємства.

10.1. Поняття про комунальну власність

Реальність місцевого самоврядування визначається насамперед ма­теріальними і фінансовими ресурсами, якими розпоряджається територіаль­на громада та які в сукупності становлять матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування.

Конституція України (ст. 142) до матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування відносить рухоме і нерухоме майно, доходи місце­вих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності тери­торіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад.

Невід'ємним атрибутом місцевого самоврядування є особлива, са­мостійна форма власності, суб'єктом права якої є низовий територіальний ко­лектив. У зарубіжних країнах її названо муніципальною формою власності. Крім муніципальної, публічними формами власності є власність держави, суб'єктів федерації (у федеративних країнах), адміністративно-територіальних утворень. Муніципальна форма власності утворює власну економічну основу місцевого самоврядування. Подібна форма власності один із інститутів, що впливає па функціонування фінансів місцевих органів влади. Використання майна муніципальної власності є одним із джерел доходів місцевих органів вла­ди. В окремих країнах доходи від використання нерухомого майна муніципаль­ної власності становлять 10—15% загальних доходів муніципальних бюджетів.

Провідне місце в структурі матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування займає комунальна власність. Поняття комунальної власності вперше на законодавчому рівні було введено Законом України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. і на той час комунальна власність (або відповідно до Зако­ну, - власність адміністративно-територіальних одиниць) розглядалася як різновид державної власності (ст. 31 Закону). Конституція України 1996 року визначає комунальну власність як самоспину форму власності, суб'єктами якої

є територіальні громади села (кількох сіті у разі добровільного об'єднання в сільську громаду їх жителів), селища, міста, району в місті.

Муніципальна форма власності у своєрідному правовому статусі була в царській Росії і в колишньому СРСР періоду НЕПу. В СРСР ця форма власності розглядалась як різновид державної форми власності. Державна власність, згідно з тодішнім законодавством, поділялася на державну (націоналізовану) і муніципалізовану власність. Цей поділ було скасовано в другій половині 20-х років. Так, згідно з постановою ВУЦВК і Ради народ­них комісарів УСРР від 29 жовтня 1926 p., все майно було оголошене дер­жавним, націоналізованим. До 1990 р. інститут муніципальної власності ні в колишньому СРСР, ні в Україні правом не визнавався. Відповідна форма власності з назвою комунальна запроваджується лише в 1990 р. разом з виз­нанням інституту місцевого самоврядування.

Поняття комунальна власність у законодавстві України виникає в грудні 1990 р. з прийняттям Закону Української РСР "Про місцеві Ради на­родних депутатів і місцеве самоврядування". Законодавством визначено, що комунальна власність становить основу місцевого самоврядування, а також те, що управління комунальною власністю здійснюють від імені населення адміністративно-територіальних одиниць відповідні місцеві ради народних депутатів та уповноважені ними інші органи місцевого самоврядування. До комунальної власності було віднесено майно, що передається безоплатно ко­лишнім СРСР і Українською РСР, іншими суб'єктами, а також майно, що набувається місцевими радами народних депутатів за рахунок належних їм коштів.

Прийнятим у лютому 1991 р. Законом Української РСР "Про власність" визнано правовий режим майна комунальної власності. Згідно зі статтею 31 цього Закону комунальну власність як власність адміністративно-територіальних одиниць, поряд із загальнодержавною (республіканською) власністю, віднесено до державної власності.

Суб'єктами права комунальної власності стали адміністративно-тери­торіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Управління державним майном було покладено від імені народу (насе­лення адміністративно-територіальної одиниці) на Верховну Раду Ук­раїнської РСР і місцеві ради народних депутатів, а також на уповноважені ними державні органи.

Фактично право комунальної власності в Україні почало здійснювати­ся з прийняттям постанови Кабінету Міністрів України № 311 "Про розмежу­вання державного майна України між загальнодержавною (республікансь­кою) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (кому­нальною власністю)", а згодом - із прийняттям ще кількох аналогічних по­станов. Цими постановами затверджено перелік об'єктів державного майна, що передаються до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).

Від імені та в інтересах територіальних громад правомочності щодо во­лодіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної влас­ності можуть здійснювати відповідні органи місцевого самоврядування.

До складу комунальної власності входять: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товарист­ва, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, місцеві енергетичні системи, громадський транспорт, системи зв'язку та інформації, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування, майно, передане в комунальну власність іншими суб'єктами власності та будь-яке інше майно, рухомі та не­рухомі об'єкти, які на праві власності належать територіальним громадам, а також кошти, отримані від відчуження об'єктів права комунальної власності.

Формування комунальної власності в Україні ще не завершено, і воно має свої особливості,

По-перше, на відміну від практики більшості розвинутих країн, в Ук­раїні майно комунальної власності сформовано шляхом його безоплатної пе­редачі із загальнодержавної до комунальної власності. В зарубіжних країнах майно муніципальної (комунальної) власності сформоване, як правило, шляхом викупу об'єктів приватної власності до власності територіальних ко­лективів, а також шляхом створення об'єктів комунальної власності за раху­нок коштів органів місцевого самоврядування.

По-друге, в зарубіжних країнах, включаючи і Російську Федерацію, на відміну від України до 1996 p., майно комунальної (муніципальної) влас­ності не зараховується до складу державної власності і є самостійною фор­мою власності - власністю територіальних колективів.

По-третє, в зарубіжних країнах суб'єктом права комунальної (муніци­пальної) власності є не адміністративно-територіальна одиниця, а тери­торіальний колектив як носій місцевого самоврядування і, відповідно, там не­має різновидів комунальної власності. На відміну від України, де було запро­ваджено обласну, районну, міську, районну в містах, сільську та селищну різновиди комунальної власності, в зарубіжних країнах право комунальної (муніципальної) власності реалізується лише на рівні первинної (низової) адміністративно-територіальної одиниці, що утворюється на базі територіаль­ного колективу як суб'єкта місцевого самоврядування. Економічною основою зарубіжних регіональних органів влади, котрі також мають певні самоврядні права, є кошти і майно, що перебувають у власності населення регіонів.

Прийняття нової Конституції України, якою не передбачається поділ державної власності на дві форми - загальнодержавну та комунальну, а та­кож закріплення територіальної громади як суб'єкта місцевого самовряду­вання означають зміну економічної природи і правового режиму майна комунальної власності.

Нова Конституція України визначила принципово нові правові засади функціонування комунальної власності та її економічної природи. Згідно з Конституцією, комунальна власність запроваджується як форма власності, якої до цього часу не було в Україні. Комунальна власність є власністю відповідної територіальної громади. Сама територіальна громада розгля­дається як спільність громадян України - жителів міста, села та селища або добровільного об'єднання жителів кількох сіл, що утворює окреме поселен­ня, наділене правом самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Отже, суб'єктом права комунальної власності, за Конституцією, є територіальна громада, а від її імені - представ­ницький орган місцевого самоврядування, що обирається жителями міста, села, селища або об'єднання сіл.

Комунальна власність є самостійною і рівноправною формою влас­ності поряд з такими, як державна, приватна та ін. За своєю економічною природою комунальна власність є колективною формою власності, оскільки відображає відносини колективного присвоєння жителями міст, сіл, селищ та об'єднань сіл коштів, об'єктів і майна цієї власності, ставлення їх до них як до своїх. Територіальна громада, маючи статус територіального колективу громадян України, є колективним власником коштів, об'єктів і майна кому­нальної власності.

Економічна суть комунальної власності в Україні така сама, як і муніципальної в зарубіжних країнах. Назва комунальна власність є си­нонімом поняття муніципальна власність. Термін комунальна власність по­ходить від поняття комуна.

Термін комунальна власність використовується як загальноприйнятий поряд із терміном муніципальна власність у багатьох зарубіжних країнах з розвинутими традиціями місцевого самоврядування.

Запровадження в Україні комунальної власності як власності корпора­тивної, недержавної означає створення таких економічних і фінансових ос­нов місцевого самоврядування, які відповідають потребам ринкової економі­ки, об'єктивним законам її розвитку.

Наслідком запровадження в Україні комунальної власності буде ство­рення якісно нових економічних основ місцевого самоврядування в Україні. З цього моменту органи місцевого самоврядування мають власну юридично оформлену самостійну фінансово-економічну базу.

10.2. Об'єкти права комунальної власності

Об'єктами права комунальної власності визначалося майно, що забез­печує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів, кошти місце­вих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства, майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування, майно підприємств, місцеві енерге­тичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, враховуючи націоналізоване майно, передане відповідним міністерствам, установам, ор­ганізаціям, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного й соціального розвитку відповідної території.

Крім того, встановлено, що в комунальній власності також перебуває майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-тери­торіальної одиниці іншими суб'єктами права власності. Визначено: держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язання­ми одне одного в процесі реалізації права державної власності.

Передача майна здійснювалася міністерствами та відомствами Ук­раїни, органами, уповноваженими управляти державним майном. Встанов­лювалася процедура передачі майна до комунальної власності по вертикалі місцевих рад та їхніх виконкомів. Розмежування майна між власністю обла­стей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпо­рядкування, районів у містах Києві та Севастополі здійснювали облвиконко­ми, Київський та Севастопольський міськвиконкоми.

Розмежування майна між власністю районів, міст обласного підпоряд­кування і власністю районів у містах, містах районного підпорядкування, сіл і селищ здійснювали відповідно міські та районні виконавчі комітети.

Передача майна здійснювалась безоплатно. У процесі формування ко­мунальної власності визначено право обласної комунальної власності, право районної комунальної власності, право міської комунальної власності, право районної в місті комунальної власності, право сільської та селищної кому­нальної власності.

Перелік об'єктів права комунальної власності територіальної громади визначає відповідна сільська, селищна, міська рада.

Рухоме і нерухоме майно, інші об'єкти права комунальної власності громадського користування, які мають важливе значення для життєзабезпе­чення села, селища, міста, задоволення потреб територіальної громади та для збереження історико-культурних об'єктів визначаються територіальною громадою як об'єкти виключного права комунальної власності.

До об'єктів виключного права комунальної власності, зокрема, мо­жуть бути віднесені:

• землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування;

• землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

• річки, водойми та їх береги;

• кладовища;

• пам'ятки історії та архітектури;

• природні ландшафти та заповідники;

• інші об'єкти, перелік яких встановлює територіальна громада або відповідна рада.

Об'єкти виключного права комунальної власності не можуть бути відчужені в будь-який спосіб, а їх перелік встановлюється статутом тери­торіальної громади.

Територіальні громади можуть мати спільну власність об'єкти, що за­довольняють спільні потреби територіальних громад, об'єкти права кому­нальної власності, а також кошти місцевих бюджетів, які за рішенням двох або кількох територіальних громад, відповідних органів місцевого самовря­дування об'єднуються на договірних засадах для виконання спільних про­ектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій.

Територіальна громада безпосередньо або через органи місцевого само­врядування володіє, користується і розпоряджається належним їй на основі права комунальної власності рухомим і нерухомим майном, коштами та

іншими об'єктами з метою забезпечення надання необхідних громадських послуг. Так, відповідно до закону, територіальна громада - власник кому­нального майна, може здійснювати з об'єктами комунальної власності будь-які господарські операції, передавати їх у постійне або тимчасове користу­вання фізичним та юридичним особам, здавати в оренду, вносити як частку до статутного фонду підприємств та акціонерних товариств, продавати, ку­пувати, використовувати як заставу, приватизувати, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів комунальної влас­ності, тцо приватизуються або передаються в користування та оренду тощо.

Органи місцевого самоврядування з метою забезпечення умов для на­дання громадських послуг на належному рівні можуть продавати, купувати, резервувати земельні ділянки, здавати їх в оренду, використовувати в якості застави, передавати їх як внески до статутних фондів (капіталів) акціонер­них товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, кооперативів, фінансово-кредитних установ та інших підприємств і організацій.

Виконавчі органи місцевого самоврядування у встановленому законом порядку створюють, реорганізують та ліквідують комунальні підприємства, установи та заклади, визначають цілі їх діяльності га організаційні форми, затверджують статути створюваних ними підприємств, організацій та уста­нов. Відповідно до закону, вони регулюють ціни та тарифи на продукцію та послуги створених підприємств, взаємовідносини цих підприємств із відповідним бюджетом, встановлюють порядок використання прибутку, контролю за ефективністю використання належного підприємствам майна, веденням фінансово-господарської діяльності, призначають та звільняють керівників таких підприємств, заслуховують звіти про їх діяльність, делегу­ють своїх представників до спостережних рад господарських товариств, част­ка капіталу яких належить органам місцевого самоврядування.

Управління об'єктами права комунальної власності здійснюють вико­навчі органи місцевого самоврядування або інші уповноважені ними юри­дичні та фізичні особи.

Управління об'єктами права спільної власності територіальних громад здійснюють за рішенням районних, обласних рад районні, обласні державні адміністрації.

Для управління об'єктами права спільної власності сільськими, селищ­ними, міськими радами можуть бути створені відповідні органи управління.

Право комунальної власності територіальної громади, відповідно до статті 13 Конституції України захищається законом на рівних умовах з пра­вами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не мо­жуть бути вилучені в територіальних громад і передані іншим суб'єктам пра­ва власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідно­го рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, пе­редбачених законом.

Матеріальні та фінансові ресурси, які перебувають у комунальній власності, є надбанням територіальної громади. Правовий режим майна ко­мунальної власності визначається законодавством України. Комунальна власність на рівних правах із державною, приватною та іншими формами власності визначається і захищається законом. Суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада, а від її імені - представницький ор­ган місцевого самоврядування, який володіє, користується і розпоря­джається комунальним майном на основі законодавства України та стату­ту поселення.

Представницькі органи місцевого самоврядування можуть самостійно визначати перелік об'єктів, майна, яке входить до складу комунальної влас­ності. При цьому їхні рішення може бути оскаржено в судовому порядку. По­рядок вилучення об'єктів та майна в комунальну власність здійснюється на основі викупу. Органи місцевого самоврядування мають переважне право на викуп майна в комунальну власність.

Управління майном комунальної власності здійснюють виконавчі ор­гани місцевого самоврядування, а також інші уповноважені юридичні та фізичні особи. Виконавчі органи місцевого самоврядування, відповідно до закону, можуть здійснювати з об'єктами комунальної власності всі майнові операції, передавати їх у постійне або тимчасове користування фізичним та юридичним особам, здавати в оренду, вносити як частку до статутних фондів підприємств (господарських товариств), продавати і купувати, використову­вати як заставу, приватизувати, визначати в угодах та договорах умови вико­ристання і фінансування об'єктів комунальної власності, що приватизують­ся та передаються в користування й оренду.

Органи місцевого самоврядування можуть продавати, купувати і ре­зервувати земельні ділянки, здавати їх в оренду, використовувати як заста­ву, передавати їх як внески до статутних фондів (капіталів) акціонерних то­вариств, товариств із обмеженого відповідальністю, кооперативів, фінансово-кредитних установ та інших підприємств і організацій.

Виконавчі органи місцевого самоврядування утворюють, реорганізу­ють та ліквідують комунальні підприємства, організації та установи відповідно до законодавства, а також визначають мету, порядок діяльності та організаційні форми, затверджують статути створюваних ними підприємств, організацій та установ. Вони регулюють ціни й тарифи на відповідну про­дукцію та послуги створених ними підприємств, їхні взаємовідносини з бю­джетом місцевого самоврядування, встановлюють порядок використання прибутку, контролю за ефективністю використання їхнього майна та веден­ня фінансово-господарської діяльності, призначають і звільняють керівників таких підприємств, заслуховують звіти про їхню діяльність.

Особливості правового режиму майна, що передається виконавчим ор­ганом місцевого самоврядування в управління юридичним і фізичним осо­бам, визначаються представницьким органом місцевого самоврядування на підставі закону про правовий режим коштів і майна комунальної власності. Володіння майном і фінансовими ресурсами комунальної власності може здійснюватися на правах власності, на правах господарського відання, на правах оперативного управління. Створені органами місцевого самовряду­вання комунальні підприємства, фірми, фонди й асоціації, акціонерні това­риства наділяються правом господарського відання майном, яке закріплюється за цими суб'єктами господарювання.

Володіння комунальним майном на підставі права господарського відання передбачає певні обмеження. Суб'єкт господарювання, котрий во­лодіє комунальним майном на основі права господарського відання, не має права продавати, здавати в оренду, використовувати його як заставу, переда­вати таке майно як внесок до статутного капіталу господарських акціонер­них товариств чи приймати інші акти щодо розпорядження закріпленим за ним майном без згоди власника в особі територіальної громади чи ради (представницького органу). Суб'єкти, які володіють комунальним майном на підставі права господарського відання, відповідають за своїми зобов'язан­нями коштами та майном, що є в їхньому володінні.

Володіння комунальним майном на основі права оперативного уп­равління належить організаціям та установам (заклади охорони здоров'я, освіти, культури, соціального захисту та ін.), які утримуються за рахунок коштів бюджету органів місцевого самоврядування. Установи та організації, які здійснюють володіння комунальним майном на підставі права оператив­ного управління, не можуть розпоряджатися закріпленим за ними майном і мають право на здійснення господарської діяльності в межах, визначених за­конодавством і статутами, а також право самостійно розпоряджатися дохо­дами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів. Кому­нальна установа чи організація відповідає за своїми зобов'язаннями кошта­ми, що є в її розпорядженні. Коли немає або недостатньо таких коштів, за її зобов'язаннями відповідає власник (орган місцевого самоврядування).

Кошти місцевого бюджету, позабюджетних, цільових і валютних фондів використовуються на правах оперативного управління, якими наділяється міський, сільський та селищний голова, котрий є розпорядни­ком цих коштів.

Визначено правовий режим коштів та майна, що перебуває в спільній власності органів місцевого самоврядування.

Територіальні громади різних поселень можуть приймати рішення про створення спільних комунальних підприємств та організацій, про об'єднан­ня коштів для реалізації спільних соціально-економічних програм. Порядок використання коштів і майна, що перебуває у спільній власності органів місцевого самоврядування, визначається відповідними договорами.

Трете. Запропоновано порядок формування складу об'єктів майна ко­мунальної власності. Склад та перелік об'єктів майна комунальної власності самостійно визначається представницькими органами місцевого самовряду­вання в містах, селах, селищах та в інших поселеннях.

У комунальній власності можуть бути: житловий та нежитловий фонди, що належать місцевим радам, а також житловий і нежитловий фон­ди, що перебувають на балансі підприємств, організацій та установ, які є в державних та в інших формах власності; об'єкти соціальної інфраструкту­ри, дошкільні, позашкільні заклади, школи, педагогічні училища, техніку­ми, школи-інтернати, будинки вчителя, підприємства для обслуговування закладів освіти; лікарні, пологові будинки, госпіталі, диспансери, поліклініки, санаторії, станції переливання крові, станції швидкої допомо­ги, будинки дитини, аптеки, магазини аптечні та оптики, об'єкти соціально­го обслуговування, будинки-інтернати для пристарілих та інвалідів, лікарні, амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, медичні училища та інші установи й організації, які перебувають як у власності територіаль­них громад, так і на балансі підприємств та організацій державної власності; об'єкти фізичної культури та спорту, стадіони, палаци спорту, спорі зали, басейни, стрілецькі тири, спортивні майданчики, спортивні школі спортивні бази незалежно від відомчого підпорядкування; заклади культури, кіно-, відеопрокату, концертні організації, театри, музеї, бібліотек! парки, зоопарки, атракціони, училища, заклади підвищення кваліфікації, об'єкти торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування ж залежно від відомчого підпорядкування; ремонтно-будівельні організації водопровідно-каналізаційне господарство, житлове господарство, теплої господарство незалежно від відомчого підпорядкування; міський електричний та автомобільний транспорт, шляхи та об'єкти шляхового господарства місцевого значення, підприємства матеріально-технічного постачанні які обслуговують місцеве господарство, об'єкти ремонтно-шляхового господарства, готелі та готельне господарство, зелене господарство, об'єкти ритуального обслуговування; підприємства місцевих та сільських електричних мереж зовнішнього освітлення, газове господарство, підприємства будівництва, агропромислового комплексу, зв'язку, місцевої промисловості та промисловості будівельних матеріалів, поліграфічної промисловості; інфраструктура річкового та морського транспорту, майно органі місцевого самоврядування.

До складу об'єктів майна комунальної власності можуть належати і інші об'єкти та майнові комплекси, які мають важливе значення для соціально-культурного й економічного розвитку відповідних поселень та надані послуг територіальній громаді.

Четверте. Визначено шляхи, на основі яких набувається право комунальної власності міста, села та селища України. Органи місцевого самоврядування формують склад об'єктів комунальної власності самостійно. Paди затверджують перелік майна, що належить до комунальної власності, і підставі концепції комунальної власності та Закону "Про правовий режим майна комунальної власності". Об'єкти, визначені як майно комунальної власності, можуть бути передані територіальним громадам з державної власності органами, уповноваженими здійснювати управління майном державної власності у визначеному Законом порядку, або викуплені з інших форм власності органами місцевого самоврядування на підставі права переважного викупу. Об'єкти комунальної власності можуть бути створені за рахунок коштів бюджетів місцевого самоврядування, а також позабюджетних, цільових, валютних фондів та інших ресурсів.

У зв'язку з прийняттям у 1996 р. Конституції України і запровадженням комунальної форми власності як власності територіальної громади перелік майна, що передається з державної власності (з колишньої загальнодержавної власності та власності адміністративно-територіальних одиниць до комунальної власності міст, сіл та селищ, затверджується постанові Кабінету Міністрів України, а практичні заходи з відчуження державі власності (роздержавлення) здійснюються Кабінетом Міністрів У країни: Фондом державного майна України поетапно у визначені строки.

У постанові уряду України передбачаються переліки майна, що пер дається у власність відповідно міст Києва та Севастополя, обласних центр

та міст із населенням більш як 100 тис. осіб, міст обласного значення, міст ра­йонного значення, сіл та селищ.

На підставі затверджених переліків майна комунальної власності міські, сільські та селищні ради самостійно визначають склад об'єктів кому­нальної власності міста, села та селища. Після розгляду затверджених рада­ми переліків об'єктів майна комунальної власності Фонд державного майна України та його регіональні відділення за участю Міністерства економіки України готують подання до Кабінету Міністрів України, па основі яких Кабінет Міністрів України приймає постанови про передачу них об'єктів у комунальну власність відповідних міст, сіл та селищ. Передача об'єктів здійснюється Фондом державного майна України і супроводжується надан­ням міським, сільським та селищним органам місцевого самоврядування актів на право власності па колений об'єкт. Переданим до комунальної влас­ності вважається об'єкт майна після надання органу місцевого самовряду­вання акта на право його власності. Акти оформляються і надаються Фон­дом державного майна України. Після передачі до комунальної власності підприємств, організацій, установ, інших об'єктів майна вони підлягають реєстрації у встановленому законодавством порядку.

П'яте. Визначено порядок вилучення (викупу) об'єктів і майна кому­нальної власності органами державної влади. Об'єкти і майно комунальної власності не може бути вилучене (відчужене) без згоди територіальної гро­мади або представницького органу місцевого самоврядування від їхнього імені. Передача об'єктів та майна комунальної власності до інших форм влас­ності здійснюється виключно за рішенням представницького органу місце­вого самоврядування і, як правило, на засадах купівлі-продажу за цінами, які складаються на ринку нерухомості, майна та землі. Відчуження об'єктів і майна комунальної власності, що мають особливо важливе значення для те­риторіальної громади, здійснюється лише за рішенням місцевого референду­му. Перелік таких об'єктів затверджується рішенням представницького орга­ну місцевого самоврядування або в статуті місцевого самоврядування.

Об'єкти і майно комунальної власності, що за рішеннями представ­ницького органу місцевого самоврядування передаються для забезпечення діяльності державних органів законодавчої, виконавчої й судової влади, та з метою надання об'єктам загальнонаціонального статусу (в разі клопотання відповідних органів), передаються до державної власності на безоплатній ос­нові. Відповідні органи державної влади в таких випадках компенсують до­даткові видатки органів місцевого самоврядування у зв'язку з передачею об'єктів та майна до державної власності. Процедура безоплатної передачі майна комунальної власності до державної власності визначається Кабіне­том Міністрів України.

Шосте. Запропоновано запровадити право примусового викупу зе­мельних ділянок у комунальну власність. Органи місцевого самоврядування наділяються правом примусового викупу земельних ділянок у комунальну власність. Рішення про примусовий викуп земельних ділянок у комунальну власність приймається за наявності громадських потреб. Власника земельної ділянки має бути повідомлено про таке рішення не пізніше ніж за рік до мо­менту викупу.

Рішення про примусовий викуп підлягає реєстрації у відповідних ор­ганах виконавчої влади. Викупна ціна на земельні ділянки встановлюється на підставі угоди між власником і органом місцевого самоврядування. У разі незгоди власника на продаж земельної ділянки або якщо не досягнуто угоди про ціну земельної ділянки, орган місцевого самоврядування подає позов до суду про примусовий викуп земельної ділянки (на основі судового рішення).

Коли ж викуп земельної ділянки в комунальну власність неможливий без припинення права власності на нерухоме майно, розміщене на ній, воно підлягає примусовому викупу або розпродажу на публічних торгах. Таке майно підлягає примусовому викупу лише за умови, що орган місцевого са­моврядування доведе суду неможливість використання для громадських по­треб земельної ділянки, що викупляється, без припинення права власності на розміщене на ній майно.

Сьоме. Визначено особливості здійснення приватизації майна кому­нальної власності. Територіальна громада безпосередньо через референдум або за рішенням представницького органу місцевого самоврядування прий­має рішення про доцільність, форми та про строки приватизації майна кому­нальної власності на засадах законодавства України про приватизацію. При­ватизація комунального майна здійснюється па основі програм приватизації, самостійно розроблених виконавчими органами місцевого самоврядування і затверджених територіальними громадами або їхніми представницькими ор­ганами.

Програми приватизації майна комунальної власності не включаються до складу програм приватизації об'єктів державної власності. Органи місце­вого самоврядування самостійно створюють і керують діяльністю відповідних підрозділів, які здійснюють приватизацію майна комунальної власності. Фонд державного майна організовує методичне забезпечення діяльності органів приватизації майна комунальної власності.

Органи державної влади не встановлюють обов'язкових завдань з при­ватизації майна комунальної власності. Кошти від приватизації об'єктів і май­на комунальної власності зараховуються виключно до бюджету інвестицій та розвитку органу місцевого самоврядування тієї територіальної громади, у власності якої перебувають відповідні об'єкти та майно. Органи державної влади в особі Фонду державного майна України та інших уповноважених ор­ганів здійснюють нагляд за відповідністю законодавству розроблених і за­тверджених програм приватизації майна комунальної власності, порядку ут­ворення та складу комісій з приватизації й оціночних комісій, дотриманням законодавства в частині забезпечення прав громадян у процесі приватизації.

Члени територіальної громади можуть у судовому порядку оскаржува­ти рішення органів місцевого самоврядування з питань приватизації в разі порушення законодавства про приватизацію. Органи, що здійснюють нагляд за діяльністю місцевого самоврядування в процесі приватизації, можуть звергатися до суду з поданнями про скасування рішень органів місцевого са­моврядування, що суперечать законодавству.

Восьме. З урахуванням зарубіжного досвіду запропоновано встановити обмеження щодо розпорядження майном комунальної власності. Кошти та майно комунальної власності не може бути використано як внесок до статутного фонду (капіталу) торговельних, промислових та інших підприємств, діяльність яких спрямована виключно на отримання прибутку і не пов'язана з наданням послуг, якими мають забезпечувати органи місцевого самовряду­вання жителів відповідних міських, селищних і сільських поселень. Кому­нальне майно й кошти можуть використовуватися як з метою надання по­слуг територіальній громаді, так і з метою отримання прибутку. Використан­ня майна та коштів комунальної власності з метою отримання прибутку доз­воляється лише за умови підпорядкування мети отримання прибутку за­вданням надання послуг територіальній громаді.

Майно комунальної власності не може бути приватизоване або іншим способом відчужене, якщо наслідком цього стане скорочення обсягу й погіршення якості послуг, що надаються населенню цими об'єктами кому­нальної власності, або якщо внаслідок цього буде зменшено надбання грома­ди. Водночас не допускається неефективне використання коштів і майна ко­мунальної власності.

Дев'яте. Визначено відповідальність органів місцевого самоврядуван­ня у сфері розпорядження майном комунальної власності. Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки функціонування й діяльності всіх підприємств, організацій та установ, що перебувають у кому­нальній власності, а також тих підприємств, у капіталі яких частка майна ко­мунальної власності перевищує 50%.

Представницький орган (рада) є стороною в усіх майнових операціях та угодах, за наслідками яких виникають майнові та фінансові зобов'язання, підписані міським, сільським та селищним головою від його імені, і несе відповідальність за ці операції та угоди.

Десяте. Запропоновано механізм делегування функцій управління ко­мунальною власністю. Територіальні громади, представницькі органи місце­вого самоврядування міст, сіл та селищ можуть приймати рішення про деле­гування функцій управління окремими об'єктами комунальної власності об­ласним та районним державним адміністраціям, які здійснюють ці повнова­ження за рішеннями обласних та районних рад, а також іншим уповноваже­ним органам.

Міські ради міст обласного значення можуть приймати рішення про делегування функцій управління окремими об'єктами комунальної влас­ності обласним державним адміністраціям. Сільські, селищні ради та ради міст районного значення можуть приймати рішення про делегування функцій управління окремими об'єктами комунальної власності районним державним адміністраціям. Міські, сільські та селищні ради з власної ініціативи можуть відкликати рішення про делегування функцій управління окремими об'єктами комунальної власності обласним та районним держав­ним адміністраціям. Територіальні громади можуть делегувати функції уп­равління майном комунальної власності створеним ними асоціаціям та іншим органам.

Здійснення делегованих функцій управління окремими об'єктами ко­мунальної власності забезпечується обласними та районними державними адміністраціями на договірних засадах із міськими, сільськими та селищни­ми радами. У разі об'єднання кількох територіальних громад або створення

об'єктів комунальної власності, що надають послуги кільком територіаль­ним громадам, місцеві ради можуть створювати міжкомунальні органи, кот­рим делегуються функції управління вказаними об'єктами комунальної власності.

Одинадцяте. Пропонується запровадити такі форми власності, як власність області та району. Власність області та району є різновидом колек­тивної власності. Суб'єктом права власності області та району є, відповідно, населення області й району, а від його імені обласні та районні органи місце­вого самоврядування - обласні та районні ради.

Обласні та районні ради формують власність областей і районів на ос­нові майна, що передається до цієї власності з державної власності України. Перелік майна, що передається до власності областей і районів, затверд­жується постановою Кабінету Міністрів України. У постанові визначається перелік майна, що передається до власності областей, і перелік майна, яке пе­редається до власності районів.

Обласні та районні ради своїми рішеннями делегують управління власністю областей і районів відповідним державним адміністраціям. Відчу­ження майна, що належить до власності областей і районів, здійснюється на засадах, передбачених для комунальної власності. Майно власності областей і районів забезпечує виконання функцій, покладених на обласні та районні ради, і приватизації не підлягає.

Дванадцяте. Визначено порядок функціонування комунальної власності міст з районним поділом, міст Києва та Севастополя. Суб'єктом права кому­нальної власності в містах з районним поділом є міська територіальна громада, а від її імені - міська рада. У випадках, визначених Конституцією України, суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада району в місті.

Територіальна громада міста, а від її імені - міська рада можуть прий­мати рішення про передачу окремих функцій управління об'єктами кому­нальної власності чи окремими об'єктами цієї власності районним органам влади або органам влади інших адміністративних одиниць, котрі функціону­ють у системі міського самоврядування.

Міста Київ і Севастополь мають власну комунальну власність. Суб'єкта­ми її права є територіальні громади цих міст, а також територіальні громади районів, а від їхнього імені - відповідні міські та районні ради. Управління ко­мунальною власністю в містах Києві та Севастополі здійснюється відповідни­ми виконавчими органами місцевого самоврядування. Окремі функції уп­равління комунальною власністю Київська і Севастопольська міські ради мо­жуть делегувати відповідним міським державним адміністраціям.

Тринадцяте. Визначено особливості формування комунальної влас­ності в Автономній Республіці Крим. Автономна Республіка Крим володіє, користується і розпоряджається майном, що передається у власність Авто­номної Республіки Крим. Територіальні громади, розміщені на території Ав­тономної Республіки Крим, формують комунальну власність на загальних умовах, визначених для всіх органів місцевого самоврядування в Україні. Майно державної власності передається в комунальну власність тери­торіальних громад Автономної Республіки Крим, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України про формування комунальної власності міст, сіл, селищ та інших поселень в Україні.

Майно комунальної власності територіальних громад в Автономній Республіці Крим не може бути вилучене (викуплене) у власність автономії без згоди відповідних представницьких органів місцевого самоврядування.

Майно власності Автономної Республіки Крим формується після виз­начення в законодавчому порядку сфер відання та компетенції Автономної Республіки Крим. Переліки майна, що передається у власність Автономної Республіки Крим, визначаються постановою Кабінету Міністрів України. Передача об'єктів у власність Автономної Республіки Крим із державної власності України здійснюється Фондом державного майна України на підставі постанов Кабінету Міністрів України.

Чотирнадцяте. З урахуванням особливостей економічної діяльності ор­ганів місцевого самоврядування запропоновано надати їм право створення гос­подарюючих суб'єктів, заснованих на комунальній формі власності. Органи місцевого самоврядування можуть створювати підприємства, фірми та ком­панії, засновані як комунальна власність у формі унітарних комунальних підприємств, товариств з обмеженою відповідальністю, акціонерних товариств.

10.3. Види комунальних підприємств

Унітарним є комунальне підприємство, не наділене правом власності на закріплене за ним майно. Майно такого підприємства є неподільним і не може бути розподілене на частки, паї. Не можуть мати часток, паїв у такому підприємстві і його працівники. Майно унітарного комунального підприємства використовується на підставі права господарського відання або на підставі права оперативного управління.

Комунальним акціонерним товариством є товариство, що має статут­ний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Акціонерне товариство несе відповідальність за зобов'язаннями лише май­ном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише в межах належних їм акцій. Орган місцевого самоврядування може володіти 100 % акцій акціонерного товариства або лише їхньої частиною. Комуналь­ним акціонерним товариством вважається товариство, в якому понад 50% акцій належить органу місцевого самоврядування. Органи місцевого само­врядування можуть бути учасниками як відкритих, так і закритих акціонер­них товариств.

Комунальним товариством з обмеженою відповідальністю є товариство, що має статутний фонд, розподілений на частини, розмір яких визначається ста­тутними документами. Учасники товариства несуть відповідальність за його зо­бов'язаннями в межах їхніх внесків до статутного фонду.

У випадках, визначених статутними документами, учасники товарист­ва з обмеженою відповідальністю, які не повністю виконали свої внески, відповідають за зобов'язаннями товариства в межах внесеної суми. Органи місцевого самоврядування можуть володіти статутним фондом товариства з обмеженою відповідальністю повністю або частково. Комунальним вва­жається товариство з обмеженою відповідальністю, якщо орган місцевого са­моврядування володіє більше ніж 50 % його статутного фонду.

Органам місцевого самоврядування забороняється бути учасниками товариств із додатковою відповідальністю, повних товариств, а також командитних товариств (товариств на довірі).

У зв'язку із запровадженням комунальної власності територіальної громади запропоновано на загальнодержавному рівні проводити інвентари­зацію її об'єктів та складати їхній єдиний реєстр.

10.4. Фінансові ресурси комунальних підприємств за їх видами

Інститут фінансів комунальних підприємств відіграє важливу роль у забезпеченні стабільного функціонування комунального сектора економіки, наданні цим сектором громадських послуг.

Становлення інституту фінансів комунальних підприємств в Україні розпочалося із запровадженням у 1990 р. комунальної форми власності. У зв'язку з тим, що суб'єктами права комунальної власності в Україні було виз­начено усі місцеві ради відповідних адміністративно-територіальних оди­ниць, утворилося кілька видів комунальної власності: комунальна власність областей, міст, районів, районів у містах, сіл і селищ.

Закон України "Про власність" визначив комунальну власність як од­ну із форм державної власності і, таким чином, підприємства, які перебува­ють у власності відповідних адміністративно-територіальних одиниць, отри­мали правовий статус державних комунальних підприємств. В Україні утво­рилося кілька видів комунальних підприємств. Це державні комунальні підприємства комунальної власності областей, державні комунальні підприємства комунальної власності міст, державні комунальні підприєм­ства комунальної власності районів, державні комунальні підприємства ко­мунальної власності районів у містах і державні комунальні підприємства комунальної власності сіл та селищ.

Ухвалена в 1996 р. Конституція України змінила правовий статус ко­мунальної власності. Згідно зі статтею 142 Конституції майно, ресурси, земля та кошти комунальної форми власності є власністю територіальної громади. Тобто це означає, що віднині власником комунальних підприємств є лише територіальна громада. Підприємства всіх інших рівнів влади не належать до складу комунальних.

Комунальний сектор в Україні включає: промисловість, сільське гос­подарство, транспорт і зв'язок, будівництво, торгівлю та громадське харчу­вання, постачання і збут, житлово-комунальне господарство, побутове об­слуговування населення та інші галузі. Наприклад, як комунальні зареєстро­вано понад 700 промислових підприємств, на яких зайнято майже 110 тис. чол. Це 8% усіх промислових підприємств України. Частина комунальних закладів не мають самостійних банківських рахунків, а лише субрахунки, на­приклад, школи, дитячі садки та ін. Ще частина комунальних установ і за­кладів мають змішану систему фінансування - як кошторисну, так і госпроз­рахункову.

Конституційне визначення правового статусу комунальної власності в Україні зумовлює необхідність прийняття нового законодавства для регла­ментування правового режиму комунальних підприємств.

Особливо складною є проблема встановлення меж комерціалізації діяльності комунальних підприємств з урахуванням потреб громади в суспільних послугах. Треба законодавчо встановити, що власником при­бутків унітарни

Читайте також:

1. D) оснащення виробництва обладнанням, пристроями, інструментом, засобами контролю.
2. Http://www.minjust.gov.ua Міністерство юстиції України
3. I. Доповнення до параграфу про точкову оцінку параметрів розподілу
4. IV. Загальна схема поточного і підсумкового контролю та оцінювання знань студентів
5. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
6. IV. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XVI-XVIII ст.
7. IV. Питання самоконтролю.
8. IV. Розподіл нервової системи
9. IV. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ЗАКОНОДАВСТВА.
10. Q Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України – 1996 - № 30 – Ст. 141
11. V. ПОРЯДОК ПОТОЧНОГО ТА ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ
12. V. Постанови Пленуму Верховного Суду України

Переглядів: 363